Казка про жабу та троянду

Жили на світі троянда та жаба. Кущ, на якому розцвіла троянда, ріс у невеликому напівкруглому квітнику перед сільським будинком. Квітник був дуже запущений; бур’яни густо розрослися по старих клумбах і по доріжках, яких уже давно ніхто не чистив і не посипав піском. Дерев’яні грати з кілочками, обробленими у вигляді чотиригранних пік, колись пофарбовані зеленою олійною фарбою, тепер зовсім облізли, розсохлися і розвалилися; піки розтягли для гри в солдати сільські хлопчаки.

А квітник від цієї руйнації став анітрохи не гіршим.

Троянда розпустилася гарного травневого ранку; коли вона розкривала свої пелюстки, ранкова роса, що відлітала, залишила на них кілька чистих, прозорих сльозинок. Троянда ніби плакала. Але навколо неї все було таке добре, таке чисте і ясне цього чудового ранку, коли вона вперше побачила блакитне небо і відчула свіжий ранковий вітерець і промені сяючого сонця, що освітлювали її тонкі пелюстки рожевим світлом; у квітнику було так мирно і спокійно, що якби вона могла справді плакати, то не від горя, а від щастя. Вона не могла говорити; вона могла тільки, схиливши свою голівку, розливати навколо себе тонкий і свіжий аромат, і цей аромат був її словами, сльозами та молитвою.

А внизу, між корінням куща, на сирій землі, ніби прилипнувши до неї пласким черевом, сиділа досить жирна стара жаба, яка полювала цілу ніч за черв’яками і комарами і під ранок сіла відпочивати від праці, обравши містечко темне і сире. Вона сиділа, закривши перетинками свої жаб’ячі очі, і ледь помітно дихала, роздмухуючи брудно-сірі бородавчасті й липкі боки і відставивши одну потворну лапу убік; їй було ліньки посунути її до черева. Вона не раділа ні ранку, ні сонцю, ні гарній погоді; вона вже наїлася і збиралася відпочивати.

Але коли вітерець на хвилину стихав і аромат троянди не втікав, жаба відчувала його, і це завдавало їй невиразного занепокоєння; проте вона довго лінувалася подивитися звідки цей запах.

У квітник, де росла троянда, та де сиділа жаба, вже давно ніхто не ходив. Ще торік восени, того самого дня, коли жаба, знайшовши собі гарну щілину під одним із каменів фундаменту будинку і збиралася залізти туди на зимову сплячку, в квітник востаннє зайшов маленький хлопчик, який ціле літо сидів у ньому щодня, під вікном будинку. Доросла дівчина, його сестра, сиділа біля вікна; вона читала книжку або шила щось і зрідка поглядала на брата. Він був маленьким хлопчиком років семи, з великими очима та великою головою на худенькому тілі. Він дуже любив свій квітник (це був його квітник, бо, крім нього, майже ніхто не ходив у це покинуте місце) і, прийшовши до нього, сідав на сонечку, на стару дерев’яну лаву, що стояла на сухій піщаній доріжці, що вціліла біля самого будинку, бо по ній ходили зачиняти віконниці, і починав читати принесену з собою книжку.

– Васильку, хочеш, я тобі кину м’ячик? – Запитує з вікна сестра. – Може, ти з ним побігаєш?

– Ні, Машо, я краще так, з книжкою.

І він сидів довго та читав. А коли йому набридло читати про Робінзонів, і дикі країни, і морських розбійників, він залишав розкриту книжку і забирався в гущавину квітника. Тут йому був знайомий кожен кущ і чи не кожне стебло. Він сідав навпочіпки перед товстим, оточеним волохатим білуватим листям стеблом коров’яку, що був утричі вищий за нього, і подовгу дивився, як мурашиний народ бігає вгору до своїх корів – трав’яних попелів, як мурашка делікатно чіпає тонкі трубочки, підбирає чисті крапельки солодкої рідини, що з’являлися на кінчиках трубочок. Він дивився, як гнойовий жук старанно тягне кудись свою кулю, як павук, розкинувши хитру райдужну павутину, стереже мух, як ящірка, розкривши тупу мордочку, сидить на сонці, виблискуючи зеленими щитиками своєї спини; а одного разу, надвечір, він побачив живого їжака! Тут і він не міг утриматися від радості і мало не закричав і не заляпав руками, але боячись злякати колючого звіра, причаїв подих і, широко розплющивши щасливі очі, у захваті дивився, як той, пирхаючи, обнюхував коріння трояндового куща, шукаючи між ними черв’яків, і смішно перебирав товстими лапами, схожими на ведмежі.

– Васильку, любий, йди додому, сиро стає, – голосно покликала сестра.

І їжачок, злякавшись людського голосу, жваво насунув собі на лоб і на задні лапи колючу шубу і перетворився на кулю. Хлопчик тихенько торкнувся його колючок; звірятко ще більше зіщулився і глухо і квапливо запихкало, як маленька парова машина.

Потім він трохи познайомився з цим їжачком. Він був такий слабкий, тихий і лагідний хлопчик, що навіть різна звіряча дрібнота ніби розуміла це і незабаром звикала до нього. Яка була радість, коли їжак скуштував молока з принесеної господарем квітника мисочки!

Цієї весни хлопчик не міг вийти у свій улюблений куточок. Як і раніше, біля нього сиділа сестра, але вже не біля вікна, а біля його ліжка; вона читала книгу, але не для себе, а вголос йому, бо йому було важко підняти свою схудлу голову з білих подушок і важко тримати в худих руках навіть найменший томик, та й очі його швидко втомлювалися від читання. Мабуть, він уже більше ніколи не вийде у свій улюблений куточок.

– Маша! – раптом шепоче він сестрі.

– Що милий?

– В садку тепер добре? Троянди розцвіли?

Сестра нахиляється, цілує його в бліду щоку і при цьому непомітно стирає сльозинку.

– Добре, голубчику, дуже добре. І троянди розцвіли. Ось у понеділок ми підемо туди разом. Лікар дозволить тобі вийти.

Хлопчик не відповідає і глибоко зітхає. Сестра починає знову читати.

– Вже досить. Я втомився. Я краще посплю.

Сестра поправила йому подушки і білу ковдру, він ледве повернувся до стінки і замовк. Сонце світило крізь вікно, що виходило на квітник, і кидало яскраві промені на ліжко і на маленьке тіло, що лежало на ній, освітлюючи подушки і ковдру і золотячи коротко стрижене волосся і худеньку шию дитини.

Троянда цього нічого не знала; вона росла і красувалася; на другий день вона мала розпуститися повним кольором, а на третій почати в’янути і обсипатися. Ось і все трояндове життя! Але й у це коротке життя їй довелося зазнати чимало страху та горя. Її помітила жаба.

Коли вона вперше побачила квітку своїми злими й потворними очима, щось дивне заворушилося в серці жаби. Вона не могла відірватися від ніжних рожевих пелюсток, і все дивилася і дивилася. Їй дуже сподобалася троянда, вона відчувала бажання бути ближче до такого запашного та прекрасного створіння. І щоб висловити свої ніжні почуття, вона не придумала нічого кращого за такі слова:

– Стривай, – прохрипіла вона, – я тебе з’їм!

Троянда здригнулася. Навіщо вона була прикріплена до свого стебла? Вільні пташки, що щебетали навколо неї, перестрибували і перелітали з гілки на гілку; іноді вони неслися кудись далеко, куди не знала троянда. Метелики також були вільні. Як вона заздрила їм! Якби вона була такою, як вони, вона спалахнула б і відлетіла від злих очей, що переслідували її своїм пильним поглядом. Троянда не знала, що жаби іноді чатують на метеликів.

– Я тебе з’їм! – повторила жаба, намагаючись говорити якомога ніжніше, що виходило ще гірше, і переповзла ближче до троянди.

– Я тебе з’їм! – повторила вона, дивлячись на квітку.

І бідне створіння з жахом побачило, як погані липкі лапи чіпляються за гілки куща, на якому вона росла. Однак жабі лізти було важко: її пласке тіло могло вільно повзати і стрибати тільки по рівному місцю. Після кожного зусилля вона дивилася вгору, де хиталася квітка, і троянда завмирала.

– Господи! – молилася вона, – хоч би померти іншою смертю!

А жаба все дерлася вище. Але там, де закінчувалися старі стовбури та починалися молоді гілки, їй довелося трохи постраждати. Темно-зелена гладка кора рожевого куща була вся обсаджена гострими і міцними шпильками. Жаба переколола собі об них лапи та черево і, закривавлена, впала на землю. Вона з ненавистю подивилася на квітку.

– Я сказала, що я тебе з’їм! – повторила вона.

Настав вечір; треба було подумати про вечерю, і поранена жаба поплелася чатувати на необережних комах. Злість не завадила їй набити собі живіт, як завжди; її подряпини були не дуже небезпечні, і вона наважилася, відпочивши, знову добиратися до квітки, яка її приваблювала і була їй ненависна.

Вона відпочивала досить довго. Настав ранок, пройшов полудень, троянда майже забула про свого ворога. Вона вже розпустилася і була найкрасивішою у квітнику. Нема кому було прийти помилуватися нею: маленький господар нерухомо лежав на своєму ліжку, сестра не відходила від нього і не показувалася біля вікна. Тільки птахи й метелики літалии біля троянди, а бджоли, сідали в її розкритий віночок і вилітали звідти, зовсім кудлаті від жовтого квіткового пилу. Прилетів соловейко, заліз у трояндовий кущ і заспівав свою пісню. Як вона була не схожа на хрипіння жаби! Троянда слухала цю пісню і була щаслива: їй здавалося, що соловейко співає для неї, а може, це була і правда. Вона не бачила, як її ворог непомітно видерся на гілки. Цього разу жаба вже не шкодувала ні лапок, ні черева: кров покривала її, але вона хоробро лізла все вгору – і раптом, серед дзвінкого і ніжного гуркоту солов’я, троянда почула знайоме хрипіння: – Я сказала, що з’їм і з’їм!

Жабині очі пильно дивилися на неї з сусідньої гілки. Злій тварині залишався тільки один рух, щоб схопити квітку. Троянда зрозуміла, що гине.

Маленький господар уже давно нерухомо лежав на ліжку. Сестра, що сиділа біля нього в кріслі, думала, що він спить. На колінах у неї лежала розгорнута книга, але вона не читала її. Потроху її стомлена голова схилилася; бідолашна дівчина не спала кілька ночей, не відходячи від хворого брата, і тепер трохи задрімала.

– Маша, – раптом прошепотів він.

Сестра стрепенулась. Їй наснилося, що вона сидить біля вікна, що маленький брат бавиться, як минулого року, у квітнику і кличе її. Розплющивши очі і побачивши його в ліжку, худого і слабкого, вона важко зітхнула.

– Що милий?

– Маша, ти мені сказала, що троянди розцвіли! Можна мені… одну?

– Можна, голубчику, можна! – Вона підійшла до вікна і подивилася на кущ. Там росла одна, але дуже пишна троянда.

– Якраз для тебе розпустилася троянда, і яка славна! Поставити тобі її сюди на столик у склянці? Так?

– Так, на столик. Мені хочеться.

Дівчина взяла ножиці та вийшла до саду. Вона вже давно не виходила з кімнати; сонце засліпило її, і від свіжого повітря в неї трохи закрутилася голова. Вона підійшла до куща в ту саму мить, коли жаба хотіла схопити квітку.

– Ой, яка гидота! – скрикнула вона.

І схопивши гілку, вона сильно труснула її, жаба впала на землю і вдарилася черевом. В люті вона була стрибнула на дівчину, але не могла підскочити вище краю сукні і одразу ж далеко відлетіла, відкинута носиком черевика. Вона не посміла спробувати ще раз і тільки здалеку бачила, як дівчина обережно зрізала квітку і понесла її до кімнати.

Коли хлопчик побачив сестру з квіткою в руці, то вперше після довгого часу слабо посміхнувся і ледве зробив рух худенькою рукою.

– Дай її мені, – прошепотів він. – Я понюхаю.

Сестра вклала стеблину йому в руку і допомогла посунути її до обличчя. Він вдихав у себе ніжний аромат і, щасливо посміхаючись, прошепотів:

– Як добре…

Потім його личко стало серйозним і нерухомим, і він замовк… назавжди. Троянда, хоч і була зрізана, перш ніж почала обсипатися, відчувала, що її зрізали недаремно. Її поставили в окремому келиху біля маленької труни.

Тут були цілі букети інших квітів, але на них, правду кажучи, ніхто не звертав уваги, а троянду молода дівчина, коли ставила на стіл, піднесла до губ і поцілувала. Маленька сльозинка впала з її щоки на квітку, і це була найкраща подія в житті троянди. Коли вона почала в’янути, її поклали в товсту стару книгу і висушили, а потім уже через багато років подарували мені. Тому я й знаю всю цю історію.