ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Канікули Остапа і Даринки (2 частина)

Андрій Бачинський

Частина 2
Опришківська сопілка

Остап голосно гримнув дверима й зачинився у своїй кімнаті. Дарина пробувала заспокоїти брата і, смикаючи за клямку, вигукувала:

– Остапе, відчини! Давай поговоримо!

– Не хочу з тобою говорити, – озвався зсередини ображений голос. – Ти зрадниця. Ти не підтримала мене, через тебе ми знову не поїдемо в Карпати.

– Чому ти такий упертий? Як я тебе могла підтримати?

– Як-як? Отак! Тато вже третє літо поспіль обіцяє повезти нас до Гуцульщини, а тільки-но приходить час – знаходить причину, щоб не їхати! Так і цього року – самі залишаються з мамою у Львові, а нас знову відсилають до бабусі в Долину.

– Але ж їм треба зробити ремонт у квартирі.

– Це все відмазки, щоб нам голову задурити. Батьки завжди лише й думають, як би дітей кудись сплавити від себе подалі.

– Вони ж ніколи не кидали нас на ціле літо. Чи ти вже забув, як ми їздили позаминулого року на скелі Довбуша, в Кременець, а минулого – в Крим? Хіба не прикольно було? Такі пригоди мали, що як розповісти кому, то не повірять!

– Та в тому й справа, що не забув! Мені досі з голови не виходять ті скарби Довбуша! Я ж тільки через них і хочу в Карпати.

– Далися тобі ті скарби.

– А ти лише подумай, що якби ми віднайшли багатства Довбуша, то мали б стільки грошей, що тато з мамою не самі робили б той клятий ремонт, а найняли бригаду майстрів. І тоді ціле літо провели б разом з нами, розумієш?!

– Ну, це так, – Дарина замовкла, уявляючи, як могло змінитися їхнє життя з появою опришківських скарбів.

За розмовою Остап закидав у дорожню сумку необхідні для відпочинку речі. У Долині ще залишився якийсь одяг з минулого літа, але за рік Остап виріс і міг не влізти у старе вбрання.

Запакувавши сумку, хлопець уважно окинув оком кімнату – чи, бува, не забув чогось важливого, без чого не зможе прожити в селі.

Погляд зупинився на гуцульській бартці, що висіла на стіні. Хлопець обережно зняв топірець і заховав його в сумці поміж речами.

– Остапе, – підозріло почала Дарина. – Ти щось недобре надумав? Чи не збираєшся тікати з дому?

– Чого б це? – здивувався малий.

– А навіщо тобі бартка?

– Ну-у так, про всяк випадок, – невпевнено відповів хлопець і додав, – пам’ятаєш, як минулого року на морі жалкували, що не взяли її з собою? Ми тоді лише дивом урятувалися, а якби була чарівна бартка, все закінчилося б значно швидше й простіше!

– Але ж цього разу ми не їдемо на море, лише до рідної бабусі в село. Що там може статися з нами?

– Може, й нічого. Зрештою, я ж не тебе прошу тягти її. Сам понесу, не переймайся.

– Ну дивися, щоб ми знову не вплуталися в якусь пригоду.

– Нічого, виплутаємося, не вперше.

– Ну-ну, нам не може завжди так щастити.

Остап загадково посміхнувся і рвучко застібнув блискавку на сумці.

У бабусі
На другий день по приїзді в село бабуся несподівано повідомила, що в якихось важливих справах їй негайно треба виїхати на два дні до Івано-Франківська.

Остап і Дарина залишилися старшими по господарству й мали пильнувати меншу Оленку, щоб та кудись не встряла й не порозбивала руки-ноги, як це часто з нею траплялося.

Холодильник був забитий їжею, тож діти не бідкалися, що залишилися без нагляду дорослих. Провівши бабусю до хвіртки й дочекавшись, коли вона зникне за поворотом, Остап вигукнув:

– Ура! Свобода! Тепер ми самі! Цілих два дні нас ніхто не буде примушувати розв’язувати задачі з математики й писати диктанти з англійської! Можемо робити, що хочемо! Навіть по деревах лазити й з розгону в калюжі стрибати!

– Де ти калюжі бачив? Дощу вже тиждень не було, – скептично завважила Дарина.

– А ми з криниці води поналиваємо в тазики й будемо обливатися!

– Не хочу обливатися! – запротестувала Олена. – Я знову вся змокну, а ви з мене тільки сміятися будете.

– Ну гаразд, тоді граємо в опришків. Я Олекса Довбуш!

– Ні, я Довбуш! Ні, я! – запротестували дівчата.

Кожен хотів грати роль сміливого ватажка. Остап вирішив схитрувати, підійшов ближче до дверей і мовив:

– Добре, щоб не сваритися, зробимо так. Хто перший забіжить у хату й схопить бартку – той Довбуш.

Остап рвонув на себе двері й помчав у спальню, де на столі лежав топірець. Але хлопець забув про високі пороги в бабусиній хаті й, перечепившись, беркицьнувся через голову, мов цирковий акробат.

Дарина, котра бігла за ним, не встигла зупинитися і теж перелетіла через поріг, м’яко приземлившись на Остапа.

Тим часом Оленка, розуміючи, що не встигне за братом і сестрою, вирішила обігнати їх, лізучи до хати через вікно. У дворі під вікном спальні стояла драбина, тож мала за дві секунди видерлася на підвіконня й з насолодою спостерігала, як її старші суперники приходять до тями після невдалого приземлення.

Оленка спокійно підійшла до стола, взяла в руки бартку й урочисто промовила:

– Ну, хто серед нас найшвидший і найспритніший?! Отож-бо й воно! Тепер я буду Довбушем, а ви виконуватимете всі мої накази, зрозуміли?!

– Так нечесно! – заверещав Остап і зірвався на ноги. – Віддай бартку, так нечесно! Ти через вікно залізла!

– То й що? А де написано, що через вікно не можна?

– Ніде, але Довбуш ніколи через вікно не ліз. Він завжди, як справжній чесний і хоробрий вояка, входив у двері.

– А ти теж, Остапе, нечесно побіг, – стала на захист сестрички Дарина.

– Чому це нечесно?

– А тому! Ти ще не закінчив говорити, а вже першим рвонув. Ти завжди так хитруєш.

– Можна подумати, що ви не хитруєте! Лиш би що – одразу в сльози й ображаєтеся. І взагалі, з вами нецікаво. Краще б ви з бабусею поїхали, а я сам залишився.

– Ну то й грай собі сам у своїх опришків! – обурено вигукнула Дарина, вихопила з Оленчиних рук бартку й жбурнула її під стелю.

Топірець кілька разів крутнувся в повітрі й з усієї сили увігнався в підлогу, котру бабуся лише нещодавно пофарбувала.

Дарина злякалася й кинулася витягати, однак лезо так глибоко врізалося в дерево, що бартка й не поворухнулася.

– Ех ти, слабачка, – іронічно посміхнувся Остап і відіпхнув Дарину. – Теж мені опришківський отаман. Навіть сокиру витягнути не можеш. Дивись, як треба.

Остап поплював на долоні, схопився за довгий держак і з усієї сили рвонув. Дошка лише злегка рипнула, ніби насміхаючись, і не піддалася.

Остап спробував ще раз – результат був той самий. На допомогу прийшла Дарина, але дошка знову виявилася сильнішою й не відпускала лезо зі своїх обіймів.

Тут до справи долучилася маленька Оленка (як мишка у казці про ріпку), й підлога натужно заскрипіла – та й тепер не здалася з першого разу.

Лише з третьої спроби, коли діти разом з усієї сили рвонули, щось натужно хруснуло – й малі разом із барткою повалилися одне на одного.

Остап радісно вигукнув: «Ми перемогли!» – але коли поглянув униз, то зрозумів, що його радість була передчасною. Разом із барткою діти вирвали шмат старої дошки, з якої була зроблена підлога. Хлопець почухав потилицю і з жахом прошепотів:

– Отепер нам криндик, бабуся нас уб’є.

– А хіба ми винні, що цій підлозі вже більше ста років? – шукала виправдання Дарина. – Тато вже давно казав, що нема чого її щоразу фарбувати й фарбувати, давно міняти пора. Тепер ось точно поміняють.

– Угу, знаєш, як тато втішиться, дізнавшись, що після ремонту у Львові його ще й у Долині ремонт чекає?

– Це вже точно – не порадіє.

Допитлива Оленка тим часом схилилася над отвором, який утворився на місці відірваної дошки, й вигукнула:

– Ой, а що це там за коробочка?

– Де-де?! – Остап із Дариною підбігли до отвору.

– Я перша! Я перша знайшла! – закричала Оленка, побоюючись, що старші відберуть у неї знахідку.

– Та не верещи ти так, – Остап аж заткнув вуха. – Я лише перевірю, що там таке.

– Я сама можу перевірити, – не здавалася Оленка, загороджуючи братові дорогу.

– А що це там за дві цятки світяться під підлогою? Чи не щурячі очі часом?

Оленка з жахом відскочила, й Остап миттєво нахилився над отвором.

На землі під підлогою лежала невелика, почорніла від часу скринька. Хлопець обережно вийняв її і поставив посеред кімнати.

– Остапе, килим забрудниш, бабуся сваритиметься, – зауважила Дарина.

– Е-ех, – хлопець махнув рукою, – в порівнянні з проломленою підлогою, це дурниця. Краще принеси ніж, бо кришка не знімається. Заіржавіла, мабуть.

– Може, не варто відкривати. А що, як там змія?

– Жартуєш? Цей будинок ще бабусин прадід будував. Відтоді й підлогу не міняли. Так що скринька в землі не менше ста років пролежала. А змії так довго не живуть.

– А якщо там якась вибухівка?

– Дарино, ми ж не у військовому бункері! Звідки тут могла взятися вибухівка?

– Ну-у-у, ще з війни, наприклад.

– Коли була війна, наша бабуся вже була на світі, але будинок, повторюю, будував прадід, який помер ще до її народження. І відтоді підлогу ніхто не міняв. Зрозуміло, чи ні?

– Зрозуміло, – пробурмотіла Дарина. – Гаразд, діставай, коли такий упертий.

– Не дуйся, а раптом там скарби?

– Слухай, ти вже мене замучив своїми розмовами про скарби!

– Замучив то й замучив. Значить, не поділюся з тобою, мені більше дістанеться.

– Я тобі не поділюся! Як діставати прочухана за зіпсуту підлогу – то разом, а як скарби – то все тобі, так?!

– Ну ти ж проти того, щоб я відкривав скриньку. Ні? Вже не проти? То неси ножа швидше.

Поки старші сперечалися, Олена сама принесла великий кухонний ніж, котрим бабуся ріже м’ясо. Остап просунув лезо у вузенький проміжок між кришкою й боковою стінкою і почав обережно підважувати. Кришка не піддавалася.

Довелося принести ще один ніж, щоб підважити й з протилежного боку. В передчутті багатої здобичі Остап нервово покусував губи й щосили намагався виважити кришку.

Коли ж урешті скринька здалася і з глухим звуком відчинилася, Остап скривився від розчарування. На дні, на чорній оксамитовій підстилці лежала… сопілка. Звичайна різьблена дерев’яна гуцульська сопілка.

– От і маєш скарб, – нервово засміялася Даринка.

Незважаючи на суперечку з братом, вона теж крадькома сподівалася, що в скриньці буде якийсь скарб із дорогоцінними прикрасами, і що першого вересня у школу вона зможе одягнути на шию, скажімо, коралі з коштовного каменю – на заздрість всім однокласницям.

– От чому мені так не щастить? – гірко мовив Остап сам до себе. – Якщо вже не скарби, то чому саме сопілка? Чому не футбольний м’яч, чи, зрештою, конструктор леґо? Хіба в мене сопілки вдома немає? От спалю її зараз!

Спересердя хлопець схопив скриньку з сопілкою й побіг на кухню по сірники. Оленка хотіла бігти за ним, але Дарина стримала її.

– Облиш. Хай перенервує. Він уже з тими скарбами геть з глузду з’їхав. Давай краще приберемо тут трохи.

Дівчата сяк-так припасували до підлоги відірвану дошку й узялися підмітати.

Остап схопив сірники, але ніяк не міг запалити вогонь. Руки тремтіли, і сірники один за одним ламалися. Раптом…

Остап почув якусь дивну мелодію. Прислухався й озирнувся, шукаючи, звідки лине звук. Десь сопілка грала сумну задумливу мелодію. Хлопець відчинив скриньку, підніс до вуха сопілку й знову прислухався.

Сопілка мовчала. Остап різко помотав головою, але мелодія й далі не змовкала. «Це у мене вже ґлюки в голові, – подумав він. – Занадто перенервував, напевне. Слухові галюцинації. Треба чимось перебити цей звук. Спробую сам щось зіграти, й тоді мозок переключиться».

Остап підніс сопілку до губ і обережно подув. Почувся незграбний кікс, з отвору сопілки вилетіла пилюка. Остап прокашлявся й ще раз спробував узяти якусь ноту. Інструмент знову «кіксанув», ніби пручався в руках чужого музики.

«Та що ж це таке? – не розумів Остап. – Я ж іще не розучився грати на сопілці. Чи вона вже геть стара й зіпсута?» Сопілка ніби почула Остапові думки й за третім разом відізвалася живою чистою нотою.

Хлопець посміхнувся своїй маленькій перемозі й почав грати. Він і не помітив, що замість того, щоб відволіктися іншою мелодією, мимоволі намагався повторювати мотив, який так уперто звучав у його голові.

За вікном несподівано звечоріло. Усе – дерева в саду, паркан довкола хати – почало «розмиватися», мов зображення в розфокусованому біноклі.

Остапові стало цікаво – що ж це робиться надворі? Не перестаючи грати, хлопець визирнув у вікно. Раптом… якась невидима сила схопила його й потягла назовні. Сопілка випала з рук і гулко покотилася по кухонній плитці. Остап гримнувся на землю й на хвилю знепритомнів.

Коли хлопець отямився й підвівся, йому здалося, що він опинився хтозна-де. Усе навколо здавалося чужим і незнайомим. Остап обережно обмацав голову й подумав: «Ну от, ще й струс мозку заробив. Уже й бабусиної хати не впізнаю. Мала рацію Дарина – далися мені ті скарби».

Остапові роздуми перебив тихий чоловічий голос, що линув десь знизу, наче з підвалу:

– Гей, хлопче, а но-ко підійди.

– Х-х-то т-т-тут, – перелякано спитав Остап і присів, намагаючись сховатися в траві.

– Не бійся, підійди.

– Хто це говорить? Де ви?

– Я тут, у пивниці. Поможи мені вибратись, я тобі віддячуся.

– У якій пивниці? Тут немає ніякої пивниці.

– Та он-о позад тебе, озирнися. Чи ти підсліпуватий?

– Та ні, в мене зір стопроцентний, але я й так знаю, що в нас немає пивниці.

– От упертий. Та обернися ж ти і пройди трохи вперед. Отак, тепер нахилися, поговоримо.

Остап присів біля маленького віконечка пивниці. Він побачив перед собою суворе зморшкувате засмагле лице з чорними вусами. З переляку аж
відскочив, перечепився об якусь каменюку й завалився на спину.

– От незґраба, – почулося з пивниці. – Що ж то пан Біг такий немилостивий до мене? Чому не післав для рятунку когось спритнішого?

Остап поволі підвівся і знову наблизився до віконця. Йому хотілося чимдуж тікати з цього місця, але цікавість стримувала.

– Дядьку, хто ви, звідки тут узялися?

– Гайдуки підстерегли мене. Це у нас в Чорногорі, де хата від хати ген-ген далеко, не затаїшся, а тут за кожним плотом на тебе можуть чекати. Знав я про цю небезпеку, а таки не втримався, пішов у село. Е-ех, не послухав братів опришків…

– Кого?! – Остап аж підскочив – Опришків?!

– Не кричи, малий, біду накличеш. Хочеш золотий дукат заробити?

Остап поняття не мав, що то за штука така – «дукат», але почувши, що він золотий, одразу ж закивав:

– А хто ж не хоче? А в тому… дукаті багато золота?

– Якщо на різні забавки й лігуміни, то на цілий рік вистачить.

Остап миттєво «ожив».

– Що треба зробити?

– Визволити мене звідси. Бачиш двері он-о зліва? Спробуй їх одчинити.

Остап розгледів низькі двері, що вели до пивниці. «Що за чортівня? Тут ніколи не було жодних дверей. Та що ж це діється?» – здивовано пробурмотів хлопець і схопився за грубо витесану дерев’яну клямку. Двері навіть не поворухнулися.

Хлопець уперся з усієї сили. Дошки лише злегка рипнули, мов насміхаючись із марних дитячих зусиль. Остап уже трохи звик до темряви й розгледів, що між дверима та приступкою вбито клин, щоб їх було не-можливо відчинити зсередини. Остап спробував відважити клин, але той був забитий намертво.

– Ну що там? – почувся з пивниці нетерплячий голос.

– Нічого не виходить, – невдоволено відповів Остап, розчарований тим, що золотий дукат «утікає» з рук. – Тут дуже міцний клин забито.

– Тьху, холера, не послухав я хлопців, не взяв нікого з собою. Що ж робити, що робити? Як їм дати знати? Самі ж не підуть мені на поміч, сигналу не дочекавшись.

– А далеко ваші друзі? Може, я піду покличу їх на допомогу?

– За селом у лісі, та ти їх не знайдеш. Ховаються вони. Тільки на мій сигнал вийдуть.

– То подайте їм звідси сигнал.

– Не можна. Гайдуки ж не знають, що я не сам, а як почують, що хлопців гукаю, то й перелапають усіх тут. Сигнал треба аж під лісом подавати, щоб у селі не почули і щоб братчиків попередити.

– Ну то скажіть, де вони, я збігаю й покличу.

– Та де там! Не повірять тобі вони. Подумають, що підісланий ти.

– Тоді дайте якусь річ свою як доказ, що я від вас. Сорочку, наприклад.

– Ой, не повірять хлопці. Скажуть, що схопили Івана, здерли сорочку, а тепер усіх переловити хочуть.

– Тоді записку їм напишіть своєю рукою.

– Та ж неписьменний я. А хоч би й письменний був, однако з хлопців ніхто грамоти не знає.

– Звідки ж ви взялися такі – усі неписьменні?

– З Чорногори ми йдемо. Опришки. Бойчук я, Іван, ватаг їхній. Чув про такого?

– Але опришків уже років з двісті як не існує.

– Як то так не існує?! Чи вже вмерла по долинах слава нашого славного отамана Довбуша? Ще якихось літ зо п’ятнадцять тому він нищив панів у цих краях, а простий люд уже й забув про нього?

– Чекайте-чекайте, дядьку, – Остап замахав головою, нічого не розуміючи. – Яких п’ятнадцять років? Та вже мало не триста років минуло з того часу.

– Ет, не до сміху, малий. Не бери мене на кпини. Ци я рахувати не вмію? Ци я триста літ брів горами-лісами сюди? Ци я вже так зле виглядаю? Та, відей, хлоп і не живе стільки. Навіть сопілка моя згнила б за стільки часу, а вона ще гейби тільки вистругана. Ось – дивися.

Чоловік дістав із-за пояса сопілку й простягнув Остапові. Хлопець узяв інструмент, підніс до очей і вигукнув із несподіванки – в руках у нього була точна копія різьбленої сопілки, яку він знайшов під підлогою в хаті.

– Переконався, що сопілка моя не така вже стара? – запитав чоловік. – А я ще й заграти на ній подужаю. Не дивися, що шкіра моя луджена й поморщена – вітри на гірській полонині не завжди лагідні до чоловіка. А сили в мені ще ого-го!

Остап стояв із роззявленим ротом і кліпав очима.

«Полонини, опришки, Довбуш», – ці слова проносилося в голові, викликаючи позаминулорічні спомини. «Невже я знову потрапив у минуле? Але як?» – Остапові не хотілося вірити в почуте.

Він щипав себе за ногу, щоб упевнитися, що не спить, роззирався навколо, намагаючись упізнати знайомі краєвиди й переконатися, що тепер XXI століття, а його співрозмовник – несповна розуму. Але от біда – Остап не впізнавав бабусиної хати й подвір’я. Кудись подівся електричний стовп, що стояв посеред саду…

Остапові роздуми перебив голос незнайомця:

– Е-ех, умів би ти, хлопче, на сопілці грати, навчив би я тебе своєї улюбленої співанки.

Вийшов би ти на край лісу та й затягнув би її, журливої. Тоді б, може, й повірили братчики, що ти мій посланець. А так…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Канікули Остапа і Даринки  ”
Андрій Бачинський
Видавництво: “Грані – Т”
м. Київ, 2011 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: