TOU

Казка про чоловіка та Данила-бурмила

Українські народні казки

Пішов одного разу чоловік у ліс по дрова.

А серед того лісу була галявина. Якраз посеред галявини і проходила дорога, котрою повинен був іти чоловік.

Чоловік сидів на возі та курив люльку. Враз його віз зупинився.

Він ніби прокинувся, вдарив коня батогом, але той затупцював на місці, настороживши вуха, дивився кудись у ліс.

Чоловік зліз із підводи, оглянув поляну.

Аж дивиться — на нього суне ведмідь.

— «Чого ти тут шукаєш?»— запитав його чоловік.

— «Та я ховаюся!»—відповів Данило-Бурмило.

— «А від кого?»

— «Знаєш, що не від вас, людей, а від холодної зими, котра скоро, мабуть, прийде. Її тільки я і боюся».

— «Що тобі зима? Ти сильніший зими!»

— «О, якби я міг вхопити її у свої лапи, я б її роздавив та й не голодував би більше».

— «Ну, просто дивно, що і ведмеді постять. Лиш пости, Данило-Бурмило, за свої гріхи. Їх у тебе немало. Много ти овець поїв!»

— «А ти не ріжеш овець? Ви, люди, лиш нас видите! Я кормлюсь лиш малиною і розриваю лиш малих тварин, котрі вам шкоду роблять.

Но коли я голодую, я мушу взятися і до овець.

Правда, цим роблю вам шкоду. Но чи повинен я з голоду загинути?

А під зиму мені і біда. Ви звезете додому врожай, купите теплий одяг, навезете дров. Над вами зима може свистати.

Но у мене нічого немає на зиму, хоть шерсть і виросла, а вона мене від холоду не вбереже. Тому я і шукаю собі теплої барлоги».

— «Барлогу ти знайдеш; а чим кормитися будеш? Чим прикриєшся?»

— «Ми, ведмеді, не люди. Нам зимою їсти не потрібно. Ми тоді спимо. От я тучний. Взимку наше тіло живиться своїм жиром. Коли б я не був тучний, не пробудився б я весною. А так хоч із шкірою та костями, але однаково прокинуся весною. Було б тільки тепле житло!»

— «Ходи до мене. Я тобі їсти буду давати, і в теплому спати будеш; лиш влітку будеш стерегти у мене бджоли».

Погодився Данило-Бурмило, сів на підводу, та й привіз його господар до себе.

Господиня дала йому поїсти масного борщику, а потім господар повів його у хлів.

В хліву було темно, як у барлозі темної осінньої ночі.

Тут Данило-Бурмило та й почав думати, який він щасливий, що влаштувався у господаря; нічого не буде робити, а влітку, що там постереже бджіл, часом і меду лизне — і все піде добре.

Але довго ведмедю жити у господаря не прийшлось.

Коли господиня принесла йому їсти, за нею прибіг пес та мало не заїв його.

В другому хліві були корови. Вони все фуркали на нього та сердились, що йому аж страшнувато стало.

Всі його тут ненавидять; ще на шиї товстий ланцюг, не можна і погуляти, як бувало колись у лісі.

От і вирішив він просити господаря, щоб той пустив його в ліс,— лиш на одну годинку.

Господар послухав ведмедя та й пустив його з хліва у двір.

Ведмідь протягся, вийшовши з теплого хліва на холод, знову зіщулився та й каже господареві:

«Дякую, добрий чоловіче, що ти мене прогодував, але дальше я тут жити не можу».

Не встиг господар і опам’ятатись, як ведмідь уже далеко побіг попід ліс, а дальше звернув з дороги в ліс.

В лісі він сів відпочивати та й сам до себе каже: «Краще голодна воля, як сита неволя!»

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Українські народні казки про тварин”

Видавництво: “Україна”, 2004р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: