TOU

Кактуси

Олег Шелепало

Дурман ішов вулицею свого міста й задумливо кліпав на всі боки очима. Шукав хоч щось нове й цікаве для своїх розваг. Він без вагань хапався за будь-яку ідею. При цьому ніколи не замислювався, чи думка гарна та чи може з неї щось вийти.

Але сьогодні голова була порожня, наче труба. Здавалося, гукнеш в одне вухо, і звук вилетить з іншого, не змінившись.
Несподівано Дурман побачив трьох кактусів: Стетсона, Обергонію та Коріфанту. Вони неквапливо йшли йому назустріч, ніби ходили тут щодня. Хоча мешкали далеко за містом у піщаниках.

– Добрий день, друже, – чемно сказали вони майже одночасно.

– Привіт! – радісно вигукнув Дурман. – Давно вас не бачив.

Він побіг до них і кинувся обнімати невеликого, схожого на кулю, Коріфанту, який був найближче. Той хотів попередити його про свої голки, але не встиг.

– Ой-ой-ой! – закричав Дурман від болю, відскочивши. – Я й забув, що ви колючі. Листки собі попроколював. Тепер буду дірявий, наче мене Будяки покусали.

– Вибач, — відповів високий ребристий Стетсон. – Ми такі.

– Знаю, але не втримався… Ви у нас що робите? У гості завітали? Прямуєте кудись через наше місто? Чи, може, на свято прийшли, про яке я не знаю? Або від королеви щось потрібно?…

– Коли нам відповідати? – мило усміхнулась прекрасна Обергонія з великими білими квітами на голові. – Ти сиплеш питаннями безперестанку.

– Я й не помітив. Ну, то кажіть уже.

– Ми до лікаря Півонії…

– Що сталося? – Дурман стурбовано оглянув кактусів і помітив на одному корінці Коріфанти пов’язку. – А-а, тепер бачу, в кого проблема.

– То я необережно сам себе почухав, — промовив той, вловивши погляд квітки. – І поранився. Але це дрібниці – загоїться.

– Кумедно. Кактус забув про свої колючки.

– А йшли ми до лікаря, — підхопила думку товариша Обергонія, — бо у Стетсона невідомо чому почали сохнути голки.

– Саме так, – підтвердив той, нишком кинувши погляд на Обергонію.

– Прикро це чути, — щиро знітився Дурман.

Він підійшов до кактуса й зі словами: «Бідненький, хворенький» спробував погладити. Але й цього разу вколовся його гострими колючками.

– Ай! – скрикнув од болю. – Знову забув про ваші голки.

– А ми й тепер не встигли тебе зупинити, — зі співчуттям промовив Стетсон.

– Більше не буду підходити до вас близько, — зробив висновок Дурман, і додав: – ви йдіть до Півонії, а я повідомлю про вас Її Величність.

– Ми не хочемо нікого турбувати своїм приходом, — сказав Коріфанта.

– А я люблю усім завдавати клопоту. Квіти, звісно, обурюються, коли я їх дістаю. Але насправді їм це подобається.

– Звідки ти знаєш?

– Бо я найкращий квітковий психолог і бачу, що їхнє невдоволення не щире.

– Справді?

– Принаймні, мене жодного разу не побили…

Від такої відповіді троє новоприбулих здивовано перезирнулися, а Дурман махнув їм листком і побіг до королівського палацу.

За кілька хвилин він мало не влетів до тронної зали.

– Кактуси! – щосили заволав він.

– Що з ними? – стрепенулися королева Червона Орхідея з придворними.

– Вони в лікаря!

– Їх там багато? – не зрозуміла Її Величність. – У них епідемія?

– Та ні, троє, — вже тихіше пояснив Дурман. – А хворий лише один.

– Чого ж ти репетуєш, наче всі кактуси постриглися наголо? – обурився радник королеви Мокрий Іван.

– Бо в нас гості! А це завжди чудово!

– І хто до нас завітав? – поцікавився чоловік королеви Едельвейс.

– Стетсон, Обергонія та Коріфанта.

– Обергонія! – мало не заплакала від розчулення Ромашка. – Це ж моя подруга. У нас із нею навіть квіти схожі. Чи не вона захворіла?

– Ні, — заспокоїв її Дурман. Він виглядав дуже поважно, адже перебував у центрі уваги. – Я так зрадів їм усім, що не все запам’ятав. Здається, щось там у Стетсона.

– Мабуть, ти так тішився, що поліз обніматися з ними, — Мокрий Іван указав на дірки в листочках вісника появи гостей.

– Вірно, — зовсім не знітився той. – Тепер, якщо вони навіть будуть падати, то я не ризикну їх ловити.

Усі присутні в залі всміхнулися.

– А мене кактуси навчили танцювати, — несподівано сказав поет Фіалка.

– Як? – здивувалася Ромашка. – Вони ж самі не вміють.

– Зараз розповім, — автор придворних віршів задумливо подивився у вікно, потім гордовито розвів листочки й урочистим голосом мовив:

Сів на кактус випадково

І від болю став стрибати.

Саме так колись раптово

Я навчився танцювати.

Квіти засміялися, але королева підняла листок угору й зупинила веселощі.

– Ви, мабуть, забули, що Стетсон прийшов до Півонії, — нагадала вона. – Отже, він захворів, і треба його провідати. Кактуси нам друзі, завжди допомагають, а колись навіть захистили від знахабнілих бур’янів. А ще нехай наш цілитель огляне дірки в листочках Дурмана.

– Згода, — першою погодилася Ромашка, впустивши на землю сльозу. – Ходімо хутчіше. Треба пересвідчитися, що з ними обома все гаразд.

Червона Орхідея з Едельвейсом та придворними вийшли з палацу й рушили до будинку лікаря. Дорогою Дурман роздивлявся свої поранені листочки й раптом сказав:

– А може їх не варто лікувати. Під час вітрів я зможу краще рухатися. Вихор буде пролітати крізь дірки, а мене не штовхатиме.

– Нехай це вирішить лікар, — порадив йому Едельвейс, який ішов поруч.

Біля будинку Півонії квіти ще здалеку побачили Коріфанту, який очікував своїх друзів-кактусів на вулиці. Біля нього зупинялися перехожі, віталися, питали про причини появи в місті. Той привітно відповідав, дякував за співчуття з приводу хвороби Стетсона.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: