TOU

Казка про Аладдіна і чарівну лампу

Арабські народні казки

Розповідають, нібито в одному з міст Сходу жив собі бідний кравець і мав він сина, якого звали Аладдіном. Син цей змалку ледарював, тож коли йому минуло десять років, батько вирішив навчити його якогось ремесла. А що був він дуже убогий і не міг віддати сина в науку до майстра й платити йому, то взяв хлопця до себе в крамничку й став навчати його кравецької справи. Однак Аладдін уродився шалапутом і звик цілісінькими днями вештатися з такими ж ледачими, як сам, хлопцями, він не міг всидіти в крамничці, а тільки того й чекав, щоб батько подався до якогось замовника, – і тоді кидав крамничку й біг гратися з пустунами-приятелями. Ніхто не міг присилувати Аладдіна слухатися батька, сидіти в крамниці й навчатися ремесла. Батько і вмовляв його, і сварив, та все було марно. І він занедужав з горя й незабаром помер. А синові хоч би що – байдикував, як раніше.

Дружина продала все, що залишилося після чоловіка, і стала прясти на продаж прядиво з бавовни, аби прогодувати себе й свого непутящого сина Аладдіна.

А той Аладдін після батькової смерті зовсім розперезався. З ранку й до пізнього вечора він десь тинявся, а додому приходив тільки поїсти.

Бідолашна мати не знала спочинку ні вдень, ні вночі – пряла та пряла, і з того вони жили.

Час минав, Аладдінові вже зрівнялося п’ятнадцять років, але він і не думав братися за розум.

Одного разу, коли він, як завжди, бавився на вулиці з хлопчаками, до них підійшов незнайомий. Це був чаклун родом з Магрібу, який вивчив усі науки, добре знав астрономію, а ще краще – астрологію.

Коли він побачив Аладдіна, то мовив сам до себе: «Оцей хлопчина мені й потрібен! Це ж задля нього я покинув свою країну!»

Підкликав чаклун-магрібинець до себе одного з Аладдінових приятелів і почав розпитувати, чий він син, як звати його батька, а коли дізнався про все, підійшов до Аладдіна, відвів його вбік і спитав:

– Скажи, хлопчику, це ти Аладдін, син кравця?

– Авжеж, шановний, – відповів Аладдін. – Та батько мій давно вже помер.

Магрібинець, почувши це, гірко заплакав, міцно обійняв Аладдіна й почав цілувати, а хлопець дуже з цього здивувався й спитав:

– Чого ти плачеш і звідкіля знаєш мого батька?

І тоді магрібинець відповів тихим і сумним голосом:

– О хлопче, плачу я тому, що твій батько рідний мій брат! Я знемігся, повертаючись з далеких країв, але радів душею, сподіваючись побачити його! А ти сказав, що він помер! Отож я й плачу, а ще я тужу над своїм безталанням – адже мій любий брат помер, не дочекавшись мене! І коли я побачив тебе, Аладдіне, то, присягаюсь аллахом, упізнав, хоч твій батько, а мій брат іще не був одружений, коли ми з ним розлучились. О, хай би я помер замість нього! Та не до снаги нам змагатися з долею. Від того, що судилося, не втечеш. Але ти, синку, заміниш мені брата, бо ти – його син, і я втішатимусь тобою: адже той, хто лишив такого гарного сина, не помер!..

Магрібинець вийняв з кишені десять динарів, простяг їх Аладдінові й мовив:

– Де ж ти мешкаєш, синку, де твоя мати, дружина мого брата?

І Аладдін узяв магрібинця за руку, провів його до свого дому, і там магрібинець сказав:

– Візьми ці гроші, синку, віддай матері, привітай її від мене й скажи, що дядько повернувся з далеких мандрів. А я завтра прийду до вас, щоб побачитися з твоєю матір’ю, подивитись на дім, в якому жив мій брат, і помолитися на його могилі.

Магрібинець поцілував Аладдіна й пішов, а хлопець, радий та веселий, побіг додому. Вскочивши в кімнату, він вигукнув:

– Мамо, я приніс радісну звістку: мій дядько, батьків брат, повернувся з далеких країв і передав вам вітання!

– Ти, синку, глузуєш із мене! – відповіла мати. – Звідки візьметься в тебе дядько? Адже в твого батька не було ніяких родичів!

– Як же не було, коли я щойно бачив свого дядька! – вигукнув Аладдін. – Він обіймав і цілував мене, а сам гірко плакав! Він упізнав мене, і йому відома вся наша сім’я! Якщо ж ти не віриш, то дивись: ось десять динарів! Дядько подарував їх мені й сказав, щоб я віддав тобі. А завтра він сам прийде привітати тебе.

– Сину, – мовила мати, – в тебе справді був колись дядько, але він давно помер, а інших батькових родичів я не знаю.

Чаклун-магрібинець устав рано-вранці, одягнувся й пішов на ту саму вулицю. Аладдін, як і завжди, бавився з хлопцями. Магрібинець пригорнув і поцілував його, а потім вийняв з гамана два динари й мовив:

– Візьми це, синку, віддай матері! І скажи, що дядько хоче прийти до вас сьогодні повечеряти. Отож хай мати приготує смачну вечерю. Але перш ніж ми з тобою розпрощаємось, покажи мені ще раз ваш дім, щоб я ввечері втрапив.

– Слухаюсь! – відповів Аладдін і повів магрібинця до свого дому. А тоді магрібинець подався у своїх справах, а хлопець побіг до матері, віддав їй два динари й сказав:

– Мій дядько хоче сьогодні повечеряти в нас.

Аладдінова мати пішла на базар, купила всього, що треба, і, повернувшись додому, заходилася готувати вечерю, позичивши в сусідів посуд.

– Синку, вечеря готова, – мовила вона, коли все зварилось. – Може, твій дядько не знав до нас дороги, то піди й зустрінь його!

– Слухаю і корюся! – відповідав Аладдін.

Аж тут у ворота постукали. Аладдін відчинив і побачив магрібинця, а поряд із ним – раба. Раб тримав глечика з солодким напоєм і кошик з фруктами та солодощами.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Аладдін і чарівна лампа ”
Переказ – Л. Кузнецова
Видавництво: “КМ-БУКС”
2009 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: