Кам’яна квітка

Павло Бажов

Не самі мраморські славилися в кам’яній справі. І на наших заводах теж, кажуть, на цьому майстерстві зналися. Та тільки різниця, що наші більше з малахітом поралися, бо його було доволі, і сорт — вищого нема. От із цього малахіту й виробляли підходяще. Такі, бач, штуки, аж дивуєшся: як йому допомогло.
Був у той час майстер Прокопович. В цих ділах перший. Краще від нього ніхто не міг. Літній уже був.
От пан і звелів прикажчикові поставити до цього Прокоповича парубійків на вивчення:
— Нехай, мовляв, переймуть усе до тонкощів.

Тільки Прокопович,— чи то йому жалко було розставатися з своїм майстерством, чи то ще щось,— учив дуже погано. Все в нього з ривка та з тичка. Насадить парубійкові по всій голові гуль, вуха трохи не обірве та й каже прикажчикові:
— Не годиться цей… Око в нього нездатне, рука не несе. Пуття не буде.
Прикажчикові, видно, наказано було догоджати Прокоповичу.
— Не годиться, то й не годиться… Іншого дамо…— І нарядить іншого парубійка.
Хлоп’ята прочули про цю науку… Заздалегідь ревуть, щоб до Прокоповича не потрапити. Батькам-матерям теж не солодко рідну дитину на поталу віддавати,— вигороджувати почали своїх, хто як міг. І те сказати, нездорове це майстерство, з малахітом тим. Отрута сама. От і оберігаються люди.

Прикажчик усе-таки пам’ятав панський наказ — поставляє Прокоповичу учнів. Той, за своїм звичаєм, попомучить парубійка та й здасть знову прикажчикові:
— Не годиться цей…
Прикажчик присікуватися став:
— Доки це буде? Не годиться та не годиться, коли ж годитиметься? Вчи цього…
Прокопович усе своєї:
— Мені що… Хоч десять років учитиму, а пуття з цього парубійка не буде…
— Якого тобі ще?
— Мені хоч і зовсім не став,— за цим не журюся…
Отак і перебрали прикажчик з Прокоповичем багато хлоп’ят, а кінець один: на голові гулі, а в голові — коли б утекти. Деякі навмисне псували, щоб Прокопович їх прогнав.

Ось так і дійшла справа до Данилка Недокормиша. Сиріткою круглим був цей парубійко. Років, мабуть, тоді дванадцять, а то й більше. На ногах височенький, а худий-худісінький, в чому тільки душа держиться. Ну, а — на лиці чистенький. Волоссячко кучерявеньке, оченятка голубенькі. Його й узяли спершу в козачки при панському домі: табакерку, хустку подати, збігати куди тощо. Тільки в цього сирітки здібності до такої справи не виявилось. Інші парубійки на таких ось місцях в’юнами в’ються. Тільки що — виструнчиться: що накажете? А цей Данилко заб’ється кудись у куток, задивиться на картину яку чи на прикрасу та й стоїть. Його гукають, а в нього й за вухом не свербить. Били, звичайно, спочатку, потім рукою махнули:
— Химерний якийсь! Тихохід! З такого доброго служника не вийде.

На заводську роботу або в гору все-таки не віддали — дуже слабка жила, на тиждень не вистачить. Поставив його прикажчик у підпаски. І тут Данилко не зовсім годящим прийшовся. Парубійко ніби й старанний, а все у нього похибка виходить. Все ніби думає про щось. Задивиться на травичку, а корови — он де! Старий чередник ласкавий трапився, жалів сирітку, і той часом лаявся:
— Що тільки з тебе, Данилку, буде? Загубиш ти себе, та й мою стару спину під нагайку підведеш. Куди це годиться? Про що хоч думка в тебе?
— Я й сам, дідусю, не знаю… Так… ні про що… Задивився трошки. Комашка по листочку лізла. Сама сизенька, а з-під криллячок у неї жовтеньке виглядає, а листочок широченький… По краях зубчики, як оборочки вигнуті. Тут темніше показує, а серединка зелена-зеленісінька, немов її тільки що пофарбували… А комашка й лізе…
— Ну, чи не дурень ти, Данилку? Чи твоє діло комашок розбирати? Лізе вона, ну й хай лізе, а твоє діло корів доглядати. Дивись мені, викинь цю дурість з голови, а то прикажчикові скажу!
Одне Данилкові далося. На дудці він грати навчився — куди старому! Чисто на музиці якій. Увечері, як корів приженуть, дівчата-молодиці просять:
— Заграй, Данилку, пісеньку.

Він і почне награвати. І пісні все незнайомі. Чи то ліс шумить, чи то струмок дзюрнить, пташки на різні голоси перегукуються, а добре виходить. Дуже за ці пісеньки почали жінки ласкаво ставитися до Данилка. Хто сірячину полагодить, хто полотна на онучі відріже, сорочечку нову пошиє… Про їжу й мови нема,— кожна намагається дати більше та солодше. Старому чередникові пісні Данилкові теж до серця припали. Тільки й тут трошки негаразд виходило. Почне Данилко награвати — і все забуде, ніби й корів нема. На цій грі й спіткала його біда.
Данилко, видно, загрався, а старий задрімав трошки. Кілька корівок у них і відбилося. Як почали на вигін збирати, дивляться — тієї нема, другої нема. Шукати кинулись, та де там. Пасли коло Єльчиної… Саме тут вовче місце, глухе… Одну тільки корівку й знайшли. Пригнали череду додому… Так і так розповіли. Ну, з заводу теж побігли-поїхали на розшуки, та не знайшли.

Розправа тоді відомо, яка була. За всяку провину підставляй спину. На гріх ще одна корова з прикажчикового двору була. Тут і зовсім спуску не чекай. Розтягли спочатку старого, потім і до Данилка дійшло, а він худенький та кволенький. Панський кат застеріг навіть:
— Ач, який,— каже,— з одного разу зомліє, а то й зовсім дух випустить.
Ударив проте,— не пожалів, а Данилко мовчить. Кат його вдруге — мовчить, утретє — мовчить. Кат тут і розлютився, давай шмагати з усього плеча, а сам кричить:
— Я тебе, мовчуна, доведу… Подаси голос… Подаси!
Данилко тремтить весь, сльози капають, а мовчить.
Закусив губку й кріпиться. Так і зомлів, а слівця від нього не чули. Прикажчик,— він тут же, звичайно, був,— здивувався:
— Ач, який терплячий знайшовся! Тепер знаю, куди його поставити, якщо живим лишиться.

Відлежався-таки Данилко. Бабуся Вихориха його відходила. Жила, кажуть, старенька така. Замість лікаря по наших заводах у великій славі була. Силу в травах знала: яка від зубів, яка від надсади, яка від ломоти… Ну, все, як є. Сама ті трави збирала в той час, коли яка трава повну силу мала. З таких трав і корінців настоянки готувала, відвари варила та з мазями зміщувала.
Добре Данилкові в цієї бабусі Вихорихи пожилося. Старенька, бач, ласкава та балакуча, а трав, та корінців, та квіток усяких у неї насушено та навішано по всій хаті. Данилко до трав цікавий — як ця зветься? де росте? яка квітка? Старенька йому й розповідає.

Якось Данилко й питає:
— Ти, бабусю, кожну квітку в наших місцях знаєш?
— Хвалитися,— каже,— не буду, а всі ніби знаю, які відкриті.
— А хіба,— питає,— ще не відкриті бувають?
— Є,— відповідає,— і такі. Про папороть чув? Вона нібито цвіте на Іванів день. Та квітка чарівницька. Скарби нею відкривають. Для людини шкідлива. На розрив-траві квітка — мерехтливий вогник. Спіймав його — і всі тобі затвори відкриті. Злодійська це квітка. А то ще й кам’яна квітка є. У малахітовій горі ніби росте. На зміїне свято повну силу має. Нещасна та людина, яка кам’яну квітку побачить.
— А чого, бабусю, нещасна?
— А цього, дитинко, я й сама не знаю. Так мені розповідали.

Данилко у Вихорихи, може, і довше б жив, та прикажчикові вістівці вгляділи, що парубійко потроху ходити став, і зразу до прикажчика. Прикажчик Данилка покликав та й каже:
— Іди лишень тепер до Прокоповича — малахітної справи навчатися. Саме там по тобі робота.
Ну, що поробиш? Пішов Данилко, а сам ще від вітру хитається.

Прокопович подивився на нього та й каже:
— Ще такого бракувало. Здоровим хлопцям тутешнє навчання не під силу, а з такого що спитаєш — ледве живий стоїть.
Пішов Прокопович до прикажчика:
— Не треба такого. Ще ненароком уб’єш — відповідати доведеться.
Тільки прикажчик — куди тобі, слухати не став:
— Дано тобі — вчи, не базікай! Він — цей парубійко — міцний. Не дивись, що кволенький.
— Ну, діло ваше,— каже Прокопович,— було б сказано. Вчитиму, тільки б до одвіту не потягли.
— Тягти нема кому. Самотній цей парубійко, що хочеш з ним роби,— відповідає прикажчик.

Прийшов Прокопович додому, а Данилко коло верстата стоїть, дощечку малахітову оглядає. На цій дощечці заріз зроблено — кромку відбити. От Данилко в це місце очима вп’явся і голівкою похитує. Прокоповичу цікаво стало, що цей новенький парубійко тут розглядає. Спитав суворо, як за його правилом годилося:
— Ти що це? Хто тебе просив виріб у руки брати? Чого тут додивляєшся?
Данилко й відповідає:
— На моє око, дідусю, не з цього боку окрайок відбивати треба. Бач, візерунок тут, а його й зріжуть.
Прокопович закричав, звичайно:
— Що? Хто ти такий? Майстер? У руках не тримав, а міркуєш? Що ти розуміти можеш?
— Те й розумію, що цю штуку зіпсували,— відповідає Данилко.
— Хто зіпсував? га? Це ти, шмаркач, мені — першому майстрові!.. Та я тобі таке псування покажу… живий не будеш!

Посваривсь отак, покричав, а Данилка пальцем не зачепив. Прокопович, бач, сам над цією дощечкою думав,— з якого боку окрайок зрізати. Данилко своєю розмовою саме в точку попав. Викричався Прокопович і каже зовсім уже по-доброму:
— Ну, ти, майстре явлений, покажи, як, по-твоєму, зробити?
Данилко й став показувати та розказувати:
— От би який візерунок вийшов. А ще б краще — пустити дощечку вужчою, по чистому полю окрайок відбити, тільки б згори плетенець малий залишити.
Прокопонич усе покрикує:
— Ну-ну… Аякже! Багато ти розумієш. Назбирав — не розсип! — А про себе думає: «Правильно парубійко каже. З такого, мабуть, пуття буде. Тільки вчити ж його як? Стукни разок — він і ноги простягне».
Подумав отак та й питає:
— Ти хоч чий, отакий вчений?
Данилко й розповів про себе.

Сирота, мовляв. Матері не пам’ятаю, а про батька й зовсім не знаю, хто був. Кличуть Данилком Недокормишем, а як по батькові і прізвище батьківське — про те не знаю. Розповів він, як у челядниках був і за що його прогнали, як потім літо за чередою ходив, як били його.
Прокопович пожалів:
— Не солодке, бачу, тобі, хлопче, життя випало, а тут ще й до мене потрапив. У нас майстерство суворе.
Потім ніби розсердився, забурчав:
— Ну, досить, досить! Ач, балакучий який! Адже язиком — не руками,— кожен би працював. Цілий вечір теревені правити! Теж мені ученичок! Подивлюсь от завтра, чи маєш тяму? Сідай вечеряти, та й спати час.

Прокопович одинаком жив. Жінка в нього давно померла. Стара Митрофанівна по-сусідству приходила до нього хазяйство вести. Уранці приходила зварити щось, у хаті прибрати, а вечорами Прокопович сам робив, що йому треба.
Попоїли, Прокопович і каже:
— Лягай ось тут на тапчанчику!
Данилко роззувся, торбинку свою під голову, сірячинкою укрився, зіщулився трошки,— бач, холодно в хаті було восени,— проте скоро заснув. Прокопович теж ліг, а заснути не міг: все в нього розмова про малахітовий візерунок з голови не йде. Покрутився-покрутився з боку на бік, потім встав, запалив свічку та й до верстата — почав цю малахітову дощечку так і сяк примірювати. Один окрайок закриє, другий… додасть поля, зменшить. Так поставить, другим боком поверне, і все виходить, що парубійко краще візерунок зрозумів.
— Ось тобі й Недокормишок! — дивується Прокопович.— Ще ж просто ніщо, а старому майстрові вказав. Ну й очко! Ну й очко!

Пішов потихеньку в комірчину, приніс звідти подушку та великий кожух. Підсунув подушку Данилкові під голову, кожухом укрив:
— Спи, окатий!
А той і не прокинувся, перевернувся тільки на другий бочок, розтягнувся під кожухом,— тепло йому стало,— і давай посвистувати носом потихеньку. У Прокоповича своїх дітей не було, цей Данилко й припав йому до серця. Стоїть майстер, милується, а Данилко все посвистує, спить собі спокійненько. У Прокоповича клопіт — як би цього парубійка добре на ноги поставити, щоб не такий худий та хворий був.
— Хіба з його здоров’ячком нашого майстерства вчитися. Пилюка, отрута,— хутко зачахне. Відпочити б йому перше, підживитися, потім уже вчитиму. Діло, видно, буде.

Другого дня каже дід Данилкові:
— Ти спочатку по хазяйству допомагатимеш. Такий у мене порядок заведено. Зрозумів? Для першого разу піди по калину. Її памороззю прихопило,— саме добра вона тепер на пироги. Та, дивись, не ходи далеко. Скільки набереш — те й добре. Хліба візьми окраєць,— їсться в лісі,— та ще до Митрофанівни зайди. Казав їй, щоб тобі пару яєчок зварила та молока в кухличок хлюпнула. Зрозумів?
Другого дня знову каже:
— Спіймай-но ти мені щиглика голосистого та чечітку моторну. Дивись, щоб на вечір були. Зрозумів?
Коли Данилко спіймав і приніс, Прокопович каже:
— Гаразд, та не зовсім. Лови інших.

Так і пішло. Щодня Прокопович Данилкові роботу дає, а все — забавка. Як сніг випав, наказав йому з сусідом по дрова їздити — допоможеш, мовляв. Ну, а яка допомога! Туди на санях сидить, конем править, а назад за саньми пішки йде. Промнеться отак, попоїсть удома та й спить міцніше. Кожуха йому Прокопович справив, шапку теплу, рукавиці, піми на замовлення збили. Прокопович, бач, мав достаток. Хоч кріпак був, а по оброку ходив, заробляв потроху. До Данилка він уже звик. Прямо сказати, за сина вважав. Ну, й не жалів для нього, а до діла свого не допускав до пори.

У доброму житті Данилко швидко поправлятися став і до Прокоповича теж пригорнувся. Ну, звісно! — зрозумів Прокоповичеве піклування, вперше ж так довелося пожити. Минула зима. Данилкові й зовсім привільно стало. То він на ставок, то в ліс. Тільки й до майстерства Данилко приглядався. Прибіжить додому, і одразу ж у них розмова. Те, інше Прокоповичу розповість та й питає — це що та це як? Прокопович пояснить, на ділі покаже. Данилко примічає. Коли й сам візьметься. «Ну ж бо я…» Прокопович дивиться, поправить, якщо треба, покаже, як краще.
От якось прикажчик і побачив Данилка на ставку. Питає своїх вістунів:
— Чий це парубійко? Який уже день його на ставку бачу… В будні вудочкою розважається, а вже не маленький… Хтось його від роботи ховає…

Дізналися вістуни, кажуть прикажчикові, а він не вірить.
— Ану,— каже,— тягніть парубійка до мене, сам дізнаюся.
Привели Данилка. Прикажчик питає:
— Ти чий?
Данилко й відповідає:
— У навчанні в майстра малахітової справи.
Прикажчик тоді хап його за вухо:
— Отак ти, негіднику, вчишся! — Та за вухо й повів до Прокоповича. Той бачить — негаразд діло, давай вигороджувати Данилка:
— Це я сам його послав окунців половити. Дуже свіженьких окунців хочеться. Через нездоров’я моє іншої їжі вживати не можу. От і наказав парубійкові половити.

Прикажчик не повірив. Помітив і те, що Данилко зовсім іншим став: погладшав, сорочинка на ньому добра, штанці теж, і на ногах чобітки. От і почав перевіряти Данилка:
— Ану, покажи, чого тебе майстер навчив?

Данилко фартушок надів, підійшов до верстата і давай розказувати та показувати. Що прикажчик спитає — в нього на все відповідь готова. Як обтесати камінь, як розпиляти, обточити — фасочку зняти, чим коли склеїти, як полір-блиск навести, як на мідь присадити, як на дерево. Одне слово, чисто все.
Питав-питав прикажчик та й каже Прокоповичу:
— Цей, видно, годящий тобі попався?
— Не скаржусь,— відповідає Прокопович.
— Отож-бо, не скаржишся, а баловство розводиш. Тобі його віддали майстерства вчитися, а він на ставку з вудочкою! Дивись! Таких тобі свіжих окунців відпущу — до смерті не забудеш, та й парубійкові невесело стане.

Насварився отак, пішов, а Прокопович дивується:
— Коли ж ти, Данилку, все це зрозумів? Немов я тебе ще й зовсім не вчив.
— Сам же,— каже Данилко,— показував та розказував, а я примічав.
У Прокоповича аж сльози закапали,— так йому це до серця припало.
— Синочку,— каже,— милий Данилку… Все, що знаю, все тобі відкрию… Не потаю…

Тільки з того часу скінчилося Данилкове привільне життя. Прикажчик другого дня послав по нього й роботу за нормою почав давати. Спершу, звичайно, що простіше: бляшки, які жінки носять, шкатулочки. Потім з точінням почалося: свічники та прикраси різні. Там і до різьби доїхали. Листячко та пелюсточки, візеруночки та квіточки. Адже в них — у малахітників — справа марудна. Дріб’язкова ніби штука, а скільки він над нею сидить! Так Данилко й виріс за цією роботою.

А як виточив зарукав’я-змійку з цільного каменя, то його і зовсім майстром прикажчик визнав. Панові про це написав:
«Так і так, об’явився у нас новий майстер малахітової справи — Данилко Недокормиш. Працює добре, тільки через молоді роки ще тихо. Накажете на нормах його лишити чи, як і Прокоповича, на оброк відпустити?»

Працював Данилко зовсім не тихо, а на диво добре та скоро. Це вже Прокопович тут примудрився. Задасть прикажчик Данилкові який урок на п’ять днів, а Прокопович піде та й скаже:
— Не під силу це. На таку роботу півмісяця треба. Вчиться ж іще парубок. Поквапиться — тільки камінь без користі переведе.
Ну, прикажчик посперечається трохи, а днів, дивись, додасть. Данилко й працював без напруження. Навчився навіть нишком від прикажчика читати, писати. Так, зовсім трошки, а все-таки розумів грамоту. Прокопович йому в цьому теж допомагав. Коли й сам збереться прикажчикову норму за Данилка робити, тільки Данилко цього не дозволяв:
— Що ти? Що ти, дядечку! Чи твоя справа за мене біля верстата сидіти! Дивись-но, в тебе борода позеленіла від малахіту, здоров’ям занепадати став, а мені що зробиться?

Данилко й справді на той час виправився. Хоч по-старому його Недокормишем звали, а він он який! Високий та рум’яний, кучерявий та веселий. Одне слово, сухоти дівочі. Прокопович уже став йому про наречених закидати, а Данилко лише головою похитує:.
— Не втече від нас! Ось майстром справжнім стану, тоді й розмова буде.
А пан на прикажчикові повідомлення відписав:

«Нехай той Прокоповичів виученик Данилко зробить ще точену чашу на ніжці для мого дому. Тоді подивлюсь — на оброк відпустити чи на нормах тримати. Тільки ти дивись, щоб Прокопович тому Данилкові не допомагав. Не доглянеш — з тебе спитаю».
Прикажчик одержав того листа, покликав Данилка та й каже:
— Тут, у мене, працюватимеш. Верстат тобі налагодять, каменю привезуть, якого треба.
Прокопович дізнався, зажурився: як це? що за штука? Пішов до прикажчика, та хіба він скаже… Закричав тільки: «Не твоє діло!»
Ну, от пішов Данилко працювати на нове місце, а Прокопович йому наказує:
— Ти, гляди, не квапся, Данилку! Не виявляй себе.
Данилко спочатку остерігався. Примірював та прикидав більше, та нудно йому здалося. Роби не роби, а строк відбувай — сиди в прикажчика з ранку до ночі. Ну, Данилко від нудьги й зірвався на повну силу. Чаша в нього хутко і вийшла з діла. Прикажчик подивився, наче так і треба, та й каже:
— Ще таку саму роби.

