ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Казка про ведмежого сина

Лужицькі народні казки

Жила собі колись жінка, яка забагато спала, бо весь час втомлювалася. Якось пасла вона корів на пасовиську, та й заснула, а в цей час усі її корови розбіглися. Вона довго їх шукала, але так і повернулася додому ні з чим.

— А вдома її чоловік страшенно на неї розгнівався.

Через твою сонливість ми в старці підемо, — висварив він жінку. Але купив нових корів.

Вона знову погнала їх на пасовисько, й через якийсь час зморив її сон. А коли прокинулася, корови її зникли, і вона їх не відшукала.

Довелося повернутися додому без корів, і її чоловік знову дуже розгнівався.

— Ти, сплюха, — закричав він на неї. — Через тебе ми з торбами по світу підемо! Але він ще раз купив нових корів, і наступного дня жінка погнала їх пасти.

«Якщо ще раз заснеш, — пригрозив їй чоловік, — я тебе приб’ю».

Погнала жінка корови, та й цього разу заснула на пасовиську. А коли прокинулася, корів як не було. Вона шукала-шукала, але не знайшла жодної.

Жінка так боялася свого чоловіка, що заплакала й вирішила не повертатися до­дому. Вона пішла геть, і нарешті прийшла до лісу, у темну, густу й дику хащу.

Аж тут із хащі вийшов здоровенний чорний ведмідь. Вона злякалася його й хотіла втекти. Але ведмідь заговорив людським голосом:

— Чого ти така сумна? Ходи зі мною. Варитимеш мені їсти, прибиратимеш у бар­лозі, то й свою радість відшукаєш.

— Якщо любиш спати, спи собі в мене, скільки заманеться.

От вона пішла з тим ведмедем, і прийшла вони до гранітних скель, де в печері був ведмежий барліг. Почала вона там порядкувати, їсти варити й прибирати. А з вед­медя зробився чоловік, а в печері тій були купи срібла й золота. То вона в нього й залишилася та жила з ним у його барлозі.

Незабаром жінка породила сина, та й доглядала його, заховавши у печері.

Чоловік-ведмідь ходив на полювання. Щоб захистити матір з дитиною від злих людей і диких звірів, він щоразу, коли йшов, закривав вхід до печери великим ка­менем. Жінка із хлопчиком залишалися цілий день самі, а що ведмідь приносив їм м’ясо й мед, то хлопець ріс як з води.

Та жінці невдовзі набридло таке життя, і вона почала думати, як би втекти. Вона розповіла хлопцеві, що удома в нього є інший батько, набагато кращий за цього. І хлопець теж хотів піти геть з печери, і почав той камінь, що затуляв вхід, потроху відсувати. Із кожним роком він міг відсунути камінь більше й більше.

Коли хлопцеві виповнилося дванадцять, він уже міг цілком відсунути каменюку від входу. Отож мати сказала йому, що тепер вони підуть додому, до батька. Вони набрали собі срібла й золота стільки, скільки змогли винести, а було того багацько, бо ж хлопець був дужий.

Пішли вони собі й знайшли дорогу, що вела з темної хащі до сонячних лук та нив. А коли повернулися додому, батько дуже зрадів, що має такого дужого сина і на додачу ще й багато срібла й золота. Пробачив чоловік жінці її провину, і почали вони жити всі разом.

Наступного дня каже батько до хлопця:

— Сьогодні поїдемо до лісу по дрова, бери із собою пилку, сокиру й кирку!

А хлопець питає:

— І що ми робитимемо з тими цяцьками?

— Будемо дерева рубати, — відказує батько.

Запрягли коней до воза та й поїхали.

А хлопець почав руками дерева видирати із землі просто з корінням, і наскидав їх цілу купу.

Поскладали колоди на віз, та так багато, що віз замалим не розвалився. Коні тягти воза не можуть, силкувалися-силкувалися, та й поставали.

Пішов батько додому, привів іще двійко коней. Але й четверо коней не змогли зрушити з місця такого важкого воза. Хлопець хотів їх легенько батогом підстьоб­нути, шмагонув — раз, два, три, чотири — та й усіх нараз забив.

Тоді узявся сам за віжки, та й потяг воза додому. А що біг він із возом дуже швидко, то з розгону розвалив дровітню.

Батько замислився та й каже до жінки:

— Слухай, не хочу я тримати цього хлопця вдома, він мені тут все поруйнує.

Тоді жінка каже до сина:

— Хлопче, ти дуже сильний, але ти ще світу не бачив. То я тобі пораджу: йди мандрувати, світ навчить тебе розуму.

Хлопець погодився і каже:

— Піду я, мамо, у світ. Але хай мені батько спершу зробить палицю, таку важку, як три млинові камені.

Зробив йому батько таку палицю, і хлопець помандрував у широкий світ.

От ішов він собі, та й зустрів чоловіка, що переламував через коліно товстелезні колоди. Хлопець йому й каже: «Ти мені подобаєшся. Чи не хочеш зі мною мандру­вати?»

І той чоловік пішов із ним.

От ішли вони собі удвох, і через якийсь там час зустріли чоловіка, що зв’язував верхівки дерев докупи, а тоді видирав із землі нараз усі дерева.

Вони йому й кажуть:

— Ти нам сподобався. Чи хочеш із нами мандрувати?

І той чоловік теж пішов із ними, і всі вони стали друзями.

От ішли вони, та й дійшли до високої гори, а в тій горі були залізні двері, але вони були зачинені. Стало їм дуже цікаво, що ж там у тій горі таке. Жбурнув хлопець свою важку, як три млинові камені, палицю в ті двері, вони й відчинилися.

От увійшли вони досередини, а там довгий коридор, який привів їх до великого чудового палацу, у якому було безліч кімнат. Усі кімнати були порожні, лише ув од­ній був гарно накритий стіл, але на ньому не було жодної страви. Вони й кажуть:

— Що з того, що палац такий великий, якщо в нім голод панує.

Але палац дуже їм сподобався, і вони вирішили, що кожного дня двоє з них хо­дитимуть працювати, щоб трохи заробити, а один залишатиметься вдома готувати їсти.

Першого дня залишився вдома той, що зв’язував дерева верхівками докупи.

От почав він їсти варити, аж тут підійшов до нього старий дід. Він мав на собі таку чудернацьку одежу, що той не витримав і розсміявся.

Почав тоді його дід лупцювати, аж іскри летять і блискавиці крешуть, та так від­лупцював силача, що той ледь живий зостався.

Чує тоді силач, що кричить йому дід: «Щоб більше я тебе тут не бачив, бо буде тобі ще гірше!»

Назавтра лишився вдома той, що дерева ламав через коліно. А ті двоє пішли працювати. Той, що його побили, каже собі: «Ой, мені вчора перепало, а йому нині ще гірше буде!»

Аж заходить до кухні старий дідо, та в такій дивній одежі, що наш силач лишень розсміявся.

Старий розгнівався так, аж пашить гнівом, та й кричить:

— Тебе що, чорти сюди принесли?

І так відлупцював силача, що аж іскри летіли і блискавиці палахкотіли, а коли той вже й стояти не міг, то почув, як дід крикнув йому:

— Щоб я тебе тут більше не бачив, бо буде ще гірше!

На третій день зостався вдома той, що мав палицю, як три млинові камені. А ті пішли собі працювати, і каже битий до битого: «Нам зле довелося, а йому й зовсім непереливки буде!» З такою думкою вони пішли й цілу дорогу знай підсміховувалися собі з хлопця.

Аж тут до кухні знову увійшов старий дід, у такому дивному вбранні, що наш хлопець не втримався й розреготався.

Старий розлютився, аж пашить гнівом, і кричить йому:

— Знову тебе дідько сюди приніс? — Та й хотів його відлупцювати. Але хлопець вхопив свою важенну палицю й так жбурнув у діда, що той відразу охолов і почав просити:

— Ой, не бий мене, я тобі щось розкажу.

— Ну, кажи! — відказав на те силач, узяв свою палицю і сперся на неї.

— Під цим палацом, — боязко каже йому дід, — є ще три палаци, а в них страш­ний змій тримає три сестри, і кожна з них захована на шість сажнів глибше за по­передню. Унизу, біля наймолодшої, чатує змій із сімома головами. Він тебе схопить, спалить і задушить, перш ніж ти отямишся. Тому ти краще тікай, доки не пізно!

Сказав це дід, і зник у якійсь розколині у кам’яній підлозі. Більше нічого хлопець спитати у нього не встиг.

Хлопець почав його шукати, всю підлогу облазив. А тоді натрапив на камінь, від­сунув його й побачив під ним глибоку яму.

Коли увечері повернулися з роботи його товариші, він прив’язав довгу мотузку до великої діжки, сам заліз у неї і двоє його товаришів спустили його у яму на шість сажнів.

Так потрапив хлопець до першого палацу й побачив там прекрасну заплакану панночку. Розхвилювавшись, вона почала йому показувати на мигах, щоб він утікав, бо інакше змій його уб’є.

Але хлопець не злякався, посадив панночку в діжку, і товариші витягли її нагору. Тоді спустили порожню діжку додолу, хлопець знову заліз досередини і спустився ще на шість сажнів нижче. Там була ще краща панночка, але теж заплакана. Вона теж почала йому показувати на мигах, аби він втікав, інакше загине.

Та хлопець не злякався, посадив дівчину в діжку, а його товариші її витягли на­гору. А тоді знову опустили його в діжці до третього, найглибшого палацу.

У третьому, найглибшому палаці була наймолодша, найкраща панночка. Біля неї сидів семиголовий змій. Шість голів змія спали, а сьома пильнувала. А панночка мусила йому в голові воші шукати. Почала панночка гірко плакати й показувати хлопцеві, аби він утікав, бо змій його уб’є.

Але сьома змієва голова вгледіла хлопця, а тоді й ті шість голів прокинулися й по­чали на нього плювати вогнем. Змій сичав і плювався вогнем, кидався на хлопця, а тоді почав його дряпати своїми пазурами.

Та хлопець не злякався ані вогню, ані гострих змієвих кігтів. Він розмахнувся й кинув у змія свою важку палицю, і відтяв змієві одразу дві голови, середню й найголовнішу. Сили в потвори поменшало, вона перестала дряпати його пазурами й плювати вогнем, і врешті обм’якла, як порожній міх, і впала на землю.

Наймолодша, найгарніша панночка зойкала, кричала й тремтіла зі страху, але коли все скінчилося, обійняла свого рятівника й розплакалася вже від щастя.

Коли вона заспокоїлася, хлопець узяв її за руку і підійшов до ями, над якою ви­сіла діжка.

Але діжки там не було.

Товариші хлопця порадилися й вирішили: «Кожен з нас отримав одну панночку, і хтозна, чи є там ще й якась третя. Він може забрати в нас обох, коли дістанеться нагору». Тому порожню діжку вони витягли й почали готувати гостину, аби відсвят­кувати врятування панночок. А панночки вийшли з печери подивитися на місяць, бо вони довго його не бачили.

Коли хлопець у найглибшому підземному палаці зрозумів, що його зрадили, він дуже розгнівався. Він-бо знав, що із глибочезної на вісімнадцять сажнів ями без до­помоги йому не вибратися.

Він обхопив обіруч стовп, що підтримував усі три пала­ци, і звалив його. У ту ж мить пролунав страшний гуркіт, усі палаци розсипалися, а зрадливі товариші ледь вибралися з-під руїн.

Вони дуже перелякалися й щиро шкодували про свою зраду. Хлопець і його дівчина видряпалися нагору по уламках, щасливі, що їм вдалося порятуватися.

Хлопець вибачив своїх віроломних товаришів і віддав їм старших панночок за дружин. Собі взяв наймолодшу і найвродливішу. А тоді вони всі разом пішли до батька дужого хлопця.

Хлопець залишився на бать­ковім господарстві, і хазяйнував мудро й обачно, а друзі йому допомагали. У селі Силачівка вам ще й нині про них розкажуть

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.7 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Ян, що не знав страху ”
Казки лужицьких сербів
Видавництво: “Навчальна книга – Богдан“
м. Тернопіль,  2009 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: