Канікули Остапа і Даринки ( 1 частина)

Бачинський Андрій

Частина 1.

Мушля, син володаря морського

Остап, Дарина і Оленка дуже любили їздити потягом. Тільки-но вони сідали у вагон, одразу замикалися в купе й уявляли себе машиністами електровоза або моряками підводного човна, а найчастіше – астронавтами із «Зоряних воєн».

Остап завжди був Дартом Бейдером, Дарина – принцесою Леєю, а Оленка – Люком Скайвокером. Щодо розподілу ролей не сперечалися ніколи, зате постійно сварилися з приводу того, хто займе верхні полиці, адже дітей було троє, а полиці тільки дві.

Оленка сама, без сторонньої допомоги, ще не могла вибратися нагору, тому, як правило, вередувала й заходилася плачем. Урешті тато не витримував і примусово «підселяв» малу до когось із старших.

Цього разу Оленка не їхала на море, тому про верхні полиці ніхто не сперечався. Без шуму й Олениного плачу було навіть якось сумно їхати.

Остап із Дариною лежали собі, заколисані стуком вагонних коліс, і уявляли, як вони купаються в теплому морі й ніжаться на піску під сонцем.

Діти були впевнені, що де-де, а в Криму вже точно жодні відьми, чаклуни й привиди не зможуть перетворити їх спокійний відпочинок на безкінечний коловорот неймовірних пригод…

У Сімферополь потяг приїхав о 9-й ранку, а ще за дві з половиною години тролейбус Сімферополь- Ялта висадив Даринку, Остапа та їхніх батьків на станції курортного міста Алушта.

Тато домовився про оренду житла заздалегідь, тож хазяї будинку вже з самого ранку чекали гостей. Батьки пропонували дітям відпочити з дороги, але малим не терпілося скоріше скупатися й повалятися на піску.

Вони наперебій доводили, що не потомлені, й узагалі, якщо приїхали на море, то нема чого розсиджуватися – треба негайно йти на пляж. До пляжу було недалеко, і вже за двадцять хвилин діти, мов спраглі звірята після тижневого блукання в пустелі, з розгону «влетіли» у море й з несамовитим вереском почали хлюпалися у воді.

Але вже за годину мама погнала дітей додому – щоб не «згоріли» на сонці. Остап із Дариною опиралися й вимагали продовження сонячно-водних процедур, та мама була невблаганною.

Вдома близнята набундючилися й ображено мовчали до вечора. «Розтопити» невдоволених дітей вдалося лише татові, який приволік із базару величезний кавун – кілограмів, мабуть, із десять.

Той виявився таким солодким і соковитим, що брата й сестру довелося мало не за вуха відтягати, коли вони за кілька хвилин «змололи» половину кавуна.

Ситі й замучені розвагами у воді, заколисані шумом моря, що доносився крізь прочинене вікно, діти позасинали.

Наступного дня батьки дозволили Остапові й Даринці провести на сонці трохи більше часу. День за днем засмага ставала все темнішою, і мама вже не боялася нещадних сонячних опіків. Тож біля моря діти товклися з ранку до вечора, з перервами на обід та вечерю.

У кінці серпня відпочивальників щодня стає все менше й менше. Усі поспішають готувати дітей до школи. Тож хоча місця на пляжі тепер було вдосталь, Остапа з Дариною це не тішило, адже не залишилося ровесників, з якими можна було затоваришувати й погратися.

Та й купатися в морі вже не дуже хотілося, тож Дарина з Остапом розважалися тим, що будували на пляжі піщаний замок і гралися з морем у війну: гнані морським вітром хвилі час від часу брали замок в облогу й «злизували» його неприступні стіни.

Проте діти щоразу відбудовували свою твердиню.

Раптом – після чергової водяної атаки – у рівчаку біля замкової вежі Дарина помітила щось блискуче:

– Остапе, дивися, що це? – покликала вона брата.

Він присів на коліна, уважно роздивився й вигукнув:

– Та це ж мушля, тільки дуже велика! Я собі її заберу.

– Ага, так не чесно, – засперечалася сестра. – Це я її знайшла, вона моя.

– Чому тоді одразу не брала, побоялася?

– І нічого не побоялася. Віддай!

– Ні, тепер вона моя!

– Ні, моя!

– Моя!

– Моя!

– Моя!
Від слів діти перейшли до діла й заходилися видирати мушлю одне в одного з рук. Невідомо, хто переміг би в цій боротьбі, але в якусь мить мушля просто розкололася надвоє.

Діти попадали на пісок, кожне зі своєю половинкою в руках. У повітрі між Остапом і Даринкою одразу ж з’явилася невеличка прозора хмаринка. Спочатку вона розхитувалась у такт хвилям, відтак зависла на місці й… здалося, що хмарка заговорила, хоча нічого схожого на рот у неї не було та й не могло бути.

– Нарешті мене звільнили. Ура! Я бачу сонце! – пролунало над пляжем.

Не відводячи очей від чуда, Остап тихо запитав Дарину:

– Ти теж чуєш це?

– Так, а що то таке?

Остап не встиг відповісти, бо хмарка знову заговорила, звертаючись до дітей:

– Дякую, що ви мене звільнили! Знали б ви, як мені там було тісно, темно й самотньо!

– А т-ти… хто? – несміливо запитав Остап.

– Хто я? Я син морського Духа, покровителя рибалок! – урочисто промовила хмарка й почала змінювати свою форму, приймаючи подобу маленького хлопчика.

– А що ти робив усередині мушлі? – запитав Остап.

– Це батько покарав мене.

– Що ж ти накоїв?

– Та нічого такого: лише дав рибам голоси й примусив їх співати хором. А вони як почали буль-башки ротами пускати – аж море піною вкрилося! То всі рибалки від страху на берег повтікали. Ото тато й замкнув мене в мушлю, щоб я не бешкетував. Та хіба я винен? Самому мені нудно, а бавитися нема з ким.

– А ти замки з піску будувати вмієш?

– А що тут уміти? – хлопчик знову перетворився на хмарку, яка завертілася і вмить здійняла вихор піску. Коли вихор припинився, перед очима дітей постав красивий замок з палацом і вежами, оточеними муром із бастіонами.

– Кла-а-а-с! – захоплено вигукнув Остап. – Відтепер ти будеш моїм другом!

– Ні, моїм! – відрізала Дарина й тупнула ногою об пісок.

– А чому це твоїм? Він же хлопчик і не буде з тобою в ляльки гратися!

– Та не сваріться ви, я буду дружити з вами обома, – дух намагався примирити дітей. – Але спершу мені треба ненадовго повернутися в море, до тата. Якщо він пробачить мене і дозволить погратися з вами, я одразу ж повернуся.

Хмарка попливла в бік моря й розчинилася у воді. Діти сіли поряд в очікуванні свого нового друга…

Минуло кілька хвилин. Над водою з’явилася прозора хмарка, наблизилася до дітей і знову набула обрисів хлопчика. Лише цього разу він був невеселий.

– Що сталося? – з тривогою запитала Дарина.

– Зник мій батько, – сумно відповів дух.

– Як це – зник?

– У морі ніхто не знає, куди він подівся. Це сталося дуже-дуже давно, сотні років тому.

– Не може такого бути, – засумнівався Остап. – За сотні років знаєш, як усе міняється? Ти би вже постарівся й помер.

– Я – дух, і для мене час – ніщо. Сидячи в мушлі, я не відчував його й думав, що минуло лише кілька днів. Та не залишилося вже нікого з тих, хто пам’ятає давні часи. І тепер немає кому розповісти мені, що ж сталося з моїм батьком.

– У тебе ще був хтось із родини?

– Ні, лише тато і я.

– Хто ж тепер є покровителем рибалок?
– Немає більше покровителя, як і немає тих рибалок. Та й моря того вже немає, що було колись.

Воно теж потихеньку вмирає, захлинаючись у нечистотах, які люди викидають у нього.

Маленький морський дух оповідав так жалісливо, що дітям захотілося якось розрадити його. Першим, як завжди, знайшовся Остап:

– А давай, ми заберемо тебе з собою додому! У нас у квартирі є великий акваріум, і ти зможеш собі в ньому жити. Вода там завжди чиста-чиста.

Вночі ти будеш спати або гратися з акваріумними рибками. Тільки не примушуй їх співати, бо вони нам спати не дадуть. Або можеш навчити їх бульбашки пускати, і вони будуть в акваріумі замість «бульбулятора». А що? Класна ідея, по-моєму.

– Супер! – підхопила Дарина. – А вдень ходитимеш з нами до школи, прикидатимешся невидимкою і допомагатимеш списувати контрольні! От заживемо!

– Це неможливо, – перебив малюк. – Я можу жити лише в рідній солоній морській воді.

– А ми тобі в акваріум солі насиплемо, – не вщухала Дарина.

– На жаль… Я дуже вдячний вам, що звільнили мене, але мушу знайти свого тата, або хоча б довідатися, що з ним сталося. Тому нам треба прощатися.

– Може, хоч на трішечки залишишся з нами, га? Ну хоч на один вечір? Розкажеш нам про свого тата, про життя у морі, – не хотів відпускати свого нового друга Остап.

– Гаразд. Один вечір уже нічого не змінить.

– А, до речі, – згадала Дарина. – Як тебе звати?

– Н-не знаю навіть, – засмутився малий. – Тато завжди кликав мене сином, а всі решта – хто як: поза очі – малим розбишакою, шибеником, а у вічі – Ваша Високосте.

Дарина хвильку подумала і сказала:

– Оскільки ми тебе знайшли в мушлі, то пропоную називати тебе Мушлею. Згоден?

– Мушлею, то й Мушлею, – знизав плечима той.

– Ану тихо! – цикнув Остап. – Чуєте? Мама нас кличе. Час уже додому збиратися. Мушле, ти можеш стати невидимим, щоб непомітно піти з нами?

– Можу, але ненадовго. Було б добре, якби ви набрали у якусь посудину води з моря, я розчинюся в ній і зможу так протриматися навіть кілька днів.

Поки батьки готували на кухні вечерю, діти по-сідали під розлогим кущем у дворі будинку й приготувалися слухати Мушлю. Але він теж хотів більше довідатися про своїх нових друзів і про те, як тепер живуть люди.

Поки Остап чухав потилицю, не знаючи, з чого почати, Даринка побігла в кімнату й за хвилину принесла листівки з краєвидами Криму.

Мушля захоплено розглядав фотографії: сонних левів біля Воронцовського палацу, Ластівчине гніздо, що височіло на скелі над морем, і білосніжний Лівадійський палац. Як усе змінилося за сотні років! Раптом, дивлячись на одну зі світлин, Мушля насторожився:

– Звідки це у вас? Ви знаєте, де це місце?

– Звісно, це ж Мармурова печера, – впевнено відповів Остап. – Ми були там позаминулого року. Дивись на фотку – он той гігантський сталагміт дуже подібний на голову якогось велетня, правда?

– Він і є Велетнем! Тільки ніякий не стала… сталлагніт, чи як ти там його назвав. Це древній всезнаючий Дух печер. Якби я міг потрапити туди, то, напевне, зміг би розпитати у нього про батька.

– То в чому проблема? – безтурботно запитав Остап. – Пам’ятаю, наш тато був у захваті від поїздки у Мармурову печеру, і я впевнений, що він по-годиться ще раз туди поїхати. Почекайте мене тут, а я спробую все владнати.

Не гаючи часу, хлопець побіг на кухню. За кілька хвилин він повернувся з посмішкою на обличчі.

– Легкотня! Вмовив за три хвилини! Завтра зранку вирушаємо на екскурсію…

Мармурова печера.
Плато Чатир-Даг, що заховало в своїх нетрях гігантську Мармурову печеру, зустріло мандрівників легким приємним вітерцем.

Після переодягання в теплий одяг (у печері завжди +8 за Цельсієм) екскурсійна група почала спуск. Маленьку півлітрову пляшечку з морською водою – і Мушлею в ній – Остап ретельно ховав за пазухою, щоб уникнути зайвих питань від батьків.

Але ті не дуже й звертали увагу на дітей. Вони захоплено розглядали мільйоннорічні нагромадження сталагмітів і величезні ґрона сталактитів, що будили в уяві дивовижно-химерні образи.

Коли екскурсія підійшла до «голови велетня», Остап, ховаючись за спиною Дарини, відкоркував пластикову пляшку. Прозора хмарка, абсолютно непомітна в напівтемній печері, піднялася й накрила Велетня.

За мить… щось загуркотіло, землю трусонуло, дерев’яні сходи захиталися. Луна рознеслася стінами гігантської печери, стократно підсилюючи гуркіт. Гід одразу ж перервав свою розповідь, закликав усіх до спокою і почав зв’язуватися з кимось по рації.

Але люди вже не слухали його і, підхоплюючи на руки дітей, мчали до виходу. Доріжка була такою вузькою,
що двоє людей ледве могли на ній розминутися. Та, на щастя, в печері перебувала лише одна група, і вибратися на гору вдалося без особливої тисняви. За якихось п’ять хвилин усі вже вийшли з печери.

Люди буквально засипали запитаннями працівників печерного комплексу: «Що це було? Землетрус? Нас могло завалити камінням? Ми могли загинути?»

Ті лише ніяково розводили руками й відповідали, що вперше стикаються з подібним явищем. А справжнього землетрусу, мовляв, тут не було ще з 1927 року, коли стався Великий Ялтинський землетрус.

Остап сидів нахнюплений біля кіоску з сувенірами, а мама намагалася заспокоїти його. Їй здава-лося, що малий злякався землетрусу.

Насправді ж хлопця тривожило інше: біля виходу в нього випала й загубилася пляшка, в якій він приніс Мушлю.
«Тепер, – думав Остап, – через мою незграбність Мушля назавжди залишиться в печері й загине без моря…» Та раптом… він побачив, що над травою здіймається маленька прозора хмарка.

– Ура! – закричав Остап. – Ти встиг утекти! Ти вижив!

– Що з тобою, Остапе? До кого це ти? – стривожено запитала мама.

– Облиш його, він просто перехвилювався, – відповів за сина тато і відвів її вбік.

Дарина теж помітила Мушлю й присіла поряд.

– Добре, що тобі теж вдалося вибратися, – сказала вона. – Шкода лише, що ти не встиг про батька розпитати.

– Чому не встиг? Ще й як устиг! – бадьоро відповів Мушля.

– Коли? Ти ж тільки-но вислизнув із пляшки – й одразу почався землетрус.

– Ніякий то не землетрус був. Цій печері не страшні будь-які землетруси. Вона вже мільйони років стоїть, і хоч би що.

– Що ж тоді так трусонуло?

– Це просто Велетень здригнувся від несподіванки, коли я до нього звернувся. А люди чомусь зчинили паніку й кинулися втікати.

– І він оповів тобі про батька?

– Так, звісно.
Тим часом почувся вигук тата. Він кликав дітей до автобуса.

По дорозі додому всі пасажири обговорювали несподіваний землетрус. Дарина ж з Остапом всілися подалі, на задні сидіння, і слухали розповідь Мушлі про його батька.

– Колись давно, близько семи століть тому, біля наших берегів з’явилося плем’я диких кочівників-завойовників. Вони оселилися на Димній горі. І був у них страшний коваль, якому злий Дух гори допоміг збудувати величезну кузню, жар від якої нищив усе живе навколо.

У тій кузні коваль кував зброю для нових походів. Кочівники щодня зганяли на роботу до кузні людей із прибережних поселень.

Мирні рибалки ніколи не воювали й не змогли чинити опір ворогам. Одного дня, не стерпівши знущання з їхніх чоловіків, жінки вирішили послати до коваля найкрасивішу дівчину Марію.

Вони сподівалися, що дівоча краса розтопить серце жорстокого завойовника, і той відпустить рибалок з неволі. Але коваль лише розсміявся й убив дівчину.

Такої наруги не витримали не лише люди, а й духи. Мій батько, Дух-покровитель рибалок, вирішив покарати злих кочівників. Але всесильний у морі, він був безпомічним у горах.

Тоді він почав за допомогою морських вітрів та штормів руйнувати прибережні скелі та відвойовувати у злого Духа гори його володіння, сподіваючись, що той перестане допомагати завойовникам і прожене їх.

Та підступний володар гір заманив мого батька в пастку. Він покликав його до себе, щоб, начебто, домовитися про мир. Гірським джерелом, що витікало з самого серця гори і впадало в море, морський владика прибув у печеру до гірського Духа.

Поки батько був у воді, його сила не поступалася силі ворога. Та тільки-но він потрапив усередину, злий ворог викликав величезний землетрус, і каміння, що повалилося згори, перегородило джерело, перекривши воді доступ у печеру.

Дух Гори вибрався з печери, а мій тато залишився в ній безпомічним бранцем. Та все ж йому вдалося домогтися своєї мети – під завалами каміння від землетрусу полягли і страшний коваль, і всі кочівники-завойовники.

– То твій тато помер? – співчутливо запитала Дарина.

– Ні, він же Дух, – відповів Мушля. – Він живий, та ось уже стільки століть замурований у печері. Тепер я мушу знайти і визволити його.

– А Велетень розказав тобі, як знайти ту печеру?

– Так. Треба дістатися до величезного кам’яного стовпа біля підніжжя Димної гори. Щороку в річницю землетрусу, тобто в останню неділю останнього літнього місяця, при останніх променях вечірнього сонця тінь від стовпа вказує на те місце, де під завалами ховається печера. Я мушу пробратися туди й звільнити від каміння русло джерела, щоб вода знову проникла всередину і наповнила силою мого батька.

– А що то за Димна гора? – зацікавився Остап.

– Я й сам ще не знаю, – невпевнено відповів Мушля. – Велетень не встиг розповісти, як її знайти.

– Це не біда, – запевнив його Остап. – Приїдемо в Алушту і розпитаємо в нашого тата.

Древня фортеця Фуна
На жаль, тато не дуже добре пам’ятав назви кримських гір. Однак він згадав, що одного разу був на кінній екскурсії на горі Демерджі, біля підніжжя якої залишилися руїни середньовічної фортеці Фуна, що в перекладі якраз і означає «димна».

– А в тій фортеці є якийсь великий камінь чи стовп? – запитав у батька Остап.

– Є, хоча це не зовсім стовп, швидше частина стіни чи вежі, що найкраще збереглася. Бо все решта майже зруйноване. А чому ви так зацікавилися тими руїнами?

– Та-а-а, ми десь бачили фотографію і посперечалися з Дариною, що то за місце, – почав викручуватися Остап, але втрутилася Дарина.

– Тату, а ми можемо завтра поїхати до Фуни на екскурсію?

– Мало вам сьогоднішнього землетрусу? Зрештою, ви на море приїхали купатися чи по горах лазити?

– На море, звісно, але та спека вже замучила, а в горах прохолода і такі краєвиди красиві.

– Ну не знаю, запитайте маму – якщо вона погодиться, то поїдемо. Тим більше, що це недалеко – кілометрів 10 від Алушти.

Умовляти маму вирушила Дарина. Спочатку мама впиралася й твердила, що з неї вже досить тих пригод, що вона музикант, а не якийсь турист-екстремал, – але відтак усе ж здалася. Зрештою, вона теж була втомлена від смаження під пекучим кримським сонцем.

Екскурсія на Демерджі починалася з відвідування залишків фортеці Фуна, що належала до середньовічного Феодорійського князівства.

У давнину феодорійці часто воювали з сусіднім Алустоном, який пізніше почав називатися Алуштою. Це була цікава історія, але гід не хотів багато про це розповідати й затримуватися тут, оскільки головною метою екскурсії було відвідання Долини привидів.

Остап із Дариною засмутилися, адже їм необхідно було залишитися тут до заходу сонця, щоб вирахувати місцезнаходження печери. Що робити? Як затримати батьків у цьому місці до вечора?

Вихід знайшла Дарина. Вона вдавано перечепилася об камінь і впала. Тато одразу ж підбіг до неї й почав обмацувати ногу.

Переломів чи вивихів у дівчинки не виявилося, але як тільки вона ставала на ноги, то відразу ж кривилася й стогнала.

– Усе зрозуміло, забій гомілки, – сказав тато й невесело продовжив. – Доведеться далі нести тебе на руках.

– Ні, тату, ні! – закричала Дарина, бачачи, що її план провалюється. – Нам же весь час треба буде в гору підійматися, ти замучишся, почнеш відставати, усі змушені будуть на нас чекати. Давай краще вже залишимося тут.

– А як же Долина привидів, ми ж заради неї сюди приїхали?

– Нічого, колись знову поїдемо.

У розмову втрутилася мама:

– Я думаю, буде краще, якщо я з Дариною залишуся, а тато з Остапом продовжать екскурсію. А ми потихеньку спустимося до бази й чекатимемо вас унизу.

Тут уже закричав Остап:

– Ні, я нікуди без Дарини не піду!

– Чого це раптом ви такі дружні стали? – підозріло запитав тато. – Щось, мабуть, приховуєте.

– Та нічого ми не приховуємо, просто нам і тут дуже подобається, правда, Дарино?

– Авжеж. Погляньте, які краєвиди! Для чого нам та Долина? Пропоную залишитися і тут зустріти захід сонця.

– Узагалі, з Долини привидів, вигляд кращий, – невпевнено почав тато, – та, враховуючи ситуацію, нічого не маю проти.

До вечора залишалося трохи часу, й Дарині дуже хотілося погасати з Остапом фортечними мурами, але дівчинка терпіла, змушена грати роль підбитої пташки.

За кілька хвилин до заходу сонця Остап підійшов до стовпа, дістав із-за пазухи пляшку й випустив Мушлю.

– Остапе! – покликав сина тато. – Хутчіш сюди, головне пропустиш! Поглянь, як красиво!

– Уже йду-у-у! Ще хвилинку, я дуже в туалет захотів!

Тим часом тінь від каменя почала видовжуватися, швидко рухаючись на схід. Остап ішов за нею і з завмиранням серця чекав, коли вона зупиниться.

Усе… Сонце сховалося за горизонтом. Відразу стемніло.

Хлопець стояв на місці, куди вказала тінь від стовпа, але ані входу до печери, ані купи каміння, що загороджувала б цей вхід, не було. Гладке рівне плато.

– Може, ти щось неправильно зрозумів, або Велетень не так пояснив? – запитав Остап у Мушлі.

Той не встиг відповісти, бо з-за каменю показався тато й промовив:

– Чого ж ти так забарився? Пропустив найцікавіше, захід сонця був таким красивим!

Остап лише повів плечем і нічого не відповів.

– Може, у тебе живіт болить? – запитав тато.

– Та ні, все нормально.

– Ну то ходімо, час вертатися на базу.

Тато хотів нести Дарину на руках, але вона наполягла, що йтиме сама, хоча дорогою все ще вдавала кульгавість.

Поки зійшли вниз, надійшла й решта групи. Усі були веселі й захоплені екскурсією, лише Остап із Дариною мовчки сиділи біля автобуса з пісним виразом обличчя. Мушля повернувся в пляшку, розчинився у воді й не подавав жодних ознак свого існування. Можливо, він плакав – діти не могли цього бачити.

По дорозі додому в автобусі тривало жваве обговорення – люди ділилися враженнями від екскурсії.

Остап дивився у вікно й думав про щось своє, та раптом його слух мимоволі вихопив із загального гамору уривок розмови: «Назва гори Демерджі перекладається як Коваль, але колись, у давні часи, гора, як і фортеця біля її підніжжя, називалася Фуна, тобто Димна». «А як вам той височезний кам’яний стовп, Чортів палець? Вражає, правда? Метрів 20-25 заввишки, напевне», – промовив ще хтось у глибині салону автобуса.

Остап мало не підскочив, почувши останні слова. Він одразу зрозумів свою помилку і миттєво пересів до сестри, яка сиділа з іншого боку й теж дивилася у вікно.

– Я знаю, чому ми не знайшли печеру.

– І чому ж? – невесело спитала Дарина.

– Ми не там шукали.

– Довго думав? Зрозуміло, що не там, інакше знайшли б.

– Зате я знаю, де тепер шукати! – вигукнув Остап і, не даючи часу Дарині на заперечення, продовжив:

– Кам’яний стовп, що вказує на печеру, стоїть на Димній горі, так? – запитав він і сам відповів, – так. «Димна» означає «Фуна», так? Так.

– Я це й сама знаю, тато розказував, – перебила його Дарина. – Що нам з того?

– Як це, що? Тато розповів про фортецю, а про те, що гора Демерджі теж колись називалася Фуною, тобто Димною, він нам не го-во-рив! А це означає, що печера може бути в іншому місці гори, де поблизу є великий кам’яний стовп. Тепер тобі зрозуміло? – вигукнув Остап, пишаючись своєю здогадливістю.

На його вигук із пляшки визирнув Мушля і прислухався до розмови.

– Та зрозуміло. Але що нам із того? Гора он яка велика, можна кілька днів той стовп шукати. Та й хто нас знову повезе на Демерджі? Мама з татом нізащо не погодяться вдруге їхати.

– Точно, я про це не подумав. От якби ми могли на день-два втекти, і щоб тато з мамою навіть не по-мітили цього, – замріяно мовив Остап.

– Я можу навіяти на них сон, – долучився до розмови Мушля.

– Це як? – хором запитали здивовані діти.

– Дуже просто: хоч я й маленький ще, а все ж дух і вмію чарувати!

– Ти за сотні років навіть з мушлі не зміг самотужки вибратися, а хочеш двох дорослих людей зачарувати, – розсміявся Остап.

– А ти не кепкуй. Мій батько навмисне закрив мене в мушлі, щоб перекрити доступ до морської води, з якої ми, духи моря, беремо силу. Інакше я б уже давно звільнився.

– Ну гаразд, а надовго ти зможеш приспати їх?

– На день точно.

– Боюся, що нам не вистачить дня на пошуки тієї каменюки. А ще самі, без дорослих, ми можемо й заблукати, – розчаровано підсумувала Дарина.

– Є ідейка! – вигукнув Остап, як завжди підносячи догори вказівний палець. – Біля будинку, де ми спинилися, є кіоск із сувенірами. Я бачив там «Путівник туристичних маршрутів Криму» з детальними описами та фотографіями. В ньому точно має бути щось про Долину привидів. Купимо – й будемо мати готову карту пошуків.

– Знову ти за свої карти, слідопит, – махнула рукою Дарина. Вона ніколи не могла зрозуміти Остапового захоплення географічними картами, якими той обвішав удома всю свою кімнату.

Кіоск працював до пізнього вечора й діти вмовили батька купити путівник (як компенсацію за невдалу екскурсію), де знайшлися чудові кольорові фотографії гори Демерджі.

На одному з видів Долини привидів серед сотень великих кам’яних брил виділявся височенний камінь, що нагадував палець велетенської істоти. «Якого ж зросту той велетень, якщо один лише палець має більше 20 метрів? – задумався Остап. – Може, то насправді палець злого Духа гір?» Наступного дня юні шукачі пригод сподівалися з’ясувати це…

Долина привидів
Якби не Мушля, потомлені після вчорашньої поїздки діти, напевне, проспали б. Але він розбудив їх, оббризкавши холодною водою з пляшки. Тато з мамою продовжували міцно спати, заколисані чарами малого морського духа.

Діти швидко зібралися в дорогу й пішли на стоянку, з якої кілька разів на день вирушав автобус із екскурсією на Демерджі.

Першою завадою на шляху до мети став гід, який збирав гроші з туристів і лише після цього запускав їх в автобус. Проникнути всередину повз нього було неможливо. Дарина почала благати брата, щоб той щось придумав, проте Остап лише насупився й нервово гриз нігті.

Розчаровані черговою невдачею, діти вже збиралися повернутися додому, але помітили, що водій автобуса відлучився в кіоск по сигарети й залишив відчиненими двері.

Остап із Дариною одразу ж через сидіння водія пробралися всередину, безшумно прослизнули до задніх сидінь і там принишкли.

Коли повернувся водій, за ним до салону ввійшов гід. Автобус був ще не зовсім заповнений, але охочих відвідати Долину привидів більше не було. Гід поглянув на годинник, зачинив двері й попросив водія рушати.

Дорогою гід розповідав у мікрофон історію Феодорійського князівства і майже не озирався в салон. Та все ж діти до завершення поїздки ховалися за спинками сидінь. А при виході з автобуса на них уже ніхто не звертав уваги. На стоянці стояло кілька екскурсійних автобусів із різних міст.

Охочі здійснити прогулянку верхи сформували кінну групу, а решта туристів вирушали пішки. Остап із Дариною непомітно приєдналися до однієї з груп, у якій було багато сімей з дітьми. Малі мандрівники сподівалися, що в натовпі ніхто не зверне на них увагу.

Вони не боялися підійматися вгору до Долини привидів, а от дорога назад могла виявитися небезпечною, адже повертатися доведеться самим, та ще й уночі.

Остап із Дариною весь час роззиралися, намагаючись запам’ятати особливі прикмети на шляху. Біля підніжжя гори траплялося чимало хаотично розкиданих гігантських скельних уламків. «Це, напевне, гора обвалилась, коли Дух гори воював із батьком Мушлі, – думав Остап. – Отже, ми на правильному шляху».

На схилах гори дорога звернула на стежину, вздовж якої росли старі горіхові дерева. їм було вже, мабуть, років по сто, а то й більше. За півгодини група зупинилася перед яром, за яким відкрився надзвичайний краєвид: долина, всіяна сотнями скам’янілих чудернацьких створінь.

Посеред цього фантастичного скупчення гордо височів 20-метровий кам’яний стовп. Гід почав розповідати про злого коваля і Марію, яка хотіла врятувати своїх односельців, та загинула від рук коваля.

За словами оповідача, красуня Марія після смерті перетворилася на стовп, і якщо придивитися уважніше, то в кам’яному силуеті можна впізнати риси жінки.

– Та ніяка це не жінка, – тихо заперечила Даринка, яка відвідувала художню школу й розумілася на скульптурі, – зовсім не ті пропорції, нічого жіночого, та й не могла тендітна красуня перетворитися на 20-метрову глибу. Це велетенський палець, лише трохи покручений і потрісканий за сотні років. Ну гаразд, палець ми знайшли, а що далі? Чекати цілий день до заходу сонця, поки тінь з’явиться?

– Навіщо чекати? – здивувався Остап. – Беремо компас і йдемо від стовпа на схід.

– І довго йти? До Азовського моря?

– Знову кепкуєш? Учора у фортеці під час за-ходу сонця я йшов за тінню крок за кроком, тож пам’ятаю, що тінь мала 60 кроків. А цей стовп десь удвічі вищий, отже, й тінь удвічі довша. Так що місцезнаходження печери з точністю плюс-мінус кілька метрів ми вирахуємо.

– То ходімо шукати. Діставай компас, слідопите.

Остап зорієнтувався по сторонах світу й почав відлік кроків на схід від стовпа-велетня. Долічив до 120 і зупинився. Перед ним височіло звалище округлих валунів.

Це могла бути звичайна купа великого каміння, але під нею міг бути і вхід до печери. Наспів час Мушлі долучитися до пошуків. Досі він сидів у пляшці, щоб даремно не витрачати сили. Дух вислизнув із посудини, прозорою пеленою ліг на каміння і за мить розчинився.

Запала тиша. Від хвилювання в Дарини закалатало серце. Вона присіла на камінь, щоб не впасти. Остап примостився поряд, ховаючи переживання у міцно стиснутих кулачках.

Незабаром з-під землі почувся глухий голос:

– Він там, я відчуваю його, але він геть безсилий, – Мушля знову з’явився на поверхні й схвильовано продовжив. – Печера дуже глибоко, я не зможу сам розкидати каміння.

– Ми допоможемо тобі! – вигукнула Дарина.

– Та де-е-е там, – засумнівався Остап. – Ці брили й трактором не зсунеш.

– Що ж робити?

Діти посідали на камінь і задумалися. Дарина малювала гострим камінцем якісь фігури на землі, Остап бездумно гортав сторінки купленого напередодні путівника туристичних маршрутів Криму.

Його погляд мимоволі зупинився на статті, присвяченій легендам про гору Демерджі й Долину привидів. Остап зачитався і за якийсь час захоплено вигукнув:

– Здається, я знаю, хто може нам допомогти! На, читай з цього місця, але вголос, щоб і Мушля чув.

– Одна з легенд говорить, – почала Дарина, – що нагромадження валунів на галявині за Долиною привидів – це гноми, які закам’яніли через те, що на них потрапило сонячне світло, коли вони рятувалися від землетрусу й вискочили на поверхню… – Дарина перестала читати й подивилася на Остапа.

– До чого тут скам’янілі гноми?

– Ще не знаю, але, можливо, вони скам’яніли під час землетрусу, коли Дух гори завалив печеру з татом Мушлі. Може, в них залишилися родичі, які хотіли б помститися злому Духові за те, що їхні близькі перетворилися на каміння.

Мушля одразу ж зрозумів, до чого хилить Остап, і вигукнув:

– Якщо гноми допоможуть розібрати завалене камінням джерело, мій тато зможе звільнитися, знову стане сильним і покарає Духа гір!

За мить він перетворився на хмарку, що здійнялася в повітря й понеслася до галявини з кам’яними гномами.

– Ти куди?! – закричав Остап.

– У підземелля, шукати живих гномів! Я скоро повернуся!

Остап із Дариною перезирнулися. Минулого літа під час пошуків скарбів Довбуша вони зустрічалися з мольфарами, духами, мавками і привидами, у Кременці їм довелося протистояти чорній відьмі та її слугам, але справжніх гномів вони ще ніколи не бачили.

«Цікаво, чи вони такі ж, як у казці про Біло-сніжку?» – подумала Дарина і замріяно посміхнулася, уявивши себе принцесою, що прогулюється схилом гори в оточенні вірних друзів-гномів.

Від мрій Даринку розбудив зойк Остапа. Тільки-но хлопець присів на великий плескатий валун, як той несподівано заворушився. Остап перелякано підскочив і відбіг. Над каменем з’явилася хмарка, в якій діти впізнали Мушлю. Він був сам.

– Ти не знайшов гномів? – запитав Остап.

– Чому ж, знайшов.

– Вони не захотіли допомогти тобі, так? Напевне, злякалися злого Духа, – сумно додала Дарина.

– І зовсім не злякалися. Гноми хоч і маленькі, але дуже сміливі істоти.

– Чому ж ти сам?

– А ви хотіли, щоб вони теж закам’яніли від сонячного проміння?

Остап вдарив себе рукою по лобі й вигукнув:

– Точно, як я не подумав про це?!
Із-під землі почали доноситися дивні звуки: здавалося, що там шкребеться натовп велетенських гризунів.

За якийсь час земля затрусилася, здійнялася курява. Там, де щойно було нагромадження брил, котрі загороджували вхід до печери, утворився отвір.

Мушля метнувся до нього й зник усередині. Діти кинулися за ним і теж почали пробиратися вглиб. Щоб розігнати навколишню темряву, Остап увімкнув кишеньковий ліхтар, але це майже не допомогло. Навпаки – здалося,
що темінь стала ще густішою. Раптом знову почало трусити.

«Гноми все ще розбирають каміння», – подумав Остап і в ту ж мить побачив Мушлю, який мчав до дітей з глибини печери..

– Вам треба негайно втікати! – закричав він. – Дух гори відчув, що гноми розібрали вхід до печери, й знову викликав землетрус. Зараз почнеться каменепад, і ви вже не зможете вибратися! Тікайте хутчіш!!!

– А як же ти?!

– Не бійтеся за мене!

Діти повернули назад, але прохід, що вів на поверхню, вже завалило. А трусити починало все дуже й дужче.

Діти побігли вглиб тунелю, сподіваючись, що десь там знайдеться інший вихід. Тунель почав різко звужуватися. Повіяло вогкістю. Остап посковзнувся і зачепив ліхтарем камінь. Від удару ліхтар розбився, занурюючи дітей у темряву.

Під ногами захлюпотіло.

– Вода? Вода! – закричав Остап. – Дарино, вода! Гноми звільнили джерело!

Раптом великий камінь, біля якого зупинилися діти, сутужно заскрипів, а за мить з-під нього потужним струменем у тунель увірвався водяний потік.

Звільнений від вікової неволі, він забурлив, закружляв, підхопив дітей і поніс із собою вглиб печери. Їх кидало з боку в бік і перевертало у воді на стрімких поворотах. Каміння нещадно лупило по руках і ногах. Не витримавши боротьби зі стихією, діти знепритомніли…

Феодора, цариця Сугдеї
Нарешті Остап прийшов до тями, спробував підвестися, та марно – був занадто виснаженим. Дарина лежала поряд і тихо стогнала.

– У тебе все гаразд? – запитав він кволо.

– Не зовсім. Ти ж знаєш, що я ніколи не любила кататися на водяних гірках. Мені у вухах шумить.

– І мені шумить. Устати можеш?
– Спробую.

Дарина потихеньку, спираючись на руки, під-велася й зробила кілька кроків. Шум у голові не припинявся.

– Цікаво, де ми? Що кажуть твої карти й компас?

Остап, перемагаючи біль, сів. Одяг був мокрий, а всі речі, разом із компасом і путівником, щезли у вирі гірського потоку.

– Не розумію! Чому так темно? Уже ніч настала? Хіба ми так довго пливли? І зірок не видно.

– Це не ніч. Подивись уважніше вгору. Бачиш склепіння над нами? Ми в печері.

– Справді. А я ще тільки-но подумав – чого це голос так дивно луною віддає? То це що – печера злого Духа гори? Тоді треба негайно втікати!

– Не панікуй, Остапе! Навіть якщо це його печера, то тепер Духові не до нас – там йому Мушля разом із гномами прочухана дають. Давай краще думати, як вибиратися звідси?

– Звідки я знаю!

– Хто у нас слідопит – ти чи я?

– Слідопит і спелеолог – різні речі. Стомився я, сил немає.

– О-хо-хо, – тяжко видихнула Дарина. – Це ж треба таке – знову вляпалися. Приїхали, називається, відпочити.

– Може, така вже тепер наша доля – постійно когось рятувати? – пробурмотів Остап.

– Але чому саме ми? Ми ж не супергерої якісь. Знаєш, я думаю, що це чарівна бартка Мольфара у всьому винна. Може, треба було послухати тата й продати її якомусь антиквару, га?

– Ти що, здуріла?! – стрепенувся Остап й ніби ожив. – І не думай!

– Але ж через неї у нас самі проблеми.

– Ні, ні і ще раз ні! Поки ми не знайдемо справжні скарби Довбуша, бартка залишиться у нас.

– Ти все ще віриш у ті скарби?

– Звісно, вірю. І впевнений, що бартка допоможе нам їх знайти. Треба лише дочекатися, коли тато згодиться поїхати на батьківщину Довбуша.

– А якщо він ніколи не згодиться?

– То самі поїдемо! – впевнено вигукнув Остап і додав. – Коли виростемо.

– Угу, коли виростемо. Та якщо ми постійно втраплятимемо у такі пригоди, то ніколи не виростемо – врешті якийсь злий чаклун уб’є нас або перетворить на когось.

– На кого, наприклад?

– Ну-у-у, наприклад, на такі ж каменюки, – Дарина вказала рукою на великий камінь, що лежав перед нею. – От як тепер вибиратися? Кажи – ти ж у нас всезнайка.

– Не знущайся, Дарино, прошу. Мені й так важко. Я ж не винен, що нас винесло потоком у цю печеру. До речі, якщо ми хоч трохи розрізняємо одне одного й стіни, отже, сюди якось потрапляє світло.

– Теж мені світло знайшов. Я майже нічого не бачу.

– Але в повній темряві ти взагалі була б сліпою. Якщо світло просочується всередину, то печера не дуже глибока й у ній є отвори або тріщини. Треба знайти їх і спробувати вибратися нагору.

Остап повільно підвівся й обережно рушив уздовж стіни. На дотик стіна виявилася холодною й вологою, наче шкіра ящірки.

Хлопець відсахнувся, уявивши в печері велетенського варана.

– Що сталося? – запитала Дарина схвильовано.

– Та нічого, просто здалося, ніби щось рухається по стіні.

– Ти теж відчув?

– Та ні, кажу ж – просто здалося.

– Але я справді відчуваю рух навколо нас, – стривожилася Дарина.

Хвилювання передалося й Остапові. Він зупинився й прислухався.

– Дарино, я чую протяг, отже, десь поряд є вихід, треба шукати…

Остап замовк не договоривши. Під ногами щось захлюпотіло.

– Вода! – вигукнув з несподіванки.

– А що тут дивного? Нас же винесло сюди підземними потоком. Значить, і вода повинна бути.

– Але мені здається, що тут ціле озеро. Підійди, сама відчуєш.

Дарина навпомацки наблизилася до брата, нахилилася й почала нишпорити руками біля його ніг.

– Авжеж. Це не калюжа – країв не відчувається, не русло ріки – вода стоїть на місці. Може, то від неї холодом віє?

– Можливо. На дотик холодна. Треба ще на смак спробувати.

– А раптом отруїшся? Ти що, мало води наковтався, поки нас несло підземним потоком?

– Ти не розумієш. Так можна буде визначити, куди нас занесло. Якщо вода має солоний присмак, то ми десь біля моря, а якщо прісна, то ця печера глибоко в горах, куди не проникає морська сіль. Зрозуміло тепер?

– А яка нам різниця, де ця печера – в горах чи на узбережжі?

– Ну не знаю, треба з чогось починати пошуки виходу.

Остап зачерпнув з озера води, набрав у рот і здивовано промовив:

– Дивно. Вода солона, але якась… не морська.

– Може, в печерному озері її смак міняється, змішуючись з мінералами. Дай я сама спробую.

Дарина теж зробила ковток.

– Та це ж сльози! Справжнісінькі сльози.
– Що ти верзеш? Які ще сльози? Де ти бачила таку неймовірну кількість сліз? Чи, може, сюди ціле стадо слонів приходило поплакати?

– Остапе! Я в своєму житті вже стільки наплакалася, причому зазвичай через тебе, що солоний смак сліз не сплутаю ні з яким іншим!

Ніби намагаючись додати ваги своїм словам, Дарина з усієї сили тупнула ногою по воді. Але замість хлюпоту в печері залунав грім, мов під час травневої грози.

Діти з несподіванки попадали на землю, заплющили очі й накрили голови руками – злякалися, що почався каменепад. За хвилину громовиця стихла, та діти не наважувались підводитися.

Остап розплющив очі й обережно роззирнувся навколо. В печері нікого не було. «Мабуть, примарилося зі страху, – подумав хлопець, – треба негайно вибиратися звідси, поки вся ця чортівня остаточно не звела з розуму».

Він підвівся й рішуче продовжив дослідження печери. Крок за кроком обмацував стіни й намагався зрушити кожен камінь, що траплявся на шляху. Дарина теж потроху заспокоїлася й почала допомагати братові. За якийсь час діти зрозуміли, що виходу назовні немає.

– Але якось же ми потрапили сюди?

– Може, через озеро? – припустила Дарина.

– Виходить, що так. Отже, й вибиратися звідси доведеться через озеро.

– О, ні! Ще одного запливу я не витримаю.

– Гадаєш, я в захваті від підводних гірок? Запропонуй щось краще.

– Не знаю, треба подумати.

– Ніколи думати! Раптом знову почне гриміти й почнеться справжній каменепад?

– Гаразд, вирішуй сам. Ти старший – як вирішиш, так і зробимо.

– Ага! Таки визнаєш, що я старший від тебе і мудріший?!

– Добре-добре, визнаю, що ти старший від мене і мудріший на цілих 4 хвилини. Задоволений? А тепер кажи, що робити далі.

Остап розправив гордо плечі й урочисто промовив:

– Отже, моє рішення таке: беремося за руки й заходимо в озеро. Обережно досліджуємо дно в пошуках підземного джерела, яке нас винесло сюди.

– Але ж тут темрява, як ми його побачимо?

– Відчуємо, а не побачимо. Це підводна течія. Заходимо у воду, пірнаємо по черзі.

Тільки-но діти ввійшли у воду, в печері знову загуркотіло. На поверхні води з’явилися кола, а за мить… в самому центрі озеро вибухнуло фонтаном, і з нього в повітря здійнялося щось величезне. Відсвічуючи тьмяним мерехкотливим світлом, воно стрімко наближалося до дітей.

– Мерщій на берег! – вигукнув Остап і потягнув сестру за собою.

Дарина кинулася за ним, але перечепилася. Її рука вислизнула з братової, і дівчинка щезла під водою. Остап пірнув за нею, та під водою нічого не було видно.

Хлопець хаотично кидався в різні боки, сподіваючись наткнутися на сестру й схопити. Вода бурлила, вир тягнув за собою й засмоктував.

Остап як міг опирався стихії, та сил не залишалося. Раптом хлопець відчув, що чиїсь міцні руки схопили його й витягнули на поверхню. Опинившись на суші, Остап озирнувся і побачив Дарину, біля якої навколішках сиділа істота, яка з’явилася з глибини озера. Вона заспокоювала дівчинку й увесь час примовляла:

– Не плач, маленька, я не заподію вам лиха. Ось і брата твого витягла з води. У цьому озері вже достатньо сліз, навіщо наповнювати його новими?

Остап підбіг до сестри й обійняв її.

– Я так злякався за тебе! – вигукнув малий. – Думав, що вир засмокче тебе!

– Я б не дала вам загинути, досить вже з мене невинних смертей, – знову озвалася істота з озера. – А як ви потрапили в печеру, сюди ж немає ходу?

Остап спробував роздивитися дивну постать. Судячи з голосу й невисокого зросту, це була жінка. Розгледіти ще щось у темряві було неможливо.

– А як ви проникли сюди? – запитав малий з підозрою.

– Я живу тут, – спокійно відповіла незнайомка.

– У вас хіба немає своєї домівки?

– Печера і є моєю домівкою.

– Але ж ви якось вибираєтеся на поверхню. Наприклад, по продукти.

– Я не потребую продуктів.

– А-а-а, зрозумів. Ви на дієті. Худнете за допомогою голодування, а щоб не спокушатися їжею – на певний час поселилися в печері! Вгадав?!

Незнайомка замотала головою:

– Я нічого не зрозуміла з того, що ти говорив. Може, краще я розповім вам про себе?

Остап хотів ще щось додати чи заперечити, але Дарина прикрила йому рота рукою і кивнула, по-годжуючись слухати…

– Отже, зовуть мене Феодорою. Колись давно, мабуть, ще в минулому житті, я була царицею славного царства Сугдейського. Жила у прекрасному палаці на вершині гори і щодня милувалася краєвидами сво’іх володінь.

Багато знатних вождів мріяли одружитися зі мною, кидали до моїх ніг свої багатства й славу. Моя рідна Сугдея була багатим містом. Із-за морів у гавань щодня прибували кораблі, повні фруктів, прянощів та тонкого сукна. З півночі каравани привозили хутра, шерсть, рибу та кав’яр. З усіх кінців світу сходився у Сугдею торговий люд.

Та раптом усе змінилося. Підступним генуезцям, які оселилися в сусідній Кафі, багатство Сугдеї не давало спокою. Захотілося їм захопити моє царство.

Але не боялась я тих генуезців. Надійні слуги й охоронці оберігали мене. Найвірнішими з них були мої друзі – сини одного з місцевих вельмож, брати-близнюки Костянтин та Іраклій.

Ми разом росли, виховувалися й навчалися, на рівних змагаючись чи то у стрільбі з лука, чи у битві на мечах, чи в кінних перегонах.

Я любила їх обох однаково – по – братськи. Але з віком близнюки стали різними. Костянтин залишався таким же вірним другом, а Іраклій закохався в мене й зажадав взаємності. Проте колись я дала обітницю ніколи не виходити заміж і все своє життя присвятити не сім’ї, а Сугдеї.

Та й як вибирати між двома братами, котрі були мені одинаково близькі? Я відмовила Іраклію, той затаїв образу й вирішив здобути мене силою. Він утік у Кафу, пробрався до генуезького консула і пообіцяв йому допомогти захопити Сугдею. Як нагороду, він вимагав лише царицю Феодору, тобто мене.

Так почалася кровопролитна війна. Два місяці оборонялося місто.

Якось уночі Іраклію вдалося проникнути в місто. Видаючи себе за брата, на якого був схожий, як дві краплі води, він без перешкод пройшов до охоронну, який стояв на варті біля вхідних воріт, зарубав його мечем та відчинив ворота.

Вороги увірвалися в сонне місто й улаштували криваву різню. До ранку Сугдея була в руках генуезців.

Мені, Костянтину та ще декільком захисникам вдалося втекти через пролом у стіні. Ми успішно добралися до Алустона й зайняли оборону, але за декілька днів кафські Галери були під його стінами.

Почувши про зраду й підлість Іраклія та генуезців, жителі всіх навколишніх поселень зібралися в Алустонській фортеці з наміром боронити місто до останнього.

Довго тривала облога. Сотні котлів смоли й олії було вилито на нападників, тисячі й тисячі каменів летіло у їхні голови, небо темніло від хмар стріл, що проносилися у повітрі в обидва боки.

Не витримуючи напруги, ламалися мечі й списи. Не здавалися жителі Алустона, допоки з Кафи не привезли стінобитні машини, котрі могли вщент розбити фортечні мури.
Тоді я зрозуміла, що нам не втримати Алустон, і вивела жителів міста в гори, де було ще одне укріплення – Кастель.

Жодна зброя не могла зруйнувати його стін, утворених навколишніми скелями. Та Іраклій, остаточно втративши розум, знову зрадив мене. Він вкотре скористався схожістю з братом- близнюком і проник уночі за огорожу.

Біля бійниці спиною до воріт сидів Костянтин. Без жодних вагань Іраклій підкрався і встромив кинжал у серце брата. Підбігли охоронці, почалася бійка, але зрадникові вдалося відсунути засув воріт.

Я почула галас, вийшла й побачила генуезців, які увірвалися всередину. Серед них був Іраклій. Зі словами: «Помри, зраднику!» – я кинулася до нього крізь ряди ворогів. Мій меч таки дістався до його проклятого серця.

Ми боронилися з усіх сил. Іскри, що розліталися від мечів, освітлювали землю в нічній темряві. І була вона червоною й гарячою від крові.

Мене поранили, я стікала кров’ю на полі бою. Хотілося швидше померти, щоб не відчувати більше ні болю від ран, ні болю від зради, ні болю за втраченими людськими життями.

Але це ще не був кінець моїх страждань. Вороги схопили мене й потягли до глухої печери біля підніжжя гори. «Віднині тут твоє царство, непокірна! Царствуй!» – виголосили вони й закидали вхід у печеру камінням.

З тих пір я живу в цій печері…

– Але ж скільки часу минуло відтоді?! – здивовано вигукнула Дарина.

– Тут не сходить і не заходить сонце, тому не злічити моїх днів. Та знаю, що було їх багато, бо відтоді я виплакала стільки сліз, що з них утворилося ціле озеро.

– Та ні-і-і, це вже фантастика якась, – озвався Остап з недовірою. – Ви розказуєте про такі давні події, що вже й кості ваші спорохнявіли б.

Феодора гірко посміхнулася й тихо промовила:

– Очевидно, хтось прокляв мене за мою впертість і непокірність, за невинно загиблі душі захисників Сугдеї й Алустону. А це вічне життя, повне болю, є моєю покутою перед ними.

– У чому ваша вина? Піддані повинні захищати свою царицю!

– Я могла уникнути стількох непотрібних жертв, якби вгамувала свою гордість та одразу здалася на милість генуезцям. Вони ж, врешті, завоювали і знищили моє царство.

– Але генуезців уже сотні років немає! Ні в Сугдеї, ні в Алустоні! – вигукнув Остап. – Уже й міст тих немає. Тепер це Судак і Алушта, розумієте?! І Кафи вже віддавна не існує! Чому ж прокляття досі діє?

– Постривай-постривай! – перервала хлопця Феодора. – Ти впевнений, що генуезців прогнали з моїх земель?

– Ще б пак! Скажи, Дарино?

Дівчинка закивала на знак згоди й хотіла щось додати, але цариця Феодора випередила її:

– Хвала Богам! Сьогодні вперше у цій печері з’явилися люди, й вони одразу ж принесли таку втішну звістку. Мені не терпиться довідатися, що ще діється у світі, в котрому сяє сонце і люди розмовляють одне з одним, а не з тінями померлих.

Дарина почала розповідати. Цариця захоплено слухала, лише деколи уточнювала значення незрозумілих їй слів. Остап помітив на щоках Феодори сльози і подумав: «Цікаво, звідки вони беруться у неї?

Он уже ціле озеро наплакала, а й далі плаче. Теж мені цариця-воїн!» Коли Дарина замовкла, цариця опустила голову й задумалася. За хвилину вона підвелася й промовила:

– Протягом віків ця печера була моїм склепом. Я не раз намагалася вибратися звідси, однак не знаходила виходу. Та сьогодні сталося диво – землетрус, викликаний злим Духом гір, зрушив скелю і під озером утворився прохід на поверхню. Отже, ви можете вибратися звідси через нього.

– А ви, царице? – запитав Остап. – Ви хіба не підете з нами?

Феодора ледь посміхнулася кінчиками губ і погладила малого по голові.

– Я вислухала вас, мої любі діти, й зрозуміла, що на землі вже інший світ, у якому все незрозуміле й чуже мені. Кому там потрібна цариця-воїн?

Я не зможу поклонитися могилам моїх близьких, бо їх розвіяв вітер. Навіть замок, мій улюблений замок, де я провела найкращі миті свого життя, давно зруйнований.

Ні, діти, я залишуся тут, у печері, щоб і надалі оплакувати своїх вірних друзів. А розрадою мені буде думка, що нога ворога більше не ступає по моїй землі. Отже, вертайтеся самі. Не можна вам тут довго залишатися. Батьки ж, мабуть, з ніг збилися, розшукуючи вас?

– Та ні, не збилися, їх Мушля приспав, – відповів Остап і тут же вигукнув: – Мушля! Ми ж не знаємо, що сталося з Мушлею і його татом! Нам не можна повертатися додому без’ Мушлі, адже він теж міг потрапити у полон до злого Духа гори!

– Він же дух, чому ви так хвилюєтеся за нього?

– Перш за все, він наш друг! А друзів у біді не кидають! Кому, як не вам, царице, знати про це?! – спересердя випалив Остап.

Феодора впритул наблизилася до хлопця й крізь темряву зазирнула йому в очі.

– Варті подиву слова, хлопче! Моє серце давно зсохлося від болю, туги й зневіри в людях, але ви, діти, сьогодні вже вдруге примушуєте мене відчути його життєдайне биття.

Я спробую допомогти врятувати вашого друга. Але, щоб скористатися моєю допомогою, вам доведеться знову ризикувати жит-тям. Ви готові, у вас вистачить сили духу й відваги?

Дарина схопила Остапа за руку, притулилася до нього і швидко промовила:

– Ми теж близнюки, як Іраклій та Костянтин, але ніколи не зраджуємо одне одного – хоча, буває, сваримося. Зате коли мені не вистачає рішучості й відваги – Остап підтримує мене. Якщо ж йому забракне сили духу – моєї сили вистачить на нас двох. Та й хтозна, чи прокинуться наші батьки без

Мушлі, адже вони заснули не самі, а від його чар! Тож годі нас допитувати, царице. Кажіть скоріше, що нам треба зробити?!

– Дух моря, батько Мушлі, мабуть, ще занадто ослаблений, щоб побороти ворога. А гноми взагалі не войовничі істоти. Хіба на них можна покладатися? Подолати Духа гори може лише сильніший від нього дух або чаклун, котрий володіє ще більшою силою.

– Ми розуміємо це, – Остап нетерпляче перебив Феодору. – Але де знайти такого духа?

– Не духа – чаклуна. У ті прекрасні часи, коли процвітало Сугдейське царство, з цілого світу люди приходили у мій палац, щоб віддати шану і вручити дари.

Одного разу до палацу приблукав дивний чоловік. Навіть у спеку він не захотів скидати свого чорного плаща. Плащ був такий довгий, що волочився по землі, залишаючи за собою слід, наче хвіст змії. Чоловік той виявився чаклуном із Чорної гори неподалік Сугдеї.

Гора ця -страшний вогняний дракон, який ще у прадавні часи лютував і нищив своїм вогнем навколишні землі й людські поселення.

Лише великому чаклунові, який прийшов з півночі, вдалося заспокоїти і приспати дракона. Вдячні жителі околиць впросили чаклуна залишитися у них назавжди, щоб і надалі берегти від чудовиська, якщо те раптом прокинеться. З тих пір його нащадки живуть біля підніжжя Чорної гори і стережуть, щоб ніхто не потривожив спокій дракона.

Чаклун, що прийшов у мій замок, і був охоронцем сплячого звіра. Напередодні йому було видіння, що скоро почнеться війна, відгомін якої може розбудити дракона, й тоді нікому не оминути його страшної люті.

А ще у видінні були двоє чоловіків, як дві краплі води схожі одне на одного. І билися вони один проти одного, і знищила битва ця все моє царство.

Не повірила я видінню чаклуна.

– Костянтин та Іраклій – брати-близнюки, які ніколи не зрадять! Ми з дитинства живемо як одне ціле, і жодна сила не зможе розлучити нас! – вигукнула я й звеліла вигнати чаклуна з палацу.

Тоді чаклун дістав з-під плаща чорний круглий камінь, підніс до мого обличчя й мовив:

– Дивися, царице. Цей камінь – застигла вогняна лава з пащі дракона. Здавалося б, ніяким мечем не розрубати його.

Чаклун легенько дунув на камінь, і той розколовся навпіл.

– Те, чого не знищити мечем, легко руйнується за допомогою чар. Так і дружба ваша зруйнується чарами.

– Ми не чаклуни, ми – воїни, – гордо відповіла я. – Ми не користуємося послугами чарівників і духів. Я вірю у свої сили й у силу своїх друзів, тож ніякі чари нам не страшні. Не примушуй мене повторювати двічі – йди звідси, чаклуне, й більше ніколи не з’являйся на порозі мого палацу!

– Ну що ж, долі не зміниш. Я піду, царице. Але якщо колись ти побачиш, що моє видіння справджується, і що лише чудо може врятувати тебе, звернися до мене.

– І як я зможу викликати тебе?

– Ти стверджуєш, що твої брати-близнюки завжди будуть вірними й ніколи не воюватимуть один проти одного? От і перевіримо. Візьми цей розколотий камінь. Якщо його знову з’єднати в одне ціле, в ньому прокинеться чарівна сила.

Але тільки двоє близнюків, у жилах яких тече одна кров і які довіряють одне одному, зможуть з’єднати разом розколоті половинки.

Ти, царице, напишеш на пергаменті послання з такими словами:

«Я, цариця Сугдейська Феодора, викликаю чаклуна, охоронця Чорного кам’яного Дракона, схиляю голову перед його мудрістю і прошу допомоги». Перед світанком твоїм близнюкам треба піднятися на найвищу вершину замку, скласти разом обидві половинки каменя і загорнути його в той паргамент. Як тільки перші промені засяють над Сугдеєю, оживе камінь, і житиме сила його до заходу сонця. За той час ви з близнюками повинні дістатися до Чорної гори. Коли вечірнє сонце наполовину сховається за морем, на поверхні води з’явиться дорога, що проведе вас до кам’яних морських воріт. Опинившись усередині воріт, дістаньте живий камінь і принесіть йому жертву. Для цього розгорни пергамент та окропи його своєю кров’ю. Так-так – своєю, бо лише той, чия кров стала пожертвою для каменя, зможе попросити допомогу. Усе, царице. Пам’ятай мою пересторогу!..

Після цих слів Феодора зняла з шиї мотузку з мішечком, у якому лежав чорний шматок застиглої лави.

– Ось одна половина того каменя. Це пам’ять про мого вірного Костянтина, – сказала цариця.

– На жаль, іншої половини у мене немає. Після зради Іраклія я закопала камінь у круглій вежі мого замку на знак того, що знову з’єднати нашу дружбу, як і камінь з Чорної гори, більше неможливо. Чому б вам, Остапе і Даринко, не спробувати те, що так і не довелося зробити іншим близнюкам – Костянтину з Іраклієм?

– Але, царице! – вигукнув Остап. – Ви ж самі щойно сказали, що друга половинка каменя за-гублена!

– Не загублена, а закопана у вежі.

– Це одне й теж. Адже за сотні років від вашого замку залишилися руїни. Це правда. Ми з Дариною були в Судаку і бачили на власні очі.

– Почекай, Остапе, – втрутилася Дарина. – Я пам’ятаю, що одна вежа у Судакській фортеці, а саме «кругла», вціліла, переживши всі генуезькі перебудови.

– А ти звідки знаєш? – обурився хлопець.

– Поки ти з татом стріляв у тирі з арбалета, ми з мамою слухали екскурсовода.

– Ну то й що? Що це змінює? Ну, наприклад, знайдемо ми камінь. А що далі? Що це за дракон, що за морські ворота, які лише під час заходу сонця відкривають шлях до володінь чаклуна?

– Та це ж Кара-Даг! – вигукнула Дарина. – Невже ти не зрозумів? Остапе, ми ж їздили в Коктебельський дельфінарій на кораблі повз цей вулкан і повз Золоті ворота, пам’ятаєш?!

– Пам’ятаю-пам’ятаю, не кричи вже, – пробурмотів Остап, ображений, що не він перший згадав про Кара-Даг. – Але спочатку з печери вибратися

– Доведеться знову пірнати в озеро, – мовила Феодора й раптом сплеснула руками. – Геть забула! Я ж повинна власноруч написати прохання до Чаклуна. А в мене немає ні пергамента, ні чорнила.

– Чому обов’язково пергамент і чорнило? – здивувався Остап.

– А що ж іще?

– Можна писати на тканині, видертій з сорочки, наприклад.

– Але чим?

– Якоюсь кольоровою рідиною.

– Якою?

– Ну- у-у, хоча б навіть і кров’ю. Поріжте собі чимось гострим палець і пишіть.

– Дитинко, кров у моїх жилах вже давно застигла й перетворилася на кривавий лід.

Остап не хотів здаватися в суперечці й вигукнув зопалу:

– А давайте, я поріжу собі руку, і ви моєю кров’ю напишете звернення до чаклуна?!

Дарина здивовано промовила:

– Остапе, ти ж боїшся навіть на аналіз кров здавати!

– А ти ще більше боїшся. Можеш і свідомість втратити від самого її вигляду! А я не боюся, ось на…

Хлопець схопив з землі гострий камінь і різонув ним по зап’ястю. Кров закапала з рани.

Дарина зойкнула й кинулася до брата.

– Не зволікайте, царице, – прошипів Остап, стиснувши зуби від різкого болю. – Пишіть, поки кров не згорнулася.

Феодора надірвала полу своєї сорочки й розстелила на землі. Остап нахилився, цариця почала обережно водити його пораненою рукою по тканині. На білому полотні почали з’являтися слова:

«Я, цариця Сугдейська Феодора, викликаю чаклуна, охоронця…»

Феодора закінчила писати, відірвала ще один клаптик тканини й перемотала Остапову рану.

Потім підвелася й промовила урочисто:

– Ну що ж, любі мої, усе готово. Ось вам мій царський перстень. Він стане доказом, що ви мої посланці. Решта залежить лише від вас. Час у дорогу. Даринко, не хвилюйся, я допоможу вам допливти до виходу з печери.

Остап із Дариною взялися за руки й обережно увійшли в озеро. Коли вода дійшла до грудей, діти глибоко вдихнули й пірнули.

Щось підхопило їх і потягнуло на дно. Остап намагався не випускати руку Дарини, щоб вони не загубили одне одного в пітьмі, але підводний тиск і гул у вухах наростав так швидко, що хлопець втратив свідомість…

Дітей винесло на берег невеличкої річки. Після темряви печери очі сліпило сонячне проміння, яке пробивалося крізь гілки дерев.

Вимордувані черговим підводним запливом, діти лежали на землі, тримаючи одне одного за руки. Дарині сили вистачило лише на те, щоб пожартувати:

– Таке враження, ніби нас змило в унітаз, у каналізацію.

Остап кволо посміхнувся й спробував устати. Руки й ноги відмовлялися слухатися. Врешті йому вдалося підвестися й роззирнутися навколо. Від берега вглиб лісу вела стежина.

– Ходімо берегом річки, – запропонував Остап, – кудись, та й виведе.

– А мені здається, що краще йти стежиною. Поглянь, вона втоптана, по ній часто ходять.

Остап не мав ані сили, ані бажання сперечатися. Він звернув на стежку й пішов попереду…

У вухах щось шуміло, і з кожним кроком дивний шум ставав усе сильнішим. За кілька хвилин діти вийшли на галявину й зупинилися, приголомшені побаченим – перед ними з багатометрової висоти спадали широченні потоки води.

– Ну ні-чо-го собі! – вигукнула Дарина. – Це ми землю наскрізь пропливли й випірнули біля Ні-аґарського водоспаду?

Хлопець не встиг відповісти. До них наблизилась група дітей в однаковій формі.

– Діти, ви звідки? – запитала жінка у спортивному костюмі. Вона, мабуть, була старшою у групі. – 3 вами все гаразд? Що ви тут робите, чому мокрі?

Остап із Дариною не знали, що відповідати, оскільки навіть не уявляли, де опинилися.

– Тітонько, а ми зараз в Америці чи в Канаді? – поцікавилася Дарина, якій все ще хотілося вірити, що вони біля Ніаґари.

– Оце загнула! – розсміявся якийсь хлопчик. – Ні, сонечко, ми в Європі, точніше в Україні, а ще точніше – в Криму, а за вашими спинами водоспад Джур-Джур. От жартівники. Ви з якого табору? З «Гірського»?

– Ні, напевне з «Морського», бо он які мокрі! – з реготом підхопив розмову ще один хлопчур.

– Ви що, в котловані під водоспадом купалися?

Остап із Дариною розгубилися й спромоглися відповісти лише, що вони не з табору і приїхали на екскурсію самі, без батьків.

– От що за діти пішли! – знову озвалася жінка. – Батьки, мабуть, з ніг збилися, розшукуючи їх, а вони по екскурсіях роз’їжджають! Ану кажіть номер мобільного телефону батьків. Хоч зателефоную їм і заспокою, що ви не згинули та не потопилися.

– А-а-а, м-ми не пам’ятаємо їхніх номерів, – розгублено відповіла Дарина й несподівано розплакалася. Очевидно, вона просто не витримала навантаження останніх двох днів.

Жінка кинулася заспокоювати дівчинку й притулила її до себе:

– Не треба, не хвилюйся, дитино. Скажи, звідки ви приїхали?

– Ми-и-и… – Дарина мало не проговорилася, але вчасно оговталася й додала, – ми з Судака. Так, нам треба в Судак. Ви б не могли підкинути нас туди?

– На жаль, ні, – зітхнула жінка. – Ми приїхали з протилежного боку, з дитячого табору Артек. Чули про такий?

– Ще б пак! – вигукнув Остап. – Наш тато в дитинстві теж відпочивав у Артеку, в таборі Янтарному. Він часто розповідає нам про свої артеківські пригоди.

– Ну що ж, шибеники, – посміхнулася жінка й жартома посмикала Остапа за чуприну, – треба
якось вам допомогти, адже артеківець артеківця в біді ніколи не залишить.

– Але ми ніколи не були в Артеку, лише здалека бачили, – заперечила Дарина. – Це тато наш артеківець, та й то – в минулому.

– Запам’ятай, дівчинко. Артеківець – це звання на все життя, – відповіла жінка бадьоро. – Кажу це як вожата з десятирічним стажем. Отже, оскільки ви діти артеківця, ми вас тут не покинемо. Довеземо до Солнечногорська, а там пересадимо на попутку до Судака. Згода? От і добре.

У автобусі діти так розговорилися, що не помітили, як заїхали в Солнечногорськ.

Автобус вирулив до автостанції, і жінка-вожата вийшла на перон. За кілька хвилин вона повернулася й підійшла до Остапа з Дариною, які саме розповідали юним артеківцям про свої пригоди у львівських замках.

– Ну, мандрівники, – обізвалась вожата, – вже час. Прощайтеся.

– Ні! – залунало звідусіль. – Хай залишаються з нами! Вони такі цікаві історії-страшилки розказують!

Нові друзі не хотіли відпускати Остапа й Дарину, але на дітей уже чекав автобус. Жінка підвела їх до синьої «газелі» й мовила на прощання:

– Маршрутка довезе вас у Судак. За проїзд я заплатила, тож ні про що не хвилюйтеся. На зупинках не сходіть, бо знову загубитеся. Хай вам щастить! І приїжджайте наступного літа в Артек!..

Автобус прибув у Судак пізно ввечері. Набережна світилася ліхтарями й вирувала нічним життям. Але діти звернули у бокову вуличку, що вела до славетної генуезької фортеці.

Здалека здавалося, що вся гора, мов серпантином, обперезана кам’яною стіною.

Ворота головного входу фортеці були замкнені, тож діти рушили вздовж високого муру, шукаючи якусь хвіртку чи бодай невеличкий отвір, через який можна було б проникнути всередину.

Остап поволі йшов уперед, однією рукою тримаючись за виступи у стіні, іншою – підтримуючи Дарину. З кожним кроком підйом ставав стрімкішим і дертися догори було все важче.

На щастя, Остап помітив у стіні пролом, через який можна було пройти не те що дитині, а й двом огрядним чоловікам. Хлопець бадьоро скочив у пролом, але зойкнув від болю.

З криком: «Що сталося?!» – перелякана Дарина підбігла до брата. Той, схопившись обома руками за поранену ногу, сидів на камені й, хитаючись, стогнав. У темряві він не помітив, що отвір загороджено колючим дротом.

– Я з розгону напоровся на залізні колючки, – процідив Остап крізь зуби. – Болить дуже.

– Потерпи трохи. Рвані рани швидко заживають. Зараз зроблю тобі перев’язку, щоб зупинити кров, – заспокоювала його Дарина.

Вона зняла з себе футболку, роздерла надвоє й почала замотувати поранену ногу. Від дотику тканини Остапа запекло і він простогнав:
– Ти так навмисно – щоб я плакав, тобі на втіху?!

– Теж мені втіху знайшов! Не маю такої звички – з чужої біди тішитися! Не сіпайся, то й не буде боліти!

– Краще облиш і не роби нічого, якось само минеться!

– Якщо не забинтувати, всередину потрапить пилюка і рана запалиться. Ще гангрену заробиш. Перетерпи! При Феодорі ти чомусь не стогнав.

– Тоді так не боліло.

– Повір, що нога загоїться швидше, ніж рука. Ну, от і все, готово. Спробуй встати.

Остап поволі підвівся й обережно став на хвору ногу. Відчувався тупий біль, але хлопець принаймні міг іти далі. Він знову підійшов до колючого дроту і, обгорнувши його залишками Дарининої футболки, відтягнув угору.

Між стіною й дротом утворилася шпарина, в яку хоч і важко, але можна було протиснутися. Дарина лягла на землю й по- пластунськи поповзла вперед. Перебравшись через пролом у стіні, дівчинка перехопила однією рукою дріт, а другою допомогла перелізти Остапові, якому через поранену ногу ніяк не вдавалося повзти.

Подолавши фортечний мур, діти лягли на землю перепочити. Але вже за хвилину Остап відчув, що, незважаючи на біль у нозі, засинає. «Так можна й світанок проспати», – подумав малий і підвівся.

Дарина вже мирно посапувала, підклавши під голову кулак. Хлопець почав будити сестру. Дарина щось бурмотіла уві сні, пручалася, але Остап усе ж розтермосив її і ще сонну потягнув за собою.

– Дивися, що я помітив он там. Бачиш? Це ж і є Кругла вежа. Біля неї йдуть якісь розкопки. Тому й стіна проламана, розумієш?

– А що, як наш камінь уже знайшли археологи? – злякалася Дарина.

– У самій вежі, здається, не копають. Може, нам пощастить, – мовив Остап і пошкутильгав уперед.

На жаль, від вежі збереглася лише її зовнішня стіна, що утворювала півколо. Остап знайшов довгу тонку дошку і почав робити якісь заміри та креслити на землі позначки.

Дарина мовчки спостерігала за братом і помітно нервувала. За якийсь час, точно вимірявши радіус півкола й вирахувавши точку, де колись був центр вежі, Остап устромив дошку в землю й урочисто сказав:

– Копаємо тут!

– А чим копатимемо?

– Гм, а справді – чим? Може, на місці розкопок є лопати? Не думаю, що археологи щодня тягають інструмент додому.

Остап підхопився йти на пошуки лопат, але Дарина, шкодуючи братову ногу, пішла сама.

Тим часом Остап із нетерплячки заходився розгрібати землю руками. Незабаром повернулася Дарина з киркою і невеликою лопаткою.

– Це все, що я знайшла, – винувато сказала дівчинка. – Більшої лопати не було.

– А ти гадала, археологи шуфлями копають? Розкопки – тонка й ніжна робота. Не дай Боже, зачеплять і пошкодять якусь цінну знахідку. Гаразд, давай мені кирку, бо поки ти ходила, я тут пів’ями вигріб.

– Відпочинь трохи, далі я сама.

Рвучкими невмілими рухами Дарина почала копати. Остап сидів збоку й відкидав викопану землю подалі, щоб не зсипалася назад у яму. Згодом він змінив сестру, і його лопата майже одразу стукнулася об щось тверде.

– Знайшов! – радісно вигукнув Остап, витягуючи із землі невеличкий камінь. Дарина схопила його й приміряла до половинки, отриманої від цариці Феодори. Камінці виявилися різними. Остап поглянув у нічне небо і обнадійливо мовив:

– Нічого. Копаємо далі.

За якийсь час лопата знову спіткнулася об камінь. Остап повільно витягнув його із землі, обтрусив і вигукнув раптово:

– Є! Це він! Бачиш?! Він навіть уночі чорніший!

– Та не кричи так, Остапе! Ще хтось почує і охорону викличе.
– Ніхто не почує – ніч, сплять усі!
– А дискотека в сусідньому санаторії?

– Та вони через музику навіть самі себе не чують, не те що нас!

Остап схопив обидва камені й з’єднав їх. Половинки щільно прилягли одна до одної. Хлопець полегшено зітхнув і сказав:

– Нарешті! Можемо підніматися вгору.

Найвищою точкою у Судакській фортеці є Дівоча вежа. Кажуть, що колись, у часи правління генуезців, молода дівчина кинулася з вежі в море, коли дізналася, що її коханого підступно вбили за наказом батька-вельможі.

Стежка, що вела на вершину гори до Дівочої вежі, була добре втоптана туристами, тому навіть у нічній темряві шлях нагору виявився не надто складним.

У передранковий час найважче не піддатися чарам солодкого сну. Щоб втримати себе від спокуси, діти сіли обличчям на схід і почали гратися в назви гір.

– Меганом, – почала Дарина, дивлячись на мис із протилежного боку Судакської бухти.

– Монблан, – одразу знайшовся Остап.

– А це що за гора така?

– Найвища гора у Європі. Географію вчити треба, двієчнице!

– Сам двієчник! У Європі Ельбрус найвищий, на Кавказі, ось так!

– Ну гаразд – найвища гора у Західній Європі. Не заговорюй зуби. Твоя черга. Чи здаєшся?

– І нічого не здаюсь. Зараз, лише подумаю трішки. Зараз-зараз. Ага, є – Нібелунґ.

– Немає такої гори!

– А от і є!

– А от і немає. Це такий народ древній, десь у Скандинавії, здається.

– Ясно, тепер ти злякався, що програєш, от і шукаєш різні скандинавські відмазки.

– Ну, якщо так, то тримайся. Говерла!

– Аю-Даг!

– Грофа!

– Ай-Петрі!

– Іван Піп!

– Ага, махлюєш, Остапе! Не Іван Піп, а Піп Іван!

– То й що? Ти теж махлювала з Нібелунґом!

– Добре, один-один. Петрос!

– Сокіл!

– Це не гора, це птах!

– Он гора позаду тебе. Як вона називається?

– І як?

– Сокіл.

– Сам щойно вигадав?

– Не вигадав! Вона так називається!

– А я тобі не вірю! Давай іншу назву!

– Я все одно переможу. Синяк!

– Теж мені гору знайшов!

– А ще скажи, що такої гори немає?

– Ну, може, й є. Гаразд, прощаю. Кара-Даг!

Хоча діти й сперечалися з неабияким запалом, врешті утома перемогла. Остап і Дарина позасинали.

Розбудив дітей крик мартинів, які, відчуваючи прихід нового дня, кружляли навколо вежі. Діти прокинулися, рвучко схопилися на ноги і з криками: «Проспали! Не встигнемо!» – кинулися готувати магічний ритуал.

Остап схопив обидва камені й невідомо для чого (мабуть, від хвилювання) почав їх протирати краєм футболки. Дарина розстелила на землі послання Феодори, обережно забрала в Остапа камені, з’єднала їх і загорнула в тканину. З першими променями сонця Остап із Дариною разом узяли камінь і піднесли його догори…

Раптовий спалах світла вразив дітей. Засліплена Дарина зісковзнула й мало не покотилася з вершини вниз. Остап допоміг їй втриматися і сісти на землю. Відтак хлопець почав інтенсивно терти очі кулаками, щоб оговтатися від несподіваної сліпоти.

Десь знизу почувся металевий брязкіт, що швидко наближався. Раптом… чиїсь сильні руки схопили Остапа й потягнули вниз. Поряд хлопець почув метушню й переляканий крик Дарини.

– Хто тут?! – закричав малий. – Ану відпустіть мою сестру!

– Зараз розберемося, і хто тут, і що тут, – почувся невдоволений чоловічий голос.
Зір поволі повертався до дітей, і Остап зміг розрізнити двох кремезних дядьків, що тягли його й Дарину.

Чоловіки були одягнуті в якісь древні військові обладунки, а на високих шкіряних поясах у них висіли мечі. «Мабуть, ми їм зірвали підготовку до лицарського турніру, – подумав Остап. – У Судакській фортеці їх часто проводять, спеціально для туристів. Але чому о такій ранній порі? І звідки стільки людей?»

Тим часом озброєні чоловіки вивели Остапа й Даринку на майдан біля підніжжя гори. Навколо збирався натовп. Люди у старовинному одязі, як у фільмах про давню Грецію чи Рим, показували пальцями на дітей і сміялися.

Раптом, наче за командою, натовп стих і розступився. У супроводі слуг на майдан вийшов молодий вельможа. Він був одягнутий у довгу білу туніку, підперезану високим золоченим поясом.

Чоловік ледь помітно кивнув, і вояки одразу ж облишили малих. Вельможа підійшов до Дарини, двома пальцями схопив її за підборіддя, підтягнув до себе й тихо промовив:

– І як ці маленькі шпигуни проникли у фортецю?

– Через пролом у стіні, – тихо відповіла Дарина, хоча запитання адресувалося не їй, а радше охороні.

– Вона бреше! – вигукнув один із тих чоловіків, які впіймали дітей. – У стіні немає жодних проломів.

– А от і є. І зовсім я не брешу. І ніякі ми не шпигуни.

– Хто ж тоді, якщо не ви, подавали ворогам знаки на вершині гори? – знову запитав вельможа. – Чи, може, ви мартинів з рук годували?

У натовпі почувся регіт. Вельможа озирнувся навколо, шукаючи веселуна. Сміх одразу стих.

– Комусь смішно, – продовжив чоловік. – А чи задумався хтось над тим, що якщо сьогодні малі діти так легко потрапляють на територію замку, то завтра вся армія Кафи безперешкодно проникне сюди?!

Вельможа ще раз окинув оком натовп і наказав усім розійтися, а сам схопив за руки Дарину й Остапа і повів до однієї з веж, оточеної високим парканом.

Вікна у вежі були вузькими й нагадували бійниці. Остап злякався, що їх ведуть у тюремний каземат, і закричав:

– Дядечку, вибачте нас! Ми не знали, що тут готуються до лицарського турніру! Ми не хотіли заважати, відпустіть нас, будь ласка! Ми би не лізли у той пролом у стіні, але головний вхід уночі був закритий. У нас немає грошей на вхідні квитки, а нам конче було потрапити до фортеці!

Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі вельможі, поки Остап намагався виправдатися. Коли ж малий замовк, чоловік спокійно промовив:

– Я нічого не зрозумів. Заспокойся і спробуй усе мені витлумачити. Чим швидше я розберуся у тому, що відбувається, тим швидше ви опинитеся на свободі. Не забирайте мій час. Війська генуезців збираються захопити місто, важлива кожна хвилина, сама цариця Феодора їздить околицями Сугдеї, закликаючи своїх підданих до захисту наших земель. Я залишився замість неї, щоб підготувати фортецю до оборони. Тож не марнуйте мого часу, зізнавайтеся у всьому.

Дарина першою здогадалася, хто стяв перед нею.

– Ви – Костянтин, друг цариці Феодори?!

Вельможа насторожився, підійшов до дівчинки і сказав їй на вухо:

– І ви ще стверджуєте, що не шпигуни? Звідки ти, приблудо, знаєш про полководця цариці?

– Я не приблуда!

– А хто ти? Відповідай. Що за одяг на тобі, такого не носять ні в Сугдеї, ні в Кафі. Що це за маскування? Хто послав вас, що ви тут рознюхуєте? Ну! Відповідай, хутчіш!

Дарина відскочила вбік, ховаючись від натиску вельможі. Остап, який оторопіло спостерігав за тим, що відбувалося перед його очима, потроху почав усвідомлювати, що закляття чаклуна з Кара-Дагу спрацювало якось неправильно і вони з Дариною потрапили в минуле, у часи цариці Феодори.

«Але якщо чоловік, який влаштував допит – той самий Костянтин, то значить ми – його друзі, – думки наввипередки проносилися в Оста- повій голові. – Чому ж тоді він так вороже до нас ставиться? І чому ми розуміємо його, а він нас? Ми ж не знаємо його мови! Це, мабуть, теж чари».

– Я можу пояснити! – вигукнув Остап. – Нас прислала сюди цариця Феодора.

Вельможа сів у плетене крісло й приготувався слухати. Поки Остап коротко переповідав історію з Мушлею та царицею Феодорою, Костянтин (а це, мабуть-таки, був він) нервово покусував пасмо довгого чорного волосся, що спадало на обличчя, коли він нахиляв голову.

На завершення розповіді Остап показав вельможі камінь, загорнутий у тканину з сорочки Феодори, а Дарина віддала йому перстень цариці. Чоловік схопив перстень, зірвався з місця й широкими нервовими кроками почав ходити туди-сюди. За якийсь час він зупинився, повернувся до дітей і перепитав:

– Отже, до заходу сонця ви за всяку ціну повинні бути біля морських воріт, що ведуть до Чорної гори?

– Так, Костянтине, – зітхнула Даринка, заспокоєна тим, що чоловік врешті повірив їм.

Вельможа викликав слугу, щось прошепотів йому на вухо, звелів дітям залишатися у вежі, а сам вийшов до сусідньої зали.

За хвилину він повернувся в простішому одязі, нагадуючи своїм виглядом не знатного вельможу зі свити цариці, а радше його охоронця.

Зверху чоловік одягнув легкий плащ, накинув на голову капюшон і визирнув на вулицю.

Переконавшись, що поряд нікого немає, Костянтин подав дітям знак рукою і вирушив разом із ними вздовж стіни до бокових воріт у фортечній стіні. Там його чекав слуга, який дав команду відчинити ворота і випустити чоловіка в плащі з двома дітьми.

Опинившись за межами замку, Костянтин підібрав поли плаща і швидко почав спускатися з гори майже непомітною стежиною. Діти ледве встигали за ним.

На березі біля підніжжя гори чоловік голосно вигукнув, підзиваючи когось. З ущелини, утвореної високими й стрімкими прибережними скелями, виплив човен з двома гребцями.

Один із них перехилився за борт, щоб пересадити Остапа й Дарину. Костянтин скочив у човен сам і звелів відчалювати.

Море було спокійним, однак дітей, не звиклих до морських подорожей, увесь час нудило.

Вони то лежали на дні човна, то сиділи, глибоко дихаючи свіжим морським бризом, що дув у лице. Коли човен наблизився до Кара-Дагу, яскраво-жовтий диск сонця вже торкався води.

Гребці налягли на весла, й за кілька хвилин судно причалило до скелястого берега.

– Ми на місці, господарю Іраклію, – мовив один із гребців і вклонився.

– Що?! Іраклій?! – Дарина з Остапом аж під-скочили з несподіванки.

– Тихо-тихо, діти, не хвилюйтеся, бо випадете з човна й потонете. А ви мені ще для ритуалу потрібні. Тож поводьтеся чемно.

– Але як?! Як?! На вашому місці мав бути Костянтин!

– Мій братець, як вірний песик, вирушив слідом за царицею скликати людей на захист Сугдеї. Але це безнадійно. Феодора прирекла своє царство на загибель. Мені пощастило – цариця написала звернення до чаклуна не на пергаменті, а на своїй сорочці, в якій учора разом з Костянтином покину¬ла Сугдею. Напевне, саме завдяки цьому ви потрапили в минуле. Я скористався своєю улюбленою хитрістю і видав себе за брата. Ви повірили мені и розповіли, як попросити чаклуна виконати моє бажання. Завдяки вам я дізнався, що маю загинути від руки Феодори. Але я не збираюся помирати заради кохання, як мій нерозумний брат. Тож тепер, на заході сонця, я примушу чаклуна зробити мене невразливим до зброї, до вогню і до води, тобто безсмертним! Слухайтеся моїх наказів, близнюки, і я збережу ваші життя!

Іраклій висадив своїх слуг-гребців на березі, а сам сів на весла й спрямував човен до Золотих воріт.

– Ще хвилина – і денне світило наполовину сховається за морем. Коли наш човен опиниться у кам’яних воротах, ви візьмете в руки камінь, а я окроплю його своєю кров’ю. Зрозуміли?

Перелякані діти ствердно закивали у відповідь.

Ставало дедалі темніше. Хвилі, освітлені сонячним сяйвом, винесли човен до воріт. Іраклій підкликав Дарину, однією рукою схопив її за волосся, а іншою вклав їй у долоню вулканічний камінь, замотаний у полотно з посланням Феодори.

– Ну, хлопче, підходь і теж хапайся за камінь. Тільки не жартуй зі мною, інакше твоя сестра випаде за борт і згине в морських хвилях. А за нею згинеш і ти.

Остап мовчки притулився рукою до каменя й приречено дивився, як Іраклій рвучко протягнув лезом ножа по зап’ястю, окроплюючи своєю кров’ю зачарований камінь.

Раптом… Остап відхилився і з усієї сили штовхнув Іраклія, намагаючись скинути його у воду. Човен хитнувся, але кремезний чоловік устояв на ногах. Він лише криво посміхнувся і завважив іронічно:

– Я навіть не каратиму тебе, шмаркачу, за твій безглуздий вчинок. Бачиш хмару, що збирається над Чорною горою? Це чаклун наближається до нас. Ще мить, і я стану безсмертним! А опісля вже візьмуся за вас і потоплю в морі, мов кошенят.

Іраклій підвівся і простягнув руки до чорної хмари, що стрімко наближалася до них. Зависнувши над човном, хмара почала змінювати свою форму, набуваючи обрисів людини. Несподівано з хмари пролунало:

– Голос застиглого вогню, оживленого людською кров’ю, викликав мене. Я виконаю твоє най-заповітніше бажання, дитино. Говори!

– Можливо, у порівнянні з тобою, чаклуне, я й дуже молодий, – мовив Іраклій. – Але прошу тебе поважати мій вельможний стан і не називати мене дитиною!

– Я не до тебе звертаюся, негіднику, – прогриміло з хмари, – а до хлопчика.

– Це ще чому?! Ти обіцяв виконати волю того, чиєю кров’ю буде скроплено камінь з пащі дракона. Це була моя кров!

– Першою була кров хлопчика!

– Ні! Не може бути! Це неправда! – закричав Іраклій і рвонувся до Остапа, але застиг на місці, паралізований чаклуном.

– Послання Феодори! – здогадалася Дарина. – Вона писала його твоєю кров’ю, Остапе! Камінь був загорнутий у послання і відчув твою кров першою!

– Я слухаю, хлопче! Якщо не висловиш своє бажання до часу, коли останній промінь сонця сховається за морем, я щезну і не почую тебе!

Голос чаклуна затих, даючи змогу Остапові зібратися з думками. Та хлопець ніяк не міг зосередитися. Він був змучений та розбитий, і більш за все хотів опинитися у себе вдома й виспатися.

А ще малому затьмарювала розум та не давала спокою його найзаповітніша мрія – знайти скарб із коштовностями. Дарина помітила дивний блиск у братових очах і ніби прочитала його думки.

– Остапе, навіть не думай про скарби! – вигукнула дівчинка. – Нам треба врятувати друга. Думай про Мушлю, думай про маму й тата!

Хлопець отямився, прогнав геть думки про золото й коштовності, прокашлявся і голосно та урочисто виголосив:

– Я хочу, щоб нашому другові Мушлі вдалося визволити з полону свого батька, Духа моря!

Тільки-но Остап промовив останнє слово, сонце зникло за горизонтом, занурившись у сон після важкого дня.

Раптово здійнявся шквал, а море, до того спокійне та лагідне, наче оскаженіло. Човен захитало й поривом вітру з усієї сили жбурнуло на скелю.

Судно розкололося, наче горіхова шкарлупка. Остап схопився за кам’яний виступ, що стирчав з води, і підтягнув до себе Дарину.

Хвилі з диким ревінням розбивалися об скелі, підіймаючи зграї гострих кусючих бризок. Остап, як міг, намагався втримати себе й сестру на камені, але мокрі руки весь час зісковзували.

– Хапайся за будь-яку дошку, до якої зможеш дотягнутися! – прокричав хлопець.

Дарина спробувала схопити один із уламків човна, що гойдався поряд, але хвиля віднесла його у море. Сил на залишалося. Ще трохи, й діти б не витримали боротьби зі стихією. Але… буря закінчилася так само несподівано, як і почалася. Море знову стало ніжним та лагідним.

Остап допоміг Дарині видертися на камінь. Тільки-но хлопець зібрався присісти й хоч трохи перепочити, як помітив на березі двох чоловіків.

– Дарино, пригнись! – вигукнув малий і сховався за виступ. – Ми геть забули про слуг Іра- клія! А вони все ще чекають на березі!

– Слухай, Остапе, а куди сам Іраклій подівся?

– Не знаю, але сподіваюся, що згинув у морі.

– Добре, якщо так. Ми можемо сказати його слугам, що їх хазяїна знесло хвилею і він потонув. Сподіваюся, вони залишать нас живими.

– Слушно, але тоді не можна ховатися. Навпаки – треба кликати слуг на допомогу, поки вони щось не запідозрили.

Діти видерлися на вершину каменя й почали голосно кричати та розмахувати руками.

Чоловіки на березі помітили дітей і побігли до човна, що був прив’язаний неподалік.

– Нічого не розумію, – пробурмотів Остап. – Звідки у них човен? Ми ж припливли разом, на одному човні.

– Ну-у-у, може, хтось колись забув свою моторку на березі, а вони знайшли.

– Дарино, яка моторка у середні віки?! Що ти верзеш?!

– Сам ти верзеш! Не чуєш двигуна?

Остап прислухався і почув рівномірне гудіння двигуна.

– Дарино, це моторний човен!

– Ну то й що? Я тобі одразу про це сказала. Теж мені новина!

– Але ж це значить, що ми повернулися в наш час!

– Справді! Як я одразу не подумала?! – радісно вигукнула дівчинка й заплескала в долоні.

Тим часом човен сповільнив хід і наблизився впритул до скелі, на якій сиділи Дарина з Остапом.

Один із чоловіків, старший і сивий, залишився біля керма, а другий, молодий худорлявий парубок, вистрибнув на камінь і обережно переліз до дітей.

– Як ви сюди потрапили? Що з вашим човном? Де дорослі? – засипав він запитаннями.

– Ми тут самі, – відповів Остап. – Ми в Коктебелі відпочиваємо, нам захотілося в Золотих воротах поспостерігати, як заходить сонце. От і взяли човен напрокат, а тут здійнялася буря. Ледве врятувалися.

– І який дурень дав човна дітям? Ви ж могли загинути! Добре, що ми з батьком рибалили неподалік, а якби нас тут не було?

– Вибачте нас, будь ласка, – винувато озвалася Дарина.

– Що вибачте?! Ви батьків своїх попередили, куди пливете?

– Ні. Вони б тоді не пустили нас.

– Ви хоч уявляєте, що накоїли? Вони там божеволіють, розшукуючи вас. Уже, мабуть усіх, МНСників на ноги підняли.

– Навряд чи. Батьки пішли до друзів на вечірку й до пізньої ночі не повернуться.

– Ну й народ, – обурився чоловік. – Ну й безвідповідальні. Приїжджають на море, самі по вечірках, а дітей напризволяще залишають. А потім лікті собі кусають. Сідайте швидше у човен, поки ще не зовсім стемніло. Ми відвеземо вас додому.

Парубок підсадив дітей у човен, відтак заскочив сам. Старший рибалка запустив двигун, і судно рушило в напрямку Коктебельської бухти. Діти вмостилися посеред риболовних снастей і притулилися одне до одного.

Набережна Коктебеля жила бурхливим життям. Гриміли дискотеки, у небо злітали кольорові вогні феєрверків, уздовж берега прогулювалися юрби відпочивальників.

Ніхто не звертав уваги на човен, що пришвартувався біля причалу. Рибалки допомогли малим висадитися на берег і звеліли одразу ж іти додому.

Діти з усіх ніг кинулися до набережної. Човен відчалив і молодий рибалка гукнув навздогін дітям:
– Я сказав до-до-му! Досить з вас пригод, робінзони бісові!

Повернення
Діти відбігли від пірсу і зупинилися біля якогось кафе.

– Х-ху, нарешті ми на твердій землі, – зітхнув полегшено Остап і додав: – Як тепер додому добиратися будемо?

– Як-як? Ходімо шукати автостанцію.

– Гадаєш, маршрутки ще ходять?

– Там побачимо.
– Ну що ж, ходімо.

Остап і Дарина були колись у Коктебелі лише в дельфінарії, але здогадувалися, що, як і в усіх курортних містечках, центральна вулиця неодмінно виведе їх до автостанції.

На жаль, остання маршрутка до Алушти виїхала ще годину тому.

Діти вийшли на трасу, сподіваючись спіймати якусь попутку, але ніхто не зупинявся. Машини на швидкості проносилися мимо. Нарешті біля дітей загальмував автомобіль з жовтими шашечками на даху.

Водій опустив скло й запитав:

– Куди прямуєте на ніч?

– Дядечку, нам би до Алушти дістатися, – відповіла Дарина. – Може, підвезете нас, якщо вам по дорозі?

Таксист критично оглянув малих і запитав з підозрою:

– А гроші у вас є, туристи?
– Немає, – тихо відповів Остап.
– А ви бачите, що написано на кузові мого авто? Правильно – таксі. А таксі – це не благочинна організація і задарма нікого нікуди не возить. Ясно? Хочеш їхати – плати. Хоч гривнями, хоч рублями, хоч доларами, хоч чим завгодно, але плати. А тоді їдь.

– А золотом можна платити? – озвалася Дарина.

– Чим-чим?! – одночасно вигукнули і Остап, і таксист.

– Золотом.

– Звідки у тебе золото? – здивувався Остап і з підозрою прищурив очі. – Ага, зрозумів! Коли ми шукали вулканічний камінь у Круглій вежі, ти знайшла скарб, а мені навіть нічого не сказала! Усе собі захотіла загарбати, так?! Оце сестра, називається!

– Та замовкни ти! – вигукнула Дарина. – Не знаходила я ніяких скарбів. У мене є золоті сережки, забув?

Остап осікся й забурмотів винувато:

– Тобі ж їх мама подарувала після закінчення першого класу. Це ж пам’ятка, ти їх ніколи в житті не знімала. І що ти мамі скажеш, коли ми повернемося?

– Ай, щось придумаю. Зрештою, це лише шматок металу…

– Ну то що? Вирішуйте – або ви платите, і ми їдемо, або лишайтеся тут на дорозі й з’ясовуєте свої стосунки хоч до ранку.

– Ми їдемо!

– То сідайте в машину, але платіть одразу ж.

Даринка обережно зняла й простягнула таксисту сережки. Той увімкнув у салоні світло і довго вивчав їх, намагаючись розгледіти штамп із пробою золота.

– Та золоті вони, золоті! – нетерпляче випалила Дарина. – Невже ви гадаєте, що мама дозволила б своїй дитині носити якусь мідну підробку? У мене одразу б вуха попухли від алергії!

Таксист ще трохи поморщився, пробурмотів, що береться підвезти дітей винятково через свою доброту й жалість (щоб уночі по трасі не тинялися), але врешті сховав сережки до кишені й завів двигун.

Таксі висадило Дарину й Остапа майже біля дому. Діти кинулися в спальню до батьків. Тато з мамою спали.

– Чари все ще діють, – тихо мовила Даринка й розплакалася. – Значить, Мушлі та його батькові не вдалося здолати Духа гори.

– Не поспішай з висновками, – спробував заспокоїти сестру Остап. – А якщо вони просто сплять – ніч же надворі? Давай почекаємо до ранку – може, самі прокинуться. Ходімо й ми спати.

Та заснути не вдавалося. В голові весь час крутилися події останніх днів. Урешті Дарина не витримала, зірвалася з ліжка й пробурмотіла:

– Ні, я вже не засну. Мені треба прогулятися.

– Мало тобі морської прогулянки біля Кара-Дату?

– Ти як хочеш, а я пройдуся біля моря.

– Зачекай, я з тобою.

На сході вже сіріло небо, передчуваючи новий день. Діти сіли на березі біля води й не змовляючись почали ліпити замок з піску.

Коли він був майже готовий, раптова хвиля накрила і змила його. На місці замку залишилися руїни з однією аркою і вежею, що скидалася на маленьку копію вцілілої кам’яної вежі фортеці Фуна.

Перші сонячні промені щойно прорізали небо, й маленька піщана вежа опустила на пісок свою тінь. Остап із Дариною мимоволі почали вигрібати пісок у тому місці, де тінь закінчувалася.

Несподівано Остапова рука наткнулася на щось тверде. То була… мушля, така ж велика й блискуча, як та, в якій діти знайшли свого друга. Вони обережно поставили мушлю на пісок і присіли біля неї.

Мушля легенько сіпнулася й розкрилася: всередині лежала велика сяюча морська перлина. Діти заворожено дивилися на диво, що виблискувало в сонячних променях, і не помітили, що біля них з’явилася прозора хмаринка.

– Це вам на згадку про мене, – пролунав голос Мушлі.

– Мушля! Ура! Мушля! Ти живий! Ура! Ти врятувався! – одне поперед одного закричали діти.

Мушля розповів дітям, як гноми зуміли випередити Духа гори й звільнити підземне джерело.

Вода поступово заливала печеру, повертаючи силу Духові моря. Знову оволодівши водяною стихією, він спрямував русло джерела вглиб печери, в гірську ущелину, де жив Дух гори. Ущелина заповнилася водою, і злий Дух відступив.

Далеко в горах він затаївся, збираючи усі свої сили, щоб знову зустрітися і перемогти морського владику. Учора після заходу сонця Дух моря і злий Дух гори зійшлися у вирішальному поєдинку.

Невідомо, хто переміг би в тій битві, адже батько Мушлі був ще ослабленим після багатовікового полону. Але сталося чудо – над полем бою з’явився велетенський вогняний дракон і поглинув злого духа.

Мушля взяв дітей за руки.

– Я знаю, друзі, що це ви врятували мене й мого батька. Я назавжди залишуся вашим боржником. Але тепер маю покинути вас. Протягом віків у морі назбиралося стільки невідкладних справ, що Морський володар потребує допомоги сина.

Мушля помовчав, ніби збираючись з думками.

– Що ж, прощавайте, друзі. Ще побачимося… колись, – потім він хитро посміхнувся і додав, – бережіть перлину…

Засмучені розлукою з другом, діти повернулися додому. Батьки щойно прокинулися після довгого сну. Мама солодко позіхнула, розвела руки і задоволено мовила:

– Ну, нарешті я виспалася. Таке враження, ніби три доби спала безпробудно. А ви, діти, чому такі похнюплені? Не сидіть весь час удома, йдіть хоч трохи прогуляйтеся перед від’їздом, бо так і просидите в кімнаті безвилазно, навіть згадати буде нічого.

Дарина з Остапом перезирнулася і розсміялися.

За два дні вони повернулися додому. Оленка так скучила за братом і сестрою, що з порога кинулася їх обнімати. Розчулені Дарина й Остап одразу вирішили подарувати сестричці мушлю з перлиною. Оленка поглянула на подарунок і спитала з недовірою:

– Це мені? Така краса? Не може бути!

Остап із Дариною здивовано переглянулися – догодити Олені з подарунком було ой як нелегко! А тут мала сяяла від задоволення. Вона ще трохи порозглядала мушлю й опустила її в акваріум.

У воді перлина засяяла, переливаючись кольорами веселки. І раптом… в акваріумі почали творитися дивні речі: рибки одна за одною підпливали до перлини й відпливали геть, смішно роззявляючи роти й пускаючи кольорові бульбашки. Дарина ввімкнула радіо, а рибки, почувши з ефіру популярний хіт, вишикувалися в лінію і, розмахуючи в такт хвостами, почали кумедно підспівувати хором.

Оленка, побачивши таке диво, плескала в долоні й підстрибувала від щастя. А Дарина з Остапом одразу ж згадали витівки їхнього морського друга. В цю мить їм здалося, що бешкетник Мушля знову був поряд з ними…

 

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.2 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“ Канікули Остапа і Даринки  ”
Андрій Бачинський
Видавництво: “Грані – Т”
м. Київ, 2011 р.



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: