TOU

Харциз

Олександр Копиленко

Не щастить мені з собаками!

Багато років я полюю і стільки ж років мрію мати доброго мисливського собаку. Та не щастить мені!
А значно цікавіше й веселіше вештатись по болотах з рушницею, коли в тебе ще є й собака. Така думка не виходила мені з голови, коли приїхав я в місто Чернігів улітку 1933 року.

Двоє моїх знайомих і я намірились з Чернігова поїхати на хутір Тупичів постріляти качок, а може, й тетеруків. Один з моїх знайомих вже їздив туди одного разу і розповідав про величезну кількість дичини на болотах серед могутніх поліських лісів. Він і спокусив мене на цю далеку подорож, бо жив я тоді в Харкові.
Приїхав я в Чернігів днів на два раніше і чекав своїх товаришів.

Тут і трапилось так, що один місцевий мисливець запропонував мені купити в нього собаку. Сам він вже не ходив на полювання, бо все хворів, і навіть продав рушницю, щоб не було спокуси. А жив він аж на самісінькій околоці Чернігова.
Коли я спитав, що ж то за собака, мисливець відповів мені так:

—    Признаюсь вам, це не панський собака, а простий трудяга. Він у мене не вчений робити стійки та інші витребеньки. Це йому ні до чого! Та й мені теж! Зате, коли ви вбили чи навіть тільки підстрелили качку, то нехай вона хоч на дно океану пірне, Харциз її витягне. А в воду йде охоче. В яку гущавину не впаде качка, Харциз виволоче її на берег. І не боїться він ні холоду, ні спеки і не знає втоми!
Такий собака саме й був мені тоді потрібний, бо навколо хутора Тупичева болота дуже важкі.

Пішов я дивитись свого нового друга, що допомагатиме мені безклопітно і весело полювати на качок.
Мисливець, що продав собаку, додав:

—    Не думайте,— каже,— що мій Харциз який-небудь там родовитий англійський лорд чи німецький барон собачого племені. Ні, він у мене простий собі пес, мішаної крові.

Справді, визначити породу мого нового чотириногого друга було надто важко, і я відразу відкинув цю думку. До нас підбіг сірий, з брудними плямами пес, на низьких ногах, з гострою мордою і витрішкуватими очима. Хвіст закручений бубликом. Собака вайлувато стрибнув на призьбу і жадібно дивився, чи не почастуємо його чим-небудь, бо захарчований він був так, що аж боки поодвисали.

—    Це він тільки з вигляду такий непоказний, а пустіть його на болото! Отам він себе покаже,— помітивши, яке враження справив на мене собака, сказав хазяїн.

Підійшов до нас сусіда, привітався і питає насмішкувато:

—    Чи не продаєте худобину?

—    Та оце ж як бачите. Думаю наділити товаришеві, щоб було кому качок тягати,— відповів хазяїн.

Сусіда звернувся до мене:

—    Беріть. Дякувати будете. Вправний собачка. Просто сказати, не собачка — автомобіль. Тільки на болото виведіть — він своє докаже.

Одне слово, сторгувались ми. Я придбав собі Харциза за двадцять карбованців. Вирішив я так:    гроші невеликі, не
сподобається мені пес, подарую комусь. Ось і вся недовга.
Подобалось мені ім’я мого собаки — Харциз! Колись у старовину так називали розбійників та різних розбишак.

II

Два дні я відгодовував свого Харциза. А він же страшний ненажера! До мене він зразу звик. Та за ці два дні Харциз примудрився двічі непомітно пролізти в кухню до моєї господарки і поїсти геть-чисто все, що трапилось йому на очі з їстівного. Це мені чимало коштувало, а головне — господарка невгамовно сипала прокльони на голову мого нового помічника і друга.
На третій день вранці приїхали з Харкова мої знайомі, і ми вирушили поїздом до станції Ріпки, що біля Чернігова, а звідти двадцять кілометрів возом до хутора Тупичева.

Дорога кривуляла в густому сосновому лісі. Природа цікава в цих нових для мене місцях, і їхати було дуже приємно.
Всю дорогу мої знайомі глузували з мене і з мого Харциза. Мовляв, придбав собі мисливського собачку! Його треба в дворі на цепу тримати, а з нього зробили мисливця! Родовитий пес!
А Харциз тільки кліпав очима, ніби говорив: «Нічого, побачите, який я на роботі! Я ще вас здивую!»
І таки справді — Харциз нас здивував!

III

На хутір Тупичів ми приїхали по обіді. Забрав нас до себе місцевий мисливець Петро Шкарбун,— дуже привітна, лагідна і говірка людина.
Мисливець він був завзятий. Та тільки не було в нього рушниці. Старовинна берданка вже одслужила свій вік, і більше лагодити її стало не під силу. А купити нову рушницю Петро ще не спромігся. Тому він тільки мріяв ходити на полювання.

Коли ж я пообіцяв Петрові дати свою рушницю з патронами, щоб він пішов постріляти, неборака-мисливець зрадів, неначе я пообіцяв йому багату премію. Після цього ми й здружились з Петром Шкарбуном.
Розповів нам наш господар, що дичини розплодилось на болотах сила-силенна. Особливо качок. Аби було чим стріляти. Тільки важко діставати вбиту птицю. Болота глибокі, небезпечні, великі. Впала качка в зарості — мов крізь землю провалилась. Без собаки — хоч і не стріляй.

—    А я ось собі й помічника привіз,— показав я на Харциза.

—    О, це добрячий собака! — скрикнув радісно Петро.— Можете спокійно стріляти, цей витягне! Це саме собачка для нашої гущавини. Ви знаєте, що я вам скажу? Оцей собака кращий, ніж оті породисті! То дуже вутлі собаки. І ще чим подобається мені такий собака — він тобі й хату стереже, і живе надворі навіть зимою. Харчів багато йому не треба, сам собі добуде. Добрячий собачка! — погладив Петро Харциза, а той подивився йому в руки, чи не почастує його такий привітний хазяїн.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Веселі пригоди”

Збірка

Упорядник – І. Маценко

Видавництво: “Веселка”

м. Київ, 1985 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: