TOU

Казки стародавнього міста

Казки Геннадія Циферова

Якось мені прийшов дивний лист.
Добродію мій, – було написано в листі, – я чекаю на вас. Ви вчора залишили в нас капелюх зі страусовим пір’ям.
Я дуже здивувався. Адже в мене й немає такого капелюха!
Значить, хтось з мене жартує. Але хто?
Я пішов на пошту. Але там відповіли:
– Ні, лист справжній. Тільки він спізнився на… на 300 років.
Значить, його мав отримати мій пра-пра-пра-прадід.
І тут я вирушив за зворотньою адресою. І що ж? Я й справді знайшов там страусовий капелюх, а головне – почув багато старовинних історій. Господар будинку зберігав їх разом із капелюхом. І вони довго, довго чекали на мене.
А тепер я розповім їх усім, і, звичайно, історія перша буде про капелюх.
Так, до речі, ці казки написані страусовим пером.

Казка перша
Хай живе – хто? Хай живе – що? Просто старовинний капелюх.
Ви запитаєте чому?
А це вже в давні часи так казали. Не вартий уваги камзол, не варті уваги чоботи, а от капелюх, це, звичайно, – головне. І він завжди мав нагадувати клумбу.
Адже недарма стародавнім людям було приємно носити на маківці сад. І кожен хвалився:
– А мій сад, пане, кращий. Він зі страусового пір’я.
Втім, я не жартую, і користь у тому була чимала. У давнину не було двірників. І вулиці підмітали так: кланялися – і пір’я від капелюха змітали пил. І лише одна людина в капелюсі не кланялася – король. Так. А капелюх у короля закривав усе місто. Наче парасолька. І коли довго-довго йшов дощ, придворні завжди просили:
– Чи не пора вам погуляти, ваша величносте?
І в довгий сонячний день було те ж.
Короля просили гуляти, і тим він рятував своїх підданих від спеки. А ще він їх рятував від нудьги. Тому що на крисах королівського капелюха грав оркестр, і здавалося, що з неба ллється музика. І в місті всі танцювали, всі веселилися.
Але тепер, ти, звичайно, скажеш, як же король міг носити таку дивну й таку важку річ. Дуже просто. Її підтримував цілий полк гвардійців. Мушкетами.
І всі дні народження у нашому місті, і всі свята справлялися лише на блакитних крисах королівського капелюха. Ось які капелюхи були в старовину!

Казка друга
Кому в дитинстві не хочеться бути казковим принцом?
Або якщо не принцом, то хоча б… дресирувальником у цирку.
Так. Так. Адже в наш час це майже одне й те ж. Тільки у дресирувальників ще залишилися дзеркальні чоботи і королівський червоний плащ, який волочиться по підлозі, наче міський захід сонця над дитячим парком. Про такі плащі, про такі знамениті чоботи колись мріяли всі хлопці нашого міста. А більше за все один. Кожну ніч він бачив одне й те ж – вогні цирку.
А вдень, удень він тільки й говорив:
– Цирк, цирк!
Але батьки лише сміялися над малюком:
– Дресирувальник! Ти не можеш ним бути. Дресирувальник має бути суворим, а ти занадто добрий.
Так, звичайно, він був добрим хлопчиком, і одного разу він спробував приручити пташку. Пташка прожила у нього до осені, а восени сказала:
– Спасибі, хлопчику, але мені час летіти.
І маленький дресирувальник відпустив її.
От вже й сміялися з нього після того:
– Теж мені приборкувач! Не ти, а тебе приручають звірі. Дуже ти сумний дресирувальник.
З тієї пори його так і звали: Дуже Сумний Дресирувальник. А Дуже Сумний Дресирувальник нудьгував.
Невже, – думав він, – мені так ніколи й не побачити арени, ніколи не надіти дзеркальних чобіт?
Ніколи – яке важке слово. І як важко вимовляти його в дитинстві. Але щойно хлопчик його вимовив, як до нього у віконце хтось постукав.
– Привіт, це я – ваша дресирована пташка. Я повернулася до вас, щоб допомогти. Ось зернятко, посадіть його, і ваші мрії…
– Невже, – не повірив хлопчик, – мої мрії здійсняться?
– Так.
І він посадив зернятко.
Зростало пташине зернятко, зростало і виросло. І стало найвищим, найтовстішим деревом у місті. Натовпами приходили люди, щоб подивитися на дивовижне товсте дерево.
А якось до саду прийшов учений. Він сказав:
– Ви молодець, хлопчику, виростили справжній африканський баобаб. Вітаю, ви дивовижний садівник.
Дивовижний садівник, оце й усе?
Хлопчик навіть образився.
А червоний плащ, а дзеркальні чоботи? Невже пташка мене обдурила, та я ніколи…
Але тільки він хотів знову вимовити це важке слово, як у хвіртку саду постукали:
– Можна?
Кудлатий африканський лев стояв перед хлопчиком.
– Здрастуйте, – ніяковіючи, сказав він. – Я чув, ви виростили баобаб. Баобаб – дерево моєї батьківщини. Мені дуже приємно посидіти під ним і згадати родичів. Дозвольте?
– Дозвольте?
– Дозвольте?
– Дозвольте?
У той день весь цирк, весь зоопарк побував у хлопчика. І кожен звір сидів під деревом і згадував своїх родичів…
І, звичайно, на другий день хлопчик вже виступав у цирку. А незабаром він прославився і став одним з найзнаменитіших циркових артистів. Так, так.
А з колишнього йому залишилося лише одне: його так само, і люди, і звірі, продовжували звати Дуже Сумним Дресирувальником. І все тому, що якщо хтось у його цирку не слухався, він ніколи не лаявся, а лише сумно казав:
– Ну, що ж, я не покажу тобі сьогодні твій баобаб.
І тоді усі звірі плакали і просили в нього пробачення. Адже це і справді дуже сумно – не бачити свій баобаб. Бао-бао-бао-баб.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:

“ Сказки старинного города “

Геннадий Цыферов

Видавництво: “Самовар”, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: