Казки стародавнього міста

Циферов Геннадій

Якось мені прийшов дивний лист.
Добродію мій, – було написано в листі, – я чекаю на вас. Ви вчора залишили в нас капелюх зі страусовим пір’ям.
Я дуже здивувався. Адже в мене й немає такого капелюха!
Значить, хтось з мене жартує. Але хто?
Я пішов на пошту. Але там відповіли:
– Ні, лист справжній. Тільки він спізнився на… на 300 років.
Значить, його мав отримати мій пра-пра-пра-прадід.
І тут я вирушив за зворотньою адресою. І що ж? Я й справді знайшов там страусовий капелюх, а головне – почув багато старовинних історій. Господар будинку зберігав їх разом із капелюхом. І вони довго, довго чекали на мене.
А тепер я розповім їх усім, і, звичайно, історія перша буде про капелюх.
Так, до речі, ці казки написані страусовим пером.

Казка перша
Хай живе – хто? Хай живе – що? Просто старовинний капелюх.
Ви запитаєте чому?
А це вже в давні часи так казали. Не вартий уваги камзол, не варті уваги чоботи, а от капелюх, це, звичайно, – головне. І він завжди мав нагадувати клумбу.
Адже недарма стародавнім людям було приємно носити на маківці сад. І кожен хвалився:
– А мій сад, пане, кращий. Він зі страусового пір’я.
Втім, я не жартую, і користь у тому була чимала. У давнину не було двірників. І вулиці підмітали так: кланялися – і пір’я від капелюха змітали пил. І лише одна людина в капелюсі не кланялася – король. Так. А капелюх у короля закривав усе місто. Наче парасолька. І коли довго-довго йшов дощ, придворні завжди просили:
– Чи не пора вам погуляти, ваша величносте?
І в довгий сонячний день було те ж.
Короля просили гуляти, і тим він рятував своїх підданих від спеки. А ще він їх рятував від нудьги. Тому що на крисах королівського капелюха грав оркестр, і здавалося, що з неба ллється музика. І в місті всі танцювали, всі веселилися.
Але тепер, ти, звичайно, скажеш, як же король міг носити таку дивну й таку важку річ. Дуже просто. Її підтримував цілий полк гвардійців. Мушкетами.
І всі дні народження у нашому місті, і всі свята справлялися лише на блакитних крисах королівського капелюха. Ось які капелюхи були в старовину!

Казка друга
Кому в дитинстві не хочеться бути казковим принцом?
Або якщо не принцом, то хоча б… дресирувальником у цирку.
Так. Так. Адже в наш час це майже одне й те ж. Тільки у дресирувальників ще залишилися дзеркальні чоботи і королівський червоний плащ, який волочиться по підлозі, наче міський захід сонця над дитячим парком. Про такі плащі, про такі знамениті чоботи колись мріяли всі хлопці нашого міста. А більше за все один. Кожну ніч він бачив одне й те ж – вогні цирку.
А вдень, удень він тільки й говорив:
– Цирк, цирк!
Але батьки лише сміялися над малюком:
– Дресирувальник! Ти не можеш ним бути. Дресирувальник має бути суворим, а ти занадто добрий.
Так, звичайно, він був добрим хлопчиком, і одного разу він спробував приручити пташку. Пташка прожила у нього до осені, а восени сказала:
– Спасибі, хлопчику, але мені час летіти.
І маленький дресирувальник відпустив її.
От вже й сміялися з нього після того:
– Теж мені приборкувач! Не ти, а тебе приручають звірі. Дуже ти сумний дресирувальник.
З тієї пори його так і звали: Дуже Сумний Дресирувальник. А Дуже Сумний Дресирувальник нудьгував.
Невже, – думав він, – мені так ніколи й не побачити арени, ніколи не надіти дзеркальних чобіт?
Ніколи – яке важке слово. І як важко вимовляти його в дитинстві. Але щойно хлопчик його вимовив, як до нього у віконце хтось постукав.
– Привіт, це я – ваша дресирована пташка. Я повернулася до вас, щоб допомогти. Ось зернятко, посадіть його, і ваші мрії…
– Невже, – не повірив хлопчик, – мої мрії здійсняться?
– Так.
І він посадив зернятко.
Зростало пташине зернятко, зростало і виросло. І стало найвищим, найтовстішим деревом у місті. Натовпами приходили люди, щоб подивитися на дивовижне товсте дерево.
А якось до саду прийшов учений. Він сказав:
– Ви молодець, хлопчику, виростили справжній африканський баобаб. Вітаю, ви дивовижний садівник.
Дивовижний садівник, оце й усе?
Хлопчик навіть образився.
А червоний плащ, а дзеркальні чоботи? Невже пташка мене обдурила, та я ніколи…
Але тільки він хотів знову вимовити це важке слово, як у хвіртку саду постукали:
– Можна?
Кудлатий африканський лев стояв перед хлопчиком.
– Здрастуйте, – ніяковіючи, сказав він. – Я чув, ви виростили баобаб. Баобаб – дерево моєї батьківщини. Мені дуже приємно посидіти під ним і згадати родичів. Дозвольте?
– Дозвольте?
– Дозвольте?
– Дозвольте?
У той день весь цирк, весь зоопарк побував у хлопчика. І кожен звір сидів під деревом і згадував своїх родичів…
І, звичайно, на другий день хлопчик вже виступав у цирку. А незабаром він прославився і став одним з найзнаменитіших циркових артистів. Так, так.
А з колишнього йому залишилося лише одне: його так само, і люди, і звірі, продовжували звати Дуже Сумним Дресирувальником. І все тому, що якщо хтось у його цирку не слухався, він ніколи не лаявся, а лише сумно казав:
– Ну, що ж, я не покажу тобі сьогодні твій баобаб.
І тоді усі звірі плакали і просили в нього пробачення. Адже це і справді дуже сумно – не бачити свій баобаб. Бао-бао-бао-баб.

Казка третя
Добре чи погано, якщо король ненажера? Ти скажеш: “Звичайно, погано”.
Взагалі, я теж так вважаю, але іноді…
В одному старовинному місті, де королем був ненажера, існувала одна страшна річ – дуель.
Дуель – це значить, люди колють один одного шпагами.
– Не можна! – ти закричиш. – Людина не смажена качка!
Правильно. І цей король теж кричав: “Не можна, не можна, не можна!”
Але це мало допомагало. І тоді він просто розкрив рот. І просто проковтнув усі шпаги.
Як ти зрозумів, у цьому випадку допоміг не королівський розум, а королівська ненажерливість.
Але ось що дивно: після цієї ненажерливості дуелі стали прекрасні.
Позбавлені шпаг дуелянти стали просто дмухати один на одного. І дмухали аж доти, поки один не відлітав кудись.
Ну, а це, я гадаю, найкращий спосіб подорожувати.
Отже, хай живе королівська ненажерливість!
У деяких випадках це допомагає. А саме тоді, коли хочеться не битися, звичайно, а подорожувати.

Казка четверта
Споконвіку живуть на землі шевці. У моєму старовинному місті теж був один, тільки не простий, а спадковий. Це означає, що і дід, і прадід, і прапрадід його – всі вони шили черевики й туфлі.
Туфлі… Цілий ряд їх, стародавніх, з бантами і вензелями, стояв біля того шевця за склом. Цікаві роззяви нерідко заходили сюди, щоб поглянути та ойкнути…
– Ой, які туфельки, ой, які…
Але майстер тільки бурчав:
– Невже вам і сказати більше нема чого?
– Нема чого, – ніяковіли люди. – Ми все давно забули.
І тоді мій лукавий швець брав туфельки і лагідно говорив:
– Бальні туфельки – вони подібні до мушель. Завжди співають. Ось туфелька з Варшави. Ви чуєте? Стара музика. Це мазурка. Ну, а ця туфелька – вона з Відня. Ви чуєте Менует?
Мазурка, менует, вальс – кожна старовинна туфелька співала, і в кожної був свій голос.
І лише одна мовчала. Без вензелів і бантів, мовчки ховалася вона в кутку.
– Напевно, – говорили не раз відвідувачі, – то туфелька найбіднішої жінки.
Але майстер тільки лагідно бурчав:
– Невже вам і сказати більше нема чого?
– Нема чого, – знову ніяковіли люди.
А швець знову лагідно говорив:
– У давній час жила в нашому місті одна принцеса. Вчили її різних мов, реверансів і… звичайно, танців. Кращі вчителі займалися цим, але, на жаль, принцеса не розуміла музики.
І тоді по всьому королівству розклеїли суворий наказ:
“ВІДДАМО ТОМУ, ХТО НАВЧИТЬ НАШУ ПРИНЦЕСУ ТАНЦЮВАТИ ЛЕГКО ТА ГРАЦІЙНО, ВІДДАМО ТОМУ ЇЇ РУКУ І СЕРЦЕ.”
Отримати руку принцеси — це значить самому стати принцом.
Блискучі графи, манірні князі, солідні барони — хто тільки не пробував навчити королівську доньку танців! Та все одно, усі придворні дами перевершували її в цьому великому мистецтві.
Зовсім зневірилася принцеса.
Та раптом у палаці з’явився швець.
— Ваша чарівна високосте, — сказав він лагідно принцесі, — я знаю про вашу журбу. І знаю — немає нічого простішого як її позбутися. Дозвольте лише зміряти вашу королівську ніжку.
Тут же оксамитовою стрічкою королівська ніжка була виміряна, і на другий день швець пошив чарівні туфельки.
— Так, вони прекрасні, — зітхнув майстер, подивившись на них. — Однак їм не вистачає бантів. Тих самих бантів, що надають туфелькам легкість, вчать їх бігати та літати. А принцесі це так потрібно!
І тоді швець придумав. Він пішов на луг і вклонився двом великим метеликам.
— Вам все одно, — сказав він, — де літати. Але якщо ви зараз станете бантами знатних туфель, завтра ви танцюватимете в королівській залі. І вам, милі метелики, буде грати королівський оркестр.
Звичайно, милі метелики не посміли відмовитися.
І незабаром принцеса вже танцювала. Туфельки з крильцями несли її по залі, кружляли.
А всі гості вітали короля і королеву.
— Як легко танцює ваша дочка!
— Вона сьогодні — наче білий метелик.
Але у білих метеликів буває добре серце.
А у принцеси, на жаль, воно було іншим.
І коли після танцю до неї підійшов у поклоні швець, вона сказала лише:
— А ви мені більше не потрібні, фі!
І непотрібний швець пішов, але слідом за ним полетіли і метелики — білі банти з королівських туфельок. І ніколи більше принцеса вже не танцювала так легко. Той повітряний танок був останнім в її житті.

Казка п’ята
Ось я розповідаю тобі про королів, гвардійців, принців, князів, графів. А що від них залишилося? Фу. Нічого. Втім від одного графа… Так, від нього дещо залишилося.
А був цей граф страшенно заздрісний. Усім-усім заздрив. А головне, завжди хотів бути вищим за всіх, щоб серед придворних його обов’язково помітив король. От і витягав граф без кінця шию. Шия в нього була довгою-довгою, як у жирафа. А ще граф любив поїсти. І тому живіт у нього був товстий-товстий, як у бегемота. Ти уявляєш собі таке?
І от одного разу один скляний майстер вирішив посміятися. Він зробив пляшку, схожу на графа. І був у тієї пляшки величезний живіт і довга шия.
Звичайно, одразу всі зрозуміли, на кого та пляшка схожа. І на честь графа так і назвали її — графин.
Графини живі й понині. Ну, а графи? Навіщо вони?
Так і тепер кажуть люди:
— Якщо є графин, зовсім не треба графа. І так дуже весело.
Адже досі ніяк не можуть вирішити, що ж це: бегемот з шиєю жирафа, чи жираф з животом бегемота?

Казка шоста
А ти знаєш, як лікувалися в давнину? Камінчиками! Так, камені товкли в порошок і клали у чай, суп.
А жити тоді в кам’яному будинку було просто небезпечно.
Якщо, наприклад, у місті траплялася якась хвороба, то ваш будинок могли рознести по цеглинці. І по цеглинці — це ще добре.
А то бувало й так: міг прийти якийсь велетень і просто проковтнути ваш кам’яний будиночок, щоб вилікуватися. Так. Адже так і сталося одного дня.
Спустився з гір велетень, роззявив рота і проковтнув королівський замок. І не тільки замок, а разом із замком і самого короля.
Жах, звичайно. І сам велетень жахнувся, коли дізнався про це. Він плакав, і, немов великі брила, котилися по бруківці сльози.
— Трах-тарарах. Що я наробив? Як же ви будете жити без короля? Трах-тарарах.
— Та не знаємо, не знаємо, — відповідали придворні. — Король все ж таки потрібен. Кому ж кланятися тоді?
І тут велетень ляснув себе по потилиці.
— Придумав, — сказав він. — Я дам вам короля.
І розумний велетень зробив короля з глини.
Ні, ви не думайте, цей король був не гіршим за справжнього — він був у короні та в чоботях. І навіть у мантії. А головне, він сидів на троні та рідко у що втручався.
Єдине, про що він турбувався, це про пісочок для дітей. А головне — про парасольки. Адже цей король боявся розмокнути.
Але якось глиняний король промочив-таки потилицю, і у нього в голові з’явилася дірочка.
Жах! З того часу в голові у короля став гуляти вітер. І він видудлив з неї всі-всі серйозні думки. Тепер його величність тільки й робив, що посміхався:
— Хі-хі, хі-хі!
Придворні сердилися. І не витримавши, нарешті сказали:
— Краще жити зовсім без короля, ніж з таким клоуном.
— Ну, добре, — сказав глиняний король. — Ваші нудні обличчя мені теж набридли. До побачення.
І він розкланявся і пішов до мудреця.
— Я був королем, — сказав він мудрецю. — Але мені стало нудно. Ким мені бути тепер?
Мудрець подивився на короля, побачив у його голові дірочку і запитав:
— А ви любите дітей?
— Так.
— Тоді вам краще за все бути дитячою скарбничкою. Збирати веселі грошики на веселі іграшки.
З того часу так і було. Звичайно, король як і раніше залишався королем. Але він уже був не просто король, а король дитячих скарбничок.
Ти, напевно, образився, що моя казка скінчилася вихвалянням короля? Ну що ж. Адже це не просто король, а наш дитячий король. А це дуже добре, що дитячі королі вічні.
Тепер ти здогадався, про що моя казка? Про вічність.
Не вічно люди їдять камені та міста, не вічно воюють. Але вічно будуть дитячі скарбнички і дитячі королі.
Вони добрі. І дуже потрібні.
А одного разу я закохався у старовинну людину, яка сказала так:
— Вітер повернувся, щоб загасити останню свічку.
Гарне слово — «повернувся». Наприклад, сонечко не зійшло, а повернулося.
Повернулося до тебе, значить, воно добре.
І зірки теж добрі. Кожного разу вони повертаються на небо.
Ні, це не казка.
Просто я хочу, щоб ти любив людей і думав про них.
Коли думаєш про людину, вона ніби знову повертається до тебе. Входить у твою кімнату, сідає за стіл, говорить із тобою.
Так повернулися до мене ці стародавні люди.
Тож думай завжди хоч трохи про людей.
І нехай завжди твої друзі і твої знайомі будуть із тобою.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:

“ Сказки старинного города “

Геннадий Цыферов

Видавництво: “Самовар”, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: