TOU

Карамелькіно

Марина Кірносова

Андрійко дуже любив солодощі, а найбільше цукерки. Він міг з’їсти штук десять за раз, навіть забувши поділитися з іншими.
– Цукерки – це добре, Андрійко, але ж, потрібно їсти і супчик, і котлетки, і овочі, і фрукти, і, звичайно, кашку. Саме вони дають тобі здоров’я і багато сил, – говорила мама.
Андрійко їв не досить добре, і на тарілці завжди залишалася половина їжі.
– Я більше не можу… Нічого не лізе… – промовляв зі стоном Андрійко.
Та тільки вставав зі стола біг за цукерками. Вазочку з ними вже почали ховати по різних шафах, але для Андрія це було навіть цікавіше – він придумав, що грає в пошуки скарбів.
А ще, він просив бабусю та дідуся, щоб вони завжди привозили солодощі. Та вони вже боялися приходити до внука без солодких гостинців!
На вулиці у друзів можна випросити цукерки… Так і знаходила мама Андрія у нього під подушкою та в шафі обгортки від солодощів.
– Звідки ж вони беруться! –охала вона.
Одного разу, Андрійко знайшов на верхній полці маминої шафи величезну коробку з шоколадними цукерками. Вона була новенька, мама її купила для святкового столу на Новий рік. Андрійко дивився на коробку, і тримався цілих 10 хвилин! Але потім рука сама потягнула целофанову обгортку…
– Ай-яй-яй! Як не соромно! – почув хлопчик якийсь тоненький голосок.
– Хто це? – злякався він.
– Я мешканець країни Карамелькіно! Навіщо тобі цей шоколад? Ми його взагалі не їмо. У нас все із карамелі.
– Ого! Я ж найбільше люблю карамель! – Андрійко озирнувся по сторонам і примітив на комоді малесенького чоловічка в жовтому костюмі з блискучими карамельними ґудзиками.
– Якщо бажаєш, я покажу тобі свою країну. До речі, звати мене Льодяником, – маленький чоловік ввічливо поклонився.
– А я Андрій! Ну давай скоріше до твоєї країни!!! – голосно промовив хлопчик.
– Може спочатку покладеш коробку на місце? А то мама засмутиться.
– Ну добре, добре, – нетерпляче промовив Андрійко.
Тут він відчув як стає все меншим, раптом все закрутилося і через мить він опинився посеред вулиці незнайомого міста. Все навколо – і будинки, і рослини, і навіть люди з тваринами, були злегка прозорими.
– Так, тут все з карамелі. Спробуй, – льодяник підвів хлопчика до величезного дерева.
Андрій відламав маленьку гілочку з трьома листочками.
– Смачно!
– А ось там клумба з квіточками різноманітних кольорів. Всі різного смаку. І лимонні, і апельсинові, і м’ятні, абрикосові, вишневі… Всього двадцять п’ять варіантів.
– Хочу скуштувати всі!
– Ну, залишайся з нами. Тут є пустий будиночок недалеко. В нас стільки карамелі, що ми робимо з неї будинки, дитячі майданчики, навіть автомобілі у нас карамельні.
– Мені подобається! Я залишаюсь, покажи мені мій будинок, – скомандував хлопчик. Він так зрадів, що, навіть, забув подякувати Льодянику.

Перший день пройшов швидко та дуже цікаво. Андрійко їв карамель та гуляв по місту, катався в карамельних ковзанах по карамельному катку, грав на карамельному дитячому майданчику, залазив на карамельні дерева.
Проте вже через три дні Андрію стало сумно, та ще й животик почав боліти. Він пригадував мамин супчик, гречану кашку і картопляне пюре… Хлопчику дуже захотілося додому і він почав плакати сидячі біля фонтану, з повільно витікаючою карамеллю.
– Що трапилося? Чому плачеш? Я йду кататися на карамельному катері, пішли разом? – почув Андрій Льодяника.
– Не хочу ні катера, ні карамелі, додому хочу…
– А хочеш я полечу на карамельному літаку з тобою в країну шоколандію ?
– Ні не хочу більше нічого солодкого… Я тепер хочу інших смаків…
– Інших смаків? – Льодяник скривився. – Як цього взагалі можна хотіти. Я зараз відправлю тебе додому, раз тобі не подобається більше у нас! – Льодяник ображено насупився.
Хлопчик почав збільшуватися, а все навколо крутитися, доки не злилось в усі кольори веселки. Андрійко стояв біля шафи у себе дома. Він почув голоси батьків на кухні.
– Мама я хочу їсти! – хлопчик прибіг до мами. – Що у нас сьогодні на обід?
– Червоний борщ та вареники з картоплею.
– Як смачно пахне! Я піду мити руки та буду через мить. З’їм усе, що ти мені покладеш. Це правда, от побачиш!
– Це точно наш син? – посміхнувся батько.
– Цікаво, як він обіцянку виконає, – недовірливо відповіла мати.
– А от зараз і побачимо, ти йому побільше поклади, – веселився тато.
Андрій швидко з’їв все, що йому дали, та ще й подякував мамі. З того часу він полюбив їсти корисну їжу, помітно виріс і став сильнішим.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 30

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: