Казка про порося

Йон Крянге

Жили-були дід та баба: дідові сто років стукнуло, бабі – дев’яносто, а дітей все не було, та й добра ніякого не нажили: хата вся в дірках, самі в обносках. А віднедавна й зовсім журба їх не полишала. Ніхто до них у гості не заглядав, немов старі – прокажені.

Якось баба дідові й каже:

– Завтра на світанку йди, куди ноги понесуть. І першого стрічного, буде то людина чи звір, клади в торбу і неси додому. Виховаємо його як свою дитину.

Дід, що теж мріяв про дітей, так і зробив… Йшов він ярами, поки нагледів широку калюжу, а в ній – свиню з дванадцятьма поросятами. Побачивши діда, свиня кинулася навтіки – поросята за нею, крім одного. Той, найпаршивіший, у багні загруз.

Зловив його дід, сунув бруднулю в торбу – і додому:

– Дивись, бабо, яке дитя я тобі приніс! Он який синочок чорнобривий, ясноокий, на тебе схожий! Ти б обмила його, як з немовлятами роблять, а то замурзався трохи кровиночка…

Вона і мила його, і щетину розчісувала, за кілька днів зовсім виходила. На лушпинні та висівках росло порося як на дріжджах – бабі на радість.

Зібрався якось дід у місто купити дещо. Повернувся, а баба давай його розпитувати:

– Що, старий, у місті чути?

– Хоче цар дочку свою заміж видати, по всьому світу велів оголосити: хто від свого будинку до царського палацу золотий міст перекине, коштовним камінням вимостить, з обох боків деревами обсадить з дивовижними птахами, того зятем зробить і спадкоємцем половини царства. А хто візьметься, та не справиться, – тому голову з пліч. Багатьох царевичів уже скарав. Весь народ їх оплакує!

– Одне добре, діду, що наш синок говорити не навчений і до царських наречених йому байдуже.

Так вони балакали, поки їх не перервав голосок із-за печі:

– Батечко, матінко, я міст перекину…

Баба на радощах утратила дар мови. Дід почав від нечистої сили хреститися. А порося не відстає:

– Не бійся, батечку, це я… Йди до царя і скажи, що я йому міст побудую.

Розчесав старий бороду, на ціпок свій сперся і пішов у палац. Питає цар діда:

– У якій справі, старий, прийшов?

– Ваша величносте! Син мій дізнався, що царівна на виданні, ось і послав мене перед ваші світлі очі – сказати, що він береться золотий міст побудувати.

– Як зможе, віддам за нього дочку і півцарства на додачу. А як ні, і вельможніших страчували. Веди до мене сина, якщо не роздумав.

Низенько вклонився старий цареві і поплентався по сина.

Порося, дізнавшись про царське запрошення, весело потрюхикало за дідом. Скаче, хрюкає, землю риє, як звичайна свиня.

Велить цар цих двох сватів упускати. Старий при вході кланяється, у дверях мнеться. А порося по килимах забігало, захрюкало, палац по периметру обнюхало.

Не на жарт розгнівався цар:

– Та ти, діду, геть здурів? Хто тебе напоумив свинарник у царських покоях влаштовувати?

– Не вели карати, государю, вели слово мовити! Це порося і є синок мій.

– Так це він мені міст спорудить?

– На те сподіваємось, ваша величносте.

– Забирай свого кабана і марш звідси! А якщо до завтрашнього ранку не буде мосту, не буде у тебе голови.

Удома розповів дід бабі про все, засперечалися чоловік з жінкою, аж під ранок їх сон зморив. Порося тоді віконце копитцем вибило, дмухнуло – і ніби два вогняні клубки потяглися від хатки до білокам’яних царських палат. Диво-міст з усім, що при ньому належить, виник немов з повітря. Хатка дідова стала палацом, та розкішнішим за царський. Прокинулися дід з бабою – а вони виряджені в пурпур, усе золото світу – в їхній скарбниці. А порося знай собі бавиться, на перських килимах качається.

Все царство облетіла чутка про велике диво. На царській раді ухвалили царівну за дідового сина віддати, правда, весілля не грали – що за вінчання з поросям?

Але царська дочка зі своєю долею змирилася і почала господарювати в новому палаці.

Вдень порося як і раніше по палацу скакало, а вночі свинячу шкіру з себе знімало, обертаючись на красеня царевича. Ніби й звикла до нього молода, а через два тижні відвідала батьків і виклала перед ними все як на духу. Мати візьми та й навчи її:

– Як твій чоловік засне, кинь його свинячу шкіру у вогонь, так ти її й збудешся!

Як тільки повернулася вона додому, наказала камін розпалити. Затріщала в полум’ї щетина, згорнулася кинута у вогонь свиняча шкура. Запах пішов по всьому будинку, і молодий прокинувся, із жахом підхопився. Кинувся до каміна, заплакав:

– Дурна жінко! Що ти наробила?! Якщо хто навчив тебе, зробив ведмежу послугу; якщо в твоїй голові такий план зародився, мало в ній розуму!

Раптом залізний обруч стягнув стан цариці, а чоловік усе говорив:

– Лише коли я доторкнуся до твого стану правою рукою, спаде цей обруч і ти зможеш народити немовля, бо через дурість свою нашкодила ти і нещасним батькам моїм, і мені, і собі. Якщо я коли-небудь знадоблюся, знай, що ім’я моє Фет-Фрумос, а знайти мене можна в Ладан-монастирі.

З цими словами Фет-Фрумос пощез з очей, а разом з ним і диво-міст, і палац, у якому старі з невісткою серед усього золота світу жили. Дід з бабою поплакали і невістку на всі чотири сторони відпустили, адже тепер їм її не прогодувати.

І пішла вона білим світом блукати, чоловіка свого шукати. Довго-довго вона йшла, перш ніж дісталася до самотньої хатки, порослої мохом, і постукала в хвіртку.

– Хто? – відгукнувся старечий голос.

– Відчиніть подорожній без даху над головою.

– Коли з добром ти, заходь, а ні – йди собі, он у мого собаки зуби сталеві, не встережешся!

– З добром, бабусю!

Відчинила стара хвіртку:

– Як ти сюди втрапила, жінко? Сюди і жар-птиці не залетіти, не те що людині дійти.

– Гріхи свої спокутую, бабусю. Паломниця я до Ладан-монастиря, а де він, і знати не знаю.

– Щасливий твій бог, якщо втрапила прямо до мене. Я – свята Середа, може, чула?

Кликнула свята Середа клич, і відразу збіглися звірі з усіх її володінь. Заходилася свята Середа розпитувати їх про Ладан-монастир, але всі в один голос відповідали, що навіть вони про це нічого не знають. Засмутилася свята Середа, та нічого не вдієш. Дала вона подорожній просфору і трохи вина на дорогу, а також золоту прядку-самопрядку (у біді, мовляв, стане у пригоді) і послала бідолаху до своєї старшої сестри святої П’ятниці.

Цілий рік ішла вона непрохідними місцями, поки дісталася до святої П’ятниці. У неї повторилося те саме, що й у святої Середи, – тільки, крім просфори і вина на дорогу, дала їй свята П’ятниця золоте мотовило, яке само пряжу намотувало, а потім направила свята П’ятниця царівну до своєї старшої сестри, святої Думініке. Того ж дня мандрівниця пішла далі місцями ще дикішими й безлюднішими, ніж раніше. Так, будучи не в змозі третій рік розродитися, насилу добралася вона до святої Думініке. Свята була не менш гостинна, ніж її сестри. Приголубила бідолаху, кликнула клич, і враз збіглися всі істоти – підводні, наземні і небесні, але й вони не знали, де Ладан-монастир стоїть, як раптом, невідомо звідки, кривоногий жайворонок пришкандибав і прямо до святої Думініке. Запитує його свята:

– Може, ти, жайворонку, чув, де Ладан-монастир стоїть?

– Як не чути, паніматко?! Я туди ваблений серцем літав, коли ногу зламав.

– Якщо так, негайно достав цю жінку в Ладан-монастир і навчи, як їй далі бути.

– Хай буде воля твоя, паніматко, хоч і нелегкий шлях.

Дала тоді свята бідолашній подорожній просфору і трохи вина в дорогу, а ще золотий таріль, золоту, усипану самоцвітами квочку із золотими ж курчатами. Довірила турботи про царівну жайворонку, і той, шкутильгаючи, відразу вирушив у дорогу. Коли нещасна падала з ніг від утоми, садовив її жайворонок на свої крильця, і вони летіли повітрям. Цілий рік провели вони в мандрах, подолали безбережні моря і нескінченні країни, пробиралися крізь непролазні ліси і смертельні пустелі, населені драконами, отруйними гадами, василісками, чий погляд обертав на камінь, не кажучи вже про гідр із двома дюжинами голів та інших страховиськ, що підстерігали на кожному кроці.

Врешті-решт опинилися вони в іншому світі, світі райського блаженства!

– Ось і Ладан-монастир, – пояснив жайворонок. – Тут живе Фет-Фрумос, якого ти шукала всі ці роки.

Царівна ледве не осліпла від розкоші навколо, а коли зрозуміла, що перед нею диво-міст і той палац, у якому тривало її недовге щастя з Фет-Фрумосом, вона мало не заплакала з радощів.

– Рано радієш. Тут на тебе чекають нові випробування, – опустив її з небес на землю жайворонок і показав колодязь, до якого наказав приходити три дні підряд, розповів, кого вона зустріне і як треба відповідати, як використати прядку, мотовило, таріль і золоту квочку з курчатами.

Попрощавшись зі своєю підопічною, він поспішив полетіти назад, щоб зберегти від каліцтва свою другу ніжку. А втомлена подорожня попленталася до колодязя.

Там вона взяла прядку і дала відпочинок ногам. Через якийсь час прийшла по воду служниця. Угледівши незнайомку з чарівною прядкою, що без сторонньої допомоги золоту пряжу тоншу за волос пряде, кинулася до господині доповідати.

А господинею тут була ключниця Фет-Фрумоса – відьма. Як дізналася вона про чарівну прядку, відразу послала служницю, щоб та привела подорожню. Тільки та прийшла в палац, як відьма перейшла до діла:

– Я чула, у тебе є золота прядка, що сама пряде. Продай мені її, назви свою ціну.

– Дозволь мені провести ніч в опочивальні царя.

– По руках! Віддай прядку і чекай тут до вечора – цар якраз з полювання повернеться.

Відала подорожня прядку і чекає. А відьма такого зілля царю в молоко підлила, що заснув він непробудним сном. Кличе тоді відьма подорожню до його опочивальні:

– Влаштовуйся, а вдосвіта я прийду по тебе.

Відьма перейшла на шепіт – боялася, щоб не почув її із сусідньої кімнати слуга царя, його одвічний супутник на полюванні.

Не встигла відьма піти, як упала бідолашна подорожня на коліна перед сплячим чоловіком:

– Фет-Фрумосе! Простягни тільки руку, доторкнися до мого стану, щоб розсипався зачарований обруч, щоб прийшла на світ твоя дитина!

Так промучилась нещасна всю ніч, а цар ніби нічого не чує. Вдосвіта прийшла відьма і прогнала бідолаху. Сіла та знову біля колодязя, сльози ковтає, мотовило дістає. Знову служниця прийшла по воду, а пішла із звісткою про нове диво. Негайно повернула жадібна відьма служницю до колодязя, знову виманила у царівни її скарб, щоб на ранок прогнати геть. Тієї ночі голосіння царевої дружини почув вірний царський слуга і задумав обдурити підступну відьму. Ледве цар схопився з ліжка й обидва вони поїхали на полювання, слуга розповів йому про події двох останніх ночей… Серце цареве забилось удвічі швидше, по щоках його покотилися сльози, а тим часом його нещасна дружина знову чергувала біля колодязя, адже в неї ще залишалася золота квочка з курчатами поряд на тарелі! Служниця цього разу про воду геть забула – відразу до господині кинулася:

– Господине! У тієї жінки є таріль і квочка з курчатами – все із золота, краси несказанної.

Незабаром заволоділа відьма останнім царівниним скарбом.

Коли цар повернувся з полювання і йому подали молока, він непомітно вилив його і прикинувся, що міцно спить

А відьма, цілковито покладаючись на своє зілля, сама привела подорожню в царську спальню. Знову ридала нещасна біля царського ложа:

– Фет-Фрумосе! Зглянься на дві безневинні душі, що ось уже чотири роки відбувають страшну кару. Простягни свою праву руку, обійми мене, щоб розсипався залізний обруч і прийшла на світ твоя дитина. Я не можу більше терпіти!

Не встигла вона це сказати, як Фет-Фрумос торкнувся її стану. Із дзвоном розлетівся обруч, і вона народила немовля.

Розповіла вона чоловікові, що довелося пережити їй з часу їх останньої зустрічі.

Цар не став чекати до ранку, негайно наказав відьму до себе привести з усіма скарбами, що по праву належали його дружині.

Хто б міг упізнати відьму в тій свині, яка з поросятами в калюжі валялася і від якої Фет-Фрумос своєму названому батькові дістався! Це вона обернула Фет-Фрумоса, свого господаря, на паршиве порося, щоб одружити його з однією з одинадцятьох своїх дочок, з якими тоді з калюжі вискочила. За що й скарав її Фет-Фрумос страшною карою. А слугу свого вірного щедро обдарували цар з царицею і при собі тримали до його смерті.

А що не відгуляв Фет-Фрумос весілля свого часу, то тепер таке весілля і такі хрестини справив, яких раніше не знали. Були тут і батьки молодої цариці, і дід з бабою, що його виховали, знову в пурпурі, на чолі столу. Три дні і три ночі бенкетували, а може, ще й досі бенкетують.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“100 чарівних казок світу”
Переклад – Володимир Верховня
Видавництво: “ Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»“
м. Харків, 2013 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: