TOU

Кам’яна квітка

Казки Павла Бажова

Не самі мраморські славилися в кам’яній справі. І на наших заводах теж, кажуть, на цьому майстерстві зналися. Та тільки різниця, що наші більше з малахітом поралися, бо його було доволі, і сорт — вищого нема. От із цього малахіту й виробляли підходяще. Такі, бач, штуки, аж дивуєшся: як йому допомогло.
Був у той час майстер Прокопович. В цих ділах перший. Краще від нього ніхто не міг. Літній уже був.
От пан і звелів прикажчикові поставити до цього Прокоповича парубійків на вивчення:
— Нехай, мовляв, переймуть усе до тонкощів.

Тільки Прокопович,— чи то йому жалко було розставатися з своїм майстерством, чи то ще щось,— учив дуже погано. Все в нього з ривка та з тичка. Насадить парубійкові по всій голові гуль, вуха трохи не обірве та й каже прикажчикові:
— Не годиться цей… Око в нього нездатне, рука не несе. Пуття не буде.
Прикажчикові, видно, наказано було догоджати Прокоповичу.
— Не годиться, то й не годиться… Іншого дамо…— І нарядить іншого парубійка.
Хлоп’ята прочули про цю науку… Заздалегідь ревуть, щоб до Прокоповича не потрапити. Батькам-матерям теж не солодко рідну дитину на поталу віддавати,— вигороджувати почали своїх, хто як міг. І те сказати, нездорове це майстерство, з малахітом тим. Отрута сама. От і оберігаються люди.

Прикажчик усе-таки пам’ятав панський наказ — поставляє Прокоповичу учнів. Той, за своїм звичаєм, попомучить парубійка та й здасть знову прикажчикові:
— Не годиться цей…
Прикажчик присікуватися став:
— Доки це буде? Не годиться та не годиться, коли ж годитиметься? Вчи цього…
Прокопович усе своєї:
— Мені що… Хоч десять років учитиму, а пуття з цього парубійка не буде…
— Якого тобі ще?
— Мені хоч і зовсім не став,— за цим не журюся…
Отак і перебрали прикажчик з Прокоповичем багато хлоп’ят, а кінець один: на голові гулі, а в голові — коли б утекти. Деякі навмисне псували, щоб Прокопович їх прогнав.

Ось так і дійшла справа до Данилка Недокормиша. Сиріткою круглим був цей парубійко. Років, мабуть, тоді дванадцять, а то й більше. На ногах височенький, а худий-худісінький, в чому тільки душа держиться. Ну, а — на лиці чистенький. Волоссячко кучерявеньке, оченятка голубенькі. Його й узяли спершу в козачки при панському домі: табакерку, хустку подати, збігати куди тощо. Тільки в цього сирітки здібності до такої справи не виявилось. Інші парубійки на таких ось місцях в’юнами в’ються. Тільки що — виструнчиться: що накажете? А цей Данилко заб’ється кудись у куток, задивиться на картину яку чи на прикрасу та й стоїть. Його гукають, а в нього й за вухом не свербить. Били, звичайно, спочатку, потім рукою махнули:
— Химерний якийсь! Тихохід! З такого доброго служника не вийде.

На заводську роботу або в гору все-таки не віддали — дуже слабка жила, на тиждень не вистачить. Поставив його прикажчик у підпаски. І тут Данилко не зовсім годящим прийшовся. Парубійко ніби й старанний, а все у нього похибка виходить. Все ніби думає про щось. Задивиться на травичку, а корови — он де! Старий чередник ласкавий трапився, жалів сирітку, і той часом лаявся:
— Що тільки з тебе, Данилку, буде? Загубиш ти себе, та й мою стару спину під нагайку підведеш. Куди це годиться? Про що хоч думка в тебе?
— Я й сам, дідусю, не знаю… Так… ні про що… Задивився трошки. Комашка по листочку лізла. Сама сизенька, а з-під криллячок у неї жовтеньке виглядає, а листочок широченький… По краях зубчики, як оборочки вигнуті. Тут темніше показує, а серединка зелена-зеленісінька, немов її тільки що пофарбували… А комашка й лізе…
— Ну, чи не дурень ти, Данилку? Чи твоє діло комашок розбирати? Лізе вона, ну й хай лізе, а твоє діло корів доглядати. Дивись мені, викинь цю дурість з голови, а то прикажчикові скажу!
Одне Данилкові далося. На дудці він грати навчився — куди старому! Чисто на музиці якій. Увечері, як корів приженуть, дівчата-молодиці просять:
— Заграй, Данилку, пісеньку.

Він і почне награвати. І пісні все незнайомі. Чи то ліс шумить, чи то струмок дзюрнить, пташки на різні голоси перегукуються, а добре виходить. Дуже за ці пісеньки почали жінки ласкаво ставитися до Данилка. Хто сірячину полагодить, хто полотна на онучі відріже, сорочечку нову пошиє… Про їжу й мови нема,— кожна намагається дати більше та солодше. Старому чередникові пісні Данилкові теж до серця припали. Тільки й тут трошки негаразд виходило. Почне Данилко награвати — і все забуде, ніби й корів нема. На цій грі й спіткала його біда.
Данилко, видно, загрався, а старий задрімав трошки. Кілька корівок у них і відбилося. Як почали на вигін збирати, дивляться — тієї нема, другої нема. Шукати кинулись, та де там. Пасли коло Єльчиної… Саме тут вовче місце, глухе… Одну тільки корівку й знайшли. Пригнали череду додому… Так і так розповіли. Ну, з заводу теж побігли-поїхали на розшуки, та не знайшли.

Розправа тоді відомо, яка була. За всяку провину підставляй спину. На гріх ще одна корова з прикажчикового двору була. Тут і зовсім спуску не чекай. Розтягли спочатку старого, потім і до Данилка дійшло, а він худенький та кволенький. Панський кат застеріг навіть:
— Ач, який,— каже,— з одного разу зомліє, а то й зовсім дух випустить.
Ударив проте,— не пожалів, а Данилко мовчить. Кат його вдруге — мовчить, утретє — мовчить. Кат тут і розлютився, давай шмагати з усього плеча, а сам кричить:
— Я тебе, мовчуна, доведу… Подаси голос… Подаси!
Данилко тремтить весь, сльози капають, а мовчить.
Закусив губку й кріпиться. Так і зомлів, а слівця від нього не чули. Прикажчик,— він тут же, звичайно, був,— здивувався:
— Ач, який терплячий знайшовся! Тепер знаю, куди його поставити, якщо живим лишиться.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малахітова шкатулка”
Павєл Бажов
Переклад з рос. – Ольга Якутович
Видавництво: “Дніпро”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: