Казка про яблучко, срібну мисочку та сміливу хвору дівчинку

Що колись в одній країні,

чи на взгір’ї, чи в долині

десь була хатинка бідна

на околиці села,

і жили в ній брат з сестрою,

юні красені обоє,

ще й сестричка їхня рідна —

хвора дівчинка мала.

Ледве ходить з костурками,

все сидить біля віконця

і недужими руками

чи пряде, чи шиє щось…

Квітнуть квіти, сяє сонце,

та тяжкими, наче камінь,

недитячими думками

серце змалку пройнялось:

«Кажуть, є на світі ліки

проти всіх хвороб хороші,

добре вміють лікувати

лікарі та знахарі…

Тільки ж ліки ті придбати

може той, хто має гроші,—

багачі й пани великі,

а не бідні трударі»…

На роботі брат з сестрою

десь у місті чи по селах,

а мала що день,

то знову в самоті…

та не сама: голубків у неї двоє

ще й розумний песик-пелех,

і вона людської мови

їх навчила жартома.

Голубки летять, туркочуть,

звеселить дівчатко хочуть

та про все розповідають,

що побачили навкруг,

край віконця посідають,

а дівчатко їм всміхнеться

і немовби відмахнеться

від думок і від недуг…

2

Брів колись повз тую хатку

незнайомий перехожий,

і побачив він дівчатко,

що всміхнулося навстріч.

Підійшов до огорожі,

розв’язав дорожній клунок,

дав дівчаті подарунок

та й пішов помалу пріч.

Подарунок — наче з казки:

яблучко та миска срібна.

В мисці яблучко покотиш

та спитаєшся про щось,

а воно тобі — будь ласка,

непомильно та несхибно

все покаже, що ти схочеш,

хоч би де то відбулось!

От дівчатко й промовляє: —

Може, є на світі білім

небувале дивне диво:

що таких, як я, слабих

хтось лікує та зціляє

замовлянням або зіллям,

і життя ясне, щасливе

починається для них?..

Ти котись, котись у мисці,

яблучко моє чарівне!

Якщо диво це — не мрія,

покажи його мені.

Хай побачу я те місце

й хоч за інших порадію!..

…І одразу — диво дивне! —

в срібній мисочці на дні

виникає Край незнаний —

і міста, і села, й ниви,

де працюють вільні люди

без панів і без царів,

в праці здружені, щасливі:

те, що спільний труд здобуде,—

всім на спільну користь стане,

все — для щастя трударів…

Видно й ще у мисці срібній:

в тій країні невідомій

є хороми пречудові,

що блищать віддалеки…

І дорослі, й діти дрібні

хворі йдуть у ті хороми,

а виходять — всі здорові,

всі бадьорі та стрункі!..

Тут дівча, зітхнувши сумно,

миску з яблучком ховає

і, як прийдуть брат з сестрою,

усміхається мерщій,

щоб ніхто з них не подумав,

як їй боляче буває

жити з вічною журбою,

з тягарем незбутніх мрій…

Так достатком небагатим

проживали сестри з братом,

з ними песик пелехатий

та веселі голубки.

І було б так, може, й далі —

тільки бурі небувалі

розгойдали біля хати

осокори та дуби…

3

Зашуміли осокори,

повилися неспокоєм…

Вітер котить по діброві

невимовний, дикий жах:

чорні вершники-потвори

в край цей вдерлися з розбоєм

і скипають краплі крові

на шаблюках та ножах.

У знесиллі стогнуть бранці,

смерть і розпач в кожній хаті…

Гине, гине все на світі,

все улюблене й святе!

Де проскочуть рано-вранці

чорні вершники пихаті,

там надвечір тільки вітер

попіл пусткою мете!..

Від катів нема заслону,

і нема їм перепону!..

І в найменшу, бідну хату

теж добрались вороги,—

і сестру схопили, й брата,

і погнали до полону,

до в’язниці та за грати,

закували в ланцюги.

А на хвору їх сестричку,

що сховалася за пічку,

тільки глянули гидливо:

«Та нащо воно здалось?»

І в потрощеній хатині

безпорадній сиротині

у безкрайні слізні зливи

поринати довелось…

У вогні міста і села,

вітер дим навколо стеле,

серед темряви густої

бродять постаті німі…

І лежить уся країна,

вся країна у руїнах,

під ворожою п’ятою,

у ганебному ярмі.

Ось і день минає, й другий,

а дівча лежить змертвіле,

зблідле з розпачу й наруги

і знесилене від сліз…

Коли враз — війнули крила,

голубки злетіли нишком,

песик дзявкнув десь під ліжком

і до дівчинки підліз.

Кажуть їй: — Не плач, не треба!

Збадьорися, підведись ти,

ми ж з тобою, біля тебе,

і загинуть не дамо:

принесемо пити-їсти,

щоб, набравшись сил,

могла ти підсобить сестрі та брату

швидше скинути ярмо!

А розумний песик каже:

— Бачиш, встиг я срібну миску

разом з яблучком червоним

приховать від рук страшних.

Хай вона тобі покаже —

чи далеко десь, чи близько

брат з сестрою у полоні?

Як добратися до них?

І дівчатко в руки кволі

вмить схопило миску срібну:

— Покотися, покотися, яблучко,

й скажи мерщій те,

що знати нам потрібно:

чи в полоні, чи на волі,

чи від смерті вбереглися

і сестричка, й братик мій?!

4

Зразу в мисочці слухняній

стало видно: на майдані,

в ланцюги міцні закутий

брат скривавлений лежить…

День минає, ніч надходить,

він і зору не підводить:

«Як на волі вже не бути,

то не варто далі й жить!..»

А у башті, у в’язниці

б’ється в розпачі сестриця:

«Світ загинув!.. Сонце гасне!..

Порятунку вже нема…

Щоб в тортурах не сконати

і безчестя не зазнати,

краще я собі завчасно

заподію смерть сама!..»

— Ой, невже ж вони загинуть?! —

дівчинка питає в горі,—

і невже ніхто не спинить

чорну зграю навісну?!

… Яблучко тут покотилось,

срібна миска засвітилась,

і немовби в млі прозорій,

крізь серпанок туману,

стало видно: невідпорно

пролетіла зграя чорна

через всі краї сусідні,

без кордонів і без меж,

щоб стоптати ниви плідні,

всі народи підкорити

і міста та села вкрити

мертвим попелом пожеж.

Налетіла вбивча злива

серед крові, диму й пилу

і на Край людей щасливих,

дужих в єдності своїй,—

та в Краю цім скрізь і всюди

встали муром вільні люди,

путь потворам заступили

і почався смертний бій!

Сторінки: 1 2