TOU

Хатка у березовому лісі

Михайло Стельмах

Колись давно-давно біля самого лісу, де протікає річка Снивода, жили собі дід та баба. В них було невелике поле, огород і зелений-зелений лужок.
У полі дід сіяв жито, пшеницю, просо, гречку і всяку пашницю. В огороді бабуся садила картоплю, капусту, огірки, цибулю, соняхи, квасолю, сіяла моркву, петрушку, чорнушку, мак і навіть пастернаку
А на зеленому-зеленому лужку паслась або гралась живність і стояли високі стіжки сіна, на яких любили відпочивати або пританцьовувати лелеку
І мали дідусь та бабуся в своєму господарстві гарненького  бокастенького коника  з  синіми  очима,  однорогу корівку, яка загубила другий ріг, боронячись од вовка, собаку Рябка, цапка — білого клубка, круторіжка ба-ранця-молодця, з десяток курей і півня-співця. Півень був наче мальований, мав оттакенні вогнисті крила і дуже пишався сам собою, своїм гребенем і голосом. Він завжди прокидався ще до схід сонця і голосним співом нагадував усім, що головне вранці — вмивання, одягання, прибирання і снідання.

— Так-так-так,— погоджувався на річці крижень, який мав на крилах чудові сині дзеркальця.
Після сніданку дідусь запрягав у воза коника і їхав працювати на поле, бабуся ішла щось садити чи полоти на огород, кури сідали на гнізда нести яєчка, Рябко слідкував, щоб на подвір’я з лісу не проскочила лисичка-сес-тричка, півень брав косу чи граблі й гордовито ішов, як справжній косар, на лужок, а цапок — білий клубок з ба-ранцем-молодцем справляли то повітку, то обору, то комору, бо вони були вмілими теслями і завжди казали, що сокира і пилка дуже гарна спілка.
Славно, у приязні та дружбі, жило все наше лісове товариство, не сподіваючись нізвідки ніякого лиха. Та лихо не спало.
Якось весною пізнього вечора, коли всі, крім Рябка, після праці спочивали, воно й завовтузилось, загупало біля воріт, потім перескочило через тин, клацнуло зубами на Рябка, блиснуло страшним поглядом і посунуло до хати.
Це був величезний вовк-сіроманець, який мав не лапи, а лапища і таку пащеку, що в неї з головою помістився б цапок — білий клубок.
Зупинився сіроманець біля призьби, ще раз клацнув зубами на Рябка, а далі вдарив лапищею в перехрестя вікна і крикнув грубезним голосом:
— Гей, діду, вставай — гостя з лісу зустрічай!
Від одного вовчого голосу в хаті застогнала, заохала бабуся, а дідусь одягнувся, підійшов до вікна, глянув на непроханого  гостя,  відчинив  хвірточку  і  запитав:
— Хіба ж так, вовче, ходять у гості?
— Хто як уміє, так і ходить у гості,— відказав вовк.
— Чого ж ти хочеш, чого тобі треба?
— А ти сам не здогадуєшся?
— Може, ти з дороги бажаєш водички напитись?
— Не водички я хочу напитися, а м’яса наїстися,— ще раз так клацнув зубами сіроманець, що бабуся затрусилася з переляку.
Дідусь сумно похитав головою.
— Чого ж ти, вовче, зажадав од мене м’яса?
— Бо ти для мене найбільше зло!
— Оце збрехав не думаючи!— обурився дідусь.— Все життя мої руки сіяли зерно і добро, а твої лапи приносили тільки зло, бо все когось шматували та убивали.
— Мовчи, бо я тут найсильніший! Сама вовчиця зве мене залізним вовком!
Та дідусь не злякався і знову запитав:
— І вовчиця в тебе залізна?
— І вовчиця моя залізна. Про це всюди, навіть на океанських островах знають. Хочеш — гукну її, вона по той бік воріт стоїть та все думає, з ким їй воювати.
— Угу-у!— завила за ворітьми залізна вовчиця.
— Чуєш, який у неї голос? Золото, а не голос — хоч кого налякає. Отож давай скоріше м’яса. І не якогось, а курятини!
Як зачула це бабуся — заплакала ридма:
— Курочки мої зозулясті, до якої ми дожили напасті! Не дам вас курохапу.
Тоді вовк щосили гиркнув, аж усі вікна задзвеніли:
— Як не даси курочок, позбудешся корови. Це вона, коли я ще не був у силі, вдарила мене рогом. А тепер я її однією лапою уб’ю!
На це дідусь відказав:
— Тільки й чуєш од тебе: уб’ю, роздеру, захоплю. Краще подивись, як славно довкола, як гарно вінками висяю ють зорі!
— Вовки не люблять зірок, вовкам головне м’ясо, а не зорі! Веди в курник!
Зітхнув тяжко дід і сказав:
— Іди, вовче, на сідало і забирай курей.
— Тільки з тобою, щоб ніякого обману не було. Знаю я вас, людей.
— Нічого не поробиш — мусив дід іти до катраги, де ночували кури, а вовк розшнурував свій ремінний міх та й почав у нього кидати несушок, тільки до півня не добрався, бо той забився під саму стріху.
Напакувавши міх, вовк зашнурував його і аж затанцював серед подвір’я.
— Ох і поласує зараз при місяці вовча сімейка. Але не думай, діду, що ти відкупився курми — завтра прийду з вовчицею і за Рябком, і за цапком — білим клубком, і за баранцем-молодцем, бо завтра в мене будуть гості з вовчого військового об’єднання. Ми і скажемо їм: «Нате вам, генерали і адмірали, м’ясо — кожному до смаку». І не здумай кудись сунутись за рушницею, бо позбудешся навіть коня.— Та й, сказавши це, закинув міх на спину, плигнув через пліт і побіг з вовчицею до лісу.
Сумно-сумно зітхнув дідусь, а потім почав збирати свою живність: Рябка, цапка — білого клубка, баранця-молодця і півня-співця, який і крилами, і лапками витирав очі.
— Чули, мої помічники дорогі, що сказав вовцюра?
— Чули,— за всіх відповів Рябко.
— Тоді, як мені не жаль прощатись з вами, одразу ж збирайтесь у дорогу. До того, як знову прийде сюди вовк з вовчицею, ви будете на новому місці будувати собі хатку.
— А де ж це нове місце?— запитав баранець-молодець.
— Далеко звідси, в дуже гарному березовому лісі. Рябко там разів зо два був зі мною. Не забув, Рябко, дороги?
— Не забув,— журно сказав Рябко.— Там і трава гарно росте, і річечка протікає, і плесо рибне, і болото є, де весною вечорами співають і витанцьовують вальдшнепи.
— Отож збудуєте в березовому лісі хатку та й будете жити. А зараз збирайте усе, що згодиться на новому господарстві, і скоренько кладіть на воза, бо час не жде.
Почали друзі складати на віз і косу, і граблі, і сапку, і пилку, і сокиру, і лопату, і серпа, і рубанок, і фуганок, і дошки, і казанець, і полумиски, і навіть цегли на піч. Не забув Рябко взяти й рибальську сітку. Дідусь приніс із комори мішечки з ярими культурами, а бабуся — вузлики з городнім насінням. Далі дід запріг коника, відчинив ворота та й усі сумно подалися до далекого березового лісу: попереду ішов коник, біля нього дідусь, за дідусем Рябко, за Рябком цапок — білий клубок, за ним бара-нець-молодець, а позаду півень-співець, в якого й крила опустились.
Цілу ніч до самого ранку мандрували вони. А коли сонечко відірвалось од землі, всі побачили, як перед ними аж засяяв дуже гарний березовий ліс. Тут недалеко від співучої річки друзі розвантажили воза і попрощалися з дідусем.
— Приїжджайте до нас у гості,— прохали усі старого.
— І ви навідуйтесь до нас.
Тільки приїхав дід додому, тільки завів коника в стайню, тільки підкинув сінця корові, як на подвір’я через пліт з оттакенними міхами перескочили вовк і залізна вовчиця.
— От я і прибув зі своєю жінкою, яку знають навіть на океанських островах,— ошкірився вовк і гордовито повернув голову до вовчихи.
— Що ж ви, пані, робили на тих островах?— насмішкувато запитав дідусь.— Сіяли щось, садили?
Вовчиха зрозуміла, що дід насміхається, клацнула зубами:
— Порядок серед овець наводила! Бо там дуже багато овець, а порядку мало,— і розшморгнула міх. Це ж саме зробив і вовк:
— Поможи, діду, вкласти в міх Рябка і цапка — білого клубка, а в торбу жінки — тільки баранця-молодця.
Дід ніби скрушно похитав головою і розвів руками.
— Поклав би вам у міхи і Рябка, і цапка — білого клубка, і баранця-молодця, так нема їх.
— Як це нема?! — аж підскочив вовк.— Жартуєш, діду.
— Де там жартую, коли мало не плачу.
— А де ж подівалась твоя живність? Де?
— Вона ж почула, як ти увечері нахвалявся зготувати з них обід — не то для вовчої спілки, не то для вовчого об’єднання,— і гайнули хто куди, не захотіли потрапити ні в генеральські, ні в адміральські пащеки.
— Язикань! — сердито гарикнула вовчиха на мужа.— Не вмієш тримати таємниць за двома замками: за губами і зубами,— і зашморгнула міх.
— Куди ж вони могли побігти?— аж лапу приклав вовк до морди.
— Напевне, подались у село до людей.
Про всяк випадок вовк побіг до повітки, обзирив її, заглянув і в хатинку до Рябка, скрушно зітхнув, зашморгнув міх і, щось сказавши вовчисі, вискочив з подвір’я…
— Ми знайдемо їх! Неодмінно! — гарикнула вовчиха і теж стрибнула через тин.
А тим часом у березовому лісі кипіла робота. Рябко, баранець-молодець, і цапок — білий клубок, і півень будували собі з берези невеличку в зруб хату. Та так будували, що навіть їхні нові сусіди — борсук з борсучихою — дивувалися. Вони саме розжилися на діток і щоранку виносили їх з нори на сонце, бо хоча борсуки і живуть під землею, та дуже люблять сонечко. А вже подиву їхньому і краю не було, коли півник залізними граблями глибоко зволочив лісову прогалину і в борозенки почав рівнесенько, зернину за зерниною, сіяти яру пшеницю.
— І нащо це, і для чого це?— розводив лапами борсук.
— А для того, кукуріку, щоб мати і зерно, і борошно.
— Зерно ще зрозуміло, а нащо борошно?
— З нього ми спечемо і паляницю, і пироги з ожиною, і підпалок, ще й вареничків чи локшини наваримо і вашу сімейку запросимо в гості.
— Спасибі, спасибі, а ми вас грибами почастуємо. Тут моя жінка знає такі грибні місця, що хоч серпом жни чи косою коси.
— Коли дозволите, то в грибну пору ми запросимо до нас бабусю і дідуся.
— А це не страшно?— насторожився борсук, який звик жити в самотності.
— Що ви, ласкавий борсуче. Наші старенькі дуже добрі люди, їх усі в селі поважають і люблять.
— Коли добрі, то хай приходять,— і борсук пішов заносити діток у нору. Це він робив так: обережно брав дитятко в рота і задкував до нори, бо коли б він ліз у сховок передніми ногами, то дитя могло б упасти вниз і забити собі голівку чи бока.
Пішли рясні весняні дощі, на прогалині зазеленіла яра пшениця, і кожне її стебельце мерехтіло на сонці, мов дивна квітка. Росла не тільки пшениця, а й хатка. І коли вже наші теслі поставили вікна, то згадали, що треба мурувати піч. А як її мурувати, коли вони забули взяти в дідуся кельму? Не будеш же рівняти глину хвостиком чи лапкою. Це ж неохайної некультурно.
Щоб не відривати від роботи славних теслярів — ба-ранця-молодця і цапка — білого клубка, наш Рябко без проволоки погодився збігати до дідуся.
— А як перестріне тебе вовк?— стурбувалися усі ДРУЗІ.
— Утечу, а може, й перехитрю його. Я обережнень-ко,— та й побіг березовим гаєм понад заболоченою місциною, де тепер вечорами збирались на співи довгоносі вальдшнепи. Земля тут була замшіла, м’яка, і Рябко розмислив, що навіть коли перестріне його вовк, то не здожене — почне грузнути в болоті. Як закінчилась низина, Рябко вбіг у калиновий гай. Колись восени він був тут з дідусем. Ввійшли вони в гай, а деревця і накрили їх, мов шатром, червоними калиновими кронами.
— Надивляйся. Не завжди стрінеш таку красу,— сказав дідусь тоді.
З калинового гаю Рябко вибіг у чорнолісся, що саме зацвіло блакитним рястом. Ой,скільки ж його багато! Наче шматки неба попадали на землю.
Раптом нюхом Рябко почув небезпеку. Оглянувся, і шерсть піднялась догори — за ним, ошкірившись, плече в плече, бігли вовк і вовчиця.
— Попався, попався негіднику!— радісно заволав вовк.— Утікай — не втікай, а ти вже наш!
— Він уже в торбі!— ошкірилась і вовчиця.
З усіх ніг, з усієї сили кинувся бігти Рябко до дідової оселі. Та де там утекти від вовка. Все ближче і ближче стрибками наближається він, вже чути його дихання і харчання, вже, видно, ніщо не врятує Рябка. Раптом він перед собою побачив два дуби, що виросли з одного кореня. Підскочив Рябко й стрибнув у проміжок між дубами. З розгону скочив за ним вовк і застряг між ними. І так застряг, що й поворухнутись не може, тільки “стогне від болю, навіть не дивиться, як зникає між деревами Рябко.
Підбігла до вовка вовчиця, стала і лапами і головою зарятовувати чоловіка, але нічого не виходить з її зусиль — так щільно дерева затисли живіт вовка. І оттакенними сльозами заплакав сіроманець.
— Коли б я знав, що так буде, ніколи б не гнався за чиїмсь життям.— І отут вовк побачив свою останню хвилину: з чорнолісся вийшов з рушницею мисливець. Застогнав сіроманець, сказав останнє щось вовчиці, але її вже не було коло нього: чимдуж кинулась утікати вона.
А тим часом Рябко лісами, та перелісками, та зрубами добіг до знайомого поля і одразу побачив на ньому дідуся і бокастенького, запряженого в борону коника. Вони старались і собі, і добрим людям на хліб. Працюючи, дідусь ще й курникав свою улюблену пісеньку:

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Хатка у березовому лісі” — Михайло  Стельмах
Художник — А. Василенко
Київ, видавництво “Веселка”, 1984р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: