TOU

Казка про мураху Рудика

Казки Ірини Прокопенко

В самісінькій хащі хвойного лісу стояв великий мурашиний будинок. Там жила дружна роботяща сім’я. Від світанку до заходу сонця працювали мурахи, запасали харчі, тягали будівельний матеріал, надбудовували ще один поверх мурашника. Один за одним сновигали вони своїми второваними до ріжками, несучи то голку глиці, то грудочку землі, то луску від бруньки.
Та, як мовиться, в сім’ї не без виродка. У цій працьовитій родині був один мураха, Рудиком його звали, котрий не хотів робити. Цілий день він байдикував: то вилежувався в затінку, то розгойдувався на билинці, а то просто тинявся лісом.
—    Допоможи,— просить, бувало, брат Вусик, тягнучи соломинку, в декілька разів більшу за себе.
—    От іще,— відповідає лежебока, гладячи руде черевце,— я тільки-но пообідав, мені  не можна  працювати.
І маленькому грибкові Рудик не захотів допомогти, коли той, вилізаючи із землі, ніяк не міг пробитися крізь товщу торішнього листя.
—    Рудику, віднеси моє зернятко до струмка, бо не зійде воно тут, на піску,— попрохала якось тітка Верба.
—    Ох, тіточко, я так заморився, попроси когось іншого,— удавано зітхав нероба.
Дивувалися мурахи, звідки в їхній працьовитій родині таке ледащо. Намагалися привчати його до роботи, та де там, при першій нагоді Рудик тікав. Хотіли віддати його до війська, щоб охороняв і захищав мурашник від ворогів, та все дарма: мурахи — вояки дужі, з великою головою і міцними щелепами, а Рудик—розпещений чепурун з вишуканими вусиками і тонким станом. Де вже йому!
От якось обурені мурахи вирішили вести його на роботу під конвоєм. Попереду брати-мурахи, позаду і з кожного боку— теж…
Спробуй втечи!
—    Дивіться, дивіться, Рудика на роботу ведуть! — кричали насмішниці Сироїжки.
—    Який сором! Немов злочинця, під вартою ведуть,— почервонівши, прошепотіла ягода Суниця.
Рудик ішов покірно, удаючи, що скорився, а сам думав, як би втекти. Тільки на хвилинку зупинилися конвоїри, щоб обмінятися новинами зі стрічними мурахами, а Рудик шусть у траву — і тільки його й бачили.  .
Знав би Рудик, що скоїться з ним надалі, не втікав би від братів, не ухилявся б від роботи. Біжить він лісом та думає, куди б сховатися. Ось ямка в піску під сосною — швидше туди. Та тільки  ступив він на край ямки, як несподівано з її дна забив піщаний водограй. Збило з ніг Рудика, покотився він униз, пісок боляче б’є, засипає, затягує на дно.
Злякався Рудик, хоче вилізти, дереться вгору, але піщинки знову  збивають  його з ніг. Згадав  він, що розповідали старі мурахи про такі піщані пастки, про те, що живе в них страшний мурашиний лев, та пізно вже було: з піску з’явилися гострі щелепи, схопили бідолаху за ногу і потягли вниз.
—    Рятуйте!—закричав Рудик, відчайдушно пручаючись.

—    Ти не допоміг мені тягнути соломину, і я тобі не хочу помагати,— відказав Вусик, але все-таки побіг до своїх, щоб сповістити, в яку біду потрапив Рудик. А Рудика ще глибше затягує в яму, ще більше засипає піском.
Тим часом збіглися з усього лісу брати-мурахи. Хоч і нероба, хоч і ледар, але ж свій, треба рятувати. Бігають вони навколо ямки, метушаться, а як допомогти, не знають.
—    Тіточко Вербо, допоможи, врятуй нашого брата!
—    Не стала б я лінивого рятувати, та нехай уже, заради вас допоможу,— відповіла Верба і нагнула гілку в самісіньку яму. Ухопився за неї Рудик і незабаром опинився нагорі, серед своїх братів.
—    Може, хоч тепер Рудик схаменеться,— гомоніли в мурашнику.
—    Мабуть, почне працювати,— шепталися   в лісі   гриби.  А ягода Суниця нічого не казала, лише недовірливо похитувала головою. Ну, а сам Рудик довго не міг отямитись від переляку,  заїкався,   бідолаха,  накульгував і боявся ходити в лісі, аби знову не потрапити в пастку.
Та минуло декілька днів, нога загоїлась, і Рудик став забувати недавнє лихо. Він вийшов навіть на роботу разом з усіма і цілий день залюбки будував мурашник. Другого дня він уже не так охоче, та все ж таки запасав їжу, а третього дня сталося ось що…
—    Ходім зі мною, допоможеш колоду нести,— сказав Вусик, і Рудикові не залишалося нічого іншого, як іти за братом.
Не така вже й важка та колода, всього лише суха гілочка, але ж Рудик не звик працювати, і коли вони взяли тягар на плечі, Вусик спереду, а Рудик позаду, йому здалося, що колода ось-ось придавить його до землі.
—    Пішли,— скомандував Вусик, і вони рушили.
—    Давай спочинемо,— казав Рудик на кожному другому кроці.
Та Вусик був невмолимий.
—    Ось як донесемо колоду до мурашника, тоді відпочинемо…
«Е,— думає Рудик,— так можна й ноги простягти». І забув він про те, що недавно трапилося з ним, кинув колоду і дременув у ліс. А колода всією вагою на Вусика впала, придавила до землі, ноги поламала. Не опинись поблизу жук-силач, пропав би зовсім, бідолаха.
Зібралися найстаріші, найповажніші мурахи на раду.
—    Не бувало ще такого в нашому роді,— мовив  найшановніший мураха Мудрик,— щоб хтось   не хотів працювати, щоб у нещасті брата покинув.
Думали, думали, що злочинцеві зробити,   як покарати — і вирішили:
—    Вигнати Рудика з хати, хай іде куди хоче. Відшукали, привели  Рудика,  оголосили  йому  постанову ради.
—    Іди від нас, ми не хочемо бачити тебе.
Іде Рудик лісом і думає: «Ну, мене цим не злякаєш, якось і сам проживу, принаймні працювати ніхто не примусить». Лісом потинявся, у затінку покачався, на билинці погойдався, думає, що б його ще зробити.
А тут насмішниці Сироїжки здибались.
—    Що, Рудику, катюзі по заслузі? Знатимеш, як на роботі відлинювати.
—    А ви самі багато робите? Весь день  на  одному місці сидите.
—    Оце вже й ні! Ми, гриби, землю підпушуємо, щоб дерева краще росли.
Подався Рудик далі. «Ну й нехай,— думає, —знайду собі веселих друзів, які теж працювати не люблять. Ось метелик, наприклад, пурхає собі цілий день з квітки на квітку».
—    Е ні,— каже Метелик,— я не просто пурхаю, я пилок з квітки на квітку переношу.
«Ну й нехай,— думає Рудик,— потоваришую ще з ким-небудь».
—    Погуляй зі мною,— аж просить він у Сонечка.
—    Ніколи мені гуляти, на тлю треба полювати, щоб вона рослинам не шкодила.
«Всім ніколи, всі щось роблять. Біля чого б мені заходитися?»
Лісом потинявся, в затінку, покачався, на билинці погойдався — більше нічого робити. І напала на Рудика така нудьга, що не знав уже він, куди й подітися від неї: блукає лісом, куди не поткнеться, всі заклопотані ділом, всі працюють. Відчуває волоцюга, що пропаде без рідних, а що робити, не знає. Тут йому ягода Суниця й порадила:
—    Вернись додому, проси прощення, може, змилуються брати, може, й роботу дадуть.
Зрадів Рудик з доброї ради, побіг додому. Як він там у братів прощення просив, які обіцянки давав, знають лише в мурашнику; та коли ви, діти, побачите в лісі мурашок, що заклопотано бігають своїми стежинками, знайте, що серед них і наш Рудик. Він тепер працює так само, як і всі його брати.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Пригоди на землі та під водою”

Ірина Прокопенко

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: