Казка про порося
Казки Йона Крянге
Жили-були дід та баба: дідові сто років стукнуло, бабі – дев’яносто, а дітей все не було, та й добра ніякого не нажили: хата вся в дірках, самі в обносках. А віднедавна й зовсім журба їх не полишала. Ніхто до них у гості не заглядав, немов старі – прокажені.
Якось баба дідові й каже:
– Завтра на світанку йди, куди ноги понесуть. І першого стрічного, буде то людина чи звір, клади в торбу і неси додому. Виховаємо його як свою дитину.
Дід, що теж мріяв про дітей, так і зробив… Йшов він ярами, поки нагледів широку калюжу, а в ній – свиню з дванадцятьма поросятами. Побачивши діда, свиня кинулася навтіки – поросята за нею, крім одного. Той, найпаршивіший, у багні загруз.
Зловив його дід, сунув бруднулю в торбу – і додому:
– Дивись, бабо, яке дитя я тобі приніс! Он який синочок чорнобривий, ясноокий, на тебе схожий! Ти б обмила його, як з немовлятами роблять, а то замурзався трохи кровиночка…
Вона і мила його, і щетину розчісувала, за кілька днів зовсім виходила. На лушпинні та висівках росло порося як на дріжджах – бабі на радість.
Зібрався якось дід у місто купити дещо. Повернувся, а баба давай його розпитувати:
– Що, старий, у місті чути?
– Хоче цар дочку свою заміж видати, по всьому світу велів оголосити: хто від свого будинку до царського палацу золотий міст перекине, коштовним камінням вимостить, з обох боків деревами обсадить з дивовижними птахами, того зятем зробить і спадкоємцем половини царства. А хто візьметься, та не справиться, – тому голову з пліч. Багатьох царевичів уже скарав. Весь народ їх оплакує!
– Одне добре, діду, що наш синок говорити не навчений і до царських наречених йому байдуже.
Так вони балакали, поки їх не перервав голосок із-за печі:
– Батечко, матінко, я міст перекину…
Баба на радощах утратила дар мови. Дід почав від нечистої сили хреститися. А порося не відстає:
– Не бійся, батечку, це я… Йди до царя і скажи, що я йому міст побудую.
Розчесав старий бороду, на ціпок свій сперся і пішов у палац. Питає цар діда:
– У якій справі, старий, прийшов?
– Ваша величносте! Син мій дізнався, що царівна на виданні, ось і послав мене перед ваші світлі очі – сказати, що він береться золотий міст побудувати.
– Як зможе, віддам за нього дочку і півцарства на додачу. А як ні, і вельможніших страчували. Веди до мене сина, якщо не роздумав.
Низенько вклонився старий цареві і поплентався по сина.
Порося, дізнавшись про царське запрошення, весело потрюхикало за дідом. Скаче, хрюкає, землю риє, як звичайна свиня.
Велить цар цих двох сватів упускати. Старий при вході кланяється, у дверях мнеться. А порося по килимах забігало, захрюкало, палац по периметру обнюхало.
Не на жарт розгнівався цар:
– Та ти, діду, геть здурів? Хто тебе напоумив свинарник у царських покоях влаштовувати?
– Не вели карати, государю, вели слово мовити! Це порося і є синок мій.
– Так це він мені міст спорудить?
– На те сподіваємось, ваша величносте.
– Забирай свого кабана і марш звідси! А якщо до завтрашнього ранку не буде мосту, не буде у тебе голови.
Удома розповів дід бабі про все, засперечалися чоловік з жінкою, аж під ранок їх сон зморив. Порося тоді віконце копитцем вибило, дмухнуло – і ніби два вогняні клубки потяглися від хатки до білокам’яних царських палат. Диво-міст з усім, що при ньому належить, виник немов з повітря. Хатка дідова стала палацом, та розкішнішим за царський. Прокинулися дід з бабою – а вони виряджені в пурпур, усе золото світу – в їхній скарбниці. А порося знай собі бавиться, на перських килимах качається.
Все царство облетіла чутка про велике диво. На царській раді ухвалили царівну за дідового сина віддати, правда, весілля не грали – що за вінчання з поросям?
Але царська дочка зі своєю долею змирилася і почала господарювати в новому палаці.
Вдень порося як і раніше по палацу скакало, а вночі свинячу шкіру з себе знімало, обертаючись на красеня царевича. Ніби й звикла до нього молода, а через два тижні відвідала батьків і виклала перед ними все як на духу. Мати візьми та й навчи її:
– Як твій чоловік засне, кинь його свинячу шкіру у вогонь, так ти її й збудешся!
Як тільки повернулася вона додому, наказала камін розпалити. Затріщала в полум’ї щетина, згорнулася кинута у вогонь свиняча шкура. Запах пішов по всьому будинку, і молодий прокинувся, із жахом підхопився. Кинувся до каміна, заплакав:
– Дурна жінко! Що ти наробила?! Якщо хто навчив тебе, зробив ведмежу послугу; якщо в твоїй голові такий план зародився, мало в ній розуму!
Раптом залізний обруч стягнув стан цариці, а чоловік усе говорив:
– Лише коли я доторкнуся до твого стану правою рукою, спаде цей обруч і ти зможеш народити немовля, бо через дурість свою нашкодила ти і нещасним батькам моїм, і мені, і собі. Якщо я коли-небудь знадоблюся, знай, що ім’я моє Фет-Фрумос, а знайти мене можна в Ладан-монастирі.
З цими словами Фет-Фрумос пощез з очей, а разом з ним і диво-міст, і палац, у якому старі з невісткою серед усього золота світу жили. Дід з бабою поплакали і невістку на всі чотири сторони відпустили, адже тепер їм її не прогодувати.
І пішла вона білим світом блукати, чоловіка свого шукати. Довго-довго вона йшла, перш ніж дісталася до самотньої хатки, порослої мохом, і постукала в хвіртку.
Джерело:
“100 чарівних казок світу”
Переклад – Володимир Верховня
Видавництво: “ Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»“
м. Харків, 2013 р.