Данилко зробив другу, потім третю. Коли він третю закінчив, прикажчик каже:
— Тепер не вивернешся! Спіймав я вас з Прокоповичем. Пан тобі, за моїм листом, строк для однієї чаші дав, а ти три виточив. Знаю твою силу. Не обдуриш більше, а тому старому псові покажу, як потурати! Іншим закаже!
Так про це й панові написав, і всі три чаші послав. Тільки пан,— чи то на нього розум найшов, чи то він на прикажчика за щось сердитий був,— усе чисто навпаки повернув.

Оброк Данилкові призначив зовсім незначний, наказав парубка від Прокоповича не брати: може, удвох швидше вигадають щось новеньке. З листом рисунок послав. Там теж чашу намальовано з усякими штуками. По обідку кайма різьблена, на поясі стьожка кам’яна з наскрізним візерунком, на підніжці листячко. Одне слово, придумано. А на малюнку пан підписав: «Нехай хоч п’ять років працює, а щоб таку точнісінько було зроблено».
Довелося тут прикажчикові від свого слова відступити. Повідомив, що пан написав, відпустив Данилка до Прокоповича і малюнок віддав.
Повеселішали Данилко з Прокоповичем, і робота в них жвавіше пішла. Данилко незабаром за ту нову чашу взявся. Хитрощів у ній безліч. Трохи не так ударив,— пропала робота, знову починай. Ну, око в Данилка вірне, рука смілива, сили досить — добре йде діло. Одне йому не по душі — труднощів багато, а краси немов і зовсім нема. Казав Прокоповичу, а той тільки здивувався:
— А тобі що? Придумали — значить, їм треба. Чимало я таких усяких штук виточив та вирізав, а куди вони — до пуття й не знаю.

Пробував з прикажчиком поговорити, та де там! Ногами затупотів, руками замахав:
— Ти очманів? За рисунок великі гроші заплачено. Може, перший у столиці художник його робив, а ти пересуджувати вигадав!
Потім, видно, згадав, що пан йому замовляв,— чи не вигадають удвох чого новенького,— і каже:
— Ти от що… Роби цю чашу за панським рисунком, а якщо іншу від себе видумаєш — твоя справа. Не заважатиму. Каменю в нас, либонь, вистачить. Якого треба — такого й дам.

Ось тут Данилкові думка й запала. Не нами сказано — чуже зганити мудрості небагато треба, а своє вигадати — не одну нічку з боку на бік перевернешся. От Данилко сидить над цією чашею за рисунком, а сам про інше думає. Міркує собі, яка квітка, яке листячко до малахітового каменю краще підійде. Замислений став, невеселий. Прокопович помітив, питає:
— Чи здоровий ти, Данилку? Легше б з цією чашею. Куди поспішати? Пішов би погуляти куди, а то все сидиш та сидиш.
— І справді,— каже Данилко,— хоча б у ліс піти. Чи не побачу, що мені треба.
З того часу й почав трохи не щодня в ліс бігати. Час саме покісний, ягідний. Трави всі в цвіту. Данилко зупиниться на покосі чи на галявинці в лісі й стоїть, дивиться. А то знову ходить по покосах та розглядає траву, наче шукає когось. Людей у той час в лісі і на покосах багато. Питають Данилка, чи не загубив чого? Він усміхнеться так невесело та й каже:
— Загубити не загубив, а знайти не можу.
Ну, дехто почав говорити:
— Негаразд із парубком.
А він прийде додому й одразу до верстата та до ранку й сидить, а як сонечко зійде, знову в ліс та на покоси. Листя та квіти всякі носити додому почав, та все більше з об’їді[3]: чемерицю та болиголов, дурман, та багонник, та різуху всяку. З лиця змарнів, очі неспокійні стали, в руках сміливість утратив. Прокопович зовсім стурбувався, а Данилко й каже:
— Чаша мені спокою не дає. Хочеться так її зробити, щоб камінь повну силу мав.

Прокопович почав відраджувати:
— Нащо вона тобі здалася? Адже ми ситі, чого тобі ще? Нехай пани тішаться, коли їм любо. Тільки б нас не чіпали. Вигадають який візерунок — зробимо, а назустріч їм навіщо лізти? Зайвий хомут надівати — та й годі.
Ну, Данилко на своєму стоїть:
— Не для пана,— каже,— стараюся. Не можу з голови викинути ту чашу. Адже бачу, який у нас камінь, а ми що з ним робимо? Точимо та ріжемо, та поліровку наводимо і зовсім ні до чого. От у мене й виникло бажання так зробити, щоб повну силу каменю самому подивитись і людям показати.
З часом відійшов Данилко, сів знову за ту чашу, за панський рисунок. Працює, а сам посміхається:
— Стрічка кам’яна з дірками, кайомочка різьблена…
Потім раптом занедбав цю роботу. Інше почав. Без перепочинку біля верстата стоїть. Прокоповичу сказав:
— За дурман-квіткою свою чашу робитиму.

Прокопович відмовляти став. Данилко спочатку й слухати не хотів, потім, днів через три-чотири, як у нього якась помилка вийшла, і каже Прокоповичу:
— Ну, гаразд. Спершу панську чашу закінчу, потім за свою візьмуся. Тільки ти вже тоді мене не відмовляй… Не можу її з голови викинути.
Прокопович відповідає:
— Гаразд, не заважатиму,— а сам думає: «Вгамується парубок, забуде. Оженити його треба. От що! Зайва дурість з голови вилетить, коли родину заведе».
Узявся Данилко до чаші. Роботи з нею багато — в один рік не вкладеш. Працює старанно, про дурман-квітку не згадує. Прокопович і став про одруження заговорювати:
— От хоч би Катя Летеміна — чим не наречена? Хороша дівчина… Нічого не скажеш.
Це Прокопович з розуму казав. Він, бач, давно помітив, що Данилко на ту дівчину дуже поглядав. Ну, і вона не одверталась. От Прокопович, наче ненароком, і заводив розмову. А Данилко своє твердить:
— Зажди! Ось із чашею впораюсь. Набридла вона мені. Так і дивись — молотком стукну, а він про одруження! Умовились ми з Катею. Почекає вона мене.
Ну, зробив Данилко чашу за панським рисунком. Прикажчикові, звичайно, не сказали, а дома в себе невеличку гулянку вирішили влаштувати. Катя — наречена — з батьками прийшла, ще дехто… з майстрів малахітних здебільшого. Катя дивується з чаші.
— Як ти,— каже,— тільки примудрився візерунок такий вирізьбити і каменю ніде не обламав! Як же все рівненько та чисто обточено!
Майстри теж похваляють:
— Точнісінько за рисунком. Причепитися нема до чого. Чисто зроблено. Краще не можна зробити, та й швидко. Отак працюватимеш — мабуть, нам важко за тобою тягтися.

Данилко слухав-слухав та й каже:
— Ото й лихо, що погудити нема за що. Гладенько та рівненько, візерунок чистий, різьба за рисунком, а краса де? Он квітка… хоч візьми найпростішу, а дивишся на неї — серце радіє. Ну, а ця чаша кого порадує? Нащо вона? Хто не подивиться, кожен, як Катруся, подивується, яке, мовляв, у майстра око та руки, як у нього терпіння вистачило ніде камінь не обломити.
— А де схибив,— сміються майстри,— там підклеїв та поліровкою прикрив, і кінців не знайдеш.
— От-от… А де, питаю, краса каменю? Тут прожилка пройшла, а ти на ній дірки просвердлюєш та квіточки ріжеш. Нащо вони тут? Адже камінь тільки псуєш. А камінь же який! Перший камінь! Розумієте, перший!
Гарячитись почав. Випив, видно, трошки.
Майстри й кажуть Данилкові, що йому й Прокопович не раз казав:
— Камінь — камінь і є. Що з ним зробиш? Наша справа така — точити та різати.

Був тільки тут дідок один. Він ще Прокоповича і тих — інших майстрів — учив. Усі його дідусем звали. Зовсім древній дідусенько, а теж цю розмову зрозумів та й каже Данилкові:
— Ти, любий синку, цією мостиною не ходи! З голови викинь! А то потрапиш до Хазяйки в гірничі майстри…
— Які майстри, дідусю?
— А такі… в горі живуть, ніхто їх не бачить… Що Хазяйці знадобиться, те вони і зроблять. Трапилось мені якось бачити. Ото робота! Од нашої, од тутешньої, відмінна.

Усім цікаво стало. Питають,— який виріб бачив.
— Та змійку,— каже,— оту, що ви на зарукав’я точите.
— Ну, й що? Яка вона?
— Од тутешніх, кажу, відмінна. Будь-який майстер побачить, одразу пізнає — не тутешня робота. У наших змійка, хоч як чисто виточать, кам’яна, а тут як є жива. Хребтець чорненький, очки… Так і дивись — клюне, їм хіба що? Вони квітку кам’яну бачили, красу зрозуміли.
Данилко, як почув про кам’яну квітку, давай питати старого. Той по совісті сказав:
— Не знаю, милий сину. Чув, що є така квітка. Бачити її нашому братові не можна. Хто подивиться, тому білий світ не милий стане.
Данилко на це й каже:
— Я погодився б.
Тут Катруся, наречена його, так і затремтіла:
— Що ти, що ти, Данилку! Невже тобі білий світ набрид? — та в сльози. Прокопович і інші майстри зрозуміли, в чому справа, почали старого майстра на сміх здіймати:
— Виживати з розуму, дідусю, став. Казки розповідаєш. Парубка даремно з пантелику збиваєш.
Старий розпалився, по столу грюкнув:
— Є така квітка! Парубок правду каже: каменю ми не розуміємо. У тій квітці красу показано.
Майстри сміються:
— Хильнув, дідусю, зайве!
А він своєї:
— Є кам’яна квітка!

Розійшлися гості, а в Данилка та розмова з голови не виходить. Знову почав до лісу бігати та коло своєї дурман-квітки ходити, а про весілля й не згадує. Прокопович уже примушувати почав.
— Чого ти дівчину ганьбиш? Скільки років вона нареченою ходитиме? Так і жди — глузувати з неї почнуть. Хіба мало плетух?
Данилко все своєї:
— Почекай трошки! Ось тільки придумаю та камінь підходящий підберу.
І занадився на мідний рудник — на Гумешки. Коли в шахту спуститься, по забоях обійде, коли нагорі каміння перебирає. От якось повернув камінь, оглянув його та й каже:
— Ні, не той…
Тільки це вимовив, хтось і каже:
— В іншому місці пошукай… коло Зміїної гірки.
Дивиться Данилко — нікого нема. Хто б це? Жартують, чи що… Наче й сховатися ніде. Подивився що, пішов додому, а вслід йому знову:
— Чуєш, Даниле-майстре? Коло Зміїної гірки, кажу.
Оглянувся Данилко — жінку якусь ледве видно, як туман голубенький. Потім нічого не стало.
«Що,— думає,— за штука? Невже сама? А що, коли справді піти на Зміїну?»
Зміїну гірку Данилко добре знав. Тут же вона була, недалеко від Гумешок. Тепер її нема, давно всю зрили, а раніше камінь з гори брали.

От другого дня й пішов туди Данилко. Гірка хоч невеличка, а крутенька. З одного боку й зовсім як зрізана. Глядільце[4] тут першосортне. Всі шари видно, краще нема куди.
Підійшов Данилко до цього глядільця, а тут малахітину вивернуто. Великий камінь — на руках не віднести, і ніби оброблений на зразок кущика. Почав оглядати Данилко цю знахідку. Усе, як йому треба: колір знизу густіший, прожилки на тих самих місцях, де потрібно… Ну, все, як є… Зрадів Данилко, швидше по коняку побіг, привіз камінь додому, каже Прокоповичеві:
— Диви-но, камінь який! Ніби навмисне для моєї роботи. Тепер хутко зроблю. Тоді й одружуся. Справді, заждалася мене Катруся. Та й мені це нелегко. От тільки ця робота мене й тримає. Швидше б її закінчити!

Ну, і взявся Данилко за той камінь. Ні дня, ні ночі не знає. А Прокопович помовчує. Може, вгамується парубок, як охоту зжене. Робота швидко йде. Низ каменя обробив. Точнісінько, бач, як кущ дурману. Листя широке купкою, зубчики, прожилки — все прийшлось якнайкраще. Прокопович і то каже — жива квітка, хоч рукою помацай. Ну, а як до вершечка дійшов — тут і загальмувало. Стеблинку виточив, бокові листочки тонесенькі — як тільки тримаються! Чашку, як у дурману-квітки, а не те… Нежива стала і красу втратила. Данилко тут і сну позбувся. Сидить над тією своєю чашею, придумує, як би виправити, краще зробити. Прокопович та інші майстри, які заходили подивитись, дивуються,— чого ще парубкові треба? Чаша вийшла — ніхто такої не зробив, а йому негаразд. Спантеличився парубок, лікувати його треба. Катруся чує, що люди говорять,— плакати почала. Це Данилка й напоумило.
— Гаразд,— каже,— більше не буду. Видно, не підвестися мені вище, не спіймати сили каменю.— І почав сам квапити з весіллям. Ну, а чого квапити, коли в нареченої давним-давно все готове. Призначили день. Повеселішав Данилко. Про чашу прикажчикові сказав. Той прибіг, дивиться — он штука яка! Хотів одразу ту чашу панові послати, та Данилко каже:
— Зажди трошки, доробка є.
Час осінній був. Саме коло зміїного свята весілля прийшлося. До речі, хтось і згадав про це,— ось, мовляв, скоро всі змії в одне місце зберуться. Данилко ці слова на примітку взяв. Згадав знову розмову про малахітову квітку. Так його й потягло: «Чи не піти востаннє на Зміїну гірку? Чи не дізнаюсь там чого? — І про камінь згадав: — Адже наче покладений був! І голос на руднику… про Зміїну ж гірку казав».

От і пішов Данилко. Земля тоді вже підмерзати стала, і сніжок припорошував. Підійшов Данилко до схилу; де камінь брав, дивиться, а на тому місці вибоїна велика, ніби камінь ламали. Данилко про то не подумав, хто це камінь ламав, зайшов у вибоїну. «Посиджу,— думає,— відпочину в затишку. Тут тепліше». Дивиться — коло однієї стіни камінь-сіровик, на зразок стільця. Данилко тут і сів, задумався, в землю дивиться, а все квітка та кам’яна з голови не йде. «От би поглянути!» Тільки раптом тепло стало, немов літо повернулося. Данилко підвів голову, а навпроти, під іншою стіною, сидить Мідної гори Хазяйка. По красі та по платтю малахітовому Данилко одразу її впізнав. Тільки й те думає:
«Може, мені це здається, а насправді нікого нема». Сидить — мовчить, дивиться на те місце, де Хазяйка, і ніби нічого не бачить. Вона теж мовчить, нібито замислилась. Потім і питає:
— Ну, що, Даниле-майстре, не вийшла твоя дурман-чаша?
— Не вийшла,— відповідає.
— А ти не хили голови! Інше спробуй. Камінь тобі буде, по твоїх думках.
— Ні,— відповідає,— не можу більше. Змучився весь, не виходить. Покажи кам’яну квітку.
— Показати,— каже,— просто, та потім шкодуватимеш.
— Не відпустиш з гори?
— Чому не відпущу! Дорога відкрита, та тільки до мене ж повертаються.
— Покажи, зроби ласку!

Вона ще його умовляла:
— Може, ще спробуєш сам добитися! — за Прокоповича теж пригадала: — Він же тебе пожалів, тепер твоя черга його пожаліти.— Про наречену нагадала: — Душі в тобі дівчина не чує, а ти вбік дивишся.
— Знаю я,— кричить Данилко,— а тільки без квітки мені життя нема. Покажи!
— Коли так,— каже,— ходімо, Даниле-майстре, у мій сад.
Сказала й підвелась. Тут і зашуміло щось, наче земля посипалась. Дивиться Данилко, а стін ніяких нема. Дерева стоять височенні, тільки не такі, як у наших лісах, а кам’яні. Деякі мармурові, деякі з каменю-змійовика… Ну, всякі… Тільки живі, з гіллям, з листячком. Від вітру похитуються і шурхотять, наче галькою хто підкидає. Нижче трава, теж кам’яна. Лазурова, червона… різна… Сонечка не видно, а ясно, як перед заходом. Поміж деревами змійки золотенькі коливаються, немов танцюють. Від них і світло йде.

І от підвела та дівчина Данилка до великої галявини. Земля тут як проста глина, а по ній кущі чорні, як оксамит. На цих кущах великі зелені дзвіночки малахітові і в кожному сурм’яна зірочка. Вогневі бджілки над тими квітками виблискують, а зірочки тонісінько подзенькують, немов співають.
— Ну, Даниле-майстре, подивився? — питає Хазяйка.
— Не знайдеш,— відповідає Данилко,— каменю, щоб отаке зробити.
— Якби ти сам вигадав, дала б тобі такий камінь, а тепер не можу.— Сказала і рукою махнула. Знову зашуміло, і Данилко на тім же камені, в ямці опинився. Вітер так і свистить. Ну, звісно, осінь.

Прийшов Данилко додому, а того дня саме в нареченої вечірка була. Спочатку Данилко веселого з себе вдавав — пісень співав, танцював, а потім і стуманів. Наречена аж злякалась:
— Що з тобою? Ти немов на похороні!
А він і каже:
— Голову розломило. В очах чорне з зеленим та червоним. Світу не бачу.
На тому вечірка й скінчилася. За звичаєм, наречена з подругами проводжати нареченого пішла. А чи довга дорога, коли через дім чи через два жили. От Катруся й каже:
— Ходімо, дівчата, кругом. Нашою вулицею до кінця дійдемо, а Єланською повернемося.
Про себе думає: «Обвіє Данилка вітром,— чи не краще йому стане».
А подружкам що… Раді-радісінькі.
— І правда,— кричать,— провести треба. Надто він близько живе — проводжальної пісні йому як слід зовсім не співали.

А ніч тиха була, і сніжок падав. Саме для прогулянки час. От вони й пішли. Наречений з нареченою попереду, а подружки нареченої з парубками, які на вечірці були, відстали трошки. Заспівали дівки цієї пісні проводжальної. А вона протяжно та жалібно співається, зовсім як за небіжчиком. Катруся бачить — зовсім ні до чого це: «І без того Данилко в мене невеселий, а вони ще такої сумної співати надумали».
Намагається відвести Данилка на інші думки. Він розбалакався трохи, та тільки скоро знову зажурився. Подружки Катрусині тим часом проводжальну скінчили, веселих почали. Сміх у них та біганина, а Данилко йде, голову похилив. Хоч як намагається Катруся, не може розвеселити. Так і додому дійшли. Подружки з парубками стали розходитися — кому куди, а Данилко вже без обряду наречену свою провів і додому пішов.

Прокопович давно спав. Данилко потихеньку запалив вогонь, витяг свої чаші, на середину хати і стоїть, оглядає їх. В той час Прокопович кашлем зайшовся. Так і надривається. Він, бач, на ті роки зовсім хворий став. Кашлем цим Данилка, як ножем по серцю, різонуло. Усе минуле життя пригадав. Дуже жалко йому старого стало. А Прокопович прокашлявся, питає:
— Що це ти з чашами?
— Та от дивлюся, чи не час здавати?
— Давно,— каже,— час. Даремно тільки місце займають. Краще однаково не зробиш.
Ну, поговорили ще трошки, потім Прокопович знову заснув. І Данилко ліг, тільки сну йому нема та й нема. Ворочався-ворочався, знову підвівся, запалив вогонь, подивився на чаші, підійшов до Прокоповича. Постояв тут над старим, зітхнув…
Потім узяв молоток та як гахне по дурман-квітці,— так і хруснуло. А тієї чаші,— за панським рисунком,— не зачепив! Плюнув тільки в серединку й вибіг. Так з того часу Данилка й знайти не могли.
Хто казав, що він збожеволів, у лісі загинув, а хто казав — взяла Хазяйка його в гірничі майстри.
Насправді по-другому вийшло. Про те далі розповідь буде.

3 – об’їді — отруйні рослини, що шкодять худобі
4 – глядільце — розлом гори, де видно шари гірських порід

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малахітова шкатулка”
Павєл Бажов
Переклад з рос. – Ольга Якутович
Видавництво: “Дніпро”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: