TOU

Карлсон прилітає знов

Астрід Ліндгрен

Вона якраз почала готувати другий сніданок. У кухні міцно запахло прянощами.

— От і добре,— мовила панна Цап, коли Малий розповів, що завтра всі мають вернутися додому.— А то мої нерви більше не витримають.

Вона завзято мішала кописткою в каструлі на плиті. Там у неї були якісь густі драглі, і панна Цап щедро посипала їх сіллю, перцем та іншими присмаками.

— Ось так,— приказувала вона.— Треба ще посолити, та поперчити, та додати всякого коріння, і тоді буде смачно.

Потім панна Цап стурбовано глянула на Малого.

— Ти ж сьогодні не чекаєш того плюгавого Карлсона? Хоч би я останні свої години тут мала спокій.

Та не встиг Малий щось відповісти, як за вікном хтось заспівав радісним голосом:

Прилинь, ясне сонечко, У моє віконечко…

І на підвіконні вродився Карлсон.

— Гей-гоп! Ось прилинуло ваше ясне сонечко, тепер будемо бавитись. Гей-гоп!

Та панна Цап благально звела до нього руки:

— Ні, ні!.. Все, що завгодно, тільки не бавитись!

— Ну звичайно, спочатку ми поснідаємо,— мовив Карлсон і злетів з підвіконня. Панна Цап уже накрила стіл собі й Малому. Карлсон сів на стілець і взяв ножа та виделку.

— Ну, починаймо! Давайте сніданок. Він приязно кивнув панні Цап.

— Ви теж можете поснідати з нами. Візьміть собі тарілку й сідайте до столу.

Він принюхався.

— А що ви нам дасте?

— Доброї прочуханки,— сказала панна Цап і почала ще дужче мішати в каструлі.— Принаймні тобі її треба було б дати. Але в мене так болить усе тіло, що, мабуть, я сьогодні не здужаю бігати.

Аж ось панна Цап висипала своє вариво в миску й поставила на стіл.

— Їжте,— мовила вона.— Я поснідаю потім, бо лікар сказав, що мені треба їсти в тиші й спокої.

— Атож,— кивнув Карлсон,— там десь у коробці є сухарі, і ви погризете собі їх, коли ми поснідаємо. Візьмете скоринку і з’їсте в тиші й спокої.

Він спритно наклав собі на тарілку чималу купку пудингу. Зате Малий узяв тільки ложку. Він завжди боявся їжі, якої ще не пробував. А такого пудингу Малий ще зроду не бачив.

Карлсон почав мостити з пудингу вежу і вал навколо неї. Поки він споруджував свою фортецю, Малий обережно скуштував і… ох! Йому забило дух, на очах виступили сльози, а в роті запекло, немов вогдем. Але ж панна Цап стояла й очікувально дивилася на нього, тому Малий мовчки проковтнув той пудинг.

Карлсон глянув на нього з-за своєї вежі й запитав:

— Що з тобою? Чого ти плачеш?

— Я… я згадав щось дуже сумне,— затнувся Малий.

— Ага,— мовив Карлсон і жадібно накинувся на свою вежу. Він засунув до рота першу ложку, та враз зойкнув і зайшовся слізьми.

— Що таке? — спитала панна Цап.

— Мабуть, отрута… Але вам видніше, чого ви сюди намішали,— сказав Карлсон.— Мерщій несіть пожежну помпу, бо в мене горлянка горить!

Він витер сльози.

— А ти чого плачеш? — спитав Малий.

— Я також згадав щось дуже сумне,— відповів Карлсон.

— А що саме? — поцікавився Малий.

— Оцей пудинг,— відповів Карлсон.

Проте їхня розмова не сподобалась панні Цап.

— Майте сором! Тисячі дітей на світі хтозна-що дали б, аби скуштувати такого пудингу.

Карлсон засунув руку до кишені й витяг записника.

— Можна попросити адресу хоч двох таких дітей? Але панна Цап тільки щось буркнула і не дала жодної адреси.

— То, мабуть, цілий рід якихось малих ковтачів вогню, які тільки те й роблять, що ковтають полум’я та сірку.

Тієї миті в сінях пролунав дзвоник, і панна Цап пішла відчиняти.

— Ходімо подивимось, хто то,— сказав Карлсон.— Може, то хтось із тих ковтачів вогню прийшов сюди, аби хтозна-що віддати за вогненну кашу панни Цап? Тоді треба пильнувати, щоб вона не продешевилась… А то віддасть за безцінь так багато коштовної отрути.

Він побіг до сіней, і Малий за ним. Вони стояли позад панни Цап і, коли та відчинила, почули, як хтось сказав:

— Моє прізвище Пек. Я з Шведського радіо і телебачення.

Малий похолов. Він обережно виглянув з-за сукні панни Цап і побачив, що перед дверима стояв якийсь чоловік, мабуть, один із тих вродливих, розумних і до міри затовстих чоловіків у розквіті сил, яких, за словами панни Цап, повно на телестудії. — Може, я маю честь бачити Гільдур Цап? — спитав пан Пек.

— Це я,— відповіла панна Цап.— Але я заплатила й за радіо, й за телевізор, тож ви дарма прийшли.

Пан Пек приязно всміхнувся.

— Я не по гроші. Ні, я з нагоди тих привидів, що ви писали… Ми залюбки передамо ваш виступ.

Панна Цап почервоніла. Вона не могла й слова вимовити.

— Вам погано? — врешті спитав пан Пек.

— Ні,— мовила панна Цап.— Мало сказати погано. Це найгірші хвилини в моєму житті.

Малий стояв позад неї і відчував приблизно те саме. О господи, тепер почнеться жах. Кожної миті пан Пек може побачити Карлсона, і коли завтра мама, тато, Боссе й Бетан повернуться додому, тут буде повно дротів, і телекамер, і до міри затовстих дядьків, і не мати їм більше спокою. О господи, куди ж йому діти Карлсона!

І враз Малому впала в око стара скриня, що стояла в сінях. Там Бетан тримала свої театральні костюми. Вона та ще дівчата з їхнього класу створили собі якийсь безглуздий гурток. Вони часом збиралися в Бетан, перевдягались і бігали по всій квартирі, вдаючи з себе бозна-кого. Дівчата називали те кривляння театром — ото дурні! — думав Малий. Але як добре, що ця скриня тепер стоїть тут!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Карлсон прилітає знов ”
Астрід Ліндгрен
Переклад з шведської- Ольги Сенюк
Видавництво: “Рідна мова”
м. Київ, 2017 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: