Канікули Остапа і Даринки (2 частина)

Бачинський Андрій

Частина 2
Опришківська сопілка

Остап голосно гримнув дверима й зачинився у своїй кімнаті. Дарина пробувала заспокоїти брата і, смикаючи за клямку, вигукувала:

– Остапе, відчини! Давай поговоримо!

– Не хочу з тобою говорити, – озвався зсередини ображений голос. – Ти зрадниця. Ти не підтримала мене, через тебе ми знову не поїдемо в Карпати.

– Чому ти такий упертий? Як я тебе могла підтримати?

– Як-як? Отак! Тато вже третє літо поспіль обіцяє повезти нас до Гуцульщини, а тільки-но приходить час – знаходить причину, щоб не їхати! Так і цього року – самі залишаються з мамою у Львові, а нас знову відсилають до бабусі в Долину.

– Але ж їм треба зробити ремонт у квартирі.

– Це все відмазки, щоб нам голову задурити. Батьки завжди лише й думають, як би дітей кудись сплавити від себе подалі.

– Вони ж ніколи не кидали нас на ціле літо. Чи ти вже забув, як ми їздили позаминулого року на скелі Довбуша, в Кременець, а минулого – в Крим? Хіба не прикольно було? Такі пригоди мали, що як розповісти кому, то не повірять!

– Та в тому й справа, що не забув! Мені досі з голови не виходять ті скарби Довбуша! Я ж тільки через них і хочу в Карпати.

– Далися тобі ті скарби.

– А ти лише подумай, що якби ми віднайшли багатства Довбуша, то мали б стільки грошей, що тато з мамою не самі робили б той клятий ремонт, а найняли бригаду майстрів. І тоді ціле літо провели б разом з нами, розумієш?!

– Ну, це так, – Дарина замовкла, уявляючи, як могло змінитися їхнє життя з появою опришківських скарбів.

За розмовою Остап закидав у дорожню сумку необхідні для відпочинку речі. У Долині ще залишився якийсь одяг з минулого літа, але за рік Остап виріс і міг не влізти у старе вбрання.

Запакувавши сумку, хлопець уважно окинув оком кімнату – чи, бува, не забув чогось важливого, без чого не зможе прожити в селі.

Погляд зупинився на гуцульській бартці, що висіла на стіні. Хлопець обережно зняв топірець і заховав його в сумці поміж речами.

– Остапе, – підозріло почала Дарина. – Ти щось недобре надумав? Чи не збираєшся тікати з дому?

– Чого б це? – здивувався малий.

– А навіщо тобі бартка?

– Ну-у так, про всяк випадок, – невпевнено відповів хлопець і додав, – пам’ятаєш, як минулого року на морі жалкували, що не взяли її з собою? Ми тоді лише дивом урятувалися, а якби була чарівна бартка, все закінчилося б значно швидше й простіше!

– Але ж цього разу ми не їдемо на море, лише до рідної бабусі в село. Що там може статися з нами?

– Може, й нічого. Зрештою, я ж не тебе прошу тягти її. Сам понесу, не переймайся.

– Ну дивися, щоб ми знову не вплуталися в якусь пригоду.

– Нічого, виплутаємося, не вперше.

– Ну-ну, нам не може завжди так щастити.

Остап загадково посміхнувся і рвучко застібнув блискавку на сумці.

У бабусі
На другий день по приїзді в село бабуся несподівано повідомила, що в якихось важливих справах їй негайно треба виїхати на два дні до Івано-Франківська.

Остап і Дарина залишилися старшими по господарству й мали пильнувати меншу Оленку, щоб та кудись не встряла й не порозбивала руки-ноги, як це часто з нею траплялося.

Холодильник був забитий їжею, тож діти не бідкалися, що залишилися без нагляду дорослих. Провівши бабусю до хвіртки й дочекавшись, коли вона зникне за поворотом, Остап вигукнув:

– Ура! Свобода! Тепер ми самі! Цілих два дні нас ніхто не буде примушувати розв’язувати задачі з математики й писати диктанти з англійської! Можемо робити, що хочемо! Навіть по деревах лазити й з розгону в калюжі стрибати!

– Де ти калюжі бачив? Дощу вже тиждень не було, – скептично завважила Дарина.

– А ми з криниці води поналиваємо в тазики й будемо обливатися!

– Не хочу обливатися! – запротестувала Олена. – Я знову вся змокну, а ви з мене тільки сміятися будете.

– Ну гаразд, тоді граємо в опришків. Я Олекса Довбуш!

– Ні, я Довбуш! Ні, я! – запротестували дівчата.

Кожен хотів грати роль сміливого ватажка. Остап вирішив схитрувати, підійшов ближче до дверей і мовив:

– Добре, щоб не сваритися, зробимо так. Хто перший забіжить у хату й схопить бартку – той Довбуш.

Остап рвонув на себе двері й помчав у спальню, де на столі лежав топірець. Але хлопець забув про високі пороги в бабусиній хаті й, перечепившись, беркицьнувся через голову, мов цирковий акробат.

Дарина, котра бігла за ним, не встигла зупинитися і теж перелетіла через поріг, м’яко приземлившись на Остапа.

Тим часом Оленка, розуміючи, що не встигне за братом і сестрою, вирішила обігнати їх, лізучи до хати через вікно. У дворі під вікном спальні стояла драбина, тож мала за дві секунди видерлася на підвіконня й з насолодою спостерігала, як її старші суперники приходять до тями після невдалого приземлення.

Оленка спокійно підійшла до стола, взяла в руки бартку й урочисто промовила:

– Ну, хто серед нас найшвидший і найспритніший?! Отож-бо й воно! Тепер я буду Довбушем, а ви виконуватимете всі мої накази, зрозуміли?!

– Так нечесно! – заверещав Остап і зірвався на ноги. – Віддай бартку, так нечесно! Ти через вікно залізла!

– То й що? А де написано, що через вікно не можна?

– Ніде, але Довбуш ніколи через вікно не ліз. Він завжди, як справжній чесний і хоробрий вояка, входив у двері.

– А ти теж, Остапе, нечесно побіг, – стала на захист сестрички Дарина.

– Чому це нечесно?

– А тому! Ти ще не закінчив говорити, а вже першим рвонув. Ти завжди так хитруєш.

– Можна подумати, що ви не хитруєте! Лиш би що – одразу в сльози й ображаєтеся. І взагалі, з вами нецікаво. Краще б ви з бабусею поїхали, а я сам залишився.

– Ну то й грай собі сам у своїх опришків! – обурено вигукнула Дарина, вихопила з Оленчиних рук бартку й жбурнула її під стелю.

Топірець кілька разів крутнувся в повітрі й з усієї сили увігнався в підлогу, котру бабуся лише нещодавно пофарбувала.

Дарина злякалася й кинулася витягати, однак лезо так глибоко врізалося в дерево, що бартка й не поворухнулася.

– Ех ти, слабачка, – іронічно посміхнувся Остап і відіпхнув Дарину. – Теж мені опришківський отаман. Навіть сокиру витягнути не можеш. Дивись, як треба.

Остап поплював на долоні, схопився за довгий держак і з усієї сили рвонув. Дошка лише злегка рипнула, ніби насміхаючись, і не піддалася.

Остап спробував ще раз – результат був той самий. На допомогу прийшла Дарина, але дошка знову виявилася сильнішою й не відпускала лезо зі своїх обіймів.

Тут до справи долучилася маленька Оленка (як мишка у казці про ріпку), й підлога натужно заскрипіла – та й тепер не здалася з першого разу.

Лише з третьої спроби, коли діти разом з усієї сили рвонули, щось натужно хруснуло – й малі разом із барткою повалилися одне на одного.

Остап радісно вигукнув: «Ми перемогли!» – але коли поглянув униз, то зрозумів, що його радість була передчасною. Разом із барткою діти вирвали шмат старої дошки, з якої була зроблена підлога. Хлопець почухав потилицю і з жахом прошепотів:

– Отепер нам криндик, бабуся нас уб’є.

– А хіба ми винні, що цій підлозі вже більше ста років? – шукала виправдання Дарина. – Тато вже давно казав, що нема чого її щоразу фарбувати й фарбувати, давно міняти пора. Тепер ось точно поміняють.

– Угу, знаєш, як тато втішиться, дізнавшись, що після ремонту у Львові його ще й у Долині ремонт чекає?

– Це вже точно – не порадіє.

Допитлива Оленка тим часом схилилася над отвором, який утворився на місці відірваної дошки, й вигукнула:

– Ой, а що це там за коробочка?

– Де-де?! – Остап із Дариною підбігли до отвору.

– Я перша! Я перша знайшла! – закричала Оленка, побоюючись, що старші відберуть у неї знахідку.

– Та не верещи ти так, – Остап аж заткнув вуха. – Я лише перевірю, що там таке.

– Я сама можу перевірити, – не здавалася Оленка, загороджуючи братові дорогу.

– А що це там за дві цятки світяться під підлогою? Чи не щурячі очі часом?

Оленка з жахом відскочила, й Остап миттєво нахилився над отвором.

На землі під підлогою лежала невелика, почорніла від часу скринька. Хлопець обережно вийняв її і поставив посеред кімнати.

– Остапе, килим забрудниш, бабуся сваритиметься, – зауважила Дарина.

– Е-ех, – хлопець махнув рукою, – в порівнянні з проломленою підлогою, це дурниця. Краще принеси ніж, бо кришка не знімається. Заіржавіла, мабуть.

– Може, не варто відкривати. А що, як там змія?

– Жартуєш? Цей будинок ще бабусин прадід будував. Відтоді й підлогу не міняли. Так що скринька в землі не менше ста років пролежала. А змії так довго не живуть.

– А якщо там якась вибухівка?

– Дарино, ми ж не у військовому бункері! Звідки тут могла взятися вибухівка?

– Ну-у-у, ще з війни, наприклад.

– Коли була війна, наша бабуся вже була на світі, але будинок, повторюю, будував прадід, який помер ще до її народження. І відтоді підлогу ніхто не міняв. Зрозуміло, чи ні?

– Зрозуміло, – пробурмотіла Дарина. – Гаразд, діставай, коли такий упертий.

– Не дуйся, а раптом там скарби?

– Слухай, ти вже мене замучив своїми розмовами про скарби!

– Замучив то й замучив. Значить, не поділюся з тобою, мені більше дістанеться.

– Я тобі не поділюся! Як діставати прочухана за зіпсуту підлогу – то разом, а як скарби – то все тобі, так?!

– Ну ти ж проти того, щоб я відкривав скриньку. Ні? Вже не проти? То неси ножа швидше.

Поки старші сперечалися, Олена сама принесла великий кухонний ніж, котрим бабуся ріже м’ясо. Остап просунув лезо у вузенький проміжок між кришкою й боковою стінкою і почав обережно підважувати. Кришка не піддавалася.

Довелося принести ще один ніж, щоб підважити й з протилежного боку. В передчутті багатої здобичі Остап нервово покусував губи й щосили намагався виважити кришку.

Коли ж урешті скринька здалася і з глухим звуком відчинилася, Остап скривився від розчарування. На дні, на чорній оксамитовій підстилці лежала… сопілка. Звичайна різьблена дерев’яна гуцульська сопілка.

– От і маєш скарб, – нервово засміялася Даринка.

Незважаючи на суперечку з братом, вона теж крадькома сподівалася, що в скриньці буде якийсь скарб із дорогоцінними прикрасами, і що першого вересня у школу вона зможе одягнути на шию, скажімо, коралі з коштовного каменю – на заздрість всім однокласницям.

– От чому мені так не щастить? – гірко мовив Остап сам до себе. – Якщо вже не скарби, то чому саме сопілка? Чому не футбольний м’яч, чи, зрештою, конструктор леґо? Хіба в мене сопілки вдома немає? От спалю її зараз!

Спересердя хлопець схопив скриньку з сопілкою й побіг на кухню по сірники. Оленка хотіла бігти за ним, але Дарина стримала її.

– Облиш. Хай перенервує. Він уже з тими скарбами геть з глузду з’їхав. Давай краще приберемо тут трохи.

Дівчата сяк-так припасували до підлоги відірвану дошку й узялися підмітати.

Остап схопив сірники, але ніяк не міг запалити вогонь. Руки тремтіли, і сірники один за одним ламалися. Раптом…

Остап почув якусь дивну мелодію. Прислухався й озирнувся, шукаючи, звідки лине звук. Десь сопілка грала сумну задумливу мелодію. Хлопець відчинив скриньку, підніс до вуха сопілку й знову прислухався.

Сопілка мовчала. Остап різко помотав головою, але мелодія й далі не змовкала. «Це у мене вже ґлюки в голові, – подумав він. – Занадто перенервував, напевне. Слухові галюцинації. Треба чимось перебити цей звук. Спробую сам щось зіграти, й тоді мозок переключиться».

Остап підніс сопілку до губ і обережно подув. Почувся незграбний кікс, з отвору сопілки вилетіла пилюка. Остап прокашлявся й ще раз спробував узяти якусь ноту. Інструмент знову «кіксанув», ніби пручався в руках чужого музики.

«Та що ж це таке? – не розумів Остап. – Я ж іще не розучився грати на сопілці. Чи вона вже геть стара й зіпсута?» Сопілка ніби почула Остапові думки й за третім разом відізвалася живою чистою нотою.

Хлопець посміхнувся своїй маленькій перемозі й почав грати. Він і не помітив, що замість того, щоб відволіктися іншою мелодією, мимоволі намагався повторювати мотив, який так уперто звучав у його голові.

За вікном несподівано звечоріло. Усе – дерева в саду, паркан довкола хати – почало «розмиватися», мов зображення в розфокусованому біноклі.

Остапові стало цікаво – що ж це робиться надворі? Не перестаючи грати, хлопець визирнув у вікно. Раптом… якась невидима сила схопила його й потягла назовні. Сопілка випала з рук і гулко покотилася по кухонній плитці. Остап гримнувся на землю й на хвилю знепритомнів.

Коли хлопець отямився й підвівся, йому здалося, що він опинився хтозна-де. Усе навколо здавалося чужим і незнайомим. Остап обережно обмацав голову й подумав: «Ну от, ще й струс мозку заробив. Уже й бабусиної хати не впізнаю. Мала рацію Дарина – далися мені ті скарби».

Остапові роздуми перебив тихий чоловічий голос, що линув десь знизу, наче з підвалу:

– Гей, хлопче, а но-ко підійди.

– Х-х-то т-т-тут, – перелякано спитав Остап і присів, намагаючись сховатися в траві.

– Не бійся, підійди.

– Хто це говорить? Де ви?

– Я тут, у пивниці. Поможи мені вибратись, я тобі віддячуся.

– У якій пивниці? Тут немає ніякої пивниці.

– Та он-о позад тебе, озирнися. Чи ти підсліпуватий?

– Та ні, в мене зір стопроцентний, але я й так знаю, що в нас немає пивниці.

– От упертий. Та обернися ж ти і пройди трохи вперед. Отак, тепер нахилися, поговоримо.

Остап присів біля маленького віконечка пивниці. Він побачив перед собою суворе зморшкувате засмагле лице з чорними вусами. З переляку аж
відскочив, перечепився об якусь каменюку й завалився на спину.

– От незґраба, – почулося з пивниці. – Що ж то пан Біг такий немилостивий до мене? Чому не післав для рятунку когось спритнішого?

Остап поволі підвівся і знову наблизився до віконця. Йому хотілося чимдуж тікати з цього місця, але цікавість стримувала.

– Дядьку, хто ви, звідки тут узялися?

– Гайдуки підстерегли мене. Це у нас в Чорногорі, де хата від хати ген-ген далеко, не затаїшся, а тут за кожним плотом на тебе можуть чекати. Знав я про цю небезпеку, а таки не втримався, пішов у село. Е-ех, не послухав братів опришків…

– Кого?! – Остап аж підскочив – Опришків?!

– Не кричи, малий, біду накличеш. Хочеш золотий дукат заробити?

Остап поняття не мав, що то за штука така – «дукат», але почувши, що він золотий, одразу ж закивав:

– А хто ж не хоче? А в тому… дукаті багато золота?

– Якщо на різні забавки й лігуміни, то на цілий рік вистачить.

Остап миттєво «ожив».

– Що треба зробити?

– Визволити мене звідси. Бачиш двері он-о зліва? Спробуй їх одчинити.

Остап розгледів низькі двері, що вели до пивниці. «Що за чортівня? Тут ніколи не було жодних дверей. Та що ж це діється?» – здивовано пробурмотів хлопець і схопився за грубо витесану дерев’яну клямку. Двері навіть не поворухнулися.

Хлопець уперся з усієї сили. Дошки лише злегка рипнули, мов насміхаючись із марних дитячих зусиль. Остап уже трохи звик до темряви й розгледів, що між дверима та приступкою вбито клин, щоб їх було не-можливо відчинити зсередини. Остап спробував відважити клин, але той був забитий намертво.

– Ну що там? – почувся з пивниці нетерплячий голос.

– Нічого не виходить, – невдоволено відповів Остап, розчарований тим, що золотий дукат «утікає» з рук. – Тут дуже міцний клин забито.

– Тьху, холера, не послухав я хлопців, не взяв нікого з собою. Що ж робити, що робити? Як їм дати знати? Самі ж не підуть мені на поміч, сигналу не дочекавшись.

– А далеко ваші друзі? Може, я піду покличу їх на допомогу?

– За селом у лісі, та ти їх не знайдеш. Ховаються вони. Тільки на мій сигнал вийдуть.

– То подайте їм звідси сигнал.

– Не можна. Гайдуки ж не знають, що я не сам, а як почують, що хлопців гукаю, то й перелапають усіх тут. Сигнал треба аж під лісом подавати, щоб у селі не почули і щоб братчиків попередити.

– Ну то скажіть, де вони, я збігаю й покличу.

– Та де там! Не повірять тобі вони. Подумають, що підісланий ти.

– Тоді дайте якусь річ свою як доказ, що я від вас. Сорочку, наприклад.

– Ой, не повірять хлопці. Скажуть, що схопили Івана, здерли сорочку, а тепер усіх переловити хочуть.

– Тоді записку їм напишіть своєю рукою.

– Та ж неписьменний я. А хоч би й письменний був, однако з хлопців ніхто грамоти не знає.

– Звідки ж ви взялися такі – усі неписьменні?

– З Чорногори ми йдемо. Опришки. Бойчук я, Іван, ватаг їхній. Чув про такого?

– Але опришків уже років з двісті як не існує.

– Як то так не існує?! Чи вже вмерла по долинах слава нашого славного отамана Довбуша? Ще якихось літ зо п’ятнадцять тому він нищив панів у цих краях, а простий люд уже й забув про нього?

– Чекайте-чекайте, дядьку, – Остап замахав головою, нічого не розуміючи. – Яких п’ятнадцять років? Та вже мало не триста років минуло з того часу.

– Ет, не до сміху, малий. Не бери мене на кпини. Ци я рахувати не вмію? Ци я триста літ брів горами-лісами сюди? Ци я вже так зле виглядаю? Та, відей, хлоп і не живе стільки. Навіть сопілка моя згнила б за стільки часу, а вона ще гейби тільки вистругана. Ось – дивися.

Чоловік дістав із-за пояса сопілку й простягнув Остапові. Хлопець узяв інструмент, підніс до очей і вигукнув із несподіванки – в руках у нього була точна копія різьбленої сопілки, яку він знайшов під підлогою в хаті.

– Переконався, що сопілка моя не така вже стара? – запитав чоловік. – А я ще й заграти на ній подужаю. Не дивися, що шкіра моя луджена й поморщена – вітри на гірській полонині не завжди лагідні до чоловіка. А сили в мені ще ого-го!

Остап стояв із роззявленим ротом і кліпав очима.

«Полонини, опришки, Довбуш», – ці слова проносилося в голові, викликаючи позаминулорічні спомини. «Невже я знову потрапив у минуле? Але як?» – Остапові не хотілося вірити в почуте.

Він щипав себе за ногу, щоб упевнитися, що не спить, роззирався навколо, намагаючись упізнати знайомі краєвиди й переконатися, що тепер XXI століття, а його співрозмовник – несповна розуму. Але от біда – Остап не впізнавав бабусиної хати й подвір’я. Кудись подівся електричний стовп, що стояв посеред саду…

Остапові роздуми перебив голос незнайомця:

– Е-ех, умів би ти, хлопче, на сопілці грати, навчив би я тебе своєї улюбленої співанки.

Вийшов би ти на край лісу та й затягнув би її, журливої. Тоді б, може, й повірили братчики, що ти мій посланець. А так…

– А хто сказав, що я не вмію на сопілці? – насупився Остап, невдоволений, що його недооцінюють.

– Направду вмієш? Ано спробуй повторити за мною.

Незнайомець затягнув мелодію.

Для Остапа повторити її на слух було доволі просто (давалися взнаки щоденні заняття на сопілці й кларнеті під суворим маминим контролем). Чоловік аж просяяв, почувши, як Остап вправно передав тужливий гуцульський мотив.

– Ні, таки Господь милосердний ще не покинув мене. От молодець, малий. Якщо так ладно на сопілці граєш, то буде з тебе добрий леґінь. Повтори ще раз, щоб запам’ятати та не збитися. Дай-но поясню тобі, де хлопці в лісі сховалися, та й підеш, покличеш їх на підмогу.

– Ні-ні-ні, почекайте! – замахав руками Остап, заперечуючи.

Перший шок у хлопця вже минув, і йому хотілося розібратися в тому, що відбувається. – Спочатку поясніть мені, хто ви й звідки, що тут робите, чому вас зачинили в пивниці, а потім я вже вирішу, варто вам допомагати чи ні.

– Еге, та ти хлопец не простий, бачу. А чи тобі золотого дуката замало за твою поміч? Ще й знати багато хочеш.

– А я ще не бачив того вашого дуката. Може, ви лише говорите.

– От недовірок малий. Та де ж я тобі візьму зараз того дуката, коли все золото у хлопців залишилося.

– А може, ви злодії і вкрали те золото. Мені краденого не треба – однак потім міліція знайде і забере. Ще й мене винним зроблять.

– Слухай, хлопче. Нема часу мені зараз тебе переконувати. Були б ми в церкві, то на іконі святій присягнув би, що не злодій я.

Остап задумався, почухав потилицю і невпевнено запитав:

– Який тепер рік?

– А я знаю? Чи я ті роки рахую? Нащо воно мені здалося?

– Ну добре. Тоді так – а давно Олекса Довбуш помер?

– Ще безвусим я був. А тепер бачиш – он яким став.

– Гм, – Остап знову почухав потилицю і задумався.

– Та що ж ти, хлопче, повільний такий? Або поможи мені, або йди вже, проклятущий, з очей моїх, най не бачу тебе.

– А якщо я допоможу вас визволити, ви обіцяєте, що й мені допоможете повернутися додому?

– Даю слово опришківського ватажка Івана Бойчука: якщо допоможеш мені визволитися з неволі, то розповім тобі про все й допроваджу тебе додому, де б твій дім не був. Але не гай більше часу. Слухай, як до лісу дістатися…

Вислухавши опришка, Остап обережно прочинив хвіртку, роззирнувся й поволі пішов униз.

Рухався мало не навшпиньках, щоб не потривожити сусідських псів. Зі стежки вийшов на дорогу й побрів до лісу.

Бойчук наказував іти чагарниками вздовж дороги, щоб залишатися непоміченим, але на дорозі Остапові чомусь було не так страшно.

Небо затягнуло хмарами, тож хлопця навряд чи хтось міг побачити. А випадкових перехожих він помітив би здалеку і встиг би сховатися в кущах.

Незабаром Остап наблизився до лісу. Заходити в хащі боявся, зупинився на узліссі й дістав сопілку. Зосередився, набрав повні груди повітря й затягнув сумну опришківську мелодію.

Невдовзі йому здалося, що зліва промайнула тінь. Хлопець злякався, але не переставав грати, аж поки хтось раптово не вирвав у нього з рук сопілку.

З несподіванки Остап закричав, та велика шорстка долоня затиснула йому рота. Замість крику пролунало лише якесь нерозбірливе бекання. Остап спробував вирватися, однак міцні руки обхопили малого, мов лещата.

– Ано, тихо, малий, – хтось грізно прошепотів Остапові у вухо. – Не пручайся, мов вівця. Ні стригти, ані різати тебе ніхто не збирається. Якщо підеш зо мною тихо й розкажеш усе по-правді, то, може, й живим з лісу вернеш. Чув?

Остап швидко, наскільки це йому дозволяла чужа долоня, що досі затуляла обличчя, закивав. Високий дужий чоловік легко, закинув хлопця собі на плече й поніс до лісу.

На невеличкій галявині він скинув малого на землю під дерево. З-за кущів повиходили якісь чоловіки. Один – вусатий здоровань – присів біля Остапа й мовив, посміхаючись:

– Оце так здобич Дмитро вполював. Чи то вовченя, чи козеня. Що ж ти, сарако, сполоханий такий? Трусишся, мов та гілляка на вітрі.

– М-мені страшно, – пробурмотів переляканий Остап.

– А чого ж ти блудиш біля лісу посеред ночі, якщо тобі страшно? Ще й на сопілці виграєш? Звідки ти сю сопілку взяв, га? Ано-ко говори, аби тобі від страху згинути не довелося!

Лице чоловіка враз посуворішало, й Остап, ще більше злякавшись, плутаючи слова й затинаючись, розповів про зустріч з опришківським ватажком.

Чоловіки уважно слухали й невдоволено кивали.

– Не послухав мене Іван, – мовив вусань, який видавався найстаршим у ватазі. – От шалена голова! Казав йому – не йди в село, це тобі не Чорного-ра, де хата від хати ген-ген, а люди всі тобі знайомі. Тут під кожним плотом може чекати засідка. Таки піймали ватага…

– А що ж йому було робити? – озвався інший чоловік. – Без провідника ми б не дійшли до Болехова. А в тім селі, казав Іван, любаска Василя Баюрака живе.

– Е-ех, коли то було, – махнув рукою опришок, який спіймав на узліссі Остапа. – Хтозна, чи й жива ще вона. А як і жива, то чи й не сама зрадила. Скільки літ минуло…. Ще з Довбушем Баюрак ходив сев дорогов, в передостаннє літо Довбушеве.

– Що ж нам тепер робити? – забідкалися опришки. – Куди нам без отамана?

– Доведеться визволяти Бойчука, – твердо промовив старший вусань і рішуче підвівся. – Йдемо в село, поки ніч. Якщо біля пивниці не виставили охорону, значить подумали, що Іван простий злодій і прийшов сам. Певно, вирішили зранку прислати гайдуків і здати його війту чи старості.

Вставайте, хлопці, рушаємо. Дмитре, дивися за малим.
Опришок, трохи невдоволений тим, що йому доручили доглядати за дитиною, схопив Остапа за плече, повернув до себе і запитав суворо:

– Ну що, сам будеш іти біля мене, чи знову тебе на плече закинути, як вівцю?

– Ні-ні, я сам, я буду чемним, я не відставатиму, – знову залопотів Остап, котрому аж ніяк не хотілося весь зворотній шлях теліпатися на чужих плечах униз головою.

Опришки швидко позбиралися, позакидали на плечі торби-бесаги, повитягали з-за поясів бартки й тихо, мов тіні, один за одним повиходили з лісу. Вони спритно просувалися вздовж дороги, перебігаючи від дерева до куща, від куща до дерева.

Остап намагався не відставати від Дмитра й не стогнати, лише стискав зуби, коли обдирав собі ноги й руки в чагарниках.

За годину ватага оточила хату, в пивниці якої було замкнуто Івана Бойчука. Поки опришки радились, як їм звільнити отамана, Остап дивився на хату, і йому знову не вірилося, що він потрапив у минуле.

Ще кілька годин тому хлопець разом із сестрами грався на цьому подвір’ї, вигадував якісь чергові забави. А що він бачить тепер? Чужа хата, чужий сад, чужі люди, чужий світ. Дарина з Оленою вже, мабуть, з ніг збилися, розшукуючи його…

Остап готовий був розплакатися від жалю до себе, але з гірких роздумів його вивела міцна рука Дмитра. Опришок рвучко розвернув хлопця до себе й прошепотів:

– Ти, малий, меш чекати нас тут, а ми тим часом підемо визволяти нашого отамана.

– Ви хочете покинути мене? – злякано мовив Остап. – Але ж дядько Іван обіцяв, що допоможе мені повернутися додому.

– Не бійся, ніхто тебе не залише самого. Отаман завше дотримує свого слова. Ми повернемося за тобою, а зараз ти лише шпотатимеш. Глядиш – і дурна куля в голову попаде. Воно тобі тра’?

Остап затрусив головою, забився глибоко в чагарник і присів, намагаючись стати непомітним. Дмитро посміхнувся й повернув до товаришів.

Опришки безшумно, мов сарни, поперескакували через пліт і навприсядки, ховаючись за деревами, рушили через сад до хати…

Коли нічну тишу пронизували підозрілі звуки, Остап щоразу перелякано сіпався. Тепер йому хотілося лише одного – щоб опришки чимшвидше звільнили з полону свого вожака, а той допоміг йому повернутися додому, до сестер.

Хлопець розумів, що у минуле він потрапив завдяки якійсь незрозумілій магії. А з досвіду знав, що будь-яке магічне втручання в його життя неминуче приводило до складних випробувань, які він успішно долав за допомогою Дарини.

Але тепер хлопець залишився сам. Не було в кого спитати поради, не було від кого почути підбадьорливі слова. Тому залишалася надія лише на Івана Бойчука – неспроста ж у нього виявилася така сама сопілка, як і в Остапа.

Задумавшись, Остап не почув, як хтось підкрався ззаду й схопив його за плечі.

– Цить, – почув він під самим вухом. – Собак побудиш. Нездалий з тебе, хлопче, мисливець. Я ж і не підкрадався особливо, а ти мене не почув. На полонині у тебе з-під носа вивели б отару овець, а ти й носом не повів би.

За спиною Остап почув тихий сміх, і руки, що стискали його плечі, послабили хватку.

Хлопець озирнувся й побачив двох опришків. Інші вже відступали назад до лісу, а ці двоє прийшли забрати Остапа. Хлопець хотів спитати, чи вдалося визволити Бойчука, але опришок однією рукою затулив йому рота, а іншою (наперед вгадуючи Остапове запитання) показав на чоловіка, який швидко йшов попереду загону й весь час озирався.

Відійшовши подалі від хати, опришки перейшли на біг і не зупинялися, аж поки не заглибилися в непролазні лісові хащі.

Хоча кожен із них мав бартку й рушницю або пістолі, а дехто ще й повні торби-бесаги, Остап ледве встигав за ними. Коли загін урешті зупинився для відпочинку, Бойчук вислав двох хлопців на варту, решті скомандував лягати, а сам, уперше з моменту визволення, підійшов до Остапа й схопив його в обійми.

– Ну спасибі, визволителю мій! – радісно вигукнув він і міцно поцілував хлопця.

Остап аж відсахнувся від неголеного обличчя ватага, що, мов наждачним папером, дерло його щоки. Бойчук засміявся й відпустив хлопця.

– Не дуже замучився бігти за нами? – співчутливо запитав малого.

Остап заперечливо похитав головою, намагаючись вдати з себе сильного й витривалого, хоча насправді мало не валився з ніг.

– Ну от і добре. Тоді сідай, поговоримо, – опришок сів на колоду і вказав Остапові на місце біля себе.

Відтак дістав із-за пояса люльку й почав її розпалювати. Затягнувшись кілька разів, Іван Бойчук важко видихнув, війнувши на Остапа терпким запахом міцного тютюну, і мовив:

– Ну що ж, леґінику мій милий, оповідай, що ти за птах і звідки взявся тут мені на спасіння?

Розуміючи, що говорити доведеться довго, Остап добре прокашлявся й почав розповідь.

Розказував про позаминулорічну зустріч із мольфаром у скелях Довбуша і про пошуки зачарованого каменя, в якому була закута душа молодого опришка.

Розказував, як вони з Дариною й Оленкою втікали від злої чаклунки – Кременецької відьми; про те, як урятували з полону Мушлю і його батька – морського духа, повелителя водних стихій.

Бойчук слухав не перебиваючи, лише деколи здивовано зводив плечима й глибоко затягувався люлькою.

Остапові було байдуже, чи вірить йому старий опришок. Хлопцеві просто треба було виговоритись, він сумував за своїми сестрами.

Вже не хотілося ні пригод, ні пошуків скарбів. Він навіть забув про золотий дукат, обіцяний отаманом за допомогу у визволенні.

Але Бойчук справді не забував своїх обіцянок. Бачачи, що хлопець засумував, чоловік підвівся з колоди, розщепив широкий гуцульський пояс і дістав із потайного відділення три золоті монети.

Потім махнув рукою, зняв з голови крисаню й зі словами: «Е-ех, не шкода для добрих людей», – витрусив у капелюх цілу пригоршню монет.

– Ось, це тобі й твоїм сестрам, – радісно мовив він.

Остап із сумом глянув на подарунок. Його серце навіть не ойкнуло. Він так мріяв знайти опри-шківський скарб, і ось воно – таке жадане золото, але не було поряд тих, із ким хотілося б поділитися знахідкою.

– Що мені тепер із того золота, – з жалем мовив хлопець. – Якби воно допомогло мені якось повернутися додому, тоді інша справа, а так…

– Не переживай, хлопче. Якщо була ласка Божа післати тебе мені на поміч, то буде ласка й віднайти шлях ід хаті.

– Ви так думаєте? – з надією запитав Остап.

– Ще б пак! Ось послухай, що я тобі розкажу…

Розповідь про Баюрака
Давно, в передостаннє літо Довбуша, покинув наш славний Олекса Чорногору й пішов з побратимами до Болехова на поміч своєму братові Іванові.

Нелегко було в чужих місцях опришкам. Ночами йшли, вдень у лісах відсиджувалися. Сяк-так оминули Станіслав, а за яких два дні й до села при дорозі біля Долини додибали.

У цьому ж лісі, де ми з тобою тепер говоримо, зупинилися хлопці на відпочинок, і пішов Василь Баюрак, молодий побратим Довбущуків, вивідати, що там і як, а заодно їжі якої роздобути.

І зайшов Василь до хати на краю села, а жила в тій хаті вдовичка одна.

Прийняла вона леґіня привітно, хоч і перелякалася спочатку. Але як довідалася, що до її господи навідався посланець самого Довбуша, карпатського народного месника, то одразу ж впустила його, нагодувала, ще й зібрала для хлопців-опришків добра різного.

Чоловік її минулого року на солеварні помер, не витримавши нелюдських умов, що створив для робітників власник солеварні.

Для пана головним було якнайбільший прибуток отримати, про хлопа він не думав і вдові за смерть чоловіка та єдиного годувальника не заплатив нічого. Залишив саму бідувати з сином.

Син вдовички Івась добре на навколишніх лісах знався і про брата Олексиного Івана чував, та й знав, де шукати його сліди.

Тож парубок сам зголосився провести опришків до урочища в Бескидах за Болеховом, де ватага Іванова перебувала в той час. Упиралася вдовичка, не хотіла сина єдиного відпускати на можливу загибель, але той усе твердив, що не заспокоїться, поки злим панам за смерть батька не відімстить.

Незабаром Довбущуки знову обійнялися в братських обіймах, як у славні часи, до буйної сварки в Печеніжинській корчмі.

І знову пішли спільним походом на великі панські маєтки. І горіла земля під панами, і лили вони сльози свої й кров свою під бартками гуцульськими.
А як прийшла пора лісам свої шати зелені скидати, зібрався Олекса зі своєю ватагою назад у Чорногору.

Пішли з Довбушем і побратими його вірні. Вдовин син теж захотів іти з ними, та Баюрак переконав його вертати до матері, бо як вона раду собі дасть узимку, хто їй, бідній, допоможе?

Сподобав Василь хлопця, шкода його стало, тож відсипав йому трохи золота, а головне – подарував сопілку. Непроста то була сопілка.

Зробив її один карпатський мольфар із поваленої громовицею сосни. З таких сосен гуцульські майстри здавна трембіти робили. Коли ж вони прийшли по дерево, що впало, розколоте Перуном, просто перед хатою мольфара, то помітили, що на чорному, обгорілому від небесного вогню стовбурі збереглася одна гілочка. Жива й неушкоджена, перелякано тріпотіла вона зеленими листочками.

Вийшов мольфар з хати і перед тим, як віддати дерево майстрам-трембітарям, відтяв ту гілочку своею барткою. І зробив мольфар із гілочки дві однакові сопілки, й довго чаклував він над ними, якісь візерунки чудернацькі вирізав на них та в книзі записував.

А жив той мольфар у Дорі, звідки Баюракродом був. І коли Василь подався в опришки, мольфар подарував йому ті дві сопілки. Ніхто вже не пам’ятає тепер, чим молодий парубок так приглянувся чаклунові, що той вирішив подарунок йому зробити.

Ніколи не розлучався Баюрак із сопілками й нікому не зізнавався, у чому їх сила. Лише коли настав час прощатися з сином вдовички, витягнув він сопілки з-за пояса та й мовив до хлопця:

– Ось дві чарівні сопілки. Велика сила в них затаєна. Якщо десь у світі біда тебе застане й не буде від кого допомоги чекати, подумай про мене й заграй на сопілці. Я почую твій поклик і теж заграю тієї співанки на своїй сопілці. І де б у світі я не був, у ту ж мить крізь час та простір пройду й коло тебе опинюся. А тоді вже хай начуваються твої вороженьки. Але пам’ятай – лише по одно-му разу я тебе, а ти мене можемо викликати. Тож не розмінюйся на дурне, лише в найважчу останню хвилину, коли вже ніхто й ніщо не зможе допомогти тобі, клич мене.

Віддав Баюрак Івасеві сопілку й побіг наздоганяти ватагу. І повернулися опришки через Солотвине й Бабче в рідні полонини.

Наступного літа, після того, як проклятий Дзвінчук застрелив Олексу, і той помер на руках у Баюрака, залишилися опришки без ватажка.

Розбрелися хлопці: хто в рідне село повернувся, а хто через гори пішов на Угорщину. А Баюрак усе не міг заспокоїтися, мучився, що не вберіг отамана, що так безславно справа його завершилася.

Не хотів у рідну Дору вертати й далі панські знущання терпіти. Зібрав тоді Василь знову хлопців і продовжив справу славного Довбущука.

Майже десять літ він був невловимим, наганяючи смертельний страх на шляхту. Тоді зібралися шляхтичі на сеймик і доручили полковнику Пшелуському винайняти жовнірів та виловити Баюрака.

Довго полковник полював на опришків, та не міг нічого вдіяти, бо прості гуцули допомагали чорним хлопцям і завжди попереджали про небезпеку.

Та одного разу доля відвернулася від Баюрака. Після того, як пограбував він шляхту в самому Косові, Пшелуський геть звар’ював і вирішив за будь-яку ціну спіймати і покарати опришка.

Упертий шляхтич найняв ще більше війська, по всіх дорогах й стежках порозставляв вартових. Усі села й полонини патрулювали гайдуки й самі шляхтичі, а за голову Баюрака призначили величезну нагороду.

Під таким натиском Василеві довелося ховатися в лісах і відступати. Але навіть відступаючи, опришки нападали на орендарів та нищили їхні маєтки, а майно роздавали бідним гуцулам.

Відступали до Волощини, де не було влади шляхти й де опришки хотіли перечекати та відновити сили.

У Рожневі Баюрак напав на шляхтича Пшебиславського і місцевого корчмаря. Але поки хлопці грабували корчму й палили списки гуцулів – боржників, Пшебиславському вдалося втекти й по-відомити до Кут, що Баюрак у його маєтку.

І коли опришки переправлялися через Черемош, із засідки на них напав великий військовий загін. Того разу Василеві пощастило. Він і більшість його побратимів урятувалися.

А шляхта не заспокоїлась. За якийсь час у бою під Кутами загинуло багато опришків, Баюракові брати й вірна дружина.

Знесилився Василь, повернувся в рідну Дору, але й там за ним чатували, тож довелося втікати в Угорщину.

І все ніби минулося, тільки дух опришківський не давав Баюракові спокою. Не міг він мирно доживати віку в чужім краю, знаючи, що в рідній Чорногорі кляті шляхтичі мордують його нарід.

Перезимувавши, навесні Василь знову почав збирати опришківську ватагу. Одначе польська шляхта не забула про винагороду, призначену за голову ватага.

Коли Баюрак перебував у Ясенові, один із ґаздів, котрому Василь довіряв, напоїв його й зв’язав п’яного, а потім здав місцевим шляхтичам.

Ті схопили ватажка й доправили в Станиславівську кріпость, де за чотири дні й звершили кривавий суд.

Багато народу зігнали на площу смерті, щоб усі побачили, як шляхта карає непокірних.

Привели Баюрака, вивели на поміст, оточений жовнірами з рушницями й пістолями, розв’язали й дозволили останнє бажання висловити.

Думали, що попросить опришок перед смертю люльку викурити, але Василь захотів востаннє заграти на своїй улюбленій сопілці. Посміялися кати з такого дивного бажання й подали йому сопілку, яку відібрали разом зі зброєю.

І затягнув Баюрак сумної гуцульської співанки, сподіваючись, що почує його Івась, що відізветься сопілка-сестра, станеться диво – і за допомогою могутніх мольфарових чарів щезне враз Василь із цього страшного місця та й опиниться біля свого побратима в далекій Долині…

Не сталося дива. Не відізвалася сестра-сопілка. Уся площа ридма ридала, коли кати вихопили з Василевих рук сопілку…

Довго ще потім у полі при шляхах висіли на шибеницях частини порубаного Баюракового тіла, як засторога людям перед бунтом проти шляхти.

Іван Бойчук трусонув головою, ніби проганяючи з-перед очей важкий спогад. Потім подивився на Остапа, тяжко зітхнув і продовжив:

– Уже літ зо п’ять минуло з тих пір. Я теж таємно був на тій площі в Станиславові й бачив усе. Сопілку Баюракову підібрав собі на пам’ять якийсь шляхтич, але я в натовпі підкрався й непомітно витягнув її у нього з торби. А пізніше від старих людей провідав усе, що допіру розповів тобі, Остапе.

І вирішив я теж до Болехова навідатися, щоб не забували шляхтичі славних опришків Довбуша й Баюрака. Хай знають, що ніколи спокою їм не буде, що Дух славних опришків завжди полюватиме на тих, хто народ наш кривдить.

Бойчук у запалі підняв бартку й закрутив нею над головою. Остап захоплено дивився, як гостре лезо оберталося й свистіло, то відблискуючи місячним сяйвом, то щезаючи в мареві ночі, ніби якась міфічна істота.

Раптом Остап, згадавши, яким чином він потрапив до опришків, вигукнув:

– То це ви викликали мене тією самою сопілкою Баюрака?

Бойчук опустив бартку на землю й сів поряд.

– Виходить, що так, – мовив він, притуливши хлопця до себе. – Хоча я не збирався нікого викликати. Мені лише стало жаль, що потрапив у пастку й можу так безславно скінчити свій вік. З того жалю й почав грати на сопілці…

– А я почув у голові якусь сумну мелодію і просто спробував повторити її мотив, – перебив Остап опришка, здогадавшись, як усе було. – Але чому тоді не ви потрапили до мене в майбутнє, а я до вас у минуле?

– Не знаю. Може, тому що я не думав про це, а просто грав собі й подумки просив святих духів про допомогу. Може, тебе хто образив і ти сам хотів утекти з хати. А звідки в тебе сопілка Баюрака, точніше Івасева?

– Та ми її сьогодні, тобто вчора ввечері знайшли.

– Хто – ми?

– Я з сестрами – Дариною й Оленкою. Вона вже, мабуть, зо сто років пролежала під підлогою в нашій хаті.

– То ти, виходить, нащадок Івася?

– Ну не знаю, можливо. У нас так далеко – на 250 років назад – ніхто свого роду не пам’ятає.

А коли ми знайшли сопілку, я справді був ображений, що у скриньці виявилася лише вона, а не золото й коштовне каміння. І я справді в ту мить мріяв забратися десь подалі в гори, на пошуки скарбів Довбуша. От, мабуть, сопілка й почула моє бажання і відправила мене в минуле до опришків, а не навпаки.

– А для чого тобі скарби Довбуша? – запитав Бойчук.

– Ну як це для чого? – щиро здивувався Остап. – Це ж ясно як Божий день. Маючи скарби, можна купити все, що захочеш.

– А чого тобі бракує? У тебе є батьки?

– Є, звісно! І мама, і тато, ще й дві сестри.

– А який пан у твоєму селі – злий до людей чи добрий?

– Який ще пан? – не зрозумів Остап.

– Ну-у-у, до кого твої батьки на панщину ходять?

– Яка панщина?! Двадцять перше століття! Навіть моя бабуся ніколи ні на якій панщині не була. Ми вільні люди й можемо робити все, що завгодно. Хоча ні, не все – тато з мамою мусять ходити на роботу, щоб заробляти гроші.

– Ну от бачиш, значить, усе ж вони ходять на панщину. Чи, може, вони шляхтичі?

– Та які шляхтичі? Кажу ж, що ніякої шляхти вже давно немає, і ми вільні.

– То нащо тобі здалися чужі скарби, якщо ви вільні й можете самі заробляти собі на хліб, а не працювати на чужого пана?

Остап ніяково звів плечима, не знаючи, як утовкмачити цьому привидові з минулого, що, як каже тато, зайвих грошей не буває і їх завжди на щось не вистачає.

– Згадалося мені, – мовив Бойчук, – що коли Довбуш умирав, зібралися навколо нього люди різні, й попросив хтось, щоб перед смертю видав він таємницю своїх скарбів. Усе одно, мовляв, опришкові воно на тому світі вже ні до чого. Знаєш, що відповів на те Олекса?
Остап заперечно похитав головою, і опришок продовжив:

– Олекса сказав: «Заховані мої скарби в полонині. У Чорногорі. Бог знає, я знаю. Земля буде з них користати, а не люди». Так і помер отаман, не виказавши таємниці.

– Але чому?! – Остап не міг зрозуміти такого вчинку.

– Довбуш був не лише сильним та хитрим, а й мудрим ватагом. Він як ніхто розумів, що не заробиш щастя собі й своїй родині на чужих скарбах.

– Але ж ви теж забираєте чужі скарби?

– Ми грабуємо лише панів – добро їхнє, не власним трудом зароблене, а потом і кровію людською здобуте. Ото ми й відбираємо те добро і віддаємо людям, які насправді його заробили.

– І зовсім-зовсім нічого собі не залишаєте?

– Залишаємо, адже й нам якось треба жити. І їжу з одіжжю треба купувати, і рушниці з пістолями, й набої до них. А кому ще й сім’ї утримувати. Гадаєш, легко опришкові, який не працює коло хати, а блукає по лісах рік за роком, прогодувати жону й дітей? Більшість із нас як не від кулі в бою, то від сокири ката сконала. А діти сиротами полишалися. Оце й Івась, предок твій, мабуть, загинув від руки шляхтича якого.

– А звідки ви знаєте, він же не пішов з опришками?

– Якби він був живий, то допоміг би визволити Баюрака тоді в Станиславові – викликав би його сопілкою.

– Може, він викликав, але заклинання чаклунське не спрацювало.

– Ет, таке скажеш! Якщо воно між нами навіть крізь віки подіяло, то як могло не діяти тоді, та ще й за яких півдня ходу на конях? Ні, таки згинув Івась, не дочекався зову Василевого.

– Чому ж тоді він сам не прикликав Баюрака, коли в небезпеку потрапив?

– Хто його тепер зна? Може, схопили де його зненацька, може, руки зв’язали. А мо’, й не повірив він у силу сопілки Баюракової і не намагався кликати на допомогу.

– Та ні, – засумнівався Остап. – Якби він не повірив у чарівні її сили, то напевне не беріг би її так ретельно у скриньці, й не достояла б вона до нашого часу.

– Мо’, й так. Ніхто вже не довідається того. Та годі. Тепер, хлопче, поспи трохи, бо в тебе он очі злипаються, а вже світатиме скоро. Коли сонце вийде, розбуджу тебе, то й погадаємо, як з тобою далі бути, як додому тебе спровадити.

Остап хотів ще поговорити з Бойчуком, але той уклав хлопця на розстелений на землі сердак і закутав ним малого з головою. Відтак знову розпалив люльку, підвівся, важко випустив з легень дим і побрів міняти на узліссі вартового.

Остапові снилося, нібито він пірат і його корабель потрапив у дев’ятибальну хитавицю.

Прокинувшись, хлопець зрозумів, що хитавиця сталася через те, що якийсь дядько з усієї сили термосив його за плечі, намагаючись розбудити. «Щастя, що то був лише сон, що я ніякий не пірат і мій корабель не тоне», – подумав хлопець спросоння, але, протерши очі, раптом згадав, що його справжнє становище нічим не краще, ніж на піратському кораблі.

Події минулої ночі кулею пронеслися в голові. Остап миттю зірвався на ноги й почав роззиратися, поглядом шукаючи Івана Бойчука. Той разом із кількома чоловіками схилився навприсядки й ножем вишкрябував щось на землі.

Опришки розробляли план подальших дій, і ватажок не одразу звернув увагу на хлопця, що підійшов ззаду. Коли ж Остап посмикав його за плече, він, не повертаючи голови, відповів:

– Не заважай, хлопче. Часу бракує, за нами кожну хвилину можуть вислати погоню, а ми не знаємо, як дістатися до Болехова. У нас досі провідника немає.

– Велике діло – до Болехова дістатися! – вигук¬нув Остап. – Ідеш собі до Ґошова, перед горою, на якій стоїть монастир, повертаєш праворуч, а там і Болехів за кілька кілометрів.

– А ти, малий, звідки шлях знаєш? – спитав хтось із опришків.

– Та ми зі Львова щоразу через Болехів їдемо. Тут їхати хвилин п’ятнадцять максимум.

– Що він верзе? Може, він який слабоумний, чи що? – перепитували опришки, здивовано перезираючись.

– Та цить ви! – окрикнув на них Бойчук і звернувся до Остапа. – Нам, хлопче, великим трактом ніяк не можна їхати. Тільки лісами пробиратися мусимо. Та й коней у нас немає. Ти іншої дороги – стежками лісовими – не знаєш?

– Не зна-а-ю, – пробурмотів Остап розчаровано. – А навіщо вам здався той Болехів? Якщо не знаєте дороги, то й ідіть до іншого міста.

– Ой, не кажи так, хлопче! Знаєш кіко наших леґіників полягло в тім місті? А кіко побратимів на площі-ринку в Болехові стратили! Знаю, що буде ще більше, як не пімщуся ляхам за них.

Бойчук махнув рукою, примушуючи замовкнути Остапа, котрий хотів ще щось запитати. Ватаг знову почав радитися з побратимами. За якийсь час він підкликав Остапа.

– А ти, бува, не знаєш, у якому місці та солеварня, де батько Івася працював колись?

Остап почухав рукою за вухом, роздумуючи, й відповів невпевнено:

– Н-ну, знаю я, де стара солеварня була, ми туди бігаємо у війну гратися. Але не знаю, чи то та сама солеварня, чи ні. Там ще такий кар’єр із білими схилами, і якщо їх лизнути, то вони дуже солені на смак…

– Зможеш провести нас туди? – запитав Бойчук, обриваючи дитячі спогади.

– Думаю, що зможу, але навіщо?

– Старі опришки розповідали, що не раз грабували обози, котрі везли сіль із солеварні до Львова чи Дрогобича.

Ми теж можемо підстерегти якийсь обоз і напасти на нього. Якщо зв’яжемо охоронців, а самі переодягнемося в них, то нас ніхто не пізнає і ми спокійно доїдемо до самого Болехова. Зрозумів, малий? Тоді вперед, показуй дорогу.

Опришки вийшли на узлісся, перевірили, чи не видно ніде сторонніх очей, і підкликали Остапа. Роззирнувшись, хлопець зрозумів, що «влип».

Він не пізнавав околиці Долини. Все було інакшим: дорога, поля, ріка, будинки. Вгадувався лише навколишній рельєф.

Як Остап не намагався, він не міг знайти бабусину хату. Ще б пак – він був у 1759- му році, а хату будували у 1900-их. Остап помітив, що опришки з надією в очах спостерігають за ним і спробував приховати свою розгубленість.

Він внутрішньо зібрався й почав думати. Пригадалося, що до старої солеварні вони з сусідськими хлопчаками бігали у неділю зранку.

Звідки він знав, що саме недільного ранку? Бо це було одразу після бабусиних вареників, які вона завжди готує о цій порі. Остап пам’ятав, що поки йшли дорогою, сонце пекло в спину, отже, йшли вони зі сходу на захід.

Хвилин через двадцять повертали праворуч, тобто на північ, і так прямо йшли аж до кар’єру. Ну, звісно, не зовсім прямо – блукаючи вуличками: але враховуючи, що наразі тих вуличок ще немає, можна буде йти через поле.

Остап переповів свої спогади Бойчуку, і той незадоволено похитав головою:

– Не годиться. Там у полі ріпак росте. Нас помітять здалеку. Тому підемо лісом у той бік. Так буде довше, але надійніше. Вперед, хлопці, за мною.

Бойчук махнув рукою і рушив. Остап загукав, наздоганяючи ватажка:

– А я? А як же я? Ви ж обіцяли, що допоможете мені повернутися додому!

– А ти йдеш з нами. Серед нас чаклунів немає, тож тут ніхто тобі не допоможе. А коли дістанемося до Болехова, то спровадимо тебе до колишньої схованки Івана Довбуша в скелястому урочищі. Ти ж знаєш туди дорогу? Ну от і добре. Хоч у тому сховку і немає вже наших побратимів, але ти казав, що мольфар досі живе в печері. От і поспитаємо його, як тебе назад повернути. А поки мусиш з нами побути. Тримайся біля дядька Дмитра й молися пану Богу, щоб допоміг нам.

Бойчук знову змахнув рукою і рушив. За ним майже слід у слід ішли кремезні чоловіки з торбами, бартками й рушницями наперевіс.

Усі вони були в чорних сорочках, виварених колись в олії, щоб воші й різна нечисть не заводилася в одязі.

Про це розповів Остапові суворий дядько Дмитро, поряд з яким велів хлопцеві йти отаман. Хоча з виду опришок був неприступним і злим, але щойно Остап підійшов до нього, той пригостив малого бринзою і шматком твердої вудженини.

Відчувши запах м’яса, Остап згадав, що нічого не їв з учорашнього обіду, й накинувся на їжу. Запивати довелося джерельною водою, але вона здалася хлопцеві смачнішою навіть від його улюбленої коли.

Час від часу Бойчук зупинявся, підкликав Остапа й перепитував чи той упізнає місцевість і чи довго ще йти.

Але хлопець тільки ніяково знизував плечима – все було чужим та незнайомим. Після чергової зупинки ватаг збирався знову підкликати Остапа, але тут йому почулося, що здалека доноситься якийсь монотонний стук об камінь.

Порухом руки отаман зупинив загін і припав вухом до землі.

– Ми вже поряд, – пошепки мовив він. – Чути, як сіль видовбують.

Опришки принишкли й розбрелися, «зливаючись» із лісом. Бойчук викликав двох помічників і, ховаючись за деревами, рушив у розвідку.

Повернувшись за кілька хвилин, ватаг скликав побратимів і почав щось швидко пояснювати, весь час розмахуючи руками. Опришки слухали, киваючи з розумінням, й одночасно готувалися до бою. Вони скидали бесаги, заряджали пістолі й рушниці та прилаштовували бартки. Бойчук звелів Остапові залишатися стерегти речі.

Хлопець знову залишився сам. Сидіти самому в лісі було страшно, але знати, що опришки можуть потрапити в засідку, де їх усіх перестріляють або схоплять, було ще страшніше.

Остап не знаходив собі місця. Йому ввижалися жахливі картини й гризли страшні думки: «Де вони? Чому їх так довго немає? Напевне, їх уже повбивали. Треба розвідати, що там і як. Я не можу більше сидіти в невідомості».

Врешті не витримав, покинув напризволяще речі й рушив у той бік, куди пішли опришки. Не пройшов він і тридцяти кроків, як… хтось схопив його за ногу й жбурнув на землю. Остап боляче вдарився, але, згадуючи уроки дзюдо, одразу ж згрупувався і, перекинувшись через голову, підвівся на ноги.

Не озираючись, хлопець спробував тікати, але чиясь міцна рука схопила його за плече.

– Спритний хлопець, добрий буде опришок! – почув Остап знайомий голос дядька Дмитра. – От зле тільки, що накази не виконує. Кому наказували бесаги стерегти, га?!

Остап утішився, що то був не ворог, а свій, і кинувся Дмитрові на шию.

– Ну-ну,- вдавано сердито відсторонив хлопця опришок. – Хутко збирайся, нас там братчики зачекалися.

Зібравши нашвидкуруч покинуті парубками речі, Остап і Дмитро побігли на узлісся, де опришки вже переодягалися в одяг охоронців обозу.

Чорні хлопці напали так зненацька, що захопили обоз без жодного пострілу. Полонених пов’язали й закинули на останнього воза, прикривши їх зверху різним шматтям.

Серед полонених виявився чоловік з Ґошова, котрий ще пам’ятав Довбуша. Він так щиро втішився, коли побачив, як з лісу «вилітають» чорні сорочки, що аж закричав:

– Хвала Богу! Довбуш повернувся! Ну начувайся тепер, клята шляхта!

Чоловік сам запропонував провести опришків до Болехова. Це було нескладно, бо, як виявилося, наступного дня в місті мав бути великий ярмарок, тож туди з’їжджалися люди з різних країв та з різним крамом.

Утішені такою новиною, опришки помолилися й рушили дорогою на північ.

Остап із дядьком Дмитром їхали на першому возі. Малий безупину розповідав про те, як живуть люди в Україні XXI століття, а опришок лише пихтів люлькою й здивовано похитував головою. На березі Свічі обоз зупинився. Хлопцям треба було перепочити й приготуватися.

Поки опришки виставляли на дорозі вартових, напували волів та готували їжу, дядько Дмитро пі¬ійшов до Бойчука й тихо мовив:

– Треба поговорити, Іване. А но-ко відійдемо.

Опришки віддалилися від гурту й сіли на колоді біля берега.

– О чім замислився, Дмитре? Бачу, мучить щось тебе, – першим почав Бойчук.

– Що з малим робити будемо, отамане?

Іван пильно подивився на Дмитра й відповів здивовано:

– А що тут думати? Іде собі з нами, то хай і йде. Ми хлопця не скривдимо й іншим кривдити не дамо.

– Але ж ти присягав, що допоможеш йому по-вернутися додому!

– Дмитре! Я не чаклун і на чарах їхніх не знаю-ся. От повернемося в Чорногору, тоді й поспитаємо в мудрих людей, що робити, як чари відвернути. А поки що хай залишається з нами. Глядиш, мо’, й сам не захоче вертати назад. Хлопець спритний, буде з нього добрий опришок.

– Ой, ні, Йване, не можна ту дитину з нами лишати. Глянь-но лише на нього – ніби й показує з себе леґіника хороброго, а в очах страх і туга. Я вже старий котюга, мене не обдуриш. Не місце йому тут. Коли ще та Чорногора буде? Загнеться малий. Роби, що хочеш, а обіцянку свою перед хлопцем повинен виконати.

– Ні о чім говорити, Дмитре! – Іван рвучко підвівся й виголосив, зціпивши зуби. – Наша ціль – Болехів, а решта потім! Не до малого мені зараз.

– Ну то хоч у наступ не бери, сховай подалі, щоб куля дурна не влучила.

– Де ж я його сховаю, Дмитре? Усе чуже навкруг. Тільки й захисту йому, що біля нас бути. Та й допомогти він нам зможе добряче.

– Це ж як? Ані стріляти, ані барткою махати не вміє. Малий же він, та ще й перепуджений.

– Ото тим і скористаємо. У розвідку пошлю я його. Ніхто й не подумає, що хлопець засланий опришками. Пожаліють і впустять до панської садиби. А там він роздивиться добряче й утече назад до нас. От і взнаємо, що діється за стінами замку. Ну як? Добре я вигадав?

– Ой, Іване, Іване, – Дмитро тяжко видихнув і похитав головою. – Не шкодуєш себе, не шкодуєш хлопців, навіть дитину не шкодуєш.

Бойчук поплескав Дмитра по плечах.

– Не до жалості мені, Дмитре. Якби всіх шкодував, не був би отаманом вашим. І панів би жалів з виродками їхніми, і своїх хлопців би жалів, що сім’ї без годувальників полишали й у ліс за мною пішли. Не до жалості нам тепер. Усе, йди до хлопців, поїж сам та нагодуй малого.

Запах копченого м’яса пробудив у Остапа дикий апетит. Хлопець схопив чималий шматок і почав з азартом угризатися в нього.

Збоку Остап був схожим на вовченя, що накинулося на першу в своєму житті здобич. Опришки, які сиділи навколо, розсміялися й по черзі пригощали малого – хто бринзою, хто хлібом та яблуками.

Поява дитини в дорослій ватазі розбудила в задубілих від довгих походів душах спогади про покинуті в далекій Чорногорі сім’ї.

Хтось із опришків залишив удома жінку й дітей, хтось – стару матір і менших братів та сестер. Як там вони? Чи не знущаються з них ненависні шляхтичі за те, що чоловіки їхні подалися в опришки? Тяжкі думи насідали на леґінів, і тьмяніли їхні очі, й наповнювалися сумом їхні серця.

Помітив Іван Бойчук цей сум в очах побратимів і скомандував різко:

– А нумо, хлопці, піднімайтесь, та й в дорогу збирайтесь хутко! Уже сьогодні, лиш-но сонце вляжеться в колиску за Бескидами, змусимо потанцювати панків на вогні, та й почистимо комори їхні та сховки! Не журіться, леґіники, буде в нас сьогодні свято!

Підбадьорені опришки нашвидкуруч зібрали пожитки, зайняли свої місця й рушили далі. Бойчук сів на першому возі поряд з Дмитром та Остапом і почав розповідати хлопцеві, як той має йти у розвідку.

На Болехів
Споночіло. Вогні Болехова наближалися, все менше й менше скидаючись на безтурботні тихі зорі літнього неба.

Колись Болехів утворився з двох сіл – Болехова Волоського та Болехова Руського, розташованого на правому березі річки Сукіль.

Завдяки прибуткам від солеварні, польський магнат Микола Гедзінський скупив навколишні села, збудував замок. Шляхтичі, орендарі й лихварі примушували людей тяжко працювати з ранку до ночі, не визнаючи ані неділь, ані свят.

Із часом місто розрослося й стало великим торгівельним центром. На ярмарки сюди з’їжджалися купці з багатьох міст.

От і тепер відчувалося, що місто не спить, готується, адже ярмарок – завжди свято: люди веселяться, ремісники демонструють та розхвалюють свої вироби, купці тішаться, що вигідно спродали свій товар, інші – що вдалося сторгуватися й придбати щось доконечно потрібне в ґаздівстві; на площі співають артисти, танцюють скоморохи, батьки купують дітлахам різні лагоминки, а ті, щасливі, гасають поміж торгових рядів, напихаючи рот солодощами. Але все це буде завтра.

А поки що місто живе передчуттям свята. Міська шляхта о такій передсвятковій порі особливо безпечна й неуважна.

Поки Бойчук зі старшинами й новим знайомим з Ґошова розробляли план нападу на панську садибу, опришки переодягли Остапа, підв’язали поясом і підвели до отамана. Той поглянув на хлопця, схопив за плечі й повертів ним у різні боки.

Ну, тепер я бачу, що ти справжній парубок, а не якийсь приблуда! – вигукнув Бойчук і посміхнувся. – Дмитро проведе тебе на дорогу, що веде просто до воріт замку. Далі ти вже сам якось. Не забув, чого я навчав тебе?

Остап тішився, адже від нього залежала ціла військова операція! Він повільно кивнув отаману та всій ватазі й гордо та впевнено рушив за дядьком Дмитром.

Та щойно хлопець залишився наодинці перед ворітьми замку, відвага й упевненість мов вивітрилися.

«А що, як вони зрозуміють, що мене підіслали опришки, й почнуть допитувати, пхати під нігті розжарені цвяхи й виколювати очі?» – з жахом уявляв собі Остап.

Рука заніміла й ніяк не піднімалася до металевого кільця, щоб постукати в двері.

Ноги зрадницьки затремтіли, а долоні стали вогкими й липкими. Ще мить – і Остап готовий був утекти. Але куди втікати?

Повертатися до опришків – соромно, адже вони покладають на нього всі надії. Тікати в ліс у зовсім інший бік – можна заблукати й потрапити в лігво голодних вовків.

Остап зібрався з духом, стиснув кулаки, зробив кілька рвучких рухів на вдих-видих (як учив робити перед виходом на татамі тренер із дзюдо) і врешті наважився постукати в браму.

За мить вічко на дверях відхилилося вбік і промінь освітив смужку дороги перед входом.

Остап замружився від раптового світла, але не відступив – вартові мали бачити, що він прийшов сам, але нікого не боїться.

– Хто тут? Що треба? – пролунав за дверима голос охоронця.

– Я заблукав, – відповів Остап. – Дядечку, впустіть мене, будь ласка. Я приїхав із батьками з Долини на завтрашній ярмарок сіллю торгувати і заблукав. Дозвольте погрітися й води попити!

За ворітьми почувся ще чийсь голос. Очевидно, охоронці вирішували, що робити: якщо малого прогнати, він знову буде стукати й проситись, а якщо доповісти начальникові охорони, той може й покарати за те, що відволікають його на такі дурниці.

Почувся металевий скрегіт засуву і з-за прочинених дверей виглянув охоронець. Він обережно роззирнувся і, переконавшись, що хлопець сам, різко схопив його за сорочку й смикнув до себе.

З несподіванки Остап перечепився через поріг і впав. Ворота за ним одразу ж зачинилися. Остап поволі встав і почав обтрушувати зі штанів пилюку.

Побачивши перед собою дві пари чобіт, хлопець випростався й глянув на охоронців замку. Один тримав у руках рушницю й пістоль, інший – ліхтар зі свічкою всередині й оголену шаблю.

Вояки повели переляканого хлопця всередину якоїсь прибудови. Остап, згадавши настанови Бойчука, роззирався й намагався запам’ятати розташування всіх приміщень на подвір’ї, а головне – кількість охоронців.

Потрапивши у приміщення до вартових, Остап почав подумки рахувати зброю.

Захопившись, він і не помітив, що за ним з темного кута кімнати спостерігає ще один охоронець.

– А що це ти тут головою крутиш і визираєш? – почув Остап голос незнайомця й здригнувся з не-сподіванки.

– Та я… т-так, н-н-нічого, просто цікаво. Ніколи стільки зброї не бачив.

– То ти зброєю цікавишся? А хлопці казали, що ти з купців долинських, що заблукав, що переляканий дуже, що пожаліли тебе, бідолашного. А виглядаєш не на переляканого, скоріш на зацікавленого. Ой, не вірю я тобі. Ходімо-но до пана хорунжого, хай він сам на тебе подивиться й вирішить, що з тобою робити – чи на ніч залишити, чи в кайдани замкнути, чи в шию гнати.

Чоловік схопив Остапа за вухо й потягнув до сусіднього приміщення.

Начальник охорони замку, пан хорунжий, виявився огрядним чоловіком з довгими вусами й великим, червоним від хмелю носом. Він уже був добряче напідпитку й неуважно вислухав доповідь вартового про малого приблуду.

Шляхтич із великою неохотою відсунув від себе кухоль з пивом, важко встав з-за столу, повернувся до Остапа і, нависаючи над хлопцем грізною скелею, вибухнув:

– Цо ту хцеш? Гдзє твуй ойцєц?!

Остап одразу пожалкував, що сачкував, коли тато намагався вчити його польської.

– Єстем, єстем, – з пам’яті зі страху повискакували всі польські слова.

– Но?! Кім єстеш?! Мув! Натихмяст!

Перед Остаповим лицем, мов смертельна погроза, з’явився гігантський волохатий кулак.

Поки що він лише похитувався з боку в бік, але хлопець розумів, що якщо й далі мовчатиме, то ця волохата каменюка розтрощить його череп, наче горіх.

В Остапа всередині все похололо, він ковтнув слину і заторохкотів:

– Вельмишановний пане! Вибачте мене, будь ласка! Я в жодному разі не хотів вас відволікати. Я син бідного купця з Долини, ми приїхали в Болехів на ярмарок, дорогою у нас поламалося колесо і ми довго не могли його направити. До міста дісталися лише затемна. Батько послав мене пошукати коваля, який зміг би налагодити нам те колесо, бо завтра під час ярмарку майстра не знайдеш. А я в темноті й заблукав.

– Пся крев! – заволав п’яний шляхтич. – Гадаш, же ту йест кузня?! Гадаш, же тен замек виґльонда як кузня?!

Зі злості пан хорунжий перекинув ногою крісло й кинувся на вартового, котрий привів хлопця. Шляхтич схопив його за комір, добряче потермосив і наказав вигнати малого із замку й на дорогу надавати стусанів, щоб не швендяв попід панські садиби.

Коли Остап знову опинився за ворітьми замку лицем у дорожній пилюці (після копняка розлюченого охоронця), його охопив такий жаль, що навіть не хотілось підводитися.

Він просто лежав і плакав. Навіть не почув, як його тричі покликали. Коли ж хтось посмикав за ногу, Остап стрепенувся й різко підскочив.

У канаві біля дороги принишк дядько Дмитро. Остап швидко розтер по обличчю мокрий від сліз бруд і скочив у канаву.

Опришок заспокоїв малого і швидко, поки охорона не передумала й не вирішила ще познущатися з хлопця, потягнув за собою до лісу.

Остап відчував, що провалив завдання і не виправдав сподівань опришків, тому був дуже здивований, що Бойчук тішився, коли він розповів йому про свої пригоди в замку.

– Не переймайся, хлопче, – бадьоро мовив отаман і поплескав Остапа по плечу. – Ти нам дуже допоміг. Якщо головний охоронець замку вже напився, то під час нашого нападу він не зможе керувати своїми вояками. І ми тепер знаємо точно, що шляхта не чекає нас у гості. Ми хотіли напасти потайки, а тепер нападемо явно.

Бойчук розповів, що спочатку хотів напасти на замок через підземний хід, про який він знав ще від Баюрака. Той хід вів до замку з кам’яного костелу, збудованого в Болехові ще магнатом Гедзінським.

Але опришки не знали, чи немає там якихось пасток, чи не охороняється вихід озброєними вояками. Та й потрапити в костел було не так просто, адже всередину пускали лише шляхтичів, а для простого люду було збудовано інший костел – з дерева.

Тому Бойчук і хотів довідатись, чи аж така пильна охорона в замку, їхня безпечність у поводженні з Остапом довела, що небезпеки ніхто не відчуває.

Тож після недовгих міркувань отаман вирішив увірватися в місто одразу в кількох місцях, розділитися на групи по 5-6 хлопців і під покровом ночі швидко й непомітно прокрастися на обійстя Болехівської знаті, зненацька захопити їх та пограбувати, а потім так само швидко відступити в ліси. А поки шляхта буде оговтуватися й збирати військо, опришки вже будуть ген-ген далеко.

На тому й порішили. Опришків було зо тридцятеро, тож розділилися на 5 ватаг. Бойчук із п’ятьма леґінями мав захопити обійстя міського посесора, а Остап опинився у ватазі з дядьком Дмитром. їм випало напасти на корчму, що стояла біля тракту на околиці міста.

Із корчми далеко навкруги розносився гул. То співали п’яненькі постійні відвідувачі, що не пропускали жодної нагоди почаркуватися. Опришки зраділи, бо нетверезих шляхтичів їм буде набагато легше полонити, ніж озброєну варту за замковими мурами.

Але досвідчений Дмитро знав, що п’яний вояка в бою, може, й не буде таким метким та спритним, зате і страху не знатиме, рубатиметься до останнього.

Тому ватажок звелів Остапові залишатися на вулиці й не показуватися в корчмі, поки хлопці не завершать справу. А тим часом малий мав стерегти підступ до корчми.

Остап уже було розмріявся, що нарешті йому вдасться відчути смак справжнього, не комп’ю-терного бою, а його, наче малу дитину, виставили за двері, подалі від дорослих розваг.

Але сперечатися з Дмитром він не наважився. Насупившись, мовчки зійшов зі стежки, що вела до корчми. Опришки один за одним підійшли до дверей, наладували пістолі й за командою Дмитра ввірвалися всередину.

Остап почув гуркіт, лайку, крики переляканих відвідувачів… Хлопцеві стало цікаво. Він наблизився до вікна, припав лицем до шиби, щоб побачити, що відбувається всередині, але зміг розгледіти лише зловісні тіні на стінах, котрі то сплітаючись, то з металевим скреготом й іскрами розлітаючись у різні боки, танцювали шалений смертельний танок.

Вдивляючись, Остап не почув, як хтось підкрався ззаду й схопив його за шию.

– Ага, спіймався, шпигуне, – почувся неприєм-ний скрипучий голос.

Не відпускаючи мертвої хватки, кремезний чолов’яга потягнув Остапа за собою. Хлопець не міг ні пручатися, ні кричати. Біль пронизував усе тіло.

Остап слухняно плівся за своїм кривдником. Невдовзі вони опинилися на подвір’ї великої двоповерхової кам’яниці. Чоловік викрикнув якесь гасло, двері прочинилися й Остап знову почув голос незнайомця:

– Тримайте шпигуна. Щойно спіймав біля корчми. Кляті опришки вже захопили її.

Остапа затягли у світлицю й відпустили. Він одразу випростався, але після тривалого перебування в темряві не міг дивитися на яскраве світло. Трохи звикнувши, хлопець розгледів, що стоїть посеред кімнати, в якій зібралося чимало знаті.

– Ну що? – почав старий вусатий шляхтич, що сидів на лавці найближче від Остапа. – Тебе, шмаркачу, одразу на палю садити, чи розповіси шановному панству, що то за бісова ватага посміла потривожити спокій достойного болехівського шляхетства?!

Остап знову почав перелякано виправдовуватися, розповідаючи про батька-торговця сіллю з Долини, але старий шляхтич гримнув кулаком об величезний дубовий стіл (аж келихи поперекидалися), різким порухом вийняв із піхов кинджал і закричав:

– Ти кого дурити надумав, хлопський виродку?! Розповідай негайно всю правду, бо по живому поріжу на ремені!!!

В Остапа підкосилися ноги. Він зрозумів, що жартів більше не буде. Хлопець упав на коліна й розридався. Йому хотілося негайно в усьому зізнатися, але тоді він мав визнати й те, що свідомо ви-рішив допомагати опришкам. Отже, треба було до останнього вдавати з себе невинну жертву.

– Я не винен, – запричитав Остап. – Я ні в чому не винен! Я не знаю тих людей, я випадково прибився до їхнього обозу, я думав, що вони везуть сіль продавати.

– Чому це ти до них прибився, у тебе що – своєї родини немає? Де твої батьки?! – з недовірою процідив інший худорлявий шляхтич, що сидів з другого боку столу, обпершись руками на шаблю.

– Тут така справа, я заблукав у часі. Я прибув з майбутнього. Випадково знайшов сопілку, заграв на ній і опинився в минулому…

– Що ти верзеш, пся крев?!!! – вигукнув старий шляхтич обурено і замахнувся кулаком, щоб ударити Остапа.

Остап пригнувся, уникаючи удару, й швидко дістав з-за пояса сопілку.

– Ось ця сопілка, повірте, я не брешу, – закричав він.

Шляхтич вихопив у нього з рук сопілку.

– Ось що я зроблю з твоєю сопілкою, – гаркнув він, бризкаючи слиною, і переломив її об коліно на-двоє. – І ось що я зараз зроблю з тобою…

Чоловік кинувся до Остапа, але один молодий шляхтич зупинив його:

– Не поспішайте, вельмишановний, бо заб’єте єдиного нашого полоненого свідка.

– А таки й закатруплю шмаркача! – не вщухав старий. – Цей бидляк ще й знущатися сміє з поважного шляхетства?! Тая його зараз!..

– Годі вже, кажу! Чи пан не бачить, що в малого зі страху щось у голові поміщалося? Погляньте ж на нього пильніше. Він з переляку помре і без вашої допомоги. Дамо малому змогу прийти до тями, подумати кілька хвилин, а потім про все-все нам розповісти. Ти ж розповіси нам, правда? – мовив чоловік, посміхаючись до Остапа. При цьому вістря його шаблі боляче вперлося хлопцеві в груди.

Остап слухняно закивав, але останніх слів шляхтича вже не чув.

Мозок хлопця заполонила мелодія… То була та сама мелодія, котру він почув, коли вчора в Долині вперше взяв до рук сопілку. Та сама мелодія, котру він у відповідь теж награв і потрапив у цю пекельну круговерть часу. «Чому я знову чую цю мелодію? – думав Остап. – Хто грає її? Хто кличе мене? Бой- чук?

Ні, його сопілка була в мене. Невже Дарина якось довідалася, що зі мною сталося, здогадалась, як працює чаклунське закляття, і намагається викликати мене? Треба негайно відповісти їй тією ж мелодією! Але… От… клятий дідуган! Він щойно переломив сопілку надвоє. Тепер я ніколи не зможу повернутися додому».

Остап із розпачу схопився руками за голову й захитався з боку в бік, тихенько підвиваючи. В цю мить у нього був такий вигляд, що навіть злий старий шляхтич відступив, мов від прокаженого, почав хреститися й закричав:

– Заберіть звідси цього біснуватого! Закуйте його! Без нього переловимо тих чорних опришків, а потім і його повісимо разом з усіма.

Двоє жовнірів схопили Остапа попід руки й потягли до пивниці.

Дарина й Оленка розшукують Остапа

– Оленко, ти не бачила, куди подівся Остап? – здивовано запитала Дарина, коли зрозуміла, що брата немає ні вдома, ні на подвір’ї.

Молодша сестра тільки повела плечима й похитала головою.

– Ну де він може бути? – не заспокоювалася Да-рина. – Бабуся ж просила нас бути чемними, довірилась, як дорослим. А Остап одразу ж за своє. Нам так більше ніхто ніколи не повірить. Ну де він? От… навіть слова не можу дібрати, як його назвати після цього. Все, зачиняємо хату і йдемо спати. Сам собі винен – вирішив ховатися від нас, то хай ночує на-дворі. Змерзне вночі й сам прибіжить, але я вже не вставатиму з ліжка. Ось так! Один раз проспиться під порогом на лавці, мудрішим стане!

Дарина навмисно говорила так голосно, сподіваючись, що Остап заховався десь неподалік у кущах і все чує.

Почекала ще хвилину і, не почувши відповіді від брата, гримнула дверима, замкнувши їх із-середини. Ображена дівчинка мовчки вклала спати молодшу сестру, вимкнула в кімнаті світло, лягла в своє ліжко й загорнулася в перину.

– Дарино, – почула вона за мить Оленчин голос.

– Чого тобі?

– Я не можу заснути, мені світло заважає.

– Яке ще світло? Я щойно все вимкнула. Не заважай спати.

– Подивися – у вітальні щось світиться.

– О Боже, – невдоволено пробурмотіла Дарина й визирнула з-під перини.

Посеред кімнати над підлогою півколом розливалося мерехтливе голубе сяйво. Дарина зіскочила з ліжка й увімкнула електрику. Сяйво зникло, точніше, стало невидимим при світлі яскравої люстри. На підлозі лежала бартка мольфара.

– Це вона, – здивовано мовила Дарина і вказала пальцем на топірець. – Це бартка сяє. Але… але це ж… що ж це значить? Щось сталося? Напевне, щось з Остапом. Трапилася якась біда, і бартка дає нам про це знати. Отже, Остап не ховається…

Дарина підбігла до Олени, схопила її за руку й швидко заговорила:

– Оленко, дорогенька, ти справді не знаєш, куди він подівся? Коли ти його бачила востаннє? Спробуй ще раз згадати!

– Н-ну, – невпевнено почала Олена, не розуміючи, чому сестра так розхвилювалась. – Я чула, як він наспівував якусь дивну мелодію, потім почав награвати її на сопілці, а потім… а потім його вже не було.

– Сопілка! Точно – сопілка. Ми знайшли її після того, як у дошку, під якою вона була схована, встромилася бартка. Це якось пов’язано між собою. Що там, у скрині, було, крім сопілки?

– Якийсь старий пожовклий папір, я його викинула.

– Як викинула? Навіщо?

– Ну ти сердилася на Остапа, кричала, що він кудись подівся, що поводить себе як дитина. От я й хотіла задобрити тебе й прибрати в хаті. Коли Остап виймав сопілку, то не помітив того папірця, він так і валявся на підлозі, от я його й викинула разом зі сміттям.

– Що ж ти наробила? Де сміття?
– Слухай, Дарино, тобі не вгодиш. То ти сваришся, коли я не прибираю за собою, то сваришся, коли приберу.

Дарина лише махнула рукою й помчала на кухню. Вона схопила відро зі сміттям і почала ритися в ньому.

– Є! – нарешті вигукнула вона й побігла назад у кімнату. – Ось цей папірець!

– Ну я ж казала – старий пожовклий аркуш. І треба було такий рейвах здіймати? – скептично мовила Оленка.

– Ти не розумієш, на цьому папірці може бути важлива інформація.

– Яка ще інформація?

– Папірець зберігався в скриньці разом із сопілкою, так? Так. Остап дивовижно зник, наче розчинився в повітрі, після того, як заграв на сопілці, так? Так. Потім бартка почала сяяти якимось дивним сяйвом, так? Так. А оскільки папірець зберігався разом із сопілкою, то на ньому може бути записана інформація, яка нам усе розтлумачить, так?

– Що ти розтакалася? Так та й так! Сама себе запитуєш і сама собі відповідаєш. Не розумію я нічого.

Дарина тяжко зітхнула й мовила:

– Ну добре, поясню. Колись ми з Остапом втрапили в одну пригоду, після якої нам дісталася ця бартка.

– Знаю я, – відмахнулася Олена. – Ви знайшли її в скелях Довбуша.

– Насправді все було трошки не так. Це довга історія, і колись я тобі її розповім. Але тепер бартка вказує на те, що Остап у небезпеці.

– І як нам його рятувати?

– Ще не знаю; Але здогадуюся, хто нам зможе допомогти. Треба негайно їхати в скелі Довбуша.

– Тепер, уночі? Навіщо?!

– Там живе мольфар, чаклун, який подарував нам цю бартку.

– А до чого тут він?

– До того, що я сама нічого не розумію у вишкрябаних на цьому листку каракулях. Може, то якесь закляття. А мольфар напевне розбереться, що там написано, й допоможе нам.

– І чому б це він мав нам допомагати?

– Тому що колись ми допомогли йому. Або й просто так – без причини. Хіба неодмінно повинна бути якась причина, щоб допомогти людям у біді?

– А як ми доберемося до скель Довбуша? Тепер же ніч.

– Справді, я й не подумала. Автобуси до Болехова лише з шостої години їздять. Отже, так – лягаймо спати, а через чотири години підйом і на вокзал. Зрозуміло?

– Угу, – пробурмотіла Оленка й широко позіхнула.

Розповідь про мольфара й чарівну бартку видалася їй черговою Даринчиною казкою перед сном, тому дівчинка одразу спокійно й солодко заснула.

Дарина ж до ранку так і не зімкнула повік. Вона то лягала, намагаючись хоч трохи подрімати, то в тривозі вставала з ліжка й ходила по хаті з кутка в куток.

На світанку, по третіх півнях, дівчинка запакувала в рюкзак бутерброди, скриньку з сопілкою і пожовклим папірцем, прилаштувала збоку бартку й заходилася будити молодшу сестру.

Зранку розбудити Оленку завжди було нелегко, але цього разу дівчинка зірвалася з ліжка, мов солдат по команді «Тривога!»

Ще не зовсім розплющивши очі, вона вже натягала на себе шорти й майку і взувала сандалі.

Дарина, здивована такою спритністю сестри, сама ледве встигала за нею. За лічені хвилини дівчата вже йшли дорогою в напрямку автостанції.

Дарина дуже хвилювалась, як вони доберуться до мольфарової печери, адже до скель Довбуша від Болехова було ще добрих кілометрів п’ятнадцять. На щастя, перед продуктовим супермаркетом, що біля автостанції, зупинився автобус із табличкою на лобовому склі: «ЕКСКУРСІЯ. Вишків «Під берегами»-Бубнище-Сколе».

Очевидно, пасажири, після довгого переїзду серпантинами через Вишківський перевал, Мислівку й Вигоду, захотіли поповнити продуктові запаси та й просто відпочити. Водій, з виду добродушний дядечко, тим часом порався біля двигуна – доливав у радіатор воду (напевне, двигун перегрівся після гірської дороги). Коли вода в баклажці закінчилася, водій почав озиратися, шукаючи криницю або кран з артезіанською водою.

– Це те, що нам треба! – вигукнула Дарина й потягнула Оленку до автобуса. Підбігши до водія, Дарина заторохтіла благальним голосочком:

– Дядечку! Візьміть нас із сестрою в скелі До-вбуша, будь ласочка! Ми вам за це води наносимо. Тут неподалік біля озера джерело є. Там така вода смачнюча, така лікувальна: і печінку лікує, і нирки. Ну ж бо, давайте баклажку скоріш.

Дарина спробувала висмикнути у нього з рук посудину, але дядько міцно стиснув її і лише здивовано кліпав, не усвідомлюючи, що від нього хочуть ці дівчатка. Нарешті розсміявся й сказав:

– А навіщо мені лікувальна вода для двигуна? У нього і печінка, й нирки в порядку. Трішки би ще клапани підрегулювати й свічки почистити, а все решта – о’кей! От скажіть – ваша вода свічки прочищає?

– Прочищає, ще й як прочищає! – знову заторохтіла Дарина. – Краще ніж фейрі й доместос. Будуть такі чистенькі, як люстерка! Хочете, ми їх ще й хусточкою відполіруємо, тільки візьміть нас у скелі Довбуша!

– Далися ж вам ті скелі! Попросіть батьків, хай відвезуть вас на екскурсію, та й по всьому.

– У них вічно часу немає, кожного літа просимо, а їм усе ніколи. Он сестра вже сплакалась, і я пообіцяла, що сама повезу її. Візьміть нас, будь ласочка!

– А батьки хоч знають, куди ви зібралися?

– Звісно. Я вже старша, мені довіряють. У мене й мобілка є, про всяк випадок.

– Тоді давай потелефонуємо до ваших батьків, і якщо вони не заперечуватимуть, я візьму вас у автобус.

– А-а-а… всі ще сплять! – Дарина злякалася, що водій справді подзвонить до мами.

– Як же вони випроводжали вас зранку в дорогу?

Дядько висмикнув у дівчинки з рук мобільний і почав шукати в записнику номер під назвою «мама». Поки телефон пищав, намагаючись з’єднатися з мамою, Дарина завмерла й не дихала. «О Боже, лиш би мама не почула дзвінка, лиш би не почула», – подумки благала вона.

У мами була звичка залишати свій телефон у сумці в коридорі, тож коли хтось телефонував до неї, вона часто не чула дзвінків. На щастя, сьогодні мама не зрадила своїй звичці й не відповіла. Водій спробував додзвонитися ще раз, але знову невдало.

– Ну що ж, – розвів він руками й віддав Дарині телефон. – Не бере слухавку, то й не бере. То де, кажете, ваше цілюще джерело?

Дарина схопила баклажку й разом з Оленкою побігла до води. Коли повернулися, пасажири вже всідалися по своїх місцях, а водій домовлявся про щось із жінкою, керівником групи. Підійшовши ближче, Дарина почула кінець розмови:

– Маріє Григорівно, ви ж роками возите екскурсії з дітьми у гори. Чи вам шкода двох дітей взяти?

– Мені не шкода, місця вистачить, але ж діти самі, без батьків. А якщо вони з дому втекли?

– Ми не візьмемо – будуть тими маршрутками переповненими добиратися. Чи, не приведи Господи, сядуть у попутку, трапиться маніяк якийсь… Потім на нашій совісті буде.

– Але ж ми назад не вертаємося в Долину, а в Сколе їдемо.

– То й що? Там повно екскурсійних автобусів буде. Пересадимо до когось, хто на Долину їхатиме.

– Дались же вони тобі!

– Сам колись такий був. Батькам усе ніколи було їздити з нами, от ми з друзяками й гасали в гори з наметами. Я тому й шофером став, щоб удома не сидіти, а по світу їздити. І нічого, як бачите, живий та здоровий.

– Ну порівняв! Які тоді часи були, а які тепер!

– А чим тепер гірші? Навпаки – у всіх мобільні телефони. Як не зараз, то пізніше до батьків додзвонитися можна й попередити.

– Ну добре вже, добре, де ті твої пеппі довгапанчохи?

– Он-о стоять з баклажкою, з ноги на ногу переминаються.

Жінка обернулася до дівчат, роздивилася їх уважно, похитала головою й мовила:

– І що ж з вами робити? Заходьте вже. Тільки тихо мені – не бешкетувати і виконувати всі мої накази, зрозуміло?!

Дарина з Оленкою закивали, віддали водієві воду й мерщій кинулися до салону автобуса.

О восьмій ранку автобус зупинився біля в’їзду в заповідник «Скелі Довбуша». На стоянці вже стояло кілька екскурсійних автобусів, і водій пішов дізнаватися, котрий із них їхатиме назад через Долину, щоб попутно завезти дітей.

А дівчата тим часом наближалися до довгожданої печери, в якій колись Дарині й Остапові довелося зустрітися зі справжнім мольфаром – карпатським чаклуном.

На кам’яній галявині, що розляглася в оточенні майже вертикальних скель, керівник туристичної групи зібрала всіх навколо себе й голосно мовила:

– Зараз у вас буде година вільного часу. Можна сфотографуватися на фоні печер, а сходами, прорубаними он у тій скелі, ви можете піднятися на одну з вершин і помилуватися неймовірно красивою панорамою Бескидів.

А найсміливіших запрошую пройти крізь вузьку печеру, але застерігаю – запеклого грішника печера може й не впустити. Якщо хтось має запитання – постараюся вдовольнити вашу цікавість.

– Треба поспішати, – прошепотіла Дарина Оленці на вухо. – Ми маємо встигнути в печеру, поки туди не навалили туристи.

Користуючись тим, що Марія Григорівна була зайнята відповідями на запитання допитливих туристів, дівчатка непомітно відійшли вбік і чкурнули за найближчий кам’яний виступ.

Дарина добре пам’ятала дорогу до печери мольфара, адже їй доводилося спускатися в неї навіть уночі. Але перед входом дівчинка відчула, що страшенно хвилюється.

Ще б пак – тоді вона була з Остапом. Усе ж він хлопець, тож дівчинка відчувала захист і підтримку.

А тепер сама мусила підтримувати молодшу сестричку. Щоб заспокоїтися, Дарина поволі відв’язала від рюкзака бартку, взяла її в одну руку, в іншій стиснула Оленчину долоню і врешті наважилася зробити перший крок усередину.

Печера зустріла дівчаток темною прохолодою і знайомим запахом вологого моху. Оленці стало моторошно. Вона міцно притулилася до сестри й зажмурилася, хоча в печері й так нічого не було ви-дно.

Дарина прокашлялася й загукала – спочатку тихо, а потім голосніше:

– Діду мольфаре. Діду мольфаре! Ви тут?! Ви чуєте мене?! Це Дарина! Ви повинні пам’ятати мене й мого брата Остапа! Дідусю, покажіться, будь ласка! Нам потрібна ваша допомога!

Печера відповіла лише луною. Погукавши ще трохи й не отримавши відповіді, Дарина опустилася на землю й заплакала. Оленка присіла поряд, поклала їй голову на коліна й тихо мовила, заспокоюючи:

– Може, він пізніше прийде, може, відійшов кудись на кілька хвилин. Наприклад, у магазин або на базар.

– Він не ходить на базар, Оленко. Він чаклун, йому не треба нікуди ходити. Взагалі невідомо, чим і де він живе. Дід мольфар охороняє печеру, але його ніхто ніколи не бачить. Він з’являється тут лише вночі, коли місяць уповні, щоб оберігати печеру від нашестя непрошених гостей та злих духів.

– Але якщо він з’являється лише вночі, то чого ж ми прийшли сюди зранку?

– Чого-чого! – перекривила сестру Дарина. – Та того, що до повні чекати ще хтозна скільки. Я сподівалася, що мольфар почує мій голос, згадає мене й відізветься, незважаючи на те, яка тепер ніч і який день. Ех-хе-хе, і що ж тепер робити? Як шукати Остапа? Мені здавалося, що після того, як він щез, а бартка відчула це й засяяла, то й мольфар мав би відчувати те ж саме.

Дарина покрутила в руках бартку й у розпачі жбурнула її в протилежну стіну. Від удару почувся металевий лязкіт і з каменя вискочив сніп іскор.

Дарина обхопила голову руками, заплющила очі й знову розплакалася. Вона не помітила, що в місці удару топірця об скелю почала з’являтися біла тінь, котра поступово набувала обрисів людини й відтак перетворилася на старого бородатого чоловіка в білій довгій сорочці.

Заскочена побаченим, Оленка беззвучно ворушила губами й штовхала в бік сестру. Від Оленчиних стусанів Дарина отямилася, розплющила очі й нарешті помітила, що вони з сестрою в печері не самі.

– Діду мольфаре! – щосили заголосила Дарина й кинулася до старого.

Дід схопив дівчинку в обійми. Дарина занурилася в його густу сиву бороду й швидко, «п’яте через десяте», переповіла чаклунові вчорашні події. Мольфар слухав не перебиваючи, лише кивав, усе більше й більше насуплюючись.

Коли Дарина закінчила, дістала з рюкзака скриньку, в якій лежала сопілка й пожовклий папір, і простягнула Мольфару. Той обережно розкрив її, довго роздивлявся сопілку й різьбу на ній, відтак розгорнув папір.

– Ну, що там, дідусю? – Дарині не терпілося дізнатися про загадковий текст.

Та мольфар не поспішав з відповіддю. Він зручно вмостився на великому камені, підняв із землі бартку, уважно оглянув, оперся на неї й аж тоді заговорив:

– Добре, що не забула мене, що прийшла провідати старого. Але бачу, що подарунок мій тобі вже не до вподоби.

– Чому це не до вподоби?

– Навіщо ж викинула його?

– Я… я, – Дарині стало соромно, вона опустила очі й прошепотіла, – усе якось так… допомоги чекати немає від кого, ми з Оленою насилу дісталися сюди, я вас кличу, кличу, а ви не відзиваєтеся. От я й жбурнула барткою об стіну з розпачу.

– Ну-ну, не бідкайся. Топірець цей чарівний, сама знаєш. Якщо зневірилася в ньому, то він і справді перетвориться на звичайну сокиру. Якщо й досі віриш у його силу, бартка ще послужить вам і допоможе в біді. Ну то як – не зневірилася?

Дарина заперечно похитала головою, але очей так і не підвела – їй усе ще було соромно за свій вчинок.

– Ну й добре, – продовжив мольфар примирливо. – А це і є ваша сестричка Оленка?

Оленка, яка увесь час стояла роззявивши рота, нарешті теж озвалася:

– Так, це я. А ви що – знаєте мене? Ви, напевне, святий Миколай?

Мольфар посміхнувся й мовив лукаво:

– Ні. Але теж чарувати вмію, і не терплю, коли інші чаклуни моїх друзів зачаровують. А тут, бачу, не обійшлося без сильного закляття. Дуже сильне, дуже давнє закляття, сильний мольфар наклав його.

Останні слова старий говорив ніби сам до себе, поки розглядав пожовклий папір зі скриньки.

Він обертав його, складав навпіл і щоразу лише незадоволено хмурився.

– Не можу зрозуміти, – здався врешті мольфар, – тут описано суть закляття, предмети, через які воно діє, але не написано, як і коли воно починає діяти. Текст обривається несподівано. А скажи-но, Дарино, чи не було в скриньці ще одного аркушика?

– Та ні, лише цей. Подібні знаки я бачила в книгах у бібліотеці Чорного монаха. Але в скриньці інших листочків точно не було.

– Розумієш, якщо закляття написане таємним шрифтом на папері, то воно вже саме по собі є дуже сильним і небезпечним. Тому його часто розписують на кількох аркушиках і зберігають у різних місцях, щоб, якщо одна з частин закляття потрапить у чужі руки, ним не можна було скористатися. Тому, скоріш за все, має бути ще одна схованка з другою частиною тексту.

– А може бути, що другий аркуш просто зітлів чи згорів десь випадково?

– Може, звісно, але навряд. Закляття саме оберігає папір від випадкового знищення. Папір міг пожовкнути, трошки підгоріти, але зникнути зовсім – ні, не вірю.

– Пожовкнути або підгоріти… – пробурмотіла під ніс Дарина, ніби пригадуючи щось важливе.

– Точно! Точно! Якось бабуся розповідала, що під час війни в стодолу біля нашої хати влучив снаряд. Стара стодола згоріла до тла. Але якимось дивним чином залишилася неушкодженою одна маленька скринька, закопана кимось із бабусиних предків у кутку під стіною стодоли. І в скриньці був якийсь старий пожовклий папір з незрозумілими малюнками й знаками.

– Що, що сталося з тим папірцем, де він тепер? – нетерпляче запитав мольфар.

– Скринька багато років лежала без діла на стриху, а коли в Болехові заснували краєзнавчий музей, бабуся віддала її туди.

– Разом із папірцем?

– Ну напевне.

– Треба негайно дістати той папір, тоді я, можливо, зможу розтлумачити закляття й повернути назад Остапа.

– Але як його дістати?

– А це, дівчатка, винятково вашими силами. Ти ж знаєш, Даринко, що мені з печери зась!

Дівчинка задумалася на мить і відповіла:

– Якщо ми вмовили водія завезти нас сюди, то якось і в музеї вмовимо віддати нам той аркуш паперу із закляттям.

– Тоді поспішайте, діти. Я чекатиму на вас!

Мольфар помахав рукою на прощання і розчинився в повітрі.

Дарина з Оленою вибігли з печери вчасно – минула година й усі збиралися, щоб повернутися до автобуса.

– Ну, як вам скелі Довбуша? – весело запитала Марія Григорівна. – Варто було їхати? Не роз-чарувалися? От і добре. Тоді ходімо зі мною до он того синього автобуса. На жаль, до Долини попутних автобусів сьогодні немає, але цей довезе вас до Болехова, а там водій пересадить вас на маршрутку, годиться?

– Годиться! – весело підскочила Оленка. – Нам і треба в Болехів.

– Це ще для чого? – насторожилася жінка. – Ви ж обіцяли одразу додому повернутися.

Дарина кинулася рятувати становище:

– Та у нас тітка живе в Болехові, мамина двоюрідна сестра, от ми й провідаємо її заодно.

– Це інша справа. Тоді сідайте в автобус. Щасти вам, юні туристи!

Діти вийшли з автобуса в центрі Болехова й одразу попрямували до краєзнавчого музею.

Двері були відчинені навстіж, а біля входу на табуретці сидів літній чоловік в окулярах і читав книжку.

Як з’ясувалося пізніше, він одночасно був у музеї і охоронцем, і екскурсоводом. Коли

дівчатка привіталися з чоловіком і запитали, чи можна увійти, він здивовано глянув на них, але нічого не сказав, лише кивнув і знову занурився у своє чтиво.

Увійшовши в першу кімнату, Дарина роззир-нулася й присвиснула – вздовж стін стояли високі шафи та стелажі, заповнені старовинними книгами, пожовклими фотографіями й документами.

– Ну і як тут знайти потрібний документ? – запитала вона чи то сама в себе, чи в сестри.

Оленка лише повела плечем і мовила:

– Може… дядька на вході спитати?

– Хіба ти не бачила, який він був «радий», коли ми відірвали його від улюбленого детективу? Хоча… Іншого способу я не бачу. Доведеться просити старого.

Дарина знову підійшла до охоронця і легенько прокашлялася, щоб звернути на себе його увагу. Той відірвав погляд від книжки, глянув з-під лоба на дівчинку й пробурмотів:

– Що, уже все переглянули?

– Справа в тому, – невпевнено почала Дарина, – що ми з сестричкою живемо у Львові, але займаємося в краєзнавчому гуртку, й на літо нам дали завдання провести історичну розвідку про своїх предків.

Дарина замовкла, підшуковуючи потрібні аргументи, а охоронець тим часом зняв окуляри, оглянув Дарину зацікавлено й запитав:

– А я тут до чого? Чи… може, ви дослідили, що я ваш далекий предок?

– Та ні, – посміхнулася Дарина через силу, намагаючись задобрити суворого дядька. – Просто я знаю, що колись моя бабуся з Долини передала в цей музей якісь старі родинні пам’ятки й документи. От ми би й хотіли поглянути на них.

– А-а-а, ну так би й сказала одразу. То вам треба у каталог пожертв для музею дивитися. Он у коридорі на стіні такі маленькі шухлядки з літерами, бачиш? То каталог, іменний покажчик усіх людей, котрі щось дарували музею, з детальним описом їхніх пожертв. Шукайте за першою літерою прізвища. Прізвище бабусі знаєш?

– Знаю, звісно, – радісно відповіла Даринка й побігла з Оленкою до каталогу.

Необхідна шухлядка виявилася вище від Да-рининої голови, тому до шафи довелося підтягнути табуретку.

У папці з бабусиним прізвищем був лише аркуш паперу з учнівського зошита, на якому, крім даних про бабусю, було вказано, що в такому- то році вона подарувала музею такі-то документи й фото з сімейного архіву.

Самих документів і фотографій у шухлядці не було. Дарина схопила аркуш і підбігла до охоронця.

– Оце усе, що я знайшла, – сказала вона розчаровано. – Лише список.

– Правильно, а ти що хотіла? – здивувався охоронець. – Бачиш, у списку навпроти кожного документа є номер? От за цим номером можна знайти, в якому залі і в якій експозиції експонат. Зараз прочитаємо й знайдемо те, що ви шукаєте.

Чоловік важко підвівся й пішов до сусідньої кімнати, кличучи дітей за собою.

На одному зі стендів під склом Дарина побачила старе фото, на якому пізнала своїх прадідуся й прабабусю.

Вона ніколи не бачила їх, але така ж фотографія висіла на стіні в бабусиній хаті. Поруч було ще кілька чорно-білих фотографій з краєвидами старої Долини, з бабусиною хатою, якісь давні документи польською мовою, а також пожовклий аркуш, дуже схожий на той, що зберігався разом із сопілкою. Дарина ледве стрималася, щоб не заплескати в долоні, й вигукнула від радості:

– А можна мені взяти оцей аркушик?

– У якому сенсі «взяти»? – здивувався охоронець.

– Ну-у, це ж наш аркуш, значить, ми можемо його забрати.

Чоловік умить почервонів і його очі стали круглими, мов блюдця.

– Дитино, ти хоч розумієш, що верзеш?! – мало не вибухнув він. – І ти ще стверджуєш, що займаєшся в краєзнавчому гуртку? Хіба ви не вчили, що подаровані музею речі не можуть більше належати ні минулим власникам ні, тим більше, їхнім нащадкам?! Це нахабство!

– Але…

– І ніяких але! Забирайтеся звідси!

Охоронець виштовхав дівчаток на вулицю й зачинив за ними двері. Дарина почала нервово гризти нігті, хоча давно вже покинула цю погану звичку.

– Що робити? Що робити? – розмірковувала вона вголос. – Як роздобути той папірець?

Винести не дадуть ні за які гроші, та й грошей у нас немає, а мольфара в музей не затягнеш.

А йому ж лише б на хвилинку сюди – глянути, що там написано й намальовано.

Лише б подивитися… Точно! Йому ж не потрібен сам папірець – лише зображення на ньому.

Якщо я сфотографую його, то зможу показати мольфару. Але ні – картинка на екрані телефону вийде така дрібна, що дід нічого не розгледить. А якщо переплутає якийсь знак і потім щось не так начарує?! Ні, це не варіант…

– Можна ксерокопію зробити, – обізвалася Оленка.

– Точно! – вигукнула Дарина. – Як ти здогадалася?!

– Нещодавно ми з мамою ходили в бібліотеку по ноти мені для скрипки, але там був лише один примірник і на руки його не видавали. Тоді мама зробила ксерокопії, і в мене тепер є свої ноти.

– Молодчина! Повертаємося в музей.

Охоронець, побачивши Дарину з Оленкою, невдоволено насупився, відклав убік книжку й мовив:

– Мені міліцію викликати до вас, чи що? Я ж українською мовою пояснив – не віддам вам ніяких експонатів.

– Дядечку, не ображайтеся, будь ласка, – почала Дарина примирливо. – Ми вже зрозуміли, що не мали рації. Нам би зробити ксерокопію одного документа, й усе. Ми тільки на п’ять хвилин позичимо його, й одразу віддамо.

– О Боже! Ну як вам ще пояснити? Це НЕ- МОЖ-ЛИ-ВО! Все – геть звідси! І взагалі, я вже зачиняю, мені на обід пора!

Охоронець грюкнув дверима перед самим Да-ринчиним носом.

Дівчатка, засмучені поразкою, посідали на лавку в скверику поряд із музеєм і мовчки дивилися на дорогу. Говорити не хотілося, думати теж.

Усі спроби дістати документ виявилися безуспішними. Хвилин за десять охоронець вийшов з музею, зачинив двері й почимчикував кудись – мабуть, додому на обід.

– От би відмичку якусь, і відімкнути двері, – замріялася Оленка.

– За статистикою, більшість квартирних крадіжок здійснюється через вікно, – автоматично відповіла Дарина і перевела погляд на вікна музею.

В одному з вікон на першому поверсі була прочинена кватирка, щоб провітрювалося приміщення.

– Оленко, є ідея, – змовницьки прошепотіла Дарина й потягла сестру до вікна. – Бачиш кватирку? Доросла людина в неї не поміститься, навіть я не влізу, а ти можеш протиснутися.

– Але ж високо, я не дістану, – заперечила дів-чинка.

– Я підсаджу тебе на підвіконня, а ти вже якось спробуєш підтягнутися.

– Добре. А що далі?

– Підбігаєш до стенду, витягаєш з-під скла наш папірець і повертаєшся.

– Тобто ми його вкрадемо? – обурилася О ленка. – Красти не можна!

– Та ні. Ми лише позичимо на кілька хвилин. Зробимо копії і повернемо на місце. Ну як?

– Я не знаю, страшно трохи.

– А Остапові, думаєш, зараз не страшно самому, невідомо, де і з ким? Якщо не ми, то хто його врятує? Нумо, давай, як колись на яблуньку лізли, пам’ятаєш?

– Н-ну гаразд, спробуємо!

Дарина озирнулася, вперлася спиною в стіну будинку й присіла. Оленка стала їй на коліна, потім на плечі й перелізла на підвіконня. Дарина повернулася до сестри й підсадила її до кватирки. За мить Оленка опинилася в кімнаті.

Вибиратися з музею без допомоги сестри було важче. Але Оленка не розгубилася, підтягнула до вікна стіл і стілець, вилізла на них і так само швидко опинилася назовні.

Дівчатка побігли у фотостудію на сусідній вулиці й зробили кілька ксерокопій. Настінний годинник у студії показував другу. Щоб не марнувати часу на акробатичні номери з вікнами,

Дарина попросила у фотостудії чистий аркуш паперу, загорнула в нього викрадений папірець і підсунула його під вхідні двері музею.

Маршруток до скель Довбуша на автостанції не виявилося. Можна було взяти таксі, але в дівчаток не було стільки грошей. Довелося «голосувати» за мостом, біля повороту на Бубнище. Якийсь дядечко на вишневій «дев’ятці» змилостивився і погодився підвезти сестер.

Цього разу чекати дівчаткам не довелося. Чаклун з’явився одразу ж, щойно вони увійшли в печеру. Дарина простягнула йому аркуш із копією тексту закляття.

Мольфар довго вдивлявся в папір, проводив над ним паси руками, щось шепотів, замружившись. За якийсь час він запросив дівчаток сісти біля себе й розповів їм усе про чарівні сопілки та про їхню дію.

– Треба негайно повернути Остапа! – заметушилася Дарина. – Якщо я зіграю на сопілці, Остап почує мене, відізветься другою сопілкою й одразу опиниться тут, правильно?

– Може, й так, а може, й ні, – відповів мольфар. – Ми ж не знаємо, куди він потрапив і чи друга сопілка в нього. А головне – ми не знаємо магічної мелодії.

– Може, підібрати мотив? – втрутилася в розмову Оленка.

Чаклун сумно посміхнувся:

– Підбирати мелодію, маленька, можна до безкінечності.

– По-перше, я зовсім не маленька, я вже закінчила перший клас! А по-друге, подумаєш, велике діло – підібрати мотив, який ти вже коли-небудь чув.

– Цей мотив особливий, ти ніде не могла його чути.

– Я дуже добре чула, як Остап, перш ніж зникнути, стояв за дверима й награвав якусь мелодію.

– Чого ж ти мовчала досі?! – вигукнула Даринка.

– Та не мовчала я! Я вже добрих п’ять хвилин товкмачу вам, що можна підібрати мелодію, а ви все ні та й ні!

– Ну добре, добре, вибач, сестричко! Наспівай мені швиденько.

Оленка щось тихенько помугикала, згадуючи мотив, відтак упевнено проспівала мелодію, яка чимось нагадувала коломийку, а чимось сумну й журливу народну пісню.

Дарина повторила про себе мелодію і голосно, з точністю до нотки відтворила її на сопілці.
Запанувала тривожна тиша.

Минула хвилина, дві, п’ять… Нічого не відбувалося. Дарина знову повторила, потім знову й знову…

Відтак вона опустила голову й тихо мовила:

– Напевне, не та мелодія.

– Ні, неправда! – вигукнула Оленка й розплакалася. – Це та мелодія, я не помилилася!
Мольфар притулив її до себе й погладив по голівці.

– Не плач, маленька, – спробував він заспокоїти дівчинку. – Ти не винна. Мабуть, просто в Остапа немає другої сопілки і він не може відізватися. А може…

– Що «може», що? – запитала Дарина з тривогою. – Тільки не кажіть, що з Остапом щось сталося.

– Я й не кажу. Хоч я й чаклун, все ж не можу відчути, що з ним. Найкраще це відчуваєте ви, найближчі йому люди, а особливо ти, Дарино. І не забувай про бартку. Бачиш, вона ще світиться, тобто досі є зв’язок між вами. Це значить, що Остап живий. Тільки як допомогти йому? Треба застосувати інші чари, сильніші від чар опришківської сопілки. Зараз я зникну, та незабаром повернуся. А ви залишайтеся тут і не бійтеся. Печера під моїм захистом, тож вам нічого не загрожує.

І мольфар розчинився в повітрі…

Опришки визволяють Остапа
Остап сидів у пивниці й дрижав. Зуби цокотіли одночасно від страху й холоду.

Щоб хоч якось зігрі-тися, він притулив коліна до грудей і обхопив їх руками. Хлопець згадав усі способи втечі, коли-небудь бачені ним у пригодницьких фільмах чи прочитані в книжках.

Та жоден із них не годився тут, у реальному житті. Це тільки Джеймс Бонд чи Термінатор міг одним ударом кулака проломити стіну й звільнитися. Остап з розбігу всім тілом навалювався на двері, а вони навіть не здригалися. Пивниця була під землею, тож зробити підкоп під стіну теж неможливо…

Раптом хлопець почув, як хтось із зовні відчиняє пивницю. Двері зловісно заскрипіли, ніби не бажаючи впускати чужинця, та все ж відхилилися і на порозі з’явилася велика чорна тінь.

«Ну от і все, – подумав Остап приречено й заплакав. – Це прийшли по мене – вести на страту. Не побачу я більше ні маму з татом, ні Даринку з Оленкою».

Чорна тінь наблизилася до Остапа, нахилилася, легким порухом поставила його на ноги й мовила:

– А хто це в нас тут сльозами залився, га? Я прийшов визволяти славного малого опришка, а тут якесь мокре цуценя сидить і труситься.

– Дядьку Іване! – заволав Остап, упізнавши опришківського ватажка. – А я вже думав, що вас усіх повбивали й по мене прийшли. Ви не забули про мене!

– Ти врятував мене з полону, то як я міг не віддя-чити тобі тим же? Побили ми всіх шляхтичів давно, тебе тільки знайти не могли. Дмитро вже з ніг збився, розшукуючи. Усе банував, що не вберіг. Ходімо до нього швидше, бо геть здуріє старий з жалю.

Бойчук підхопив Остапа попід пахи й виніс на двір. Свиснувши кілька разів, ватаг підкликав решту опришків і повів усіх до лісу.

Дядько Дмитро підбіг до Остапа, обійняв, поплескав по плечах і більше вже не відпускав від себе.

Болехів палав вогнем. Опришки обібрали й спалили всі панські садиби, міцні парубки ледве тягнули повні бесаги, набиті грошима й коштовностями. Ще ніколи Бойчукові не вдавалося урвати таку велику здобич.

Йшли довго, дорогою Бойчук з цікавістю розпитував Остапа про життя в майбутньому. Ватаг ніяк не міг зрозуміти, як то так, що немає панів, ніхто нікого не примушує відбувати панщину й люди вільно їздять по цілому світу.

Та найбільше Бойчука зацікавила Остапова розповідь про запорозьких козаків. Опришок не уявляв, як можна зібрати ба-гатотисячну армію з простого люду й виступити проти регулярного війська польського коронного гетьмана.

– Оце сила-а-а, – мовив Бойчук замріяно, уявляючи, як козаки б’ють шляхту. – Тут ледве два- три десятки хлопців у ватагу нашкребеш. А як пер¬ший сніг припорошить, то й розлітається ватага по хатах та по сховках. От якби мені вдалося зібрати зо дві-три сотні парубків, усі Карпати вичистив би від шляхти ненависної.

– То йдіть на Січ, дядьку Іване, разом із загоном своїм. Такого славного отамана козаки з радістю приймуть до себе.

Бойчук нічого не відповів, лише лукаво посміхнувся й розгладив вуса.

Так, крок за кроком, слово за словом, вийшли опришки на велику рівну лісову галявину. Хлопці були помучені, але після такого вдалого походу ніхто не хотів спати. Збуджені перемогою, опришки прагнули свята.

– Гуляймо, братчики, аж до рання, гуляймо, леґіники! – загукав Бойчук і кинувся розпалювати ватру.

– Гуляймо!!! – підхопили хлопці. – Хай бачать шляхтичі, що не боїмося ми їхніх гайдуків і жовнірів, не втікаємо від них, хай бачать нашу ватру й приходять. Кому ще з панів, корчмарів і орендарів куля не дісталася, то дістане нині, як прийде.

– Гей, гуляймо! Та ж свята ніч на Івана Купала сьогодні! Сам пан Біг велів гуляти й ватру шанувати!

– А що, опришку наш найменший! – озвався Дмитро до Остапа піднесено. – А чи не хочеш спузаром нашим бути?!

– А хто такий спузар? – запитав Остап.

– То є дуже поважний чоловік у ватазі. Як виходять гуцули на полонину пасти маржину – овець та корів, то залишають одного з леґінів стерегти ватру. І не дай Боже, згасне ватра! Велика відповідальність лежить на спузарові. Не кожному ватаг довірить таку справу, лише тому, в кого безмежно вірить. То як, підеш спузаром у ватагу?!

– Піду! – відповів Остап радісно й побіг до лісу по сухі гілки, щоб ще більше розпалити багаття.

Хлопця розпирало від гордості, що опришки довірили йому таку важливу й відповідальну місію. На якийсь час він навіть перестав сумувати за родиною.

За традицією, в купальську ніч дівчата й хлопці завжди ворожили. Дівчата плели з квітів віночки й пускали їх на воду.

Віночок, пливучи за течією, мав привести дівчину до її судженого. Хлопці ж розпалювали величезне багаття й стрибали через нього, демонструючи свою молодецьку вдачу.

Купальський вогонь вважався чарівним, і парубок, стрибаючи через нього, не тільки очищався духовно, але й міг загадати бажання, яке обов’язково мало здійснитися. Найчастіше через вогонь хлопці стрибали разом зі своїми нареченими, загадуючи, щоб довіку любити одне одного й жити у злагоді.

Але в цю священну ніч опришки були без своїх дружин, наречених та подруг, тому й бажання загадували інші. Хтось мріяв розбагатіти, повернутися до родини, перебратися на Волощину, де ніхто не знав про його опришківське минуле, й зажити там спокійним розміреним життям.

А хтось навпаки – мріяв про нові криваві походи, про можливість ще й ще мститися клятим панам за кривду людську.

Про народні звичаї й опришківські мрії Остапові розповів дядько Дмитро, коли хлопець запитав його, для чого розводити таку велику ватру.

Вислухавши старого опришка, Остап теж захотів стрибнути через купальське вогнище й загадати бажання. А бажання було лише одне: не золото й скарби, не слава героя-воїна, а можливість повернутися додому й обняти Даринку з Оленкою.

На Остапове запитання, чи можна йому теж взяти участь в обряді священного вогню, дядько Дмитро на мить замислився, глибоко затягнувся люлькою і мовив, прищурюючись:

– Узагалі-то, через купальську ватру стрибають лише дорослі парубки, котрі вже чогось варті в цім житті. Душа дитяча ще не певна й не розуміє, чого їй по-справжньому бажати. Але ти, хоч ще малий і не вмієш біля маржини порати, і не виходив ще на полонину за ватагом, та вже пережив трохи на цім світі. І отамана нашого з полону визволив, і сам у полоні побував, та й поміч нам була від тебе неабияка. На пана ти йшов разом із чорними парубками, то чому й через ватру разом із ними не стрибати?! Думаю, життя вже навчило тебе, про що мріяти і чого бажати.

Дядько Дмитро голосно плеснув долонями об коліна й різко підвівся.

– Ану, братчики, розступіться! – вигукнув Дмитро. – Дайте й нашому найменшому леґіникові над ватрою беркутом молоденьким політати!

Опришки радісно заголосили, запрошуючи Остапа до гурту. Дядько Дмитро посміхнувся й легко підштовхнув хлопця вперед.

Наблизившись до вогнища, Остап злякався – полум’я сягало вище його голови. Годі було й думати, щоб так запросто проскочити й не попектися. Це, мабуть, була ще одна причина, через яку дітям забороняли стрибати через ватру.

Остап хотів уже відмовитися, та опришки підбадьорювали його, ви-гукуючи й розмахуючи бартками.

«Ех! Заради того, щоб повернутися додому, можна трохи й обпектися, – подумав хлопець і почав повільно відходити, щоб зробити якнайбільший розбіг. – Мама з татом мене виходять. А якщо бажання не сповниться і я не повернуся додому, то хоч опришки не сміятимуться з мене й вважатимуть героєм!»

Остап зупинився біля краю галявини, зробив кілька глибоких вдихів-видихів, як учив вчитель фізкультури, коли вони стрибали через гімнастичного коня, і почав розбіг.

Із кожним кроком ватра здавалася все більшою й більшою, аж поки не заполонила своїм яскравим полум’ям увесь навколишній простір перед Остапом. Жар близького вогнища вже наскрізь пронизував тіло й проникав навіть у мозок, випалюючи всі думки й бажання.

Але Остап усе одно біг уперед і вперто повторював: «Я хочу повернутися додому, я хочу повернутися додому». В останню мить перед стрибком Остап замружився і з усієї сили відірвався від землі…

Мольфар і червона рута
Мольфар з’явився в печері так несподівано, що Дарина з Оленкою аж зойкнули. Чаклун присів на великий камінь посеред печери, підкликав до себе дівчат і промовив:

– Діти, ви знаєте, що сьогодні не проста ніч? Сьогодні ніч Івана Купала.

– Я знаю-знаю, – защебетала Оленка, втішена, що може проявити ерудицію. – У дядька Івана, нашого сусіда, саме іменини. Він завжди у цей день вихваляється, що народився у ніч на Івана Купала. Тому його й назвали Іваном.

– А чи знаєте ви, – продовжив мольфар, – що в цю ніч, єдиний раз у році, зацвітає чарівна квітка – червона рута, котра здатна виконати будь-яке бажання того, хто її знайде?

– Але ж це вигадка, звичайна леґенда! – заперечила Дарина.

– І це говориш мені ти, Дарино? Ти, котра саме в цій печері пройшла через коридор часу й подорожувала в минулому? Чи, може, це теж була вигадка? І зачарована опришківська сопілка, по-твоєму, є вигадкою?

– Ні, не вигадка, – знітилася Дарина. – Але про сопілку й печеру ніхто леґенд не розповідає, а про чарівну силу червоної рути хто вже тільки не говорив: і казок про неї чимало, й пісень. Але ніхто так її й не знаходив. Тому якось вже й не віриться, що це може бути правдою.

– Звідки тоді казки й леґенди беруться? У кожній леґенді завжди є порівну правди й вимислу. Колись, може, й про ваші пригоди складатимуть казки й леґенди, а хтось говоритиме, що то все неправда.

– Ну гаразд, припустимо, ця рослина існує і розцвітає у ніч на Івана Купала. Але ж її ще ніхто ніколи не знаходив. То як ми її знайдемо?

– Про це я й хочу розповісти. Отже, слухайте й запам’ятайте: червону руту люди не знаходять не через те, що вона цвіте лише раз на рік уночі в глухих непролазних хащах, і навіть не через те, що від людей її охороняють лісові духи, а через те, що чарівна квітка сама обирає, кому показатися на очі.

Чари її дуже сильні, тож уявіть, що було б, якби кожен міг так запросто ними скористатися? Хтось полює за рутою заради грошей чи слави, хтось – щоб завоювати серце коханої чи коханого. Але щоб досягти багатства, слави чи кохання, не треба чар! Усе це можна здобути копіткою працею і чуйним ставленням до людей. Магія червоної рути дуже рідкісна, її не можна витрачати на будь- які забаганки. Тому квітка показується лише тому, в кого є особливе бажання, яке не можна виконати іншим способом.

– А як червона рута розрізняє, особливе це бажання чи ні?

Мольфар посміхнувся крізь густі вуса і відповів:

– На те вона й чарівна квітка.

– А що робити, якщо вона вважатиме наше бажання повернути Остапа недостатньо важливим для її магічної величності? – іронічно завважила Дарина.

– Це, дитинко, залежить від вас. Квітка відчуває настрій і почуття. Вона з’явиться перед вами лише в тому випадку, якщо відчує, що повернення брата справді є вашим найзаповітнішим бажанням. От ви, Даринко й Оленко, впевнені в тому, що нічого в світі не хочете так сильно, як знову побачити Остапа?

– Упевнені!!! – хором вигукнули дівчата.

– Тоді немає чого й хвилюватися – квітка неодмінно явиться вам, – промовив Мольфар задоволено й пригладив рукою бороду.

– А як щодо всякої нечисті, що охороняє руту й не підпускає до неї? – запитала стривожено Дарина.

Мольфар узяв у руки бартку, підніс її над головою й голосно промовив:

– А для захисту від усякої нечисті у вас є ось ця красуня! Пам’ятаєш, Дарино, що я говорив тобі й Остапові, коли дарував бартку?

– Пам’ятаю, звісно. Ви казали, що в ній наша спільна сила і що вона ще допоможе нам знайти наші скарби.

– От сьогодні бартка й допоможе вам віднайти найбільший скарб – вашого брата.

Дівчата схопили бартку й почали весело підстрибувати навколо неї.

– Не поспішайте радіти передчасно, – перебив дівочий танок мольфар. – По-перше, червона рута виконує бажання лише один-єдиний раз. По-друге, квітка ніколи не виконує бажання однієї людини наперекір іншій. Тому вона зможе повернути Остапа лише тоді, коли це буде і його найбільшим бажанням. Якщо ні, він назавжди залишиться в минулому. Ви впевнені, що в Остапа немає заповітнішої мрії, ніж повернутися до вас?

Дівчатка знітилися. Вони готові були на все, лиш би Остап повернувся. Та чи хоче Остап того ж? Сумніви захлиснули Дарину. Щоб розвіяти їх, треба було вирушати на пошуки чарівної квітки. Дівчинка міцно стиснула в руці бартку і впевнено виголосила:

– Я вірю в Остапа. У важкі хвилини ми завжди були разом, забували про наші суперечки й дбали одне про одного. Я вірю, що Остап так само хвилюється за нас, як і ми за нього.

– Що ж, – мовив мольфар, – це добре, що ти впевнена в братові. Беріть удвох з Оленкою бартку і вирушайте по чарівну квітку.

– А в якій бік іти?

– Не вибирайте дороги, йдіть навмання, серце саме виведе вас. Ну, рушайте, північ уже настала…

Міцно обхопивши руками бартку, Даринка з Оленкою вийшли з печери й занурилися в непроглядну темряву лісу.

Зоряне небо сховалося за гілками дерев, лише тьмяне, ніби фосфорне, сяйво бартки освітлювало їм шлях. Чорний ліс промовисто мовчав. Ані пташка небесна, ані звір лісовий не озивалися, наче намагалися не відволікати відважних дівчаток від пошуків.

Тримаючи чарівну бартку, Даринка з Оленкою могли не боятися лісових духів, які стерегли червону руту, та все ж їм було трохи моторошно. Дівчата тісніше тулилися одне до одного, міцніше стискали в руках бартку і вперто йшли вперед. Дарина не від-чувала, як довго вони з Оленкою блукали, не знала, чи йдуть вони прямо, чи ходять по колу.

Нарешті Дарині здалося, що вдалині за кущами щось замерехтіло. «Мабуть, зір падає від постійного напруження», – подумала вона, міцно заплющила і розплющила очі і знову подивилася вперед. Мерехтіння не зникало.

Обережно, щоб не злякати видіння, Дарина вказала Оленці на далекий вогник і пошепки пояснила, що далі треба йти навшпиньках.

Поволі, крок за кроком, дівчатка наблизилися до невеличкої галявини, оточеної віковічними соснами. Посеред галявини над травою здіймалося ледь помітне рожеве сяйво.

Дарина з Оленкою обережно ступили на галявину – і в ту ж мить над їхніми головами прогримів жахливої сили грім. З переляку дівчата попадали на землю.

Бартка випала у них з рук і щезла в траві. Товсті стовбури струнких сосен одразу ж задрижали й заскреготіли, мов струни гігантського контрабасу, а їхні могутні розлогі «лапи» захитало з боку в бік.

У гілках щось оглушливо загуло, засвистіло, заторохтіло, застогнало. Здавалося, що то прокинувся від сну пекельний духовий оркестр.

– Оленко, не бійся! Це лісові духи намагаються залякати й прогнати нас! – спробувала перекричати цю диявольську какофонію Даринка й кинулася шукати бартку.

На щастя, від падіння її тепле сяйво не згасло, й дівчинка швидко знайшла топірець.

Схопивши згубу, Дарина підбігла до Оленки, котра від переляку досі лежала в траві, й простягнула сестрі бартку. Оленка рвучко вхопилася за держак.

Одразу, мов по команді невидимого диригента, настала тиша. Налякана чарівною силою мольфарової бартки, нечисть відступила й затаїлася.

Дарина допомогла сестрі підвестися на ноги. Серце Оленки досі калатало, наче хотіло вирватися з грудей і втекти подалі від цього страшного місця.

Дарина міцно притулила сестричку до себе й почала заспокоювати. Коли маленьке серденько трохи вгамувалося й більше не просилося на волю, Дарина попустила обійми, щоб озирнутися – їй здалося, що поряд палахкотить вогонь. Побачене так вразило дівчинку, що вона застигла від здивування.

Посеред галявини, сяючи й переливаючись безліччю червоно-бордово-рожевих відтінків, гордо височіла, мов пишна королева під час урочистого балу, чарівна квітка рута. Її сяйво здіймалося вгору прозорим блискучим німбом і манило за собою.

Нарешті оговтавшись, Дарина обережно підійшла до квітки. Оленка тихенько йшла вслід за сестрою і боязко визирала з-за її спини. Нахилившись, Дарина простягнула до червоної рути руку.

Квітка ледь здригнулася, ніби схиляючись у вітальному поклоні. Дарина легенько торкнулася пальцями до ніжних сяючих пелюсток. Вони були такі тендітні, так не хотілося їх зривати й нищити цю неземну красу.

Зачарована квіткою, Дарина вже готова була відмовитися від свого бажання зірвати руту. Однак у якусь мить їй здалося, що вона відчуває жар вогню й чує голос Остапа: «Я хочу повернутися додому, я хочу повернутися додому». Дарина миттю отямилася і, міцно схопивши квітку, з усієї сили смикнула її до себе.

Ніжне оксамитове стебло натужно тріснуло й відірвалося від землі. Прозорий сяючий німб завис над квіткою, ніби прощаючись, і легко, наче під дією невидимого повітряного потоку, понісся у височінь.

Ліс знову занурився у темряву…
Дарина притулила до грудей О ленку. «Ну от і все, – з відчаєм подумала вона. – У нас нічого не вийшло. Тепер Остап навіки залишиться невідомо де. Як він тепер житиме без нас, а ми без нього?»

Дарина з усіх сил намагалася триматися, міцно заплющила очі й до крові прокусила губу, щоб не розплакатися. Якби поряд не було Оленки, вона б уже, напевне, давно лежала в траві й ридала. Але їй треба бути сильною, щоб підтримувати сестру.

Та раптом… Дарина розплющила очі й побачила, що менша сестра й не збиралася сумувати, натомість весело сміялася, радісно підстрибувала й показувала пальцем кудись за спину Дарини.

Вона швидко озирнулася і побачила… Остапа. Хлопець стояв на краю галявини, вбраний у дивні штани й сорочку з простого грубого полотна, і намагався загасити одяг, який у кількох місцях тлів і димів.

– Остапе!!! – радісно вигукнула Дарина й кину-лася до брата.

Той нарешті теж помітив сестер і чимдуж по¬мчав до них…

Повернення додому
– Що ж, дорогі мої, – мовив поважно Мольфар, вислухавши Остапову історію про чарівну сопілку Василя Баюрака й про відважного отамана Івана Бойчука. – Засиділися ми з вами. Вже он сонце за горами сходить. Ви знову разом, тож повертайтеся здорові додому, до мами й тата.

– І до бабусі, – додала Оленка.

– І до бабусі, – посміхнувся Мольфар.

– Та не щезайте більше, не розгублюйте скарби свої найцінніші, тримайтеся міцно вкупі, як пальці в кулачку, – додав чаклун і стиснув перед обличчям жилавий кулак.
* * *
У Долину діти приїхали першою ранковою маршруткою. Треба було потрапити додому раніше від бабусі, котра ось-ось мала повернутися з Івано- Франківська.

І поки вона прийшла додому, Остап, Дарина й Оленка, мов ніде нічого, мирно бавилися на подвір’ї, вдаючи з себе слухняних дітей.

Найперше бабуся поцікавилася, чи діти не голодні й чи не трапилося з ними чогось, поки її не було вдома. Остап із Дариною найдужче пере­ймалися, щоб не проговорилася Оленка, але та вела себе, мов справжній партизан.

Коли ж приїхали тато з мамою, Остап сам мало не видав усіх.

Якось Олена запитала у батька:

– Тату, а ти знаєш, хто такий Іван Бойчук?

– Звісно, ми з ним в одній групі в політехнічно­му вчилися. А ти звідки про нього знаєш?

– Х-ха! Я навіть знаю, що він організував ватагу й грабував панів, забираючи у них гроші й золото!

– Та ну, не вірю, – заперечив батько й махнув рукою. – Він був найтихішим у групі, мухи не обра­зив би. Може, ти про якогось іншого Бойчука гово­риш? Ти його по телевізору бачила, у кримінальній хроніці? Який він із себе?

– Такий високий, великий, з отакенними вуса­ми і з крисанею на голові.

– З чим-чим на голові? – не зрозумів тато.

– З крисанею. Ну шапка така гуцульська, хіба ти не знаєш?

Тато здивовано закліпав очима. На допомогу прийшов Остап.

– Тату, Олена про опришків начиталася і патя­кає собі.

– Он воно що. Тепер зрозуміло, про якого Бой­чука мова. А знаєш, що він і в наших краях з опри­шками ходив? А потім подався на

– Та ну! – аж підскочив Остап. – Невже таки послухав моєї поради?!

– Не зрозумів, ти це про що?

– Ой, – осікся Остап, розуміючи, що бовкнув зайве. – Та я… та ми… ми просто тут… одне слово, нам було нудно, ми гралися в опришків і придуму­вали різне…

– Ось чому ваша бартка лежить у коридорі така бруднюща! Може, вона вже не потрібна вам і настав час віднести її в комісійний магазин?

– Ні-і-і!!! – закричали діти й кинулися в кори­дор до бартки, щоб відчистити її і знову повісити на стіну, де вона чекатиме нових цікавих та захоплю­ючих пригод…

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Канікули Остапа і Даринки  ”
Андрій Бачинський
Видавництво: “Грані – Т”
м. Київ, 2011 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: