TOU

Карлсон прилітає знов

Астрід Ліндгрен

— Навіщо ж мені дзвонити про таке? — здивувався Малий.

— Ну… бо приємні й підбадьорливі слова треба казати своїм приятелям приблизно кожні п’ять хвилин, а я не можу так часто прилітати сюди, збагнув?

Малий задумливо подивився на Карлсона.

— Я ж також твій приятель, правда? Але я не пам’ятаю, щоб ти колись казав мені приємні й підбадьорливі слова.

Карлсон засміявся.

— Це зовсім інша річ! Ти просто дурненький хлопчисько!

Малий кивнув. Він знав, що Карлсон правду каже.

— Але ти хоч принаймні любиш мене?

— Еге ж, далебі, люблю,— мовив Карлсон.— Я й сам не знаю чому, але майже завжди думаю про тебе, коли не можу заснути після обіду.

Він поплескав Малого по щоці.

— Звісно, люблю тебе… мабуть, трохи через те, що ти зовсім не схожий на мене, бідолашна дитино.

Він знявся до вікна і на прощання помахав Малому рукою.

— А якщо ти дзвонитимеш, наче на пожежу,— додав Карлсон,— то це означатиме, що десь справді горить або “Я знову збудив тебе, любий Карлсоне, бери великого кошика і ходи забрати всі мої іграшки… я віддаю їх тобі”.

І Карлсон полетів.

Але перед Малим на підлозі влігся Бімбо й замахав хвостом. Він так завжди показував, що радий комусь і хоче, щоб хтось із ним погрався. Малий ліг біля нього. Бімбо підстрибнув і заскавулів з радощів. Потім виліз Малому на руки й заплющив очі.

— Тобі приємно, що я не в школі і що я ізольований? — спитав Малий.— Ти, Бімбо, напевне, вважаєш, що я найкращий у світі?

Невеличкий привид із Васастаду

Малому випав довгий, самотній день, і він не міг дочекатися вечора. Йому здавалося, що то якийсь особливий вечір, ніби новорічний. Він грався з Бімбо, роздивлявся на свої марки і трохи вчив арифметику, бо не хотів відставати від своїх товаришів у. класі. Коли ж, на думку Малого, Крістер мав уже прийти зі школи, він зателефонував йому і розповів про скарлатину.

— Я не міг піти до зубрильні, бо я ізольований, розумієш!

Малий вважав, що це прозвучало просто чудово. Крістер, певне, теж так вважав, бо зовсім принишк.

— Можеш розповісти про це Гуніллі,— додав Малий.

— Тобі не нудно? — озвався нарешті Крістер, коли трохи отямився.

— Ні, адже я маю…— почав Малий і замовк.

Він хотів сказати “Карлсона”, та не міг через тата. Весною, звичайно, Крістер і Гунілла кілька разів бачили Карлсона, але це було ще до того, як тато звелів, щоб ніхто з них не розповідав про Карлсона жодній живій душі. Відтоді Крістер і Гунілла забули вже про нього, і Малий вважав, що це тільки на краще.

“Бо тепер він став моїм власним таємним Карлсо-ном”,— подумав собі Малий. Він квапливо попрощався з Крістером:

— Бувай, мені тепер ніколи.

Сумно було Малому обідати з самою тільки панною Цап. Але вона насмажила справді смачних тюфтельок, і Малий з’їв їх добру купку. Наостанці він дістав пирога з яблуками у ванільній підливі.

І тоді хлопцеві почало здаватися, що панна Цап не зовсім безнадійна.

“Найкраще в хатнього цапа — це пиріг з яблуками,— міркував він,— а найкраще в пирога — це ванільна підлива, а найкраще у ванільної підливи — це те, що я їм її”.

І все-таки то був зовсім не веселий обід — стільки місць за столом стояло порожніх! Малий тужив за мамою і татом, за Боссе й Бетан — за всіма по черзі. Ну, йому справді-таки було сумно, до того ж, панна Цап весь час говорила про Фріду, а та вже Малому страх як набридла.

Та ось настав вечір. Була осінь, і смеркало швидко. Малий стояв біля вікна блідий з напруження і дивився, як над дахами спалахують зірки. Він чекав. Це було гірше, як у новорічний вечір. Тоді доводиться чекати тільки на якогось гнома, а що таке гном проти невеличкого привида з Васастаду — ніщо!

Малий нервово кусав нігті. Він знав, що тепер десь там нагорі Карлсон теж чекає. Панна Цап сиділа в кухні й парила собі в балійці ноги. Вона щодня парила їх, і ще мала прийти віддати Малому на добраніч. Вона обіцяла, що прийде. Отоді й настане пора подзвонити Карлсонові. А потім… о господи, як каже панна Цап, о господи, як же буде цікаво!

— Якщо вона не прийде скоро, то я лусну з нетерплячки! — промурмотів Малий.

Та ось вона прийшла. Малий побачив у дверях її великі босі вимиті ноги і аж стріпнувся, як рибина,— так злякався, хоч він і чекав на неї, і знав, що вона має прийти.

Панна Цап невдоволено поглянула на нього.

— Ти чого стовбичиш біля відчиненого вікна в піжамі? Ану гайда в ліжко!

— Я… я просто дивлюся на зірки,— затнувся Малий.— А ви не хочете поглянути на них?

То Малий так хитро хотів заманити її до вікна. Водночас він непомітно просунув руку за завісу, де був мотузок, і щосили шарпонув за нього. Він почув, як на даху задзвонив дзвоник.

Панна Цап теж почула.

— Щось нагорі торохтить,— сказала вона.— Дивно.

— Авжеж, справді дивно,— погодився Малий.

І він затамував віддих. Бо з їхнього даху знявся невеличкий, зовсім круглий привид і полинув перед вікном. І враз Малий почув мелодію — дуже тиху й дуже жалісливу, але він не сумнівався, що то “Жалобна при-видова пісня” линула серед осінньої ночі.

— Ти глянь-но… он… о господи! — мовила панна Цап.

Вона зблідла як смерть і сіла на стілець. А ще казала, що не боїться привидів!

Малий спробував заспокоїти її.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Карлсон прилітає знов ”
Астрід Ліндгрен
Переклад з шведської- Ольги Сенюк
Видавництво: “Рідна мова”
м. Київ, 2017 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: