Камелія

Коли ченця на ім’я Камелій посилали до Японії проповідувати християнську віру, він і не підозрював, що зустріне там духів, здатних ввести в спокусу навіть святих отців.

Він дав обітницю зречення від усіх земних радостей і старанно мучив плоть свою голодом, а всілякі веселі заклади обходив за кілометр.

Тому його наставники, та й він сам, були впевнені, що своєю цнотливістю він заслужить собі уподобання Всевишнього і той допоможе йому навернути заблукалих японців у справжню віру.

У Японії Камелій, готуючись до великого посту, надвечір вирушав у ліс збирати коріння і ловити сарану, щоб усе це насушити на зиму. Особливо багата здобич йому діставалася на одному дереві, на гілках якого верещало безліч сарани, але скільки він її не виловлював, наступного вечора всі гілки знову кишіли сараною.

Одного жаркого вечора Камелій затримався в якомусь селищі, розповідаючи селянам про нагірну проповідь, і лише незадовго до півночі прийшов до щедрого дерева.

Над лісом піднявся повний місяць, дерева стояли нерухомі, наче охоплені солодкою млістю, а сарана мовчала, або, можливо, чернець так звик до її стрекотіння, що вже не чув його.

Коли Камелій, склавши молитовно руки й глянувши до неба, подякував богові за благочестиво прожитий день, у листі дерева раптом почувся солодкий жіночий сміх.

– Хі-хі-хі! Ха-ха-ха! — Якась істота швидко, як білка, стрибала з гілки на гілку, поблискуючи білими зубами.

«Це сам нечистий послав мені спокусницю», — вирішив Камелій і, як завжди в таких випадках, осяяв себе і дивну істоту хресним знаменням. Знак, якого боявся сам диявол, анітрохи не злякав маленьку істоту.

Розмахуючи руками чернець, здавалося, розвеселив її ще більше. Вона зареготала ще дзвінкіше і, зрозумівши жест Камелія як знак наблизитися, стрибнула на нижню гілку, обхопила стовбур дерева і почала розгойдувати білими ногами над головою ченця.

Камелій, трохи позадкувавши назад, оглянув незрозумілу істоту. Тіло, загорнуте в зелений покрив, зливалося з листям дерева, видно були тільки білі ноги та рудоволосу голову, осяяну місячним світлом і сіяючу, як квітка, що пишно розпустилася.

– Хто ти така? — спитав чернець.

– Хі-хі! Ха-ха!

– Ти жінка?

Істота заперечливо похитала головою.

— То хто ж ти таки? Як тебе звати?

— Я — Дріада, душа цього дерева, — відкрила свою таємницю рудоволоса. — Прийшла подякувати тобі за те, що очистив моє дерево від зухвалої сарани.

Сказавши це, душа дерева стрибнула в простягнені руки ченця і, обійнявши його, залишила на його устах поцілунок. Камелій так розгубився, що замість того, щоб відштовхнути лісову діву, міцно пригорнув її до себе, продовживши таким чином чудову мить у своєму житті.

— Я не можу довше залишатися з тобою, — шепотіла Дріада, бо моє дерево почне засихати.

Вона вирвалася з обіймів Камелія і стрибнула на зелену гілку.

Тільки тепер чернець зрозумів, що порушив обітницю цнотливості, і, пригнічений, помчав додому. Як бути? Доповісти до ордену про те, що він більше не вартий святого сану?

У нічній прохолоді розпалена голова Камелія потроху охолонула. Він почав спокійно обмірковувати те, що сталося. Чи порушив він обітницю? Адже його поцілувала не жінка, а душа, отже, цей поцілунок — не тілесна радість. І не відьма вона, бо злякалася б хресного знамення. Та й у Святому Письмі ніде не згадується, що спілкування з душею — гріх.

Свідомість, що він не піддався ніякій спокусі, так підбадьорила ченця, що він попрямував легко, як підліток, і лише через деякий час упіймав себе на тому, що насвистує якийсь легковажний мотив.
Наступної опівночі Камелій, знову прийшов до дерева.

– Дріада! — покликав він, зупинившись під розлогим листям.

– Хі-хі! Ха-ха! — почувся веселий регіт, по шелестінню листя можна було здогадатися, що лісова діва спускається вниз.

Монах щодня вигадував, чим виправдати свій прихід до дерева. Коли Дріада сіла на нижній гілці, він, не червоніючи, пояснив:

— Я прийшов подивитися, чи не турбує сарана твоє дерево.

— Якась нахаба залізла на саму верхівку, — поскаржилася лісова діва. — Якби ти впіймав її, я була б тобі дуже вдячна.

Камелій заткав полу сутани під пояс і швидко видерся на дерево. Саранча була спіймана, і він отримав заслужену нагороду.

Уся сарана була знищена, але Камелій не розгубився і зрозумів, як добитися ще кількох поцілунків Дріади, – він зажадав їх у нагороду за спійману ще раніше сарану, а її було стільки, що до осені він все носив і носив лісовій діві низки сушеної сарани. .

Настали прохолодні дні, наближалася зима, і однієї ночі Дріада сказала Камелію:

— Завтра ти більше не приходь. До весни дерево відпочиватиме, разом з ним відпочиватиму і я.

Камелія ця новина вразила. Як жити йому тепер без радості: дні, тижні, місяці, багато місяців? А ніжна душа — Дріада — вона замерзне в дуплі дерева. Ні, треба щось придумати, щось зробити, щоб врятувати її.

Якби в Камелія було більше часу, він, може, щось і придумав би, але тепер думати було ніколи, треба було діяти. Він схопив лісову красуню, сховав під широку сутану і поніс додому. Усю дорогу в Дріади рот був затиснутий, тільки в кімнаті, де чернець посадив її на ліжко, вона вигукнула:

— Що ти накоїв? Тепер моє дерево засохне.

— Нехай засихає. Хіба мало дерев у лісі? — втішав її Камелій.

— Як ти цього не розумієш – якщо моє дерево засохне, то помру і я, – сумно промовила Дріада.

— Це забобони, і я визволю тебе від них, — поклявся чернець.

До весни, коли почало розпускатися листя, Дріада ослабла і помітно змарніла.

— Занеси мене до мого дерева! — попросила вона Камелія, і він охоче виконав її прохання, сподіваючись, що лісове повітря вилікує Дріаду.

— О горе! – вигукнула Дріада, коли Камелій посадив її на нижню гілку. — Моє дерево померло.

І на очах Камелія вона розчинилася і злилася з деревом. Тільки якийсь час, наче пишна квітка, палало її руде волосся, потім і воно почали блякнути.

— Не йди , скажи хоч слово! — благав зневірений Камелій і почув слабенький голосок:

— На самому вершечку дерева ще теплиться життя. Відламай там гілку і швидше посади в землю.

Камелій відламав живу гілку і, убитий горем, подався додому. Через деякий час з гілки виріс кущ і розквітнув густо-червоними квітами.

Через роки старий чернець повертався з Японії до Європи. Єдине, що він віз із собою, був горщик із квітучим кущем, яким усі захоплювалися. Камелій називав цей кущ Дріадою, але люди ніяк не могли запам’ятати таке важке слово і назвали ім’ям ченця — Камелією.