TOU

Карлсон прилітає знов

Астрід Ліндгрен

— Як мені тут гарно,— сказав хлопець.

Він сидів на ґаночку поряд з Карлсоном, жував булочку, пив шоколад і дивився на стокгольмські дахи та вежі, що блищали на сонці. Булочки були добрі, шоколад теж був смачний. Він сам зварив його у Карлсоновому коминку.

Всього, що було треба,— молока, цукру,— Карлсон роздобув на кухні внизу.

— І за кожну краплю сповна заплачено п’ятьма ере, що лежать на столі в кухні,— сказав Карлсон.— Як хто вже чесний, то завжди буде чесний, нічого не вдієш,

— А де ти набрав стільки п’ятаків? — спитав Малий.

— З гаманця, що знайшов днями на вулиці,— відповів Карлсон.— Повний п’ятаків і ще всяких інших грошей.

— То ж якийсь бідолаха загубив гаманця! — сказав Малий.— І, мабуть, журиться.

— Авжеж,— сказав Карлсон.— Коли вже хто шофер таксі, то хай пильнує своїх речей!

— А звідки ти знаєш, що то був шофер таксі? — здивувався Малий.

— Знаю, бо бачив, як він упустив гаманця,— відповів Карлсон.— А що він шофер таксі, то видно було по значкові на шапці. Я ж не дурний.

Малий докірливо глянув на Карлсона. Так з чужими речами не роблять, він повинен сказати це Карлсонові. Але ж не обов’язково тепер… хай колись іншим разом! Тепер він хотів тільки сидіти на ґаночку, грітися на сонці, їсти булочки, пити шоколад і слухати Карлсона.

Карлсон швидко вм’яв усі сім булочок. Малий не був такий спритний. Він доїдав тільки другу, а третя ще лежала біля нього на ґаночку.

— О, як мені добре! — тішився він.

Карлсон нахиливсь і пильно глянув йому у вічі.

— Ні, не може бути. Тобі, певне, недобре. Він приклав Малому руку до чола. [416]

— Я так і думав. Типова булочкова гарячка. Малий здивувався.

— А що таке… булочкова гарячка?

— Нею хворіють, коли з’їдять забагато булочок.

— Тоді в тебе ще більша булочкова гарячка,— сказав Малий.

— Дарма ти так думаєш,— мовив Карлсон.— Я вже хворів булочковою гарячкою, коли мав три роки. А вона буває тільки раз на віку, точнісінько як кір чи коклюш.

Малий зовсім не почувався хворим і намагавсь пояснити це Карлсонові. Та Карлсон присилував його лягти на ґаночок і став ревно бризкати йому шоколадом в обличчя.

— Мабуть, ти вже не зомлієш,— сказав він. Потім схопив останню булочку Малого.— Більше ані булочки, а то помреш! І уяви собі, яке щастя для бідної булочки, що я тут є. Бо вона б лежала на ґаночку зовсім самітна,— додав він і швидко з’їв булочку.

— Тепер вона вже не самітна,— сказав Малий. Карлсон задоволено погладив себе по животі.

— Ні, тепер вона разом з іншими сімома, і їй там добре!

Малому також було добре. Він лежав собі на ґаночку й— думав, що бути хворому на булочкову гарячку просто чудово. Він уже наївся і залюбки віддав Карлсонові булочку.

Аж ось Малий глянув на годинника. Було кілька хвилин до третьої. Він засміявся.

— Скоро прийде панна Цап і відімкне мені двері. О, як би я хотів побачити її, коли вона зайде до моєї кімнати, а мене там нема!

Карлсон приязно поплескав його по плечу.

— Звертайся з своїми дріб’язковими бажаннями до Карлсона, і він усе тобі влаштує. Скоч лишень та принеси мого бінокля: він висить на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи, під самою стелею.

Вилізеш на верстат.

Малий захихотів.

— Добре, але ж у мене булочкова гарячка. Хіба не треба більше лежати?

Карлсон похитав головою.

— Лежати й хихотіти… І ти думаєш, це поможе проти гарячки? Навпаки, що більше ти гасатимеш вулицями й дахами, то швидше видужаєш, можеш прочитати це в кожній лікарській книжці.

І хоч Малий залюбки хворів би далі на булочкову гарячку, він слухняно заскочив до хати, виліз на столярний верстат і зняв бінокля, що висів на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи.

На тому самому гвіздку висіла також картина — аркуш картону з червоним півником в одному куточку. Карлсон сам намалював її. Малий тепер згадав, що Карлсон найкращий у світі майстер малювати півнів.

Картина звалася “Дуже самітний червоний півень”, так на ній написано. І півень був таки дуже самітний, маленький і червоний, зовсім не такий, як ті півні, що їх Малий бачив за своє життя.

Та він не мав часу довше роздивлятися на картину, бо ось-ось доходила третя година, тож треба було поспішати.

Карлсон уже завів моторчика, і тільки-но Малий вийшов з біноклем, він миттю схопив його, перелетів через вулицю і сів на дах якраз навпроти їхнього будинку.

Тоді Малий усе збагнув.

— Ой, як звідси гарно дивитися, коли маєш бінокля і хочеш заглянути до моєї кімнати!

— Еге ж, і бінокля маємо, і заглянути хочемо,— сказав Карлсон і приклав бінокля до очей.

Потім він дав бінокля й Малому.

І той побачив свою кімнату так чітко, ніби сидів у ній. Он його ліжко, он Бімбо спить у кошику, он стіл з підручниками, а он годинник на стіні. Він саме вибив третю. Але панни Цап не видно.

__ Спокійно, тільки спокійно,— сказав Карлсон.— Вона вже йде, бо мені мурашки забігали по спині, та й димар двигтить.

Він відняв у Малого бінокля і приклав собі до очей.

— А що я казав! Ось відчиняються двері, ось вона заходить, така мила, ласкава, як ватажок людоїдів.

Малий зайшовся сміхом.

— Так, так, ось вона витріщає очі. Де Малий? А що, як він упав з вікна?

Панна Цап, мабуть, так і подумала, бо підійшла до вікна, зовсім перелякана. Малому аж стало її шкода. Вона перехилилася через підвіконня і глянула на вулицю, ніби сподівалася побачити там хлопця.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Карлсон прилітає знов ”
Астрід Ліндгрен
Переклад з шведської- Ольги Сенюк
Видавництво: “Рідна мова”
м. Київ, 2017 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: