ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Канікули Остапа і Даринки ( 1 частина)

Андрій Бачинський

Частина 1.

Мушля, син володаря морського

Остап, Дарина і Оленка дуже любили їздити потягом. Тільки-но вони сідали у вагон, одразу замикалися в купе й уявляли себе машиністами електровоза або моряками підводного човна, а найчастіше – астронавтами із «Зоряних воєн».

Остап завжди був Дартом Бейдером, Дарина – принцесою Леєю, а Оленка – Люком Скайвокером. Щодо розподілу ролей не сперечалися ніколи, зате постійно сварилися з приводу того, хто займе верхні полиці, адже дітей було троє, а полиці тільки дві.

Оленка сама, без сторонньої допомоги, ще не могла вибратися нагору, тому, як правило, вередувала й заходилася плачем. Урешті тато не витримував і примусово «підселяв» малу до когось із старших.

Цього разу Оленка не їхала на море, тому про верхні полиці ніхто не сперечався. Без шуму й Олениного плачу було навіть якось сумно їхати.

Остап із Дариною лежали собі, заколисані стуком вагонних коліс, і уявляли, як вони купаються в теплому морі й ніжаться на піску під сонцем.

Діти були впевнені, що де-де, а в Криму вже точно жодні відьми, чаклуни й привиди не зможуть перетворити їх спокійний відпочинок на безкінечний коловорот неймовірних пригод…

У Сімферополь потяг приїхав о 9-й ранку, а ще за дві з половиною години тролейбус Сімферополь- Ялта висадив Даринку, Остапа та їхніх батьків на станції курортного міста Алушта.

Тато домовився про оренду житла заздалегідь, тож хазяї будинку вже з самого ранку чекали гостей. Батьки пропонували дітям відпочити з дороги, але малим не терпілося скоріше скупатися й повалятися на піску.

Вони наперебій доводили, що не потомлені, й узагалі, якщо приїхали на море, то нема чого розсиджуватися – треба негайно йти на пляж. До пляжу було недалеко, і вже за двадцять хвилин діти, мов спраглі звірята після тижневого блукання в пустелі, з розгону «влетіли» у море й з несамовитим вереском почали хлюпалися у воді.

Але вже за годину мама погнала дітей додому – щоб не «згоріли» на сонці. Остап із Дариною опиралися й вимагали продовження сонячно-водних процедур, та мама була невблаганною.

Вдома близнята набундючилися й ображено мовчали до вечора. «Розтопити» невдоволених дітей вдалося лише татові, який приволік із базару величезний кавун – кілограмів, мабуть, із десять.

Той виявився таким солодким і соковитим, що брата й сестру довелося мало не за вуха відтягати, коли вони за кілька хвилин «змололи» половину кавуна.

Ситі й замучені розвагами у воді, заколисані шумом моря, що доносився крізь прочинене вікно, діти позасинали.

Наступного дня батьки дозволили Остапові й Даринці провести на сонці трохи більше часу. День за днем засмага ставала все темнішою, і мама вже не боялася нещадних сонячних опіків. Тож біля моря діти товклися з ранку до вечора, з перервами на обід та вечерю.

У кінці серпня відпочивальників щодня стає все менше й менше. Усі поспішають готувати дітей до школи. Тож хоча місця на пляжі тепер було вдосталь, Остапа з Дариною це не тішило, адже не залишилося ровесників, з якими можна було затоваришувати й погратися.

Та й купатися в морі вже не дуже хотілося, тож Дарина з Остапом розважалися тим, що будували на пляжі піщаний замок і гралися з морем у війну: гнані морським вітром хвилі час від часу брали замок в облогу й «злизували» його неприступні стіни.

Проте діти щоразу відбудовували свою твердиню.

Раптом – після чергової водяної атаки – у рівчаку біля замкової вежі Дарина помітила щось блискуче:

– Остапе, дивися, що це? – покликала вона брата.

Він присів на коліна, уважно роздивився й вигукнув:

– Та це ж мушля, тільки дуже велика! Я собі її заберу.

– Ага, так не чесно, – засперечалася сестра. – Це я її знайшла, вона моя.

– Чому тоді одразу не брала, побоялася?

– І нічого не побоялася. Віддай!

– Ні, тепер вона моя!

– Ні, моя!

– Моя!

– Моя!

– Моя!
Від слів діти перейшли до діла й заходилися видирати мушлю одне в одного з рук. Невідомо, хто переміг би в цій боротьбі, але в якусь мить мушля просто розкололася надвоє.

Діти попадали на пісок, кожне зі своєю половинкою в руках. У повітрі між Остапом і Даринкою одразу ж з’явилася невеличка прозора хмаринка. Спочатку вона розхитувалась у такт хвилям, відтак зависла на місці й… здалося, що хмарка заговорила, хоча нічого схожого на рот у неї не було та й не могло бути.

– Нарешті мене звільнили. Ура! Я бачу сонце! – пролунало над пляжем.

Не відводячи очей від чуда, Остап тихо запитав Дарину:

– Ти теж чуєш це?

– Так, а що то таке?

Остап не встиг відповісти, бо хмарка знову заговорила, звертаючись до дітей:

– Дякую, що ви мене звільнили! Знали б ви, як мені там було тісно, темно й самотньо!

– А т-ти… хто? – несміливо запитав Остап.

– Хто я? Я син морського Духа, покровителя рибалок! – урочисто промовила хмарка й почала змінювати свою форму, приймаючи подобу маленького хлопчика.

– А що ти робив усередині мушлі? – запитав Остап.

– Це батько покарав мене.

– Що ж ти накоїв?

– Та нічого такого: лише дав рибам голоси й примусив їх співати хором. А вони як почали буль-башки ротами пускати – аж море піною вкрилося! То всі рибалки від страху на берег повтікали. Ото тато й замкнув мене в мушлю, щоб я не бешкетував. Та хіба я винен? Самому мені нудно, а бавитися нема з ким.

– А ти замки з піску будувати вмієш?

– А що тут уміти? – хлопчик знову перетворився на хмарку, яка завертілася і вмить здійняла вихор піску. Коли вихор припинився, перед очима дітей постав красивий замок з палацом і вежами, оточеними муром із бастіонами.

– Кла-а-а-с! – захоплено вигукнув Остап. – Відтепер ти будеш моїм другом!

– Ні, моїм! – відрізала Дарина й тупнула ногою об пісок.

– А чому це твоїм? Він же хлопчик і не буде з тобою в ляльки гратися!

– Та не сваріться ви, я буду дружити з вами обома, – дух намагався примирити дітей. – Але спершу мені треба ненадовго повернутися в море, до тата. Якщо він пробачить мене і дозволить погратися з вами, я одразу ж повернуся.

Хмарка попливла в бік моря й розчинилася у воді. Діти сіли поряд в очікуванні свого нового друга…

Минуло кілька хвилин. Над водою з’явилася прозора хмарка, наблизилася до дітей і знову набула обрисів хлопчика. Лише цього разу він був невеселий.

– Що сталося? – з тривогою запитала Дарина.

– Зник мій батько, – сумно відповів дух.

– Як це – зник?

– У морі ніхто не знає, куди він подівся. Це сталося дуже-дуже давно, сотні років тому.

– Не може такого бути, – засумнівався Остап. – За сотні років знаєш, як усе міняється? Ти би вже постарівся й помер.

– Я – дух, і для мене час – ніщо. Сидячи в мушлі, я не відчував його й думав, що минуло лише кілька днів. Та не залишилося вже нікого з тих, хто пам’ятає давні часи. І тепер немає кому розповісти мені, що ж сталося з моїм батьком.

– У тебе ще був хтось із родини?

– Ні, лише тато і я.

– Хто ж тепер є покровителем рибалок?
– Немає більше покровителя, як і немає тих рибалок. Та й моря того вже немає, що було колись.

Воно теж потихеньку вмирає, захлинаючись у нечистотах, які люди викидають у нього.

Маленький морський дух оповідав так жалісливо, що дітям захотілося якось розрадити його. Першим, як завжди, знайшовся Остап:

– А давай, ми заберемо тебе з собою додому! У нас у квартирі є великий акваріум, і ти зможеш собі в ньому жити. Вода там завжди чиста-чиста.

Вночі ти будеш спати або гратися з акваріумними рибками. Тільки не примушуй їх співати, бо вони нам спати не дадуть. Або можеш навчити їх бульбашки пускати, і вони будуть в акваріумі замість «бульбулятора». А що? Класна ідея, по-моєму.

– Супер! – підхопила Дарина. – А вдень ходитимеш з нами до школи, прикидатимешся невидимкою і допомагатимеш списувати контрольні! От заживемо!

– Це неможливо, – перебив малюк. – Я можу жити лише в рідній солоній морській воді.

– А ми тобі в акваріум солі насиплемо, – не вщухала Дарина.

– На жаль… Я дуже вдячний вам, що звільнили мене, але мушу знайти свого тата, або хоча б довідатися, що з ним сталося. Тому нам треба прощатися.

– Може, хоч на трішечки залишишся з нами, га? Ну хоч на один вечір? Розкажеш нам про свого тата, про життя у морі, – не хотів відпускати свого нового друга Остап.

– Гаразд. Один вечір уже нічого не змінить.

– А, до речі, – згадала Дарина. – Як тебе звати?

– Н-не знаю навіть, – засмутився малий. – Тато завжди кликав мене сином, а всі решта – хто як: поза очі – малим розбишакою, шибеником, а у вічі – Ваша Високосте.

Дарина хвильку подумала і сказала:

– Оскільки ми тебе знайшли в мушлі, то пропоную називати тебе Мушлею. Згоден?

– Мушлею, то й Мушлею, – знизав плечима той.

– Ану тихо! – цикнув Остап. – Чуєте? Мама нас кличе. Час уже додому збиратися. Мушле, ти можеш стати невидимим, щоб непомітно піти з нами?

– Можу, але ненадовго. Було б добре, якби ви набрали у якусь посудину води з моря, я розчинюся в ній і зможу так протриматися навіть кілька днів.

Поки батьки готували на кухні вечерю, діти по-сідали під розлогим кущем у дворі будинку й приготувалися слухати Мушлю. Але він теж хотів більше довідатися про своїх нових друзів і про те, як тепер живуть люди.

Поки Остап чухав потилицю, не знаючи, з чого почати, Даринка побігла в кімнату й за хвилину принесла листівки з краєвидами Криму.

Мушля захоплено розглядав фотографії: сонних левів біля Воронцовського палацу, Ластівчине гніздо, що височіло на скелі над морем, і білосніжний Лівадійський палац. Як усе змінилося за сотні років! Раптом, дивлячись на одну зі світлин, Мушля насторожився:

– Звідки це у вас? Ви знаєте, де це місце?

– Звісно, це ж Мармурова печера, – впевнено відповів Остап. – Ми були там позаминулого року. Дивись на фотку – он той гігантський сталагміт дуже подібний на голову якогось велетня, правда?

– Він і є Велетнем! Тільки ніякий не стала… сталлагніт, чи як ти там його назвав. Це древній всезнаючий Дух печер. Якби я міг потрапити туди, то, напевне, зміг би розпитати у нього про батька.

– То в чому проблема? – безтурботно запитав Остап. – Пам’ятаю, наш тато був у захваті від поїздки у Мармурову печеру, і я впевнений, що він по-годиться ще раз туди поїхати. Почекайте мене тут, а я спробую все владнати.

Не гаючи часу, хлопець побіг на кухню. За кілька хвилин він повернувся з посмішкою на обличчі.

– Легкотня! Вмовив за три хвилини! Завтра зранку вирушаємо на екскурсію…

Мармурова печера.
Плато Чатир-Даг, що заховало в своїх нетрях гігантську Мармурову печеру, зустріло мандрівників легким приємним вітерцем.

Після переодягання в теплий одяг (у печері завжди +8 за Цельсієм) екскурсійна група почала спуск. Маленьку півлітрову пляшечку з морською водою – і Мушлею в ній – Остап ретельно ховав за пазухою, щоб уникнути зайвих питань від батьків.

Але ті не дуже й звертали увагу на дітей. Вони захоплено розглядали мільйоннорічні нагромадження сталагмітів і величезні ґрона сталактитів, що будили в уяві дивовижно-химерні образи.

Коли екскурсія підійшла до «голови велетня», Остап, ховаючись за спиною Дарини, відкоркував пластикову пляшку. Прозора хмарка, абсолютно непомітна в напівтемній печері, піднялася й накрила Велетня.

За мить… щось загуркотіло, землю трусонуло, дерев’яні сходи захиталися. Луна рознеслася стінами гігантської печери, стократно підсилюючи гуркіт. Гід одразу ж перервав свою розповідь, закликав усіх до спокою і почав зв’язуватися з кимось по рації.

Але люди вже не слухали його і, підхоплюючи на руки дітей, мчали до виходу. Доріжка була такою вузькою,
що двоє людей ледве могли на ній розминутися. Та, на щастя, в печері перебувала лише одна група, і вибратися на гору вдалося без особливої тисняви. За якихось п’ять хвилин усі вже вийшли з печери.

Люди буквально засипали запитаннями працівників печерного комплексу: «Що це було? Землетрус? Нас могло завалити камінням? Ми могли загинути?»

Ті лише ніяково розводили руками й відповідали, що вперше стикаються з подібним явищем. А справжнього землетрусу, мовляв, тут не було ще з 1927 року, коли стався Великий Ялтинський землетрус.

Остап сидів нахнюплений біля кіоску з сувенірами, а мама намагалася заспокоїти його. Їй здава-лося, що малий злякався землетрусу.

Насправді ж хлопця тривожило інше: біля виходу в нього випала й загубилася пляшка, в якій він приніс Мушлю.
«Тепер, – думав Остап, – через мою незграбність Мушля назавжди залишиться в печері й загине без моря…» Та раптом… він побачив, що над травою здіймається маленька прозора хмарка.

– Ура! – закричав Остап. – Ти встиг утекти! Ти вижив!

– Що з тобою, Остапе? До кого це ти? – стривожено запитала мама.

– Облиш його, він просто перехвилювався, – відповів за сина тато і відвів її вбік.

Дарина теж помітила Мушлю й присіла поряд.

– Добре, що тобі теж вдалося вибратися, – сказала вона. – Шкода лише, що ти не встиг про батька розпитати.

– Чому не встиг? Ще й як устиг! – бадьоро відповів Мушля.

– Коли? Ти ж тільки-но вислизнув із пляшки – й одразу почався землетрус.

– Ніякий то не землетрус був. Цій печері не страшні будь-які землетруси. Вона вже мільйони років стоїть, і хоч би що.

– Що ж тоді так трусонуло?

– Це просто Велетень здригнувся від несподіванки, коли я до нього звернувся. А люди чомусь зчинили паніку й кинулися втікати.

– І він оповів тобі про батька?

– Так, звісно.
Тим часом почувся вигук тата. Він кликав дітей до автобуса.

По дорозі додому всі пасажири обговорювали несподіваний землетрус. Дарина ж з Остапом всілися подалі, на задні сидіння, і слухали розповідь Мушлі про його батька.

– Колись давно, близько семи століть тому, біля наших берегів з’явилося плем’я диких кочівників-завойовників. Вони оселилися на Димній горі. І був у них страшний коваль, якому злий Дух гори допоміг збудувати величезну кузню, жар від якої нищив усе живе навколо.

У тій кузні коваль кував зброю для нових походів. Кочівники щодня зганяли на роботу до кузні людей із прибережних поселень.

Мирні рибалки ніколи не воювали й не змогли чинити опір ворогам. Одного дня, не стерпівши знущання з їхніх чоловіків, жінки вирішили послати до коваля найкрасивішу дівчину Марію.

Вони сподівалися, що дівоча краса розтопить серце жорстокого завойовника, і той відпустить рибалок з неволі. Але коваль лише розсміявся й убив дівчину.

Такої наруги не витримали не лише люди, а й духи. Мій батько, Дух-покровитель рибалок, вирішив покарати злих кочівників. Але всесильний у морі, він був безпомічним у горах.

Тоді він почав за допомогою морських вітрів та штормів руйнувати прибережні скелі та відвойовувати у злого Духа гори його володіння, сподіваючись, що той перестане допомагати завойовникам і прожене їх.

Та підступний володар гір заманив мого батька в пастку. Він покликав його до себе, щоб, начебто, домовитися про мир. Гірським джерелом, що витікало з самого серця гори і впадало в море, морський владика прибув у печеру до гірського Духа.

Поки батько був у воді, його сила не поступалася силі ворога. Та тільки-но він потрапив усередину, злий ворог викликав величезний землетрус, і каміння, що повалилося згори, перегородило джерело, перекривши воді доступ у печеру.

Дух Гори вибрався з печери, а мій тато залишився в ній безпомічним бранцем. Та все ж йому вдалося домогтися своєї мети – під завалами каміння від землетрусу полягли і страшний коваль, і всі кочівники-завойовники.

– То твій тато помер? – співчутливо запитала Дарина.

– Ні, він же Дух, – відповів Мушля. – Він живий, та ось уже стільки століть замурований у печері. Тепер я мушу знайти і визволити його.

– А Велетень розказав тобі, як знайти ту печеру?

– Так. Треба дістатися до величезного кам’яного стовпа біля підніжжя Димної гори. Щороку в річницю землетрусу, тобто в останню неділю останнього літнього місяця, при останніх променях вечірнього сонця тінь від стовпа вказує на те місце, де під завалами ховається печера. Я мушу пробратися туди й звільнити від каміння русло джерела, щоб вода знову проникла всередину і наповнила силою мого батька.

– А що то за Димна гора? – зацікавився Остап.

– Я й сам ще не знаю, – невпевнено відповів Мушля. – Велетень не встиг розповісти, як її знайти.

– Це не біда, – запевнив його Остап. – Приїдемо в Алушту і розпитаємо в нашого тата.

Древня фортеця Фуна
На жаль, тато не дуже добре пам’ятав назви кримських гір. Однак він згадав, що одного разу був на кінній екскурсії на горі Демерджі, біля підніжжя якої залишилися руїни середньовічної фортеці Фуна, що в перекладі якраз і означає «димна».

– А в тій фортеці є якийсь великий камінь чи стовп? – запитав у батька Остап.

– Є, хоча це не зовсім стовп, швидше частина стіни чи вежі, що найкраще збереглася. Бо все решта майже зруйноване. А чому ви так зацікавилися тими руїнами?

– Та-а-а, ми десь бачили фотографію і посперечалися з Дариною, що то за місце, – почав викручуватися Остап, але втрутилася Дарина.

– Тату, а ми можемо завтра поїхати до Фуни на екскурсію?

– Мало вам сьогоднішнього землетрусу? Зрештою, ви на море приїхали купатися чи по горах лазити?

– На море, звісно, але та спека вже замучила, а в горах прохолода і такі краєвиди красиві.

– Ну не знаю, запитайте маму – якщо вона погодиться, то поїдемо. Тим більше, що це недалеко – кілометрів 10 від Алушти.

Умовляти маму вирушила Дарина. Спочатку мама впиралася й твердила, що з неї вже досить тих пригод, що вона музикант, а не якийсь турист-екстремал, – але відтак усе ж здалася. Зрештою, вона теж була втомлена від смаження під пекучим кримським сонцем.

Екскурсія на Демерджі починалася з відвідування залишків фортеці Фуна, що належала до середньовічного Феодорійського князівства.

У давнину феодорійці часто воювали з сусіднім Алустоном, який пізніше почав називатися Алуштою. Це була цікава історія, але гід не хотів багато про це розповідати й затримуватися тут, оскільки головною метою екскурсії було відвідання Долини привидів.

Остап із Дариною засмутилися, адже їм необхідно було залишитися тут до заходу сонця, щоб вирахувати місцезнаходження печери. Що робити? Як затримати батьків у цьому місці до вечора?

Вихід знайшла Дарина. Вона вдавано перечепилася об камінь і впала. Тато одразу ж підбіг до неї й почав обмацувати ногу.

Переломів чи вивихів у дівчинки не виявилося, але як тільки вона ставала на ноги, то відразу ж кривилася й стогнала.

– Усе зрозуміло, забій гомілки, – сказав тато й невесело продовжив. – Доведеться далі нести тебе на руках.

– Ні, тату, ні! – закричала Дарина, бачачи, що її план провалюється. – Нам же весь час треба буде в гору підійматися, ти замучишся, почнеш відставати, усі змушені будуть на нас чекати. Давай краще вже залишимося тут.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“ Канікули Остапа і Даринки  ”
Андрій Бачинський
Видавництво: “Грані – Т”
м. Київ, 2011 р.



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: