TOU

Казка про ведмежого сина

Лужицькі народні казки

Жила собі колись жінка, яка забагато спала, бо весь час втомлювалася. Якось пасла вона корів на пасовиську, та й заснула, а в цей час усі її корови розбіглися. Вона довго їх шукала, але так і повернулася додому ні з чим.

— А вдома її чоловік страшенно на неї розгнівався.

Через твою сонливість ми в старці підемо, — висварив він жінку. Але купив нових корів.

Вона знову погнала їх на пасовисько, й через якийсь час зморив її сон. А коли прокинулася, корови її зникли, і вона їх не відшукала.

Довелося повернутися додому без корів, і її чоловік знову дуже розгнівався.

— Ти, сплюха, — закричав він на неї. — Через тебе ми з торбами по світу підемо! Але він ще раз купив нових корів, і наступного дня жінка погнала їх пасти.

«Якщо ще раз заснеш, — пригрозив їй чоловік, — я тебе приб’ю».

Погнала жінка корови, та й цього разу заснула на пасовиську. А коли прокинулася, корів як не було. Вона шукала-шукала, але не знайшла жодної.

Жінка так боялася свого чоловіка, що заплакала й вирішила не повертатися до­дому. Вона пішла геть, і нарешті прийшла до лісу, у темну, густу й дику хащу.

Аж тут із хащі вийшов здоровенний чорний ведмідь. Вона злякалася його й хотіла втекти. Але ведмідь заговорив людським голосом:

— Чого ти така сумна? Ходи зі мною. Варитимеш мені їсти, прибиратимеш у бар­лозі, то й свою радість відшукаєш.

— Якщо любиш спати, спи собі в мене, скільки заманеться.

От вона пішла з тим ведмедем, і прийшла вони до гранітних скель, де в печері був ведмежий барліг. Почала вона там порядкувати, їсти варити й прибирати. А з вед­медя зробився чоловік, а в печері тій були купи срібла й золота. То вона в нього й залишилася та жила з ним у його барлозі.

Незабаром жінка породила сина, та й доглядала його, заховавши у печері.

Чоловік-ведмідь ходив на полювання. Щоб захистити матір з дитиною від злих людей і диких звірів, він щоразу, коли йшов, закривав вхід до печери великим ка­менем. Жінка із хлопчиком залишалися цілий день самі, а що ведмідь приносив їм м’ясо й мед, то хлопець ріс як з води.

Та жінці невдовзі набридло таке життя, і вона почала думати, як би втекти. Вона розповіла хлопцеві, що удома в нього є інший батько, набагато кращий за цього. І хлопець теж хотів піти геть з печери, і почав той камінь, що затуляв вхід, потроху відсувати. Із кожним роком він міг відсунути камінь більше й більше.

Коли хлопцеві виповнилося дванадцять, він уже міг цілком відсунути каменюку від входу. Отож мати сказала йому, що тепер вони підуть додому, до батька. Вони набрали собі срібла й золота стільки, скільки змогли винести, а було того багацько, бо ж хлопець був дужий.

Пішли вони собі й знайшли дорогу, що вела з темної хащі до сонячних лук та нив. А коли повернулися додому, батько дуже зрадів, що має такого дужого сина і на додачу ще й багато срібла й золота. Пробачив чоловік жінці її провину, і почали вони жити всі разом.

Наступного дня каже батько до хлопця:

— Сьогодні поїдемо до лісу по дрова, бери із собою пилку, сокиру й кирку!

А хлопець питає:

— І що ми робитимемо з тими цяцьками?

— Будемо дерева рубати, — відказує батько.

Запрягли коней до воза та й поїхали.

А хлопець почав руками дерева видирати із землі просто з корінням, і наскидав їх цілу купу.

Поскладали колоди на віз, та так багато, що віз замалим не розвалився. Коні тягти воза не можуть, силкувалися-силкувалися, та й поставали.

Пішов батько додому, привів іще двійко коней. Але й четверо коней не змогли зрушити з місця такого важкого воза. Хлопець хотів їх легенько батогом підстьоб­нути, шмагонув — раз, два, три, чотири — та й усіх нараз забив.

Тоді узявся сам за віжки, та й потяг воза додому. А що біг він із возом дуже швидко, то з розгону розвалив дровітню.

Батько замислився та й каже до жінки:

— Слухай, не хочу я тримати цього хлопця вдома, він мені тут все поруйнує.

Тоді жінка каже до сина:

— Хлопче, ти дуже сильний, але ти ще світу не бачив. То я тобі пораджу: йди мандрувати, світ навчить тебе розуму.

Хлопець погодився і каже:

— Піду я, мамо, у світ. Але хай мені батько спершу зробить палицю, таку важку, як три млинові камені.

Зробив йому батько таку палицю, і хлопець помандрував у широкий світ.

От ішов він собі, та й зустрів чоловіка, що переламував через коліно товстелезні колоди. Хлопець йому й каже: «Ти мені подобаєшся. Чи не хочеш зі мною мандру­вати?»

І той чоловік пішов із ним.

От ішли вони собі удвох, і через якийсь там час зустріли чоловіка, що зв’язував верхівки дерев докупи, а тоді видирав із землі нараз усі дерева.

Вони йому й кажуть:

— Ти нам сподобався. Чи хочеш із нами мандрувати?

І той чоловік теж пішов із ними, і всі вони стали друзями.

От ішли вони, та й дійшли до високої гори, а в тій горі були залізні двері, але вони були зачинені. Стало їм дуже цікаво, що ж там у тій горі таке. Жбурнув хлопець свою важку, як три млинові камені, палицю в ті двері, вони й відчинилися.

От увійшли вони досередини, а там довгий коридор, який привів їх до великого чудового палацу, у якому було безліч кімнат. Усі кімнати були порожні, лише ув од­ній був гарно накритий стіл, але на ньому не було жодної страви. Вони й кажуть:

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.7 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Ян, що не знав страху ”
Казки лужицьких сербів
Видавництво: “Навчальна книга – Богдан“
м. Тернопіль,  2009 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: