TOU

Хмурко і Смішко

Гроздана Олуїч

Ще в ті часи, коли по світу літали срібні бджоли, на вулиці Каштанів підростало двоє хлопчаків.
Хоча не були вони ні братами, ні навіть якимись далекими родичами, ніхто ніколи не бачив їх
поодинці. Обидва височенькі, обидва смагляві й кароокі, однаково вдягнені,— вони схожі були на близнюків,
але один завжди всміхався, а другий повсякчас похмуро дивився собі під ноги.

— Погляньте, ось ідуть Хмурко й Смішко! — вигукнув якогось дня їхній сусід-годинникар.

Сказав він це лише раз, одначе прізвиська так невідчіпно пристали до хлопчаків, як мох до стіни. Відтоді всі почали називати їх по-вуличному: Хмурко і Смішко.

А може, їхні справжні імена заніс кудись вітер? А чи самі відлетіли далеко в безвість? Хто про це знає!

А хлопчикам було байдуже, як їх називають. Хмурко завжди був чимось невдоволений, здавалося, ось-ось пустить сльозу. Не до вподоби йому було сонце, заважав дощ, надокучила школа, набридло їсти й брати участь у хлопчачих іграх.

Дратував його і Смішко, який на його невдоволення усім і усіма тільки всміхався:

— Діти повинні їсти. І ходити до школи!

— Чому повинні? Адже миші, птахи й равлики не ходять до школи й живуть якось на світі. От якби нам перетворитися на равликів! — несподівано мовив Хмурко й аж затремтів од нетерплячки.— Що на це скажеш?

Смішко ще не встиг відповісти, як відчув, що починає зменшуватися. Він малів так швидко, що здавалося, наче то снігова баба тане під палючими променями сонця.

«Що ж це зі мною діється?» — подумав Смішко і повернувся до товариша, проте замість Хмурка побачив на стежці тільки його штани.

— Агов, де ти? — Смішко занепокоєно почав роззиратися довкола. І несподівано звідкись із землі долинув голос Хмурка, який кликав на допомогу.

— Ой-ой, допоможи вибратися звідси… Це якийсь жах…

І Смішко побачив, як із порожньої холоші, шморгаючи носом, виповзає крихітний брунатненький равлик. Смішко, хоча й сам став равликом, не міг утриматися од кпинів:

— Ти хотів стати равликом! Ось і маєш, живи та втішайся.

А для Смішка життя равлика теж було цікаве. Та й справді! Трави — високі й гострі, джмелі — смішні й допитливі, а скільки треба винахідливості й спритності, щоб уберегтися від грізних кроків перехожого! Ой, як же Смішко насолоджувався, коли повз по траві після рясного дощу, і як бідкався Хмурко!

— Це жахливо! Це ще нестерпніше, ніж ходити до школи!

Щодня треба самому стелити собі ліжко, шукати їжу, а крім усього — ти ще й такий малюсінький і немічний, що всякий, хто захоче, може тебе розтолочити. І навіть трава знущається з мене і на тілі вже живого місця немає, так поколовся об її гострі вершечки… От якби нам перетворитися на птахів!
Полетіли б собі, куди очі, і ніхто б нам ніякого зла не міг заподіяти!

Ще не закінчив Хмурко говорити, як відчув: з ним діється щось незрозуміле. Злякавшись, він хотів був заховатися в черепашку. Проте, о диво! Черепашка чомусь стала тісна – претісна — навіть голова в неї не пролазила. Равличок од горя заплакав, а коли трохи заспокоївся, то побачив, як на стежці перед ним вистрибує горобчик, а згодом почув і його цвірінькання:

— Ти чого прикидаєшся дурником, Хмурко? Хто це коли бачив пташку в равликовій хатці? — Смішко задоволено затріпотів крильцями і злетів у височінь, а Хмурко й не спробував злетіти за ним. Трохи потупцяв по стежині, відтак опустив крила до землі й знову захнюпав:

— Як це летіти? Я боюся… Не хочу бути горобцем… Чому саме горобцем? Адже на світі є чимало інших птахів…

— А чи тобі не все одно? — Смішко закружляв над дахами.

З усмішкою привітав квітку, що проросла в ринві, весело підморгнув ящірці, яка виповзла на димар погрітися на сонечку. Потім зацікавлено спостерігав, як вулицею Каштанів сім’ями прогулюються люди.

Його веселило, що багатьох з них він раніше бачив і тепер упізнає. Смішко вже хотів погукати товарища, щоб і він подивився на знайомців, коли на стежці з’явився здоровенний кіт. Побачивши його, Хмурко
стрілою злетів на дерево і заголосив:

— Що за жахливе життя в птахів? Ні хвилини спокою!

Краще було б нам перетворитися на риб! Їм не страшні ні коти, ні домашні задачі.

Зненацька Хмурко відчув, що повітря навколо нього начебто згущується і стає водою. За якусь мить скрізь, куди сягав погляд, розгойдувалися анемони й корали, стрімко носилися туди-сюди зграйки рибок. Нараз Хмурко помітив, що прямо на нього, розмахуючи плавниками, наче руками, мчить риба з чорною смугою на спині й голосом Смішка промовляє:

— Поквапся, Хмурко, поквапся! Нас запрошено на весілля до морської зірки!

Хмуркові не хотілося йти ні на яке весілля, навіть до морської зірки. Чого він там не бачив?

— Чи і в мене чорна смуга на спині? — запитав він у Смішка.

— Ясна річ. І дуже гарна. Мабуть, і в мене така сама?

— Твоя жахлива, і взагалі бути рибою… Який жах! Беззахисною рибкою у страшному морі! — тремтячим од страху голосом прогугонів Хмурко. Морські мешканці викликали в нього не лише страх, а й огиду.

Бридкими були й морські огірки, й великі, й малі риби, а їжаків він і зовсім не міг терпіти. Та й сам собі в подобі риби Хмурко був огидним…—

От якби мені стати левом, царем усіх тварин!

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: