TOU

Про царя Овдія та про царівну Несміяну

Вірші Олександра Пархоменко

Казна-де, казна-коли

Цар з царицею жили.

Як відомо, між царів

Не багато трударів,

Здавен кожен царський рід —

То ненатлий дармоїд.

Наш же світлий цар Овдій

Був чужий породі тій:

Не цурався змалку праці,

Мив підлоги у палаці,

Сіяв просо і гречки,

Шив цариці чобітки.

І жону достойний муж

Мав точнісінько таку ж:

Плоскінь брала,

Кужіль пряла,

Сорочки цареві прала,—

В неледачого царя І дружина — мов зоря!

В мирі-згоді поживали,

Мед пили і хліб жували,

І нерідко в їх оселі

Сміхи чулися веселі,

По труду добро велось,

По труду царю й жилось.

Та життя — що довга нива,

Котру важко перейти:

Може доля нещаслива,

Мов мандрівця літня злива,

І царя підстерегти.

У Овдіїхи й Овдія

Народилося дитя —

їхня радість, їхня мрія,

їх утіха, їх надія,

їх любов і їх життя!

Уродини святкували,

Доню Ганною назвали.

Світ зійшовся на гостину

До царевого двора —

Поздоровити дитину,

Побажати їй добра.

І мала в добрі росла,

Веселенькою була,

Дивовижну мала вроду,

Хоч із личка пийте воду,—

Кращу стрінеш не щодня…

Словом, гарне цареня.

Ані цар, ані цариця

Нарядіться, надивиться

На дитину не могли.

Милували, цілували,

Упадали, доглядали,

Мов зіницю, берегли.

Тільки й дбали про одне,

Потерпали про одне:

Щоб було дитині в’їжно,

Щоб було дитині вліжно,

А все інше — то дурне!

Надто діло, надто праця,

Хоч яка нехай легка,—

Щоб не сміла навіть браться

За роботу їх дочка!

Наче квітка у теплиці,

Пишно доня розцвіла.

Стала вища від цариці,

Та ні разу у світлиці

Навіть пилу не змела!..

Так би й жити рік у рік,

Так би й жити довгий вік,— їх-бо

Ганні, їх царівні

Не знайти у світі рівні!..

Тільки стали батько-мати

Щось недобре примічати:

Не сміється доня їх,

Запропав у доні сміх!

Стала Ганна невпізнанна,

Стала Ганна Несміяна.

Ходить хмура та понура,

У ясних очах зажура,

У ясних очах нудьга.

Прехороша, наче рожа,

На казна-що стала схожа,

Не царівна, а Яга!

Дуже, дуже шкода Ганну,

Незрівнянну, невпізнанну!

Сміх згубити — то не жарт!

Як радіти без усмішки?

Як дружити без усмішки?

Навіть жити без усмішки,

Навіть жити так не варт!

І щодалі, і щодалі

Дужче Ганну сум гнітив.

Цар Овдій заслаб з печалі,

А цариця й поготів:

— Треба, царю, щось робить,

Треба горю пособить!

Цар Овдій папір до рук,

На машинці стук та стук —

І на тумбах, на будинках,

На автобусних зупинках

Воднодень і водночас

Появивсь царів указ:

«Геть усім, усім, усім!

Поспішіть у царський дім:

У недугу впала Ганна,

Несміяна стала Ганна,

Хто поверне Ганні сміх —

Дам червінців повен міх!»

Од світання до зорі
Товча в царському дворі: Шептуни, чарівники,

Мудраки і глупаки,

Маги, відьми, знахарі,

Всякі інші «лікарі» —

Кожен мало не біжком До Овдія із мішком!

Сто рецептів, сто порад,

Тільки шкода, що не влад,

Бо ні тіні від усмішки

В Несміяни на лиці,

Бо не легшає нітрішки

Царській зболеній дочці.

Довелось царю Овдію

Гнать порадників у шию.

Залишились при дворі

Три славетні знахарі,

Дуже, дуже, дуже модні

(Досить є їх по сьогодні!),

І на них уся надія

У Овдіїхи й Овдія:

їх порада, сила їх,

Певно ж, верне доні сміх.

Перший знахар око мружить.

— Рад вам, царю, пособить…

Щоб таку недугу здужать,

Треба Ганні сміх купить.

На сьогоднішньому ринку
Він іде за дешевинку.

Дайте злота Несміяні,

Хай походить по майдані —

Купить, вам на втіху,

Цілу торбу сміху.

…Так, усмішок є на ринку,

Щирих, теплих — будь-яких.

Несміяна стріла жінку:

Продаєте, тьотю, сміх?

жартівниця!— Здивувалась молодиця,

І усмішка згасла вмить.—

Сміх, царівно, не дурниця,

Сміх купляти не годиться,

Сміх за гроші не купить!..

Другий знахар вуса гладить:

Грішми, царю, не зарадить.

Я б порадив Несміяні

Вийти з дому на світанні:

Перший стрічний попадеться,

Перший стрічний засміється —

Хай царівна молода

Сміх одніме і гайда!

…Біг по вулиці хлопчина,

У портфелику книжчина.

Сміх без жодної причини

Так і рвався із хлопчини.

Несміяна — до хлоп’яти,

Шлях одрізала йому:

Постривай лишень, кирпатий,

Сміх у тебе одніму!

З вуст хлопчини сміх утік,

Одступив хлопчина вбік:

Тю,— сказав,— якась чудна ти,

Не збагну тебе і край!

Не маленька, мала б знати:

Власний сміх потрібно мати,

На чужий не зазіхай!..

Третій знахар шепотить:

— Щось нам, царю, не щастить.

Щоб царівні не пропасти,

Десь би треба сміх украсти.

Красти гріх, але дарма,

Ради іншої нема.

…У вишневому садочку,

В теплім буйнолисті

Спить дівча у сповиточку,

В писаній колисці.

А усмішка — ну, така,

Що й не надивиться,—

Ніжні вустонька торка —

Певно, мама сниться.

Несміяна шасть до саду;

«От у неї сміх і вкраду!»

Та лиш руку простягла,

Як запхинькала мала,

Сміх прудкіше горобця

Спурхнув дівчинці з лиця.

«Знахарі казна-що радять,

Хай самі ідуть та крадуть!»

І, засмучена та гнівна,

Геть пішла собі царівна.

Цар від горя посірів,

Порозгонив знахарів.

У тяжкій журбі й цариця,

А про Ганну й не кажіть!

Як сердешній не журиться,

Як такій похмурій жить!

Йде сновидою до гаю,

Під ногами хрусь та хрусь,

«От візьму і заблукаю

І додому не вернусь.

Бо немилий рідний дім,

Надоїло все у нім.

Бо нудьга, мов чорна мла,

Все круг мене повила,

На душі жорстокий гніт,

Став немилий білий світ!..»

І пішла б, і заблукала,

Та знайомого спіткала:

По узліску біг хлопчина,

Невеликий, мов грибок.

Та на цей раз не книжчину —

Ніс хлопчина козубок.

В козубкові мав сунички

Для маленької сестрички —

Занедужалось малій,

Захотілось ягід їй.

Ну, а брат — як кожен брат,

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 10

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Вересневий жарт”
Збірка
Олександр Пархоменко
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1989 р.

Залишити коментар

 

Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: