Казка про двох мишенят

Степан Миколайович

Моїм внукам Адаму і Леву присвячується

 

***

Було собі поле — широке і розлоге.  Через поле пролягла асфальтова дорога. Навхрест дороги через усе поле пробігав невеличкий струмочок. Він весело дзюрчав, допоки не бачив величезної чорної труби, яка була під дорогою. Струмочок дуже боявся цієї труби, йому весь час здавалося, що якщо він забіжить в неї, то більше ніколи не побачить яскравого сонечка, зелених лісів і полів. Але іншого шляху не було, і струмочок на хвильку зупинявся, набирався сміливості і, заплющивши очі, швидко забігав у страшне чорне провалля цієї труби. І вже за декілька хвилин він знову бачив сонечко і чув щебет птахів. Отож, перевівши дух , струмочок весело дзюркотів далі в світ.

***

На куті між струмочком і дорогою росло високе дерево. Його розлоге гілля кидало тінь і на поле,  і на струмок, і на асфальтову дорогу. На тому дереві була хатка Сороки—Однобоки. Усі звичайні сороки мають два білі боки, а в цієї був білим тільки один — такою вона вродилася,— і тому всі називали її Сорока-Однобока. Сорока цікавилась всім, що відбувається навколо, за день вона встигала облітати все довкола і зібрати всі новини, і розповісти їх усім, хто хотів її слухати.

Усі мешканці довкілля дуже поважали Сороку-Однобоку і вважали її найрозумнішою птахою.

У цій же  місцині жили собі дві мишки. Тут, справа від труби, жила одна з них. А так як вона мала нірку саме тут,  то всі називали її Тутка.  А там, навпроти, на протилежному березі струмка, мала помешкання її  подруга. А  так як вона жила там, то всі називали її Тамка.

Мишки жили дуже дружно, кожен ранок вони прибігали до струмка вмитися , почистити зубки і чемно віталися :

— Доброго ранку, Тутко.

— Доброго ранку, Тамко.

Увечері, коли треба було помити лапки перед сном,   вони також часто зустрічалися.

— Добрий вечір і на добраніч, Тумко.

— Добраніч, Тутко.

Удень мишки  майже не бачились. Адже в кожної з них було повно турбот. У кожної мишки за рік народжується біля двадцяти маленьких мишенят. А їх треба доглянути, одягти, умити, нагодувати, відправити до школи, зустріти, допомогти з уроками, в кінці—кінців вивести в люди.

А ще треба зібрати врожай, адже все поле, що лежало ліворуч від струмка, належало Тумці, а те, що було праворуч, належало Тутці. А може, і навпаки — це з якого боку подивитись.

Увесь довгий літній день мишки працювали: до настання холодів їм необхідно було  цілком заповнити всі свої комори, щоб спокійно проспати цілу зиму, не боячись голоду.

***

І ось якось так сталося, що в страшній чорній трубі оселилася потворна стара жаба. Звали її Ропуха. Саме так вона представилась товариству — двом мишкам і Сороці—Однобоці.

Кожен ранок і вечір вона сиділа біля труби, висунувши свій довгий язик — ним вона ловила мух і комарів, якими і харчувалась,— а вдень десь пропадала.

Одного разу побачила Ропуха мишку Тутку на березі струмка з цілою оравою малечі — маленьких мишенят.

— О, які у вас гарні малята, а які вони чистенькі і чемні, не то що в Тамки — замазури і нечемнота.

Вона ще довго розхвалювала мишенят Тутки, а в кінці розмови мимохідь сказала:

— А ви знаєте, шановна пані Тутко, що я оце недавно переміряла ваші поля. І виявилось, що в Тамки поле на двадцять скоків довше  і на десять ширше від вашого.

Пройшло декілька днів, і мишка Тамка привела своїх малят до струмка. Жаба Ропуха сиділа  біля своєї труби, уважно їх  оглянула і промовила:

—  Добрий день, шановна пані Тамко. Які чудові у вас дітки — виховані і слухняні, не те що в тої  замазури Тутки, галасливі бешкетники.

І ніби мимохідь знову добавила:

— А Ви знаєте, що поле вашої сусідки Тутки на цілих тридцять скоків довше і на двадцять ширше від вашого?

І так з дня на день. Зустрівши то одну , то другу мишку, вона наговорювала на її сусідку. Наслідки не забарилися: Тутка і Тамка перестали вітатися і навіть відвертали свої мордочки, ненароком зустрівшись. Вони навіть до струмка старалися приходити в різний час, щоб не бачити одна одну.

Але одного дня сталось так, що Тутка  і Тамка зустрілись біля струмка.

Одній з них треба було набрати води,  щоб зварити каші малечі, інша  надумала насолити огірків.

Жаба Ропуха також була тут. Вона вилізла зі своєї труби і грілася на сонечку.  Побачивши її мишки, не збентежились:

— Що ж ви таке кажете, пані Ропухо,— мої дітки невиховані замазури, а в Тутки чемні і слухняні… — першою промовила Тамка.

— Ні, пані Ропуха сказала, що  це мої галасливі бовдури, а ваші ну просто ангели, – продовжила Тутка.

— Моє поле на тридцять скоків довше і на двадцять ширше від вашого, пані Тутко, Ропуха особисто все переміряла, – згадала мишка Тамка.

— Ви помиляєтесь, шановна, це моє поле на двадцять скоків довше і на десять ширше, – відповіла Тамка.

Мишки ще довго згадували, що їм наговорила жаба Ропуха.

А та сиділа мовчки і тільки переводила очі з однієї мишки на другу.

Раптом велика тінь накрила товариство. Це лелека Довгодзьоб  помітив смачну поживу. Він схопив жабу—Ропуху за задню ногу, високо підкинув, розтулив свого дзьоба і проковтнув.

А мишки були уважніші і швиденько поховалися у свої нірки.

Вранці наступного дня Тутка побачила сусідку на березі струмка.

—  Доброго дня, пані Тумко.

— Доброго  і вам, шановна пані Тутко.

— Сьогодні гарна погода,  і пшениця ось—ось почне осипатися, треба поспішати в поле.

— Ваша правда, погожий літній день може прогодувати цілу зиму, треба поспішати, допоки не приїхали комбайни, — ті зберуть усе дочиста.

Мишки побажали одна одній вдалого дня і побігли на свої поля. Знову    запанувала між ними злагода і дружба, як було колись.

***

… Цю історію розповіла мені Сорока-Однобока, коли я присів відпочити під деревом,  на якому була її хатка-гніздо. Я уважно слухав, а наді мною кружляв лелека, вітаючи розмахом крил, десь у сухій траві шурхотіли мишки, і тільки не чути було жаб’ячого ква-ква…

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 78

Поки немає оцінок...

6 коментарів
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: