TOU

Караван-баші

Туркменські народні казки

Було таке чи й не було, а був собі один караван-баші(Караван-баші —людина, яка очолює караван). Багато земель обходив він з караванами, та минули літа, і караван-баші зістарівся. Що не день, то все дужче пригнічував його тягар років, так що невдовзі не зміг він уже водити каравани.
Якось надумалися його односельці поїхати у чужу країну по збіжжя. Приходять вони до караван-баші та й кажуть:
— Ага, будь нашим поводирем.
А в цього караван-баші в кожній країні і друзі, і знайомі, знав він, де що дешевше купити і коли.
— Гай-гай,— відповідає скрушно караван-баші,— старий я вже, геть підупав на силі. Шукайте собі іншого ватага.
— Що ти, ага,— одказують люди,— ти й такий краще попорядкуєш, ніж інші. Хто зможе стати на твоє місце? Ото хіба твій менший брат, якщо ти вже не зможеш.
— Гаразд,— погодився караван-баші.— Коли так беріть меншого брата. Я дам йому листи, і, куди, б ви не приїхали, в кожному місті знайдуться мої знайомі, які допоможуть вам.
Стали люди споряджати караван, а старий караван-баші тим часом понаписував листи до знайомих, щоб допомогли його землякам в усякому ділі.
Коли менший брат сів на коня, підбіг до нього син старого караван-баші й попросив:
— Привези мені щось у подарунок!
Провели селяни караван за село й побажали всім щасливо повернутися додому.
Іде собі караван помаленьку, потихеньку, поки не прибув до того міста, куди треба було.
Походили вони по місту, поторгували на базарі, накупили чого треба.
Згадав і менший брат, що треба купити подарунок синові старшого брата. Аж бачить — пташка продається.
— Що це за пташина і скільки за неї просите? — пи¬тає.
— Такій пташці одна ціна — сто золотих і не менше,— одказує хазяїн пташки.
— Схаменися, ага, хіба ж бувають пташки по сто золотих? Та й що це за пташина аж на таку ціну?
— Це папуга. Коли підросте, буде вельми мудрий. Розмовлятиме, як людина, та ще й поради даватиме, на розум наставлятиме. Для людини, яка тямить щось у цій справі, така пташка безцінна: вона приносить щастя. Маєш гроші — купи, тоді сам побачиш, що я казав правду.
Віддав брат караван-баші сто золотих, купив папугу, та й поїхали.
Довго їхав караван чи недовго, багато перетнув шляхів та пустель чи й ні, а вже підходив до свого села. Аж назустріч їм син караван-баші. Тільки не зустрічати караван вийшов юнак, а надумався покинути отчий двір, образившись на старого батька.
Брат караван-баші умовляє:
— Негоже, хлопче, так робити, та й батько ж твій вже зовсім немічний. Вернися з нами!
Але скільки не просив, скільки не говорив, син караван-баші своєї править:
— І не вмовляйте, дядьку, бо коли я собі так поклав, то вже не повернуся!
Стали тоді всі благати — тільки ж ні та й ні! »
Менший брат караван-баші й каже:
— Коли я відпущу тебе самого, то як же постану перед очима старшого брата? Краще вже й сам піду з тобою.
Перепросив брат караван-баші своє товариство та й подався з небожем у дорогу. Чимало доріг, пустель, гір і долин перетнули вони, поки дісталися до одного міста.
А там поселилися в караван-сараї.
Ватага ж, яку очолював менший брат, приїхала нарешті до свого села, і старий караван-баші разом з усіма вийшов зустрічати караван.
Побачив старий караван-баші, що немає його брата, занепокоївся та й питає:
— А де ж це мій брат?
А йому й відповідають:
— Коли ми вже під’їжджали до села, трапився нам ваш син. Він сказав, що образився на вас і через це пішов з дому. Почав ваш менший брат просити того, щоб вернувся додому, благали й ми, але син ваш не слухався. Тоді ваш менший брат подумав, що не зможе постати перед вами без вашої дитини, і поїхав разом з юнаком, сподіваючись якось умовити його.

Зажурився караван-баші, але сказав:
— Що ж, немає сьогодні, завтра будуть. Я радий, що ви щасливо повернулися додому!
І всі розійшлися по домівках.
А тим часом син і брат караван-баші продали, вже все, що в них було, навіть коня, і невдовзі не мали за що купити хліба.
Ось і почав дядько умовляти небожа:
— Вернімося додому, інакше з нас посміються на чужині.
Та юнака годі було вмовити.
Сів дядько та й думає, що їм робити, коли чує — чийсь голос промовив:
— Падишахові потрібен пастух. Якщо ви згодні, то вам щомісяця платитимуть трохи грошей.
Озирнулися син і брат караван-баші, щоб зрозуміти, хто ж це говорить, і побачили папугу. Пішов тоді брат караван-баші й домовився, що пастиме корів падишаха. Гроші віддав небожеві, а сам пішов до череди.
Але за кілька днів хлопець витратив ці гроші та й зажурився: «Що ж мені тепер робити?»
Коли це папуга знову заговорив:
— У падишаха є дочка, котра від народження ще й слова не сказала. Падишах звелів оголосити, що віддасть свою дочку за того, хто зуміє заохотити її до розмови. Коли ти прийдеш туди, то побачиш під дверима падишаха цілу юрбу людей. То сини шахів, які поз’їжджалися з усього світу, щоб примусити дівчину заговорити. Ти ж не зважай, а йди прямо в покої — там у ліжку, оточена служницями, лежатиме з заплющеними очима донька падишаха. Увійшовши, посади мене на жердину, а сам починай розповідати таку історію:
«Було чи й не було, а жили собі колись троє товаришів. Один — столяр, другий — кравець, а третій — мулла (священник у мусульман). Надумалися вони якось помандрувати в чужі краї. Ідуть та й ідуть, аж захопила їх у степу ніч. Вирішили вони заночувати на великій дорозі та й поділилися, кому стати на сторожі в першу третину ночі, а кому в другу й третю. Першому випало столярові, кравець і мулла ж полягали спати.
Нудно сидіти столярові без діла, зламав він дубця, та й захотілося йому зробити людину. Захотілося, то й зробив, та ще так добре, що не можна було відрізнити від живої. Так минула третина ночі. Розбудив столяр свого товариша, ліг на його місце, й заснув. А кравець зирк — неподалік хтось стоїть. Підійшов ближче, аж то дерев’яна постать,— якби в одязі, то за живу душу можна прийняти. Сподобалася кравцеві майстерність товариша, і захотілося йому одягти ту деревину. Зробив він косу, пошив халат і черевички — і стала серед степу гарна-прегарна дівчина.
Так минула друга третина ночі, і кравець розбудив муллу, а сам спокійно заснув.
Озирнувся мулла та й побачив чиюсь постать. «Хто ж це?» — подумав він і підійшов ближче. Дивиться — стоїть гарна-прегарна дівчина, і єдине, чого їй бракує,— життя. Зрозумів мулла, що це витвір рук його товари¬шів, і став молити бога:
— О аллах, ти єдиний можеш дати цій дівчині душу!
Молитва його була почута, в дерево перейшла душа,і дерев’яна дівчина ожила. І така гарна стала, що назвати б її зорею, так рот у неї є, назвати б сонцем — так очі є, мов мигдаль, і вуста ніжні, мов пелюстки, і стан тонкий, мов у комахи.
Попрокидалися вранці друзі та й почали сваритися…
— Ось тут,— вів далі папуга, звертаючись до юнака,— ти й запитай: «Кому ж із трьох товаришів має належати дівчина?» Донька падишаха мовчатиме, а я обізвусь: «Кому ж, як не столярові». І коли ми почнемо з тобою сперечатися, дівчина не втримається і щось та скаже. А коли вже вона щось скаже, то щастя наше!
Вислухав юнак поради папуги та й, узявши його з собою, подався до палацу. Приходить, а там уже цілий гурт юнаків, кожен сподівається, що спонукає доньку падишаха до розмови. Дійшла черга і до сина караван-баші. Заходить він у покої, а там, заплющивши очі, лежить дівчина, така гарна, що й сказати не можна. Посадив юнак папугу та й почав оповідати те, чого папуга навчив.
— Ось і почали троє друзів гадати, кому має належати дівчина. А ти як гадаєш? — запитав юнак у доньки падишаха.
Та не встигла й подумати, як папуга промовив:
— Навіщо й питати? Авжеж тому, хто її зробив.
— Ба ні,— одказав юнак,— адже одягнув її, як людину, кравець. А тому вона має бути кравцева.
Тут донька падишаха схопилася, сперлась на лікоть і каже:
— Дівчину оживив мулла. А тому вона має належати муллі. 
— А чому саме муллі? — запитав неначе в папуги син караван-баші.
— А тому,— повела далі донька падишаха,— що завдяки муллі дерево ожило. Бо що з тієї деревини, коли вона не дихає?
Служниці, які товпилися довкола доньки падишаха, чимдуж пустилися, спотикаючись та падаючи, до падишаха, бо той давно обіцяв: «Коли хтось примусить мою доньку заговорити, то я обдарую ту з вас, котра перша принесе мені радісну звістку».
Прибігла до падишаха ціла купа служниць, а той був такий радий, що подарував усім по халату, ще й одного звелів віднести юнакові, котрий спонукав його доньку до розмови. І ще наказав падишах служницям:
— Прислуговуйте йому, як тільки можете, а самі придивляйтеся до нього, що він за людина.
Повернулися служниці в покої доньки падишаха й одягли сина караван-баші в розкішний халат, що падишах подарував. Син караван-баші взяв папугу й пішов додому.
А вдома папуга й каже:
— Юначе, завтра ти знову підеш до падишахової доньки, й коли треба буде знову спонукати її до розмови, ти розкажи їй ось що:
«Було таке чи й не було, а жив колись один багатий купець. І мав він трьох синів. Якось послав купець сватів до однієї дівчини-красуні, а синам звелів:
— Кожному з вас я дам стільки-то сотень грошей ще й товарів на продаж, і їдьте ви, куди вам заманеться. Хто з вас найкраще доведе справу до кінця, тому й віддам дівчину-красуню.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Туркменські народні казки”
Переклад – Г. Халимоненко
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: