ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Казка про Аладдіна і чарівну лампу

Арабські народні казки

Заходив він і до ювелірів та торговців коштовностями й дивився, що вони продають та купують, і врешті збагнув, що плоди, винесені з підземелля – не скельця чи кришталь, а коштовні самоцвіти, яким і ціни не складеш. І тоді Аладдін зрозумів, що він володіє багатством, якого не мають навіть царі, бо не бачив він у ювелірів жодного каменя, схожого на його самоцвіти – всі вони були куди більші, яскравіші й блискучіші.

Аладдін щодня ходив на базар, знайомився з багатими людьми й заводив з ними дружбу. Він розпитував, як купці продають і купують, беруть і віддають, дізнавався, що коштує дорого і що дешево.

Якось, коли він після сніданку прямував, як звичайно, на базар, почув крик оповісника:

– За наказом царя часу і володаря століть, хай усі купці та торговці замкнуть свої крамниці, хай усі люди замкнуться в своїх будинках! Царівна Бадр аль-Будур, дочка нашого могутнього царя, поїде до лазні! Хай ніхто не виходить на вулицю й не визирає з вікон! Хай ніхто не ослухається цього наказу!

Коли Аладдін почув цю оповістку, йому закортіло бодай одним оком глянути на царівну, і він сказав сам собі:

«Усі навколо тільки й балакають про її красу та чарівність. Невже я так і не подивлюся на неї?!»

І він почав думати-гадати, як би здійснити свій намір, і врешті надумався: вирішив сховатись за дверима лазні й глянути на царівну, коли вона туди входитиме.

Аладдін став за дверима лазні – його не було нікому видно – й почав чекати.

Царівна Будур виїхала з палацу в місто, проминула базари й майдани і наблизилась до лазні. Заходячи туди, вона відкинула покривало, і обличчя її засяяло красою, яскравішою за світло сонця. Один поет сказав про неї:

Я красу цих очей передати не міг.
Чиї руки плекали троянди цих щік?
Її кучері пишні – мов ночі пітьма,
А де світить чоло її – ніч відступа!

І коли Аладдін побачив сліпучу вроду дівчини, в серці його спалахнуло палке кохання, і він, приголомшений, повернувся додому. Мати обізвалася до нього, та він сидів, заклякнувши й занімівши. Мати поставила перед Аладдіном обід, але він не зворухнувся.

І тоді мати спитала:

– Синку, що це з тобою? Може, в тебе щось болить? Скажи мені! Я ж бачу, що ти сьогодні не такий, як завжди.

Проте Аладдін так і не здобувся на слово – перед його очима сяяло прекрасне обличчя царівни, і він навіть не почув материних слів.

Мати ледве впрохала його з’їсти трохи страви, і Аладдін з’їв, а потім упав на свою постіль і всю ніч крутився з боку на бік, не склепивши очей. А вранці, вставши, не знаходив собі місця. Отак полонила його царівна Бадр аль-Будур!

Мати, дивлячись на нього, зовсім розгубилася. «Може, він занедужав?» – подумала вона й мовила:

– О сину, коли в тебе щось болить, я приведу лікаря – хай він огляне тебе. В нашому місті живе один чужоземний лікар; кажуть, що він великий мастак. Він вхожий навіть у царський палац. Якщо ти захворів, він тебе вилікує.

– О матінко, я не хворий! – відповів Аладдін. – Вчора я побачив царівну, коли вона підняла з лиця покривало, і так закохався у неї, що й не сказати! Я надумав одружитися з нею й просити в царя, щоб він віддав її за мене.

Почувши ці слова, Аладдінова мати аж у поли вдарилась.

– Схаменися, синку! – вигукнула вона. – Чи ти при здоровому глузді? Ти хочеш сватати царську дочку?

– Матінко, я не здурів і не спричинився, – відповів Аладдін. – Але рішення моє тверде. Я будь-що здобуду царівну Бадр аль-Будур! І я пошлю сватів до її батька-царя.

– О сину мій, благаю, не кажи таких слів! – вигукнула мати. – А що, як хтось почує їх? Хіба ж ти рівня царівні? Адже ти не вельможа і не емір! Та й хто б це пішов сватати царську дочку?

– О матінко, тільки ти можеш це зробити! – відповів Аладдін. – Хто ж іще пішов би просити для мене дочку в царя, крім тебе? Матінко, благаю, піди до палацу!

– Чи таке видано, чи таке чувано? – вигукнула мати. – Чи ж я із розуму зійшла?! Забудь про це й думати! Чий ти син, щоб свататись до царської доньки?! Батько твій був бідний кравець! Найбідніший з усіх кравців міста! А я, твоя мати, хто я така? Мої батьки – найубогіші люди в місті. А цар віддасть царівну тільки за царського сина, рівного йому родом, вельможністю й шляхетністю!

Аладдін слухав матір, і коли та скінчила говорити, відповів:

– О матінко, я думав про це! Так, я бідняцький син. Але все одно я здійсню те, що замислив! І якщо ти не допоможеш своєму синові – не жити йому на білому світі! Врятуй же мене – адже я в тебе одинак!

Заплакала мати й мовила:

– Авжеж, сину, я – твоя мати, ти – кров мого серця, і немає в мене нікого, крім тебе! І я бажаю, я мрію про те, щоб ти одружився із рівною собі! Адже коли я почну шукати тобі дружину, мене відразу спитають, чи є в тебе ремесло, земля або сад. І мені буде соромно відповідати на це навіть таким злидарям, як ми самі. Та хіба ж я посмію сватати за тебе дочку в царя, вище за якого на землі нема нікого й не буде?! Не стане в мене на це духу, сину! Навіть у палац я не пройду – мене туди не пустять. А якби й пустили – що б сказала я царю? А дарунок? Адже до царя, сину, не підеш без коштовного дарунка! Кажуть, правда, що володар наш добрий і справедливий, – проте ніхто не зважиться чогось у нього просити, якщо не має заслуг перед ним або перед державою чи ж якоїсь іншої причини. А хіба ти прислужився чимось цареві або державі, щоб дістати від нього нагороду, на яку сподіваєшся? Не личить це тобі, сину, і не дарує нікому цар таких нагород! То як можу я наражати себе на небезпеку, просячи для тебе в царя його дочку?

Почувши від матері такі розумні й розважливі слова, Аладдін мовив:

– О матінко, все, що ти сказала, мудро й справедливо, але ж я покохав царівну Бадр аль-Будур щирим та палким коханням і не матиму спокою, поки не здобуду її! Що ж до дарунка цареві – то дарунок у мене є, і кращого, гадаю, не знайдеться ні в кого в світі. Це – плоди з чарівних дерев, що їх я приніс із підземної скарбниці. Є в нас порцеляновий таріль; принеси його сюди, я насиплю туди цих самоцвітів, і ти віддаш їх цареві. Матінко, це напрочуд коштовні самоцвіти! Я багато разів ходив до ювелірів і дивився, що вони продають. Ті камінці, які вони продають за тисячі динарів, не варті й мідяка порівняно з моїми самоцвітами!

І мати принесла таріль, і Аладдін вибрав найбільші й найгарніші із своїх самоцвітів і клав їх на таріль, поки наклав повний. І коли мати глянула на таріль, то заплющила очі – так сяяли самоцвіти.

– О сину, – мовила вона, – дарунок твій справді коштовний, і я вірю, що подібного до нього немає ні в кого. Проте коли цар спитає в мене: «Чого тобі треба?» – я не спроможусь йому відповісти: «О володарю, я бажаю з тобою поріднитися й хочу, щоб ти віддав дочку за мого сина Аладдіна!» Цар подумає, що я несповна розуму, і мене виженуть з палацу! А може статися, що він звелить постинати нам голови! Та навіть коли цар і прийме дарунок, що я відповім, як він спитає, хто ти є і яку маєш маєтність?

– О матінко, – мовив Аладдін, – цар ні про що тебе не питатиме. Побачивши ці самоцвіти, він одразу зрозуміє, хто я! А якщо все-таки спитає, то скажи, що відповіси йому згодом, а я вже знайду, що сказати. Хіба ти забула, що в мене є чарівна лампа? Лампа допоможе нам! Благаю, йди в палац!

– Що ж, слухаю і корюся, сину! – зітхнула мати. – Завтра вранці піду.

Всю ніч мати сушила собі голову цією справою, а коли настав ранок, стала збиратися в палац. Закуталась вона в покривало, взяла таріль, загорнутий у тонку хустку, і попрямувала до палацу.

Вона нагодилась саме в той час, коли в палац заходив візир з придворними. А незабаром з’явилися інші вельможі, еміри й різні шляхетні та шановні люди. Потім до тронної зали увійшов цар, і всі схилилися перед ним у низькому поклоні. Цар сів на трон, а всі придворні та відвідувачі зайняли свої місця й почали оголошувати скарги, і цар творив суд, оддавав накази, дозволи та заборони, справедливо та мудро розв’язував усі справи. Потім він рушив до своїх покоїв, а придворні й відвідувачі розійшлися.

Аладдінова мати все чекала нагоди підійти до царя й поговорити з ним, але так і не підійшла, бо не звикла зустрічатися з царями і не знайшла людини, яка могла б переказати цареві її прохання. Побачивши, що цар пішов із зали, мати теж подалася додому з тарілем у руках. Аладдін спитав, що трапилось, і мати розповіла йому про все й додала: «Будь спокійний, завтра я обов’язково зроблю так, як ти хочеш».

Аладдін зрадів, і вони перебули ніч, а вранці мати взяла таріль і попрямувала в палац, але виявилось, що цар скличе свою раду через три дні, бо збирає він придворних і відвідувачів лише двічі на тиждень.

І знову мати повернулася додому, а потім іще шість разів ходила в палац і завжди спинялась біля дверей у тронну залу, не насмілюючись увійти, і стояла, поки кінчалася рада і цар ішов до своїх покоїв. І щоразу, коли мати ставала біля дверей, цар бачив її.

На сьомий день мати знову прийшла зі своїм тарелем і стала біля дверей, чекаючи, поки всі розійдуться. І коли цар підвівся з трону, він глянув на двері, побачив її й сказав:

– О візире, вже п’ять чи шість днів бачу я біля дверей стару жінку, яка тримав щось під покривалом. Чи відомо тобі, хто ця жінка і чого хоче ?

– О володарю, – відповів візир, – мабуть, ця жінка прийшла скаржитися на свого чоловіка або на когось іншого.

Та цар не вдовольнився такою відповіддю і звелів:

– Якщо ця жінка прийде ще раз, підведи її до мене!

І візир відповів:

– Слухаю і корюся, о влодарю!

Аладдінова мати вже звикла ходити до царського палацу. Наступного ранку вона взяла таріль і, як завжди, стала біля дверей у тронну залу.

Коли цар побачив її, він повернувся до візира й сказав:

– О візире, ось та бідна жінка, про яку я вчора говорив. Приведи її до мене, і ми дізнаємось, чого вона хоче.

І візир устав зі свого місця й послав по матір одного із емірів, і той підвів її до царя, а мати, наблизившись до нього, низько вклонилася й побажала йому величі та довгих літ життя, поцілувавши спершу перед ним землю.

Тоді цар мовив до неї:

– Вже кілька днів я бачу, як ти приходиш сюди і стаєш біля дверей, жінко. Якщо ти маєш якийсь клопіт або прохання, скажи, і я допоможу тобі.

Мати ще раз поцілувала землю, побажала цареві щастя й сказала:

– О володарю, я справді маю великий клопіт, але прошу тебе: обіцяй, що не покараєш мене, – і тоді я викладу моє прохання. Бо, можливо, почувши, що я хочу, ти зчудуєшся й дуже розгніваєшся.

І коли цар почув материні слова, йому ще дужче закортіло дізнатись, чого хоче ця жінка. А що був він добрий та справедливий, то пообіцяв не карати її і звелів усім, крім візира, вийти із зали, а тоді мовив до матері:

– Ну, жінко, тепер кажи, чого ти прийшла до мене.

І Аладдінова мати відповіла:

– О володарю, є в мене син на ймення Аладдін. Коли твоя дочка царівна Бадр аль-Будур поїхала в лазню, син мій сховався за дверима, щоб глянути на неї, і побачив, що врода її ні з чим незрівнянна. І відтоді, царю, життя без твоєї дочки перестало бути любим синові, і він почав благати мене, щоб я попросила твою величність віддати царівну Бадр аль-Будур за нього заміж. Кохання заполонило його серце, і він сказав мені: «Якщо я не здобуду царівну, то помру». І от я прийшла до тебе, царю часу, і сподіваюсь на твою ласку.

Коли цар почув її слова – а він був чоловік лагідний і веселий, – то засміявся й мовив:

– Хто ж він є, твій син, і що це в тебе під хусткою?

І Аладдінова мати, побачивши, що цар на неї не гнівається, розв’язала хустку й поставила перед ним таріль із самоцвітами, і вся зала заблищала-засяяла.

Цар, здивувався і не міг одвести від тареля очей.

Потім він повернувся до візира й спитав:

– Що скажеш, візире? Чи бачив ти в житті хоч один такий камінь?

– Ні, не бачив, о володарю, і навряд чи в скарбниці твоєї величності знайдеться хоч один подібний до них, – відповів візир.

І цар сказав:

– Хіба той, хто підніс мені такий дарунок, не гідний бути нареченим царівни Бадр аль-Будур?

І коли візир почув ці слова, він дуже засмутився, бо цар обіцяв віддати свою дочку заміж за його сина. Помовчавши трохи, він мовив благально:

– О володарю, будь ласкавий до мене! Ти обіцяв, що твоя дочка, царівна Бадр аль-Будур, стане через три місяці дружиною мого сина. І я присягаюся перед тобою: дарунок мого сина буде коштовніший за цей.

І хоча цар не повірив візирові, подумавши, що коштовніший подарунок годі роздобути, він усе ж таки дав йому три місяці терміну, а потім звернувся до Аладдінової матері з такими словами:

– О жінко, йди додому й скажи своєму синові: я даю слово честі, що моя дочка, царівна Бадр аль-Будур, буде його дружиною! Але йому доведеться зачекати три місяці – мені ще треба залагодити кілька справ.

Аладдінова мати поцілувала цареві руку, побажала йому щастя й подалася додому, радісна та весела, і коли син побачив її усміхнене обличчя, то зрозумів – вона прийшла з добрими вістями. – О матінко, кажи мерщій, що відповів тобі цар?! – вигукнув, він.

І мати розповіла, як ласкаво зустрів її цар, як був уражений, побачивши самоцвіти, і як пообіцяв, що дочка його стане дружиною Аладдіна.

– Проте, сину мій, – додала вона, – перед тим, як цар дав таку обіцянку, візир щось потайки мовив йому, і після цього цар сказав, що весілля відбудеться тільки через три місяці. Боюсь я, щоб візир не відрадив царя від його наміру. Візир цей лукавий і підступний на вигляд.

Та Аладдін зрадів великою радістю й вигукнув:

– Якщо цар обіцяв віддати за мене свою дочку через три місяці, мені байдуже, підступний той візир чи ні!

Він подякував матері за її турботи й докинув:

– Присягаюсь аллахом, ти повернула свого сина з могили! Немає тепер у світі нікого щасливішого за мене!

Аладдін терпляче очікував два місяці, та якось його мати вийшла надвечір купити олії й побачила, що базар замкнений, усе місто прикрашене, а купці прикрашають свої крамниці квітами та освітлюють їх свічками й лампами. І ще побачила вона, що вулицями їдуть верхи на конях воїни й вельможі, і шлях їхній теж освітлюється свічками та смолоскипами.

Аладдінова мати здивувалась і увійшла до крамниці одного олійника, яка була відчинена, і, купивши в нього олії, спитала:

– Що це сталося в місті? Чому воно сьогодні прикрашене, а базар зачинений?

– Ти, мабуть, нетутешня, жінко! – здивовано мовив олійник.

– Та ні, тутешня, – відповіла мати, – тільки не знаю, яке свято святкуватимуть у місті.

– Сьогодні увечері, – сказав олійник, – візирів син одружується з царівною Бадр аль-Будур. Зараз він у лазні, а всі ці воїни й вельможі чекають, коли він вийде, щоб провести його у царський палац.

Почувши ці слова, мати засмутилась і збентежилась: адже Аладдін чекав, поки закінчаться три місяці, рахуючи кожну хвилину!..

Прийшовши додому, вона сказала синові:

– Сину, я принесла тобі лиху звістку. Цар зламав своє слово й віддав царівну Бадр аль-Будур за сина великого візира. Чуло моє серце, коли я говорила з володарем, що цей візир – лиха людина і неодмінно зчинить якесь зло.

– Ти напевне усе знаєш, матінко? – спитав Аладдін.

І мати мовила:

– Сину мій, я на власні очі бачила, як прикрашене місто, як воїни та еміри чекають, сидячи на конях, коли син візира вийде із лазні. Крамар-олійник сказав мені про це і дуже здивувався, що я цього не відала. Він навіть спитав, чи тутешня я.

Аладдін тяжко зажурився, не їв і не спав, плакав і тужив. Та по недовгім часі він згадав про лампу і мовив до матері:

– Присягаюся твоїм життям, матінко, візирів син пошкодує, що посватався до царівни! Накрий тим часом столика, і ми повечеряємо. Ранок буде веселіший, ніж вечір!

Мати й син повечеряли, а потім Аладдін пішов у свою кімнату, взяв лампу, потер її, і джин одразу з’явився перед ним.

– Твій раб перед тобою! – сказав він. – Чого ти хочеш? Наказуй!

– Я попрохав у царя дозволу одружитися з його дочкою. Цар обіцяв віддати її мені через три місяці, але зламав обіцянку й висватав свою царівну за сина візира. Тож хочу, аби ти ввечері приніс до мене молодих!

– Слухаю і корюся! – відповів джин і зник з очей.

Аладдін довго не міг заснути, все думав про віроломство царя. А вночі знову з’явився джин і приніс килим, у який були загорнуті царівна та син візира. Побачивши їх, Аладдін зрадів і наказав джинові:

– Віднеси сина візира у льох!

І джин тієї ж миті відніс сина візира до льоху й замкнув його там на ніч, ще й дмухнув на нього так, що той враз висох. Повернувшись до Аладдіна, раб лампи запитав:

– О володарю, чи не треба тобі ще чогось?

– Прийдеш сюди на світанку й перенесеш молодих назад у палац! – звелів Аладдін.

І джин відповів:

– Слухаю та корюся! – і тієї самої миті зник.

Аладдін, побачивши, що царівна Бадр аль-Будур стоїть перед ним, мовив:

– О кохана, я наказав принести тебе сюди не для того, щоб принизити твою честь, а щоб перешкодити іншому зробити це!

А царівна Бадр аль-Будур стояла перелякана і вся тремтіла.

Аладдін поклав між собою та царівною меч і проспав поряд з нею до ранку, а візирів син провів у брудному льоху найчорнішу в своєму житті ніч. А коли настав світанок, з’явився джин, не чекаючи, поки Аладдін потре лампу, і полетів разом з царівною та сином візира у палац і поклав їх в опочивальні так, що ніхто цього не бачив, а ті нетямились зі страху, відчуваючи, що їх переносять з місця на місце.

Не встиг цей раб із роду джинів покласти молодих в опочивальні, як сам цар з’явився провідати дочку Бадр аль-Будур. І коли син візира почув його кроки, він схопився на ноги, хоч йому дуже хотілося зігрітися й відпочити – адже він просидів усю ніч у холодному вогкому льоху.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Аладдін і чарівна лампа ”
Переказ – Л. Кузнецова
Видавництво: “КМ-БУКС”
2009 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: