Карлсон прилітає знов
Астрід Ліндгрен
— Гей, отепер у Верхньому Норланді знов землетрус! — сказав Карлсон.
Та Малий злякано кинувся до панни Цап.
— Ой, ви не дуже забилися? — спитав він.— Бідна панна Цап.
— Ох, поможи мені добратися до ліжка,— простогнала панна Цап.
І Малий допоміг, принаймні спробував допомогти. Але панна Цап була така велика й огрядна, а Малий зовсім дитина. Йому було не до снаги. Тоді до них спустився Карлсон.
— Ет, і не силуйся,— сказав він Малому.— Давай і я підпряжуся, бо я найчемніший у світі, не те, що ти.
Вони налягли вдвох з усієї сили і врешті таки доправили панну Цап до ліжка.
— Бідна панна Цап,— знову сказав Малий.— Вам боляче?
Панна Цап трохи помовчала, немов прислухалася.
— У мене немає жодної цілої кісточки,— врешті відповіла вона.— Але мені не боляче… хіба що, як я засміюся!
І вона так зареготала, що аж ліжко задвигтіло. Малий злякано витріщився на панну Цап. Що з нею сталося?
— Кажіть, що хочете,— мовила панна Цап,— але два таких марші за один вечір помагають. О господи, яка я стала моторна!
Вона жваво закивала головою.
— Постривайте лишень! Ми з Фрідою робимо вранці зарядку, і хай вона тепер начувається! Я покажу їй, як треба бігати!
— Гей! — вигукнув Карлсон.— Візьміть тільки з собою вибивачку, щоб поганяти Фріду по всій гімнастичній залі, нехай і вона стане моторна.
Панна Цап сердито глянула на нього.
— А ти мовчи, коли розмовляєш зі мною. Мовчи й біжи принеси мені трохи тюфтельок.
Малий радісно засміявся.
— Атож, після такої гонитви хочеться їсти,— сказав він.
— А вгадай, хто найкращий у світі носій тюфтельок? — спитав Карлсон.
Він уже рушив до кухні.
Потім Карлсон, Малий і панна Цап посідали собі на ліжко й любенько заходилися вечеряти. Карлсон-бо повернувся з кухні з повною тацею наїдків.
— Я побачив, що там є ще пиріг з яблуками у ванільній підливі, то взяв і його. І трохи вареної шинки, і сиру, і ковбаси, і солоний огірок, і дві сардини, і грудку паштету, але де ви до лиха ховаєте торт?
— Торта нема,— сказала панна Цап. Карлсон опустив куточки губ.
— Отже, я маю наїстися кількома тюфтельками, пирогом з яблуками у ванільній підливі, вареною шинкою, сиром, ковбасою, огірком і двома нещасними сардинами?
Панна Цап пильно глянула йому у вічі.
— Ні,— сказала вона з притиском,— є ще й паштет. Малий не міг згадати, щоб йому коли так смакувала їжа.
Як приємно було сидіти втрьох і вечеряти! Та раптом панна Цап вигукнула:
— О господи, ти ж, Малий, ізольований, а ми затягли його сюди! — вона показала на Карлсона.
— Ні, ми його не тягли. Він сам прилетів,— сказав Малий.
Та все ж таки він стурбувався.
— А що, як ти, Карлсоне, захворієш тепер на скарлатину?
— Скар…скар…— муркотів Карлсон. Він напхав повен рот пирога і не міг і слова мовити,— скарлатину?.. Гей! До того, хто колись хворів на найважчу в світі булочкову гарячку й не вмер, ніщо більше не вчепиться.
— Не завжди,— сказала панна Цап і зітхнула. Карлсон ум’яв останню тюфтельку, облизав пальці й мовив:
— Звичайно, в цьому домі трохи сутужно з їжею, але з усім іншим тут добре. То, може, я теж тут ізолююсь.
— О господи! — вигукнула панна Цап.
Вона сердито зиркнула на Карлсона, потім на тацю, що була вже зовсім порожня.
— Не багато лишилося на таці після того, як ти приклався до їжі,— сказала вона.
Карлсон підвівся з ліжка і погладив себе по животі.
— Я вже наївся і встаю від столу. Але, бачу, крім мене, ніхто не встає.
Карлсон покрутив за ґудзика на животі, моторчик загув, і він обважніло полетів до вікна.
— Гей-гоп! — гукнув він.— Доведеться вам посидіти без мене, бо я поспішаю.
— Гей-гоп, Карлсоне! — відповів Малий.— Тобі справді треба летіти?
— Нарешті,— буркнула панна Цап.
— Авжеж, мені треба поспішати! — гукнув Карлсон.— А то я спізнюся додому на вечерю.
Гей-гей!
І він полетів.
Значна дама, що ходить і літає
Другого ранку Малий довго спав. Збудив його телефонний дзвінок. Він побіг до передпокою і зняв трубку. То була мама.
— Любий синку!.. Це такий жах…
— Який жах? — сонно спитав Малий.
— Та все те, що ти написав у листі. Я так хвилююся!
— Чого? — спитав Малий.
— Ти ж знаєш,— сказала мама.— Бідна дитино!.. Але завтра я вернуся додому.
Малий зрадів і миттю пробуркався. Хоч і досі не розумів, чого мама називає його “бідною дитиною”.
Не встиг Малий покласти трубку, як телефон знову задзвонив. То нарешті з Лондона озвався тато.
— Як ся маєш, Малий? — спитав він.— А як Боссе й Бетан, чемні?
— Не думаю,— відповів Малий.— Та й не знаю, бо вони в лікарні.
Чути було, що тато схвилювався.
— В лікарні? Що це означає?
І коли Малий пояснив, що то означає, тато сказав так само, як і мама:
— Бідна дитино… Я завтра ж вернуся додому. Розмова скінчилась, але відразу ж телефон задзвонив знову.
То був уже Боссе.
— Передай хатньому цапові та її старому лікареві, що вони кепсько розуміються на хворобах. Це не скарлатина. Ми з Бетан завтра будемо вдома.
— Ви не хворі на скарлатину? — перепитав Малий.
— Уяви собі, що ні! Тутешній лікар сказав, що ми випили забагато шоколаду з булочками. Тоді на тілі буває висипка, якщо організм надто чутливий.
— Типовий випадок булочкової гарячки,— сказав Малий.
Але Боссе вже поклав трубку.
Коли Малий убрався, він пішов до кухні сказати панні Цап, що тепер він більше не ізольований.
Джерело:
“Карлсон прилітає знов ”
Астрід Ліндгрен
Переклад з шведської- Ольги Сенюк
Видавництво: “Рідна мова”
м. Київ, 2017 р.