Карлсон прилітає знов
Астрід Ліндгрен
— Навіщо ж мені дзвонити про таке? — здивувався Малий.
— Ну… бо приємні й підбадьорливі слова треба казати своїм приятелям приблизно кожні п’ять хвилин, а я не можу так часто прилітати сюди, збагнув?
Малий задумливо подивився на Карлсона.
— Я ж також твій приятель, правда? Але я не пам’ятаю, щоб ти колись казав мені приємні й підбадьорливі слова.
Карлсон засміявся.
— Це зовсім інша річ! Ти просто дурненький хлопчисько!
Малий кивнув. Він знав, що Карлсон правду каже.
— Але ти хоч принаймні любиш мене?
— Еге ж, далебі, люблю,— мовив Карлсон.— Я й сам не знаю чому, але майже завжди думаю про тебе, коли не можу заснути після обіду.
Він поплескав Малого по щоці.
— Звісно, люблю тебе… мабуть, трохи через те, що ти зовсім не схожий на мене, бідолашна дитино.
Він знявся до вікна і на прощання помахав Малому рукою.
— А якщо ти дзвонитимеш, наче на пожежу,— додав Карлсон,— то це означатиме, що десь справді горить або “Я знову збудив тебе, любий Карлсоне, бери великого кошика і ходи забрати всі мої іграшки… я віддаю їх тобі”.
І Карлсон полетів.
Але перед Малим на підлозі влігся Бімбо й замахав хвостом. Він так завжди показував, що радий комусь і хоче, щоб хтось із ним погрався. Малий ліг біля нього. Бімбо підстрибнув і заскавулів з радощів. Потім виліз Малому на руки й заплющив очі.
— Тобі приємно, що я не в школі і що я ізольований? — спитав Малий.— Ти, Бімбо, напевне, вважаєш, що я найкращий у світі?
Невеличкий привид із Васастаду
Малому випав довгий, самотній день, і він не міг дочекатися вечора. Йому здавалося, що то якийсь особливий вечір, ніби новорічний. Він грався з Бімбо, роздивлявся на свої марки і трохи вчив арифметику, бо не хотів відставати від своїх товаришів у. класі. Коли ж, на думку Малого, Крістер мав уже прийти зі школи, він зателефонував йому і розповів про скарлатину.
— Я не міг піти до зубрильні, бо я ізольований, розумієш!
Малий вважав, що це прозвучало просто чудово. Крістер, певне, теж так вважав, бо зовсім принишк.
— Можеш розповісти про це Гуніллі,— додав Малий.
— Тобі не нудно? — озвався нарешті Крістер, коли трохи отямився.
— Ні, адже я маю…— почав Малий і замовк.
Він хотів сказати “Карлсона”, та не міг через тата. Весною, звичайно, Крістер і Гунілла кілька разів бачили Карлсона, але це було ще до того, як тато звелів, щоб ніхто з них не розповідав про Карлсона жодній живій душі. Відтоді Крістер і Гунілла забули вже про нього, і Малий вважав, що це тільки на краще.
“Бо тепер він став моїм власним таємним Карлсо-ном”,— подумав собі Малий. Він квапливо попрощався з Крістером:
— Бувай, мені тепер ніколи.
Сумно було Малому обідати з самою тільки панною Цап. Але вона насмажила справді смачних тюфтельок, і Малий з’їв їх добру купку. Наостанці він дістав пирога з яблуками у ванільній підливі.
І тоді хлопцеві почало здаватися, що панна Цап не зовсім безнадійна.
“Найкраще в хатнього цапа — це пиріг з яблуками,— міркував він,— а найкраще в пирога — це ванільна підлива, а найкраще у ванільної підливи — це те, що я їм її”.
І все-таки то був зовсім не веселий обід — стільки місць за столом стояло порожніх! Малий тужив за мамою і татом, за Боссе й Бетан — за всіма по черзі. Ну, йому справді-таки було сумно, до того ж, панна Цап весь час говорила про Фріду, а та вже Малому страх як набридла.
Та ось настав вечір. Була осінь, і смеркало швидко. Малий стояв біля вікна блідий з напруження і дивився, як над дахами спалахують зірки. Він чекав. Це було гірше, як у новорічний вечір. Тоді доводиться чекати тільки на якогось гнома, а що таке гном проти невеличкого привида з Васастаду — ніщо!
Малий нервово кусав нігті. Він знав, що тепер десь там нагорі Карлсон теж чекає. Панна Цап сиділа в кухні й парила собі в балійці ноги. Вона щодня парила їх, і ще мала прийти віддати Малому на добраніч. Вона обіцяла, що прийде. Отоді й настане пора подзвонити Карлсонові. А потім… о господи, як каже панна Цап, о господи, як же буде цікаво!
— Якщо вона не прийде скоро, то я лусну з нетерплячки! — промурмотів Малий.
Та ось вона прийшла. Малий побачив у дверях її великі босі вимиті ноги і аж стріпнувся, як рибина,— так злякався, хоч він і чекав на неї, і знав, що вона має прийти.
Панна Цап невдоволено поглянула на нього.
— Ти чого стовбичиш біля відчиненого вікна в піжамі? Ану гайда в ліжко!
— Я… я просто дивлюся на зірки,— затнувся Малий.— А ви не хочете поглянути на них?
То Малий так хитро хотів заманити її до вікна. Водночас він непомітно просунув руку за завісу, де був мотузок, і щосили шарпонув за нього. Він почув, як на даху задзвонив дзвоник.
Панна Цап теж почула.
— Щось нагорі торохтить,— сказала вона.— Дивно.
— Авжеж, справді дивно,— погодився Малий.
І він затамував віддих. Бо з їхнього даху знявся невеличкий, зовсім круглий привид і полинув перед вікном. І враз Малий почув мелодію — дуже тиху й дуже жалісливу, але він не сумнівався, що то “Жалобна при-видова пісня” линула серед осінньої ночі.
— Ти глянь-но… он… о господи! — мовила панна Цап.
Вона зблідла як смерть і сіла на стілець. А ще казала, що не боїться привидів!
Малий спробував заспокоїти її.
Джерело:
“Карлсон прилітає знов ”
Астрід Ліндгрен
Переклад з шведської- Ольги Сенюк
Видавництво: “Рідна мова”
м. Київ, 2017 р.