ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Казка про викрадену зозулю

Радій Полонський

1. Тільки одне «ку…»

До великих подій зоставалося кілька хвилин. Цього ще ніхто не знав. Хлопчик Петрик, якого усі жартома звали Ходючок, сидів удома сам і розбирав новий набір «Автоконструктора». Тато й мама були у далекому відрядженні, дід Андрій пішов до гастроному, а бабуся Марія — на базар. У двері подзвонила дівчинка з сусідньої квартири — Ганнуся — і запитала:

— А котра година на вашому старовинному?

— Зайди подивись, — сказав Петрик і пропустив Ганнусю до квартири.

Вони зайшли до кімнати і стали дивитися на годинник. Отак стояли собі мовчки і дивилися, бо ще нікому не вдавалося відразу одірвати від нього погляд.

То був дуже гарний і зовсім незвичайний годинник. Він був як невелика шафа з темного дерева, вкритого гарними візерунками. На білому циферблаті — дванадцять тьмяних золотих цифр і дві золоті стрілки. Велика стрілка закінчувалася кружечком, на якому було викарбуване усміхнене сонце із хвилястим і густим волоссям-промінням, а на кінці малої був маленький жовтий місяць із гострими ріжками. Якщо дивитися на циферблат дуже пильно, можна помітити, як рухається велика стрілка — сонце.

За вузькими скляними дверима поважно гойдався великий маятник. Він зображував Землю. По екватору вправний майстер викарбував різних звірів і птахів: тут були і ведмідь, і слон, і жираф, і пінгвін, і крук, був навіть пацюк із зубатою пащекою. А посеред Землі стояли хлопчик і дівчинка, тримаючись за руки.

І це ще не все.

Над циферблатом була влаштована гостроверха дерев’яна хатка. Щопівгодини дверцята хатки розчинялися, і звідти вигулькувала різьблена дерев’яна Зозуля. І дзвінко кувала: «ку-ку! ку-ку!»

Петрик пам’ятав цей годинник стільки, скільки й себе самого — усе життя. Коли він був маленький, то все питав мами й тата:

— А що Зозулька каже?

— Вона сповіщає, котра година, — терпляче пояснювала мама.

Або ж стежив за поважним неквапливим маятником («Тік. Так. Тік. Так. Ні — отак, а не так!») і запитував:

— А хто його хитає?

— Час, — коротко відказував тато.

— А де він — Час? — допитувався хлопчик.

— Там, усередині.

Коли ж Ходючок підріс, йому розповіли, що це дуже старовинний годинник. Раніше він належав дідусеві, а ще раніше — татові дідусевої мами, а ще раніше — вже забуто кому. Зате всі знали, що годинник цей у дуже давні часи зробили найкращі майстри і що він надзвичайно точний. Мама, тато і дідусь із бабусею перевіряли за ним свої наручні годинники. А якщо їхні сусіди не дочують, бува, сигналів точного часу по радіо, то дзвонять у двері і ввічливо питають:

— Скажіть, будь ласка, котра година на вашому старовинному?

Оце ж і Ганнуся, яку друзі звали Сміхошею, прийшла спитати, котра година, і вони з Ходючком, як заворожені, дивилися на невтомний маятник і слухали: «Тік. Так. Ні, не так, а отак». Годинник вабив їх, наче старовинна чарівна казка.

А до великих подій зоставалося лише кілька хвилин. Хлопчик і дівчинка цього не знали, і тому Сміхоша запитала:

— Твій дідусь не передумав? У зоопарк завтра ідемо?

— Ми з дідом Андрієм серйозні люди. Чого б це ми передумали?

— А я ще знадвору побачила, що у вас на балконі розквітли кручені паничі. Можна понюхати?

— Кручені паничі не пахнуть, — відказав Ходючок. — Понюхай он краще кактус.

— Еге ж, хитренький! Він колеться!

— Тоді понюхай нашу кицьку Прісю, вона м’якенька.

Сміхоша зайшлася тим самим сміхом, через який здобула своє прізвисько. У неї, як завжди, кругленько відкрився ротик, зблиснули білі зубки, і голосок задзвенів, ніби срібні дзвоники. Оченята ж запроменилися такою щирою втіхою, що Ходючок не міг стриматися і теж заусміхався. Коли сміялася Сміхоша, всі поруч теж сміялися.

Діти вийшли на балкон. Сміхоша зиркнула на квіти і вигукнула:

— Яка квітка! Такої квітки я ще не бачила! Ходючок, поглянь, який Феофеофанчик!

— Хто-хто? — перепитав хлопчик. — Де?

— Осьо! — Сміхоша показала пальцем на густо-синю і водночас дивно яскраву квітку крученого панича. — Як він ловко поп’явся по стіні!

Ходючок пробурмотів сердито хрипким голосом:

— Звичайна квітка. Од твого вереску у людей можуть зуби заболіти. І потім: що за ім’я? Язик треба вузлом зав’язати!

— Ні-ні! — сказала Сміхоша. — Вузлом не треба. Просто цього крученого панича справді так звати — Феофеофанчик.

— Стоп, усе, — сказав суворо Ходючок і повернувся до свого набору. Він добре знав, що Ганнуся-Сміхоша над усе любить рослини і тварин і дуже охоча про них поговорити. Він же хотів неодмінно зібрати маленький червоний автомобільчик — копію їхнього великого, що стояв у дворі на стоянці.

— Хлоп’яче діло — залізо. Оце справжня річ. А не стебельця-пелюстки. Я вже навіть навчився заводити великого Умпарару. Тільки вставиш ключик, повернеш, а ногою — на газ…

— Кого-кого-кого?! — закричала Сміхоша. — Кого ти навчився?!..

— Того-того! — гримнув Ходючок. — Умпарара Чамчамчам — так звати наш автомобіль. Я його вже вмію заводити.

— Ніколи не чула, щоб у автомобіля було ім’я, як у живого!

— А у квітки?

— Але ж кручений панич — він живий, хоч і не бігає, як твоя Пріся або мій Джульбарс!.. Ой! Який жах! Я зовсім забула про Джульку, а він надворі.

Діти глянули крізь розчинені балконні двері. Сміхошин руденький песик-такса Джулька гуляв у дворі. Він був приземкуватий, і волохаті його вуха звішувалися майже до землі. Хвостик мав гостренький і довгенький.

Джулька бігав рівною швидкою риссю, бігав по прямій, потім колами, потім вісімками і знову по прямій — бігав так зосереджено, ніби виконував якусь важливу роботу.

У цей час у небі почувся мелодійний гул реактивних турбін, Петрик ухопив Ганнусю за руку і загукав:

— Летять, Ганнусько, летять! Тато й мама летять! Зараз підуть на посадку!

Гарний сріблястий лайнер «Ту» летів над містом. Розкраявши крилом одну хмаринку, другу, він швидко линув у бік аеропорту, і Петрик радісно сміявся. Він розповів дівчинці:

— Слухай, мій тато в Африці будує величезну електростанцію, а мама у тамтешній лікарні лікує маленьких чорненьких діточок, о!.. Вони додому аж на два місяці, а тоді знову — туди, в Африку. Вони бачили справжніх жирафів і левів — на волі, в савані!

Сміхоша озирнулася на Ходючка, і в цю саму мить…

Отут воно й сталося. У старовинному годиннику зашелестіло, розчинилися дверцята дерев’яної хатки, і з неї вискочила Зозуля. Вона, як завжди, роззявила свого дерев’яного дзьобика і гукнула: «ку!..».

І все. Замість того, щоб проспівати «ку-ку!», вона вигукнула тільки одне «ку!..», а більше не встигла. Бо з дверцят годинника визирнула страхітлива звіряча морда: сіра, з вузькою довгою пащею, з гострючими зубами і двома кущами сірих вусів. Як тільки Зозуля вигукнула своє «ку!..» — страхіття ухопило її зубами і затягло назад у хатинку.

А наступної миті з-за хатинки вистрибнув величезний сірий пацюк. Сильний, мов сталева пружина, він одним стрибком перелетів із годинника на підвіконня, з підвіконня на балкон… Зозулю ж тримав у зубах.

Сміхоша і Ходючок завмерли від несподіванки і жаху. Потім Сміхоша затремтіла. Ходючок кинувся на балкон, а Сміхоша зойкнула: «Ні-ні, не ходи!.. Воно вкусить!..»

Знизу, з двору, почувся дзвінкий гавкіт Джульки, і Ходючок вибіг на балкон, а Сміхоша — за ним. Джулька мчав через двір, захлинаючись сердитим гавкотом, а потім спинився і, дивлячись у підвальне віконечко, тихо загарчав. Біля себе діти почули «шши!..».

Ходючкова киця Пріся, яка досі спала собі десь у куточку, тепер стояла на самому краєчку балкона і, вищиривши зуби, дивилася униз. Вуха її були прищулені до гарної круглої голови, пухнастий хвіст, як віяло, ходив з боку в бік, що аж дітям по ногах гуляв вітер, а очі, здоровенні і круглі, сяяли, мов два повних місяці — горіли мисливським завзяттям. Довжелезне пухнасте Прісине хутро жовто-біло-шоколадного кольору потріскувало грізно, бо в ньому була електрика.

Щось сталося. Це відчули всі. Якби у дітей спитали: «То що ж сталося?» — вони б відповіли, що здоровенний пацюк викрав із стінного годинника Зозулю в ту саму мить, коли вона хотіла оповістити пів на десяту ранку. Так воно й було. Але насправді сталося щось значніше. Щось страшніше. Настала велика моторошна тиша.

— Де ж він подівся, той пацючище? — пробурмотів Ходючок. — Знати б, куди він утік?

Поруч із ним почувся шепіт:

— Пацюк Бруднерський втік у підвал…

Ходючок і Сміхоша поглянули, хто шепоче. То був кручений панич Феофеофанчик. Діти були настільки приголомшені, що навіть не здивувалися, коли квітка заговорила. Кицька Пріся враз заспокоїлася і співуче мовила:

— Ну-у-у?.. То ви йдете униз? Врешті, я згодна піти з вами, щоб вам не було так стра-ашно…

Ходючок мовчки підхопив Прісю на руки. Проходячи через кімнату, він ковзнув поглядом по старовинному годиннику. У грудях йому похололо: маятник не рухався. Придивився пильніше: виявилося, що стрілки також спинилися. Діти вийшли з квартири. Кілька разів натиснули на кнопку ліфта, але кнопка не засвічувалася, і ліфт не приходив.

— Мабуть, немає електрики, — тихо сказала Сміхоша. Вони збігли східцями і вийшли у двір.

Переступивши поріг, діти відразу розійшлися врізнобіч. Бо в їхньому дворі жив відомий на весь район бридкий хуліган Степанко-Маєш. Зробивши якусь капость, він завжди кричав: «Ага, маєш!» Або, побачивши Ходючка й Сміхошу разом, верещав дурним голосом: «Молодий молоду посадив на льоду!»

Зараз Маєша не було видно.

З під’їзду вибігла старенька Неоніла Семенівна. Вона була чимось стривожена. Стала, як укопана, і роззиралася на всі боки пильно і підозріло, бо завжди чекала від дітей лише капості. Вона дивилася і при цьому то надівала, то скидала свої окуляри у металевій оправі.

«Примхлива бабуся Дерібо», — не знати чому, подумав про неї Ходючок і навіть не здивувався цьому новому незвичайному імені.

У світі все було не так.

Першою це помітила Сміхоша: «Поглянь! Поглянь, Ходючку, на птахів!» Він глянув угору. Просто у повітрі над деревом завмерла зграйка горобців. Вони були ніби й у польоті — і разом з тим зовсім нерухомі. А трохи далі, біля самої землі, виставивши ноги, щоб сідати, і широко розкинувши крила, так само нерухомо висів у повітрі грак.

А віддалік на проспекті завмерли тролейбуси і автобуси, завмерли легкові й вантажні автомобілі, а в кутку їхнього двору розташувався самоскид із піднятим кузовом, і струмінь піску, що сипався із кузова на землю, спинився і ніби скам’янів, а біля нього зігнувся завмерлий шофер.

І всі люди на вулиці й у дворі завмерли — вони були живі й неживі водночас, бо не ворушилися — не ворушилися навіть складки їхнього одягу. У кого був рот розкритий у посмішці, а в кого — у розмові, хто здійняв руку в жесті, а хто підняв ногу в ході — і так воно все й лишилося.

Високо у небі, біля хмари, стояв реактивний лайнер ТУ-134. Він не рухався й не падав, і не було чути грому його турбін.

І тиша була дивовижна…

Увесь світ скидався на велику нерухому стереоскопічну картину.

2. Примхлива бабуся Дерібо і ще дехто

Ходючок дивився на літак і розумів, що у ньому заклякли мама, й тато, і всі пасажири.

— Вони не впадуть… — прошепотів хлопчик. — Ні-ні! Як же вони впадуть, коли ніщо не ворушиться!

— Та-та-та-так… — Сміхоша від страху цокотіла зубами. — Пр… пр… авда!

— Всі завмерли, а ми… — бурмотів хлопчик. — Чому це ми і наші тварини не завмерли?..

— Не з-знай-ю-у-у!.. Хто був у тебе, той і… не з-за… з-за… з-за…

— Джулька. Примхлива бабуся Дерібо. Вони не були в мене. О! Маєш!.. Поглянь, він теж ворушиться.

— Пр… пр… — сказала Сміхоша. — Пр-равд-да…

З під’їзду вискочив з мішком у руках бридкий хуліган Маєш. Він був засмаглий, вертлявий, завжди невмиваний, із білими бровами і облупленим носом. Маєш заклав два пальці в рот і пронизливо свиснув. Киця Пріся щільніше притислася до ніг Ходючка і удала з себе собаку — стиха загарчала. А песик Джулька, навпаки, дружньо дзявкнув і побіг просто до Маєша, і хвостик його, як завжди, привітно гойдався з боку в бік. Маленький такса любив усіх людей без винятку — просто за те, що вони люди.

— Ох, який він у мене безпринципний! — зітхнула Сміхоша. — Джулько, назад!

А сама тихо пішла слідом за собачкою. Сміхоша навіть собі не признавалася, що їй здавна кортіло підійти близько до бридкого хулігана Маєша, зазирнути в його сині очі і заговорити миролюбно. Це бажання стало ще сильнішим в оці-от хвилини, коли весь світ зробився як неживий.

Але Джулька зненацька заскавулів і кинувся назад до Сміхоші. Бридкий хуліган зловтішно реготався і показував свою рогатку. То він поцілив камінцем у доброго собачку і боляче забив йому носа. А потім ускочив у старий маленький автомобільчик на ім’я Фрусь, що стояв на стоянці навпроти під’їзду.

Сміхоша підхопила бідного Джульку на руки і почала його пестити, але він раптом рвонувся щосили, і Пріся в ту саму мить підняла хвіст трубою, вигнула спину крутим пухнастим горбом і сказала: «шши!!!» Із прочинених дверей під’їзду вискочив величезний сірий пацюк і миттю, як сіра блискавка, майнув до автомобільчика; Маєш впустив його всередину…

— Бруднерський!!! — закричали діти.

Тоді Маєш, сміючись і кривлячись, підняв угору велику пташину клітку і у віконце показав її всім. Примхлива бабуся Дерібо залементувала:

— Це клітка мого Аристарха! Бешкетнику, куди ти подів мого Аристарха?!

Ходючок і Сміхоша остовпіли. У клітці сиділа їхня дерев’яна Зозуля! Автомобільчик Фрусь захурчав і мовив голосом старого автомобільного сигналу:

— Прощавайте, не сумуйте, а ми подалися! І раптом озвався Умпарара Чамчамчам — червоний автомобіль. Скосивши фари, він простежив за Фрусем і сказав дзвінким голосом:

— Щось мені все це не до вподоби. Ходючок закричав:

— Умпараро, не пускай їх!

— Боюся, що запізно… — зітхнув Умпарара. Фрусь випустив хмарину сизого диму і помчав геть із двору.

— От так-так, — тільки й спромігся Ходючок.

Тієї ж миті над їхніми головами голосом Ходючка прозвучало: «От так-так». На гілці старого клена сидів шпак. Зловивши на собі цікаві погляди, він захурчав, як автомобіль, і різким голосом Фруся гукнув: «Прощавайте, не сумуйте, а ми подалися!» — і відразу ж відказав приємним голосом Умпарари: «Щось мені все це не до вподоби».

— Ти диви! — здивувалася Сміхоша. — Ця пташка передражнює усіх, мов папуга!

— Я не папуга, а шпак Фока Сильвестрів.

— А чому ж ти усіх передражнюєш?

— Ми, шпаки, дуже полюбляємо наслідувати птахів, тварин і навіть людей.

Шпак був чорненький, по плечах і шиї в нього були розсипані гарні сиві цяточки, а все пір’я відсвічувало металевим полиском і мокро блищало — наче шпачка щойно скупали в олії.

У цю мить із підвального віконечка, безладно щебечучи, випурхнув і знявся в повітря яскраво-жовтий із зеленим хвостом папуга. Бабуся Дерібо зраділо загукала: «Аристарх! Аристарх!.. Прилинь до мене, моя пташино!..» І папуга Аристарх, почувши голос старенької, сів їй на плече. Вона обережно взяла його в руки і, щось примовляючи й вигукуючи, понесла додому.

— І він теж не завмер! Чому? — спитала Сміхоша.

— Треба й справді добре подумати, — сказав Ходючок. — Отже, так, — він почав загинати пальці. — Ми з тобою не завмерли — раз і два. Пріся і Джулька — це три й чотири. Далі: Маєш — це п’ять. — Тут Ходючок узявся за пальці другої руки: — Пацюк Бруднерський — шість, бабуся Дерібо — сім, папуга Аристарх — вісім…

— Фрусь, — підказала Сміхоша. — Дев’ять…

— І Умпарара! Він теж подавав голос! Десять!

— Так, — погодилася Сміхоша. — І ось цей шпачок Фока.

— Фока Сильвестрів, — поправив шпак.

— І Феофеофанчик! — закричала Сміхоша. — Не забувай про Феофеофанчика!

— Усе?

— Здається, все.

— Але що ж робити? — Ходючку з думки не йшов затихлий годинник.

Фока Сильвестрів просвистів:

— А ви підіть до папуги Аристарха! Він був у підвалі з Бруднерським, тож побалакайте з ним!

Побалакайте, хоч він і дурний, як стара грамофонна платівка.

Діти кілька разів грюкнули у двері бабусі Дерібо, за якими чулося збуджене щебетання папуги. Нарешті загримів ланцюжок, двері прочинилися, і з-за щілини зблиснули світлі очі примхливої Дерібо. Вона побачила дітей і сказала:

— Ні-ні-ні! Ідіть геть, розбишаки й хулігани! — Однак дверей не зачинила і продовжувала визирати.

Ходючок сказав:

— Вислухайте нас, будь ласка! Схоже на те, ніби на цілому світі не зосталося нікого, хто б міг ворушитися, крім нас із вами! Тож нам дуже треба побалакати з вашим чудовим папугою Аристархом.

Бабуся Дерібо зауважила:

— Усі годинники стоять. Всі-всі-всі! А в телику спинилася картинка.

— Що-що? — здивувався Ходючок.

— Значить, у телевізорі… — шепнула йому Сміхота, — у телевізорі завмерло зображення.

— А все через те, що якийсь хуліган-розбишака украв Час, — суворо прорекла бабуся Дерібо.

— А чому ж тоді не спинилися ми?! Й ви?!

Бабуся розчинила двері, але дітей до квартири не покликала. Натомість сказала зневажливо:

— Як же це ми могли спинитися, якщо ми все бачили!

— Що бачили?

— Те, як украли Час. Щоб це побачити, потрібен Час, бо без Часу нічого не буває і нічого не може бути. Ні-чо-го! Хто усе бачив і чув, той не завмер, бо Час лишився з ним, а хто не бачив, для того все спинилося. Вам цього не зрозуміти, бо ви погано вчитесь і весь час бешкетуєте. Я вам завжди казала: сидіть у дворі і гарно себе поводьте.

— А як же… Час?! — запитав Ходючок.

— Ніяк. От прийдуть дорослі…

— Як же вони прийдуть? — тоненько зойкнула Сміхоша. — Як же вони прийдуть, наші дорослі, якщо вони теж десь завмерли! Вони ж не бачили!!

Примхлива бабуся Дерібо від Сміхошиного вереску колупнула собі пальцем у вусі.

— Дозвольте нам, будь ласка, — попросив Ходючок, — поговорити з Аристархом!

— Ач які! — сказала бабуся. — Спочатку принесіть мені мінералки, а Аристашику — морошки. Тоді впущу. Може.

Похнюплені діти вийшли на подвір’я. Ходючок запитав:

— Чого вона хотіла? Якої ще морошки?

— Це вона просила морозива. Примхливі бабусі завжди називають мінеральну воду «мінералка», а морозиво — «морошка».

— Що ж. Ходімо, в мене є тридцять копійок. А в тебе скільки?..

Сміхоша не відповіла. Бо щось ніжне й прохолодне торкнулося її плеча і щоки, і в очі їй зазирнула яскрава квітка крученого панича.

— І я з вами, — прошепотів Феофеофанчик. — Я оце спустився із балкона по стіні і ось… Якщо тільки ви не проти!

Ходючок мовив:

— Мені здається, що це почалася якась дивна казка. Усі, хто був при тому, як украли Час, і хто бачив крадіїв, опинилися у казці. А решта… — він пошукав очима у небі нерухомий «Ту», — а решта… Поза Часом!..

Діти замислено побрели до магазину, біля якого зазвичай стояв лоток із морозивом, і товста весела продавщиця вигукувала: «Підходь, кому жарко і кому холодно, всім догоджу!..» Вони йшли, і на плечі у Ходючка сиділа Пріся, навкруг шиї Сміхоті намистом обвивався кручений панич, а Джулька бадьоро біг попереду.

3. У події втручається Умпарара Чамчамчам

Усі продавщиці в магазині скидалися на нерухомих ляльок, гарно вбраних і майстерно розмальованих. Ходючок поклав на прилавок свої копійки і взяв пляшку мінеральної води. Про всяк випадок, додав:

— Тьотю! Я воду взяв, а гроші осьде!

Ніякої відповіді.

Товста і весела лотошниця біля магазину завмерла, простягаючи порцію морозива двом дівчаткам, і дівчатка теж завмерли, а біля їхніх ніг завмер красивий пес колі.

Джулька обнюхав пса і втратив до нього інтерес, Пріся байдуже пройшла мимо.

Діти взяли одну порцію морозива, і Сміхоша поклала на краєчок лотка всі свої заощадження.

Примхлива бабуся Дерібо відчинила двері відразу ж — вона, мабуть, чекала гостинця. Взяла мінеральну воду, струснула пляшку і подивилася її на світло. Потім простягла руку до морозива.

— Це папузі Аристархові, — твердо сказав Ходючок.

Бабуся Дерібо раптом уздріла Джульку, ляснула в долоні й закричала:

— Як! Ви хочете, щоб я вас впустила разом із цим хижим звіром!

Ходючок сказав:

— Не буде Аристарха — не буде морозива. Віддавайте мінералку!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

2 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таємниця країни суниць”
Радій Полонський
Видавництво: “ Vivat“
2020 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: