Хлопчик – посол

Хан Джанибек, підступний і марнославний, вирішив розпочати війну проти Султанмамита і став задиратись до нього.

Якось прислав джигіта, вимагаючи, щоб йому заплатили за сорок понівечених кобилиць.

– Не заплатиш – ставай до бою, – повторив той джигіт слова Джанибека.

Нерішучий та боязкий Султанмамит завагався, що йому робити – платити чи воювати – і щодня скликав людей на раду.

Якось до такої ради під’їхав на гнідому жеребчику бідненько одягнений хлопчина.

Розгнівався хан Султанмамит:

– Що тут робити таким хлопчикам? Тільки рота роззявляти й слухати! Геть звідси, геть, шмаркачу!

– Іде – не знає, де йому стати, стане – не знає, куди йти, а взявся над людьми панувати! – гукнув хлопчина й пришпорив коня.

Ще дужче розгнівався Султанмамит і звелів хлопчині повернутися назад.

– Коли ти такий меткий дотепник – поговори з перекотиполем,– глузливо мовив хан.

Хлопчина трохи проскакав услід за перекотиполем і скоро повернувся.

– Перекотиполе мені сказало: «Вітер повіє – біжу, в яму впаду – лежу. А Султанмамиту нічого робити, він і посилає зі мною говорити»,– каже ханові хлопчик.

Розлютився Султанмамит і хотів відтяти хлопцеві голову.

– Гнів – поганий порадник, хане, – зупинили його старі радники.– Цього разу віддай хлопцеву голову нам: цей джигіт ще колись послужить країні.

Охолов трохи хан і сховав у піхви меча. А хлопчина питається у людей:

– І що це за клопіт у вас такий, що вже три дні раду радите і ніяк не домовитеся?

Почув хлопчина про зазіхання хана Джанибека й каже:

– Відправте мене до нього послом. Спорядіть у дорогу високого верблюда й сивобородого цапа.

Порадилися люди, приготували все, що треба, й вирядили хлопчину до Джанибека.

От приїхав з цапом у поводу хлопчина-посол верхи на верблюді в ханський двір.

Джанибекові це не сподобалось.

– Звідки їдеш, хлопче? – питається він.

– Я посол із села Султанмамита, – не зупиняючись, каже хлопчик.

– Ех ти, нещасне дитя. Чи в селі немає нікого більшого? – насміхається з хлопчини хан.

– Якщо я здаюся тобі замалим, то поговори собі з цим верблюдом. Він у нашому селі найбільший, – відповів хлопчина й скочив з верблюда.

– Шибенику, я питаю тебе, чи немає в селі старців білобородих, старших за тебе?

– Хочеш бачити білобородого – ось тобі цап, поговори з ним. Він у нас в селі найстаріший.– І хлопчина спустив старого козла.– А захочеш побачити мудру людину – ось тобі я, говори зі мною.

Смілива й розумна мова хлопчини припала до серця Джанибекові.

– Оце так джигіт, от так шибеник. Гаразд, я прощаю вам усе,– мовив хан молодому послові.

Так своєю відвагою, розумом, кмітливістю хлопчина врятував од ворога рідне село.