TOU

Хлопчик-зірка

Оскар Уайльд

Якось двоє бідних Лісорубів верталися додому, продираючись через великий сосновий ліс. Була зимова ніч, стояв пекучий мороз. Сніг товстою ковдрою покривав землю й гілля дерев, і коли Лісоруби продиралися крізь хащі, навкруги, потріскуючи, ламались перемерзлі галузки, а коли вони підійшли до Гірського Водоспаду, то побачили, що він нерухомо завис, бо його поцілувала Крижана Королева.
Був такий холод, що навіть звірі й пташки не знали, як його перебути.
— Брр! — прогарчав Вовк і застрибав між кущів, підібгавши хвоста.— Жахлива погода! Не розумію, куди тільки уряд дивиться.
— Віть-віть-віть! — прощебетали зелені Коноплянки.— Наша старенька Земля вмерла, і її нарядили в білий саван.
— Земля готується до весілля, а це її весільне вбрапня,— протуркотіла одна Горлиця іншій. їхні маленькі рожеві ніжки зовсім задубіли від холоду, проте вони вважали своїм обов’язком дотримуватись романтичного погляду на становище.
— Дурниці! — прогарчав Вовк.— Кажу вам, що в усьому винен уряд, а як не повірите мені, я вас поїм.— Вовк завжди мислив тверезо і завжди мав напохваті переконливі аргументи.
— Ну, а щодо мене,— промовив Дятел, що був природжений філософ,— то мені не треба ніяких теорій. Якщо річ є така, то така вона і є, а зараз страшенно холодно.

Було й справді страшенно холодно. Малі Білочки, що жили в дуплі високої ялини, безперестану терли одна одній І носика, щоб зігрітись, а Кролі поскручувалися клубочками в своїх норах і не наважувалися навіть носа вистромити на-двір. Тільки великі рогаті сови — єдині серед лісових мешканців,— були, здавалось, задоволені. Пір’я на них геть задерев’яніло від інею, проте їм до цього було зовсім байдуже: І вони тільки лупили свої великі жовті очі й перегукувалися одна з одною через весь ліс:
— У-гу! У-гу! У-гу! У-гу! Яка чудова зараз погода!

А двоє Лісорубів усе йшли та йшли, сердито похукуючи на задерев’янілі пальці та шурхаючи своїми здоровенними, підбитими залізом чобітьми по зледенілому снігу. Раз вони були провалилися в глибоку заметену яму і вилізли звідти білі, мов мірошники, що стоять біля коша, коли сиплеться борошно; а то були посковзнулися на твердому й гладенькому льоді замерзлого болота, і в’язки хмизу повипадали з їхніх рук і порозсипалися, то ж їм довелося знову складати і зв’язувати їх; а ще раз їм здалося, що вони заблукали, і їх охопив великий жах, бо вони знали, яка жорстока Крижана Королева з тими, що засинають у її обіймах. Але вони помолилися Святому Мартінові, під чиїм заступництвом перебувають усі мандрівники, і вернулися по своїх слідах назад, а потім ішли, дуже пильнуючи, і зрештою вийшли на узлісся і звідти побачили внизу долину й вогні рідного села.
Вони дуже зраділи, що небезпека минула, і голосно засміялись, і Земля здалася їм тепер срібною квіткою, а Місяць — квіткою золотою.

Але, посміявшись, вони знову посмутніли, бо згадали свої злидні і один з них сказав другому:
— І чого це ми так зраділи? Життя гарне тільки для багатих, а не для таких, як ми з тобою. Краще б ми замерзли в лісі або дикі звірі нас порозривали.
— То правда,— відповів його товариш.— Одним дано багато, а іншим майже нічого. Несправедливість панує в світі: радощі вона дарує небагатьом, зате горе вділяє щедрою рукою.
Але поки вони отак нарікали на свою злиденну долю, трапилося щось дуже дивне: прекрасна, надзвичайно яскрава зірка впала з неба. Вона ковзнула небосхилом поміж іншими зірками, і коли вражені Лісоруби повели за нею очима, їм здалося, ніби вона впала зразу ж за кущами верболозу, за овечим загоном, лише за кільканадцять кроків від них.
— Ого! То неабиякий шмат золота, треба його знайти! — разом вигукнули вони й кинулися до того місця — так захотілося їм золота.

Та один з них біг швидше за товариша, випередив його, продерся крізь верболіз… І що ж він побачив? На білому снігу справді сяяла золотом якась річ. Лісоруб підбіг, нагнувся, взяв ту річ і побачив, що тримає в руках згорнутий плащ із золотої тканини, дивовижно вишитий зірками. І він крикнув товаришеві, що знайшов скарб, який упав з неба, а коли той теж підбіг, вони присіли на снігу й почали розгортати плащ, щоб поділитися золотом. Та ба! В складках плаща вони не знайшли ні золота, ні срібла, ні взагалі будь-якого скарбу, а тільки мале дитинча, яке лежало і спало…

І тоді один Лісоруб сказав другому:
— Оце такий кінець нашим великим сподіванням. Немає нам з тобою щастя, бо хіба принесе щастя бідному дитина? Покиньмо його краще тут і ходімо своєю дорогою: адже ми люди бідні, дітей у нас і своїх досить, і не можемо ми відривати їм кусень хліба від рота, щоб дати чужому.
Але товариш його відповів:
— Ні, то було б лихе діло — залишити дитину, щоб вона замерзала тут на снігу, і хоч я бідар, як і ти, і ротів у мене своїх повно вдома, і в горшках порожньо, я все ж візьму його до себе,— якось виглядимо удвох з дружиною.
І він обережно взяв дитинча на руки, вкутав його в плащ, щоб не замерзло на лютому холоді, і почвалав з горба в село, а товариш його, ідучи поруч, все дивувався подумки з такої його дурості та м’якосердя.
А коли вони дійшли до села, товариш сказав йому:
— Ти взяв собі дитину, то віддай мені плаща, адже треба поділитися тим, що вдвох знайшли.
Але той відповів:
— Ні, не дам, бо цей плащ ні мій, ні твій, а цієї дитини,— і, побажавши йому доброго здоров’я, підійшов до своєї хати й постукав у двері.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Хлопчик – зірка”
Збірка
Оскар Уайльд
Переклад з англійської – Ілька Корунця
Видавництво : “Веселка”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: