Казка про яблучко, срібну мисочку та сміливу хвору дівчинку
Наталя Забіла
Що колись в одній країні,
чи на взгір’ї, чи в долині
десь була хатинка бідна
на околиці села,
і жили в ній брат з сестрою,
юні красені обоє,
ще й сестричка їхня рідна —
хвора дівчинка мала.
Ледве ходить з костурками,
все сидить біля віконця
і недужими руками
чи пряде, чи шиє щось…
Квітнуть квіти, сяє сонце,
та тяжкими, наче камінь,
недитячими думками
серце змалку пройнялось:
«Кажуть, є на світі ліки
проти всіх хвороб хороші,
добре вміють лікувати
лікарі та знахарі…
Тільки ж ліки ті придбати
може той, хто має гроші,—
багачі й пани великі,
а не бідні трударі»…
На роботі брат з сестрою
десь у місті чи по селах,
а мала що день,
то знову в самоті…
та не сама: голубків у неї двоє
ще й розумний песик-пелех,
і вона людської мови
їх навчила жартома.
Голубки летять, туркочуть,
звеселить дівчатко хочуть
та про все розповідають,
що побачили навкруг,
край віконця посідають,
а дівчатко їм всміхнеться
і немовби відмахнеться
від думок і від недуг…
2
Брів колись повз тую хатку
незнайомий перехожий,
і побачив він дівчатко,
що всміхнулося навстріч.
Підійшов до огорожі,
розв’язав дорожній клунок,
дав дівчаті подарунок
та й пішов помалу пріч.
Подарунок — наче з казки:
яблучко та миска срібна.
В мисці яблучко покотиш
та спитаєшся про щось,
а воно тобі — будь ласка,
непомильно та несхибно
все покаже, що ти схочеш,
хоч би де то відбулось!
От дівчатко й промовляє: —
Може, є на світі білім
небувале дивне диво:
що таких, як я, слабих
хтось лікує та зціляє
замовлянням або зіллям,
і життя ясне, щасливе
починається для них?..
Ти котись, котись у мисці,
яблучко моє чарівне!
Якщо диво це — не мрія,
покажи його мені.
Хай побачу я те місце
й хоч за інших порадію!..
…І одразу — диво дивне! —
в срібній мисочці на дні
виникає Край незнаний —
і міста, і села, й ниви,
де працюють вільні люди
без панів і без царів,
в праці здружені, щасливі:
те, що спільний труд здобуде,—
всім на спільну користь стане,
все — для щастя трударів…
Видно й ще у мисці срібній:
в тій країні невідомій
є хороми пречудові,
що блищать віддалеки…
І дорослі, й діти дрібні
хворі йдуть у ті хороми,
а виходять — всі здорові,
всі бадьорі та стрункі!..
Тут дівча, зітхнувши сумно,
миску з яблучком ховає
і, як прийдуть брат з сестрою,
усміхається мерщій,
щоб ніхто з них не подумав,
як їй боляче буває
жити з вічною журбою,
з тягарем незбутніх мрій…
Так достатком небагатим
проживали сестри з братом,
з ними песик пелехатий
та веселі голубки.
І було б так, може, й далі —
тільки бурі небувалі
розгойдали біля хати
осокори та дуби…
3
Зашуміли осокори,
повилися неспокоєм…
Вітер котить по діброві
невимовний, дикий жах:
чорні вершники-потвори
в край цей вдерлися з розбоєм
і скипають краплі крові
на шаблюках та ножах.
У знесиллі стогнуть бранці,
смерть і розпач в кожній хаті…
Гине, гине все на світі,
все улюблене й святе!
Де проскочуть рано-вранці
чорні вершники пихаті,
там надвечір тільки вітер
попіл пусткою мете!..
Від катів нема заслону,
і нема їм перепону!..
І в найменшу, бідну хату
теж добрались вороги,—
і сестру схопили, й брата,
і погнали до полону,
до в’язниці та за грати,
закували в ланцюги.
А на хвору їх сестричку,
що сховалася за пічку,
тільки глянули гидливо:
«Та нащо воно здалось?»
І в потрощеній хатині
безпорадній сиротині
у безкрайні слізні зливи
поринати довелось…
У вогні міста і села,
вітер дим навколо стеле,
серед темряви густої
бродять постаті німі…
І лежить уся країна,
вся країна у руїнах,
під ворожою п’ятою,
у ганебному ярмі.
Ось і день минає, й другий,
а дівча лежить змертвіле,
зблідле з розпачу й наруги
і знесилене від сліз…
Коли враз — війнули крила,
голубки злетіли нишком,
песик дзявкнув десь під ліжком
і до дівчинки підліз.
Кажуть їй: — Не плач, не треба!
Збадьорися, підведись ти,
ми ж з тобою, біля тебе,
і загинуть не дамо:
принесемо пити-їсти,
щоб, набравшись сил,
могла ти підсобить сестрі та брату
швидше скинути ярмо!
А розумний песик каже:
— Бачиш, встиг я срібну миску
разом з яблучком червоним
приховать від рук страшних.
Хай вона тобі покаже —
чи далеко десь, чи близько
брат з сестрою у полоні?
Як добратися до них?
І дівчатко в руки кволі
вмить схопило миску срібну:
— Покотися, покотися, яблучко,
й скажи мерщій те,
що знати нам потрібно:
чи в полоні, чи на волі,
чи від смерті вбереглися
і сестричка, й братик мій?!
4
Зразу в мисочці слухняній
стало видно: на майдані,
в ланцюги міцні закутий
брат скривавлений лежить…
День минає, ніч надходить,
він і зору не підводить:
«Як на волі вже не бути,
то не варто далі й жить!..»
А у башті, у в’язниці
б’ється в розпачі сестриця:
«Світ загинув!.. Сонце гасне!..
Порятунку вже нема…
Щоб в тортурах не сконати
і безчестя не зазнати,
краще я собі завчасно
заподію смерть сама!..»
— Ой, невже ж вони загинуть?! —
дівчинка питає в горі,—
і невже ніхто не спинить
чорну зграю навісну?!
… Яблучко тут покотилось,
срібна миска засвітилась,
і немовби в млі прозорій,
крізь серпанок туману,
стало видно: невідпорно
пролетіла зграя чорна
через всі краї сусідні,
без кордонів і без меж,
щоб стоптати ниви плідні,
всі народи підкорити
і міста та села вкрити
мертвим попелом пожеж.
Налетіла вбивча злива
серед крові, диму й пилу
і на Край людей щасливих,
дужих в єдності своїй,—
та в Краю цім скрізь і всюди
встали муром вільні люди,
путь потворам заступили
і почався смертний бій!
Джерело:
“Велика збірка творів”
Наталя Забіла
Видавництво: “Школа”