TOU

Кам’яний Мігель

Іспанські народні казки

– І що це з тобою сьогодні, Мігелю? Чому ти не даєш мені напитися?

– Так треба, – знову відповів юнак принцу – Шлях далекий, нумо ж хутчій додому.

І цього разу стримав себе королівський син. Мігель радів: дві небезпеки були вже позаду. Юнак був переконаний, що зуміє врятувати своїх друзів і від семиголового змія. Нарешті всі троє дісталися до палацу. Сам король вийшов їм назустріч. Він розцілував сина, обняв красуню-принцесу і звелів готуватися до весілля. А Мігелеві сказав:

– Хоч ти і син шевця, та, бачу, був вірним товаришем моєму синові. Проси в мене, що хочеш, я виконаю будь-яке твоє прохання.

Мігель відповів:

– Ваша величносте, дозвольте мені першої шлюбної ночі стояти на варті в кімнаті молодят.

Довго танцювали і веселилися на весіллі наречений і наречена й аж увечері пішли відпочивати до своєї спальні. Коли вони заснули, вірний Мігель став у дверях з оголеною шпагою в руці. Опівночі почувся шурхіт, що дедалі гучнішав – до королівської опочивальні підповзав змій. Він був уже перед самісінькими дверима! Але Мігель відважно вступив у бій із чудовиськом і одна за одною відрубав йому всі голови. А тоді скинув змія в глибокий рів, що оперізував зусібіч королівський палац, і зайшов до покою – подивитися, чи не прокинувся принц. У заляпаному кров’ю одязі, з оголеною шпагою наблизився він до ліжка, та цієї миті прокинулася принцеса. Побачивши, що Мігель схилився над принцом зі шпагою в руці, вона вирішила, що юнак уже вбив, або ж збирається вбити її молодого чоловіка, і голосно закричала.

На крик збіглися придворні, прибігли охоронці зі зброєю.

– Ось, ось убивця! Схопіть його! – репетувала принцеса. – Дивіться – він весь у крові! Киньте його в темницю!

Побачивши Мігеля зі шпагою в руці принц мовив:

– Мій вірний друже, я вірю тобі, але поясни цим людям, чому ти стоїш тут серед ночі в моїй спальні із закривавленою зброєю?

– Послухай, принце! – вигукнув Мігель і… зупинився. Він згадав, що не може безкарно відкрити другові жодної зі своїх таємниць!

А принц наполягав:

– Ну чому ти замовк, друже мій, чи тобі нічого сказати на своє виправдання?

– Якби ти знав, у що виллється мені кожне слово, не вимагав би від мене пояснень! – сумно сказав Мігель.

Принц завагався, та принцеса звеліла:

– Нехай каже! Хіба не пам’ятаєш, як цей парубок, що називає себе твоїм другом, хльоснув мого коня і не дав поласувати золотими плодами?! Чи не пам’ятаєш, як він не дав тобі напитися з кришталевого джерела, коли ти помирав од спраги?! Він не друг, він ворог твій, він хотів тебе вбити!

Такого звинувачення не міг витерпіти вірний Мігель.

– Неправда! – голосно вигукнув він. – Зараз я все поясню!

І заговорив. Він розповів, як у лісі, у печері, дізнався від чудесних птахів три таємниці та як врятував принцесу від вірної смерті в гаю золотих помаранч. Він говорив, і з кожним словом ноги його хололи: спочатку заклякли ступні, потім коліна, а коли Мігель розповів про першу таємницю, він був до пояса холодний, нерухомий і білий як мармур.

Та розповідав далі. Він простягнув руки вперед, ніби благаючи друга вірити кожному його слову, і розповів принцові про те, як врятував його від вірної смерті біля кришталевого джерела. І знову із кожним словом відчував юнак, як смертельний холод підіймається його тілом, просягає в груди і стискає серце, як у нього клякнуть і кам’яніють руки, як смерть підступає до самого горла!

Тепер юнак міг лише обертати голову – трохи ліворуч, трохи праворуч.

– Досить! – скрикнув принц, наляканий цим видовищем.

Але Мігель труснув чуприною і, гукнувши: «Я все розкажу!», мужньо довів до кінця свою страшну розповідь.

Коли ж він промовив останнє слово, то всі побачили, що замість квітучого, повного життя й снаги юнака, стоїть перед ними мертва німа статуя з білого мармуру.

– О Мігелю! – вигукнув у розпачі принц й кинувся обіймати коліна статуї. – Прокинься! Повернися до нас!

Та кам’яний Мігель мовчав. Сумні розійшлися придворні. Грюкаючи списами, поволі вийшла охорона.

– О навіщо я змусила його говорити! – ридала принцеса. – Чому не повірила його словам, як ти, мій принце, мій чоловіче!

Юний принц був безутішний. Він звелів винести статую в сад і поставити під високим деревом на доріжці, посипаній жовтим піском. Не було в королівському саду кращої статуї. З гордо піднятою головою стояв Мігель перед палацом.

У променях вранішнього сонця рожевів і теплішає холодний мармур, ніби кров струменіла по жилах юнака, ніби знову починало битися його мужнє серце. І коли вдень мигтіли на кам’яному обличчі тіні від листя та галузок, то здавалося, ніби статуя оживає й ось-ось зійде з високого постаменту.

Нещасний принц! Годинами сидів він біля підніжжя кам’яної статуї.

– Друже! – плакав він. – Відгукнися! Я все віддам, аби повернути тобі життя!

Він знай повторював ці слова, повторював щодня, аж раптом почув таємничий голос:

– Віддай своє життя, й твій друг оживе!

Хто сказав ці слова, принц не знав. Навколо не було ні душі. Але він усім серцем відгукнувся на них.

– Віддати життя? Я готовий!

І вихопивши шпагу притулив її до грудей, аби простромити серце. Але таємничий голос промовив:

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: