TOU

Казка про яблучко, срібну мисочку та сміливу хвору дівчинку

Наталя Забіла

Бій за правду, бій за волю,

за щасливу людську долю…

І простором неозорим

розлилися голоси:

— Буде, буде перемога!

Бо не встояти потворам

проти прапора ясного,

проти світла і краси!..

Ось дівчатко й квапить друзів:

— Мчіться до сестриці й брата!

Хай спроможуться тікати

з-під запорів, з ланцюгів!

Ще не час вмирати в тузі!..

Може, визволення близько —

може, те могутнє військо

знищить наших ворогів!

Крила враз зашелестіли,

голубочки полетіли

до красуні, що в в’язниці

побивалась ледь жива,

і усе, що їм звеліли,

проказали, як зуміли…

Вмить отямилась сестриця,

як почула ті слова,

і, зрадівши звістці добрій,

сукню в смужечки подерла,

довгі коси перетерла

і мотузку заплела,

і як тільки ген за обрій

закотилось ясне сонце —

швидко вилізла в віконце,

вниз спустилася й втекла!..

А розумний песик зразу

як стріла помчав до брата,

і в німій розпуці вкляклий

схаменувся молодик:

він напружив дужі м’язи,

потрощив ланцюг та грати,

іншим бранцям кинув заклик

і вночі з неволі втік!..

5

В темнім лісі, у ярузі

звідусіль зібрались друзі —

всі, хто вирвався з полону,

брат з сестрою серед них,

всі зійшлися, зброю взявши,

до повстанського загону,

щоб звільнитися назавше

від гнобителів страшних.

Б’ються день, і тиждень б’ються,

ворогам не піддаються.

Тільки ж сил не вистачає

подолати чорну рать!..

— Де ж могутні світлі вої?! —

люди стогнуть у відчаю.

— Що робити?!. Скласти зброю

чи зі зброєю вмирать?..

Грім гримить по всій окрузі,

по долинах, по дорогах…

Що там робиться у лісі?

Чи надія й досі є?..

Та невже ж загинуть друзі?!

Ой, котися, покотися,

прожени мою тривогу,

любе яблучко моє!

І схвильоване дівчатко

бачить все з своєї хатки:

бачить — друзям незабаром

вже не вистачить снаги,

як тим часом світле військо

йде вперед крізь бойовиська,

і щомить з новим ударом

гинуть, гинуть вороги!..

«Де ж ви, де ви, голуб’ята?!

Де мій песик пелехатий?

Треба ж друзям звістку дати,

щоб не слабла в них рука,

щоб з останніх сил тримались,

щоб одчаєм не проймались,

потерпіли б тільки малість —

перемога вже близька!

Та нема гінців крилатих,

ані песика немає,

не вернулися додому —

половили їх кати,

і нема кого послати…

Значить, треба, щоб сама я

серед полум’я та грому

спромоглась туди пройти!..»

6

Ой, як боляче і трудно,

мабуть, вперше зроду-віку

самотужки вийти з двору,

вирушати за поріг,

та не йти туди, де людно,

де кругом загроз без ліку…

берегтись, щоб лютий ворог

запримітити не зміг…

Де підпершись костурками,

де навколішки, де плазом,

чи пригнувшись між горбками,

чи сховавшись в чагарях,

посувається дівчатко,

крок по кроку, раз за разом,

все сміліше, ніж спочатку,

відкидає біль та страх…

Хоч навколо стріли свищуть,

блискотять мечі й шаблюки,

а дівча крізь бойовище

проповзає навпростець…

Ось попереду в ярузі

у знесиллі збились друзі,—

ще стискають зброю руки,

та приходить їм кінець!..

Раптом глянули навколо —

звідкіля це лине голос?!.

І побачили — на схилі

постать виникла мала,

і лунає клич бадьорий:

— Не здавайтесь, друзі милі!

Подивіться — гине ворог,

допомога вже прийшла!

Враз підводяться повстанці,

ще міцніші наостанці,

наче знов надія й мужність

загострила їм серця.

Знову б’ються,

й серед бою

чують десь перед собою —

голоси лунають дружні

з протилежного кінця.

Це наспіли світлі вої,

оточили чорну зграю,

потрощили вщент, до краю,

щоб і слід від неї зник!

Перемога!.. Слава, слава!..

Сонце знов над головою

засвітилося яскраво

й не згасатиме повік!

А до дівчинки тим часом

брат з сестрою вже підбігли,

підхопили непритомну

від зусиль та мук страшних,

понесли її додому.

Та й у двір ступить не встигли,

а вона вже зором щасним

посміхнулася до них.

А вже близько плещуть крила,

чути гавкання зраділе,

ось і песик пелехатий,

ось і білі голуби!

Розірвались їхні пута

і вони ізнову тута.

І шумлять навколо хати

осокори та дуби.

7

Не в країнах невідомих

і не в мисочці казковій,

а насправді, зовсім поряд,

в ближній, дружній стороні

височать ясні хороми.

Йдуть туди безсилі й хворі,

а виходять — всі здорові,

Гляньте — хто це поміж ними

ще несміло вийшов з брами?

Це ж вона іде, та сама

наша дівчинка мала —

із зцілілими руками,

із зміцнілими ногами,

з зоресяйними очима,

з добрим серцем, як була!

Ось вона біжить, співає —

світ широкий перед нею:

оксамитні вруна в полі,

повні щебету ліси…

І над спраглою землею

тепле сяйво розливає

сонце миру, щастя й волі,

сонце правди і краси!

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Велика збірка творів”
Наталя Забіла
Видавництво: “Школа”

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: