Харитя

Михайло Коцюбинський

І

В печі палав огонь і червоним язиком лизав челюсті. В маленькій хаті було поночі, по кутках стояли діди. На постелі лежала слаба жінка й стогнала. Це Харитина мати. Шість неділь минуло, як помер її чоловік, батько Хариті, і відтоді бідна удова тужить та слабує, а оце вже другий день, як зовсім злягла. Злягла в самі жнива, в гарячу пору, коли всі, хто лиш вміє жати, подались на ниву збирати на зиму хліб. І вдовине жито поспіло, та нема кому його жати: сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабість спутала руки й ноги, прикувала до постелі… Лежить бідна мати Хариті та б’ється з думами…

Двері рипнули.

— То ти, Харитю? — почувся млявий голос слабої.

— Я, мамо.

З дверей виткнулось спершу відро, до половини виповнене водою, далі русява голова дівчинки, нахилена вбік до відра, а далі права рука, піднята трохи догори. В хату увійшла восьмилітня Харитя і поставила коло печі відро. Десь дуже тяжким видалось Хариті те відро з водою, бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припічок і важко дихаючи. Ліва рука від незвичайної ваги зомліла, і Харитя не могла її зігнути. Але це була лиш одна хвилина. В другій — метнулась Харитя до мисника, легенько, мов кізка, стрибнула на лаву, зняла з полиці горщик і поставила його коло відра.

— Що ти робиш, доню? — поспитала мати.

— Вечерю варитиму, мамо!

Слаба тільки зітхнула.

А Харитя й справді заходилася коло вечері. Змила в мисчині горсточку пшона, вкинула щіпку солі та дві-три бараболі, налляла горщик водою і приставила його до вогню. Любо було глянути на її дрібненькі запечені на сонці рученята, що жваво бігали від одної роботи до другої. Великі сиві очі з-під довгих чорних вій дивилися пильно і розумно. Смугляве личенько розчервонілося, повні вуста розтулилися — вся увага її була звернена на роботу. Вона забула навіть і за нові червоні кісники, що двічі обмотували її русяву, аж білу, головку. Кісники ті були її радість, її гордощі. Оце третій день, як хрещена мати подарувала їй ті кісники, і Харитя ще й досі не натішиться ними.

Почувся слабий стогін матері.

Харитя стрепенулась і підбігла до ліжка.

— Чого ви, матінко? Може, водиці холодної? Що у вас болить? — ластівкою припадала вона коло недужої.

— Ох, дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу… От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину нещасну?.. Хто тебе догляне, вигодує?

Харитя почула, що її маленьке серце заболіло, наче хто здавив його в жмені; сльози затремтіли на її довгих віях. Вона припала до рук матері і почала їх цілувати.

— Що ми робитимемо, доню? От довелось мені злягти саме в жнива… Хліб стоїть у полі невижатий, осипається… І вже не знаю, як мені, бідній, недужій, запобігти лихові… Як не зберемо хліба — загинемо з голоду зимою!.. Ох, боже мій, боже!

— Не журіться, мамо, не плачте! Адже ж бог добрий, мамо! Бог поможе вам одужати, поможе вам хліб зібрати… Правда, мамо? Правда?..

II

Поки Харитя говорила ті слова, в біленькій головці її промайнула думка: як-то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торік ходила вона з мамою на ниву, бачила, як мати жне, ба сама брала серп і жала! Адже ж вона багато б нажала, якби мати не сварила за скалічений палець. Але торік вона була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа, а тепер вона вже виросла, набралася сили і руки побільшали. Харитя глянула на свої руки. Адже цими рученятами вона принесла з річки піввідра води, хоч яке воно важке, те відро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагодує маму (коли б ще схотіли їсти, а то відколи слабі — саму воду п’ють), візьме серп і піде в поле. А вже як буде жати! І не розігнеться! І привиділась Хариті вижата нива, а на ній стоять полукіпки і блищать проти сонця, як золоті. І сама Харитя стоїть на полі, дивиться на свою працю і думає, як би звезти у стодолу. От що вона зробить: піде до хрещеного батька, обійме його рученятами за шию, скаже: «Татку мій любий та милий! Я вже вам буду бавити маленького Андрійка, буду йому за няньку, лише звезіть наш хліб та складіть у стодолу!» Він добрий, батько хрещений, він її послухає, звезе хліб. А як же втішиться мати, коли Харитя прийде до неї і скаже: «А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала, що бог поможе нам зібрати хліб? Увесь хліб у стодолі!» Вичуняє мати з радощів, пригорне доню до серця, поцілує, і знову житимуть вони веселі та щасливі і не згинуть вони зимою з голоду…

В печі щось бухнуло, зашипіло, засичало.

То збігав куліш.

Мерщій кинулась Харитя до печі, відставила горщик, доглянула страву й насипала в полив’яну миску гарячого кулешу. Мати з’їла дві-три ложки та й поклала ложку. Страва здалась їй несмачною, противною. Харитя їла чи не їла, швиденько помила посуду, поскладала її на мисник, засунула сінешні двері і стала навколішки перед образами молитися богу. Вона склала ручки, хрестилась, зітхала та здіймала очі догори і дивилась пильно на образ, де був намальований бог-отець, добрий дідуньо з сивою бородою. Вона вірила, що той добрий дідуньо любить дітей і не дасть їх на поталу. Адже недурно тримає він у руці золоте яблучко з хрестиком: певно, він дасть те яблучко добрій, слухняній дитині. І Харитя своїм дитячим лепетом прохала у бога здоров’я слабій матусі, а собі сили вижати ниву. Ця думка не давала їй спокою. їй хотілося швидше дочекатися рання. «Ляжу зараз спати, щоб завтра раніше прокинутися»,— подумала Харитя і, поставивши коло мами воду на ніч, лягла на лаву. Але сон не зліплював їй очей, він десь утік із цієї хати, бо й недужа мати не спала й стогнала. Повний місяць дивився у вікно і на комині намалював також вікно з ясними шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, і думала свою думу. А надворі так місячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя сіла на лаві й глянула у вікно. В імлистій долині, окутаній срібним промінням місяця, стояли широкі лани золотого жита та пшениці. Високі чорні тополі, як військо, стояли рядками край дороги. Синє небо було всипане зорями. Зорі тихо тремтіли. «А що, якби тепер вийти на ниву? Е, ні! страшно, вовк вибіжить з лісу, русалки залоскочуть, страхи повилазять із пшениці…» І Хариті справді стало лячно, вона знову поклалася на лаві й відвернулась від вікна.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 11

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Маленький грішник”
Михайло Коцюбинський
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: