Хмурко і Смішко

Не встиг Хмурко висловити своє чергове бажання, як побачив, що по жовтуватому піску пустелі бік о бік мчать два леви,
обидва однаково жовті, величезні, граційні. Але один біг легко, на ходу з цікавістю роздивлявся навсебіч, а другий ледве відривав морду від піску. Хіба таке вже щастя бути левом? Довкола розжарена пустеля, повна кусючих отруйних змій і колючок. А може, і над левом є лев? Хмурко знемагав од голоду, неймовірної спеки. Спрага забирала останні його сили.

Він ніяк не міг зрозуміти Смішкове захоплення хвилястими дюнами піску.

— Я зголоднів, хочу пити… Мені душно! — Хмурко знесилено простятся на піску.— Я не можу бігти далі, ноги вогнем печуть… Ніколи нам не знайти джерела в цьому проклятому пеклі!

— Знайдемо. Повинні знайти, адже п’ють десь воду всі інші звірі! — доводив йому Смішко, але Хмурко ані поворухнувся.

Досить з нього!
Пролежав він так до самої ночі. А коли із-за піщаного горизонту виплив місяць, пустеля дивовижно змінилася — засріблилася, заграла барвами. Годі було визначити, де більше світла, більше сяяння: на небі чи на землі. Дихати відразу стало легко, спеки як не було.

А над ним на небі грали-мінилися зірки. Хмуркові здавалося, що він бачить, як декотрі з них спускаються аж до землі.

Скільки ж їм там? Не злічити. От якби стати зіркою! До неї ніхто не добереться. Виблискують собі — далекі, вічні, а його ще до світання може вкусити отруйна змія, занести кудись вітер, засипати піском пустелі.

«Нічого ж не знаєш напевне»,— сумно відзначив Хмурко подумки. І нараз відчув, що втрачає вагу й злітає у височінь. Високо, вище, ще вище, до третього неба, до сьомого! Поруч нього піднімається ще одна
зірка, а далеко внизу виблискує під місячним сяйвом пісок пустелі.

— Поглянь-но, як сяє! — захоплено вигукнув Смішко, але Хмурко від жаху заплющив очі: не дай боже впасти — й кісточок не зберуть! — І хоча він увесь тремтів од страху, але злітав бік у бік із Смішком усе вище й вище…

— О, до нас нові зірки прилетіли! — весело підморнув їм Місяць.

— Зірочки-красуні, наші сестрички! — закружляли навколо них зірки. Як срібло, видзвонювали їхні голоси, лагідними були їхні обійми.

Смішко від щастя розправив плечі й заблищав ще яскравіше, а Хмурко квапливо відлетів від збуджених зірок і нахмурився. Даремно зірки запрошували його до танцю. Він і далі хмурився на далекому західному краю неба…

Там він хмуриться й досі.
Але влітку і в перші дні осені, коли зірки спускаються зовсім низенько і небо виповнюється їхнім сяйвом, дві зірки однакової величини й кольору довго затримуються над дахом маленького будиночка на вулиці Каштанів. Одна з них аж іскриться від радості, а друга весь час хмуриться і ледь зблискує.

Дітлахи з вулиці Каштанів піднімають тоді очі до неба й один з-поперед одного вигукують:

— Диви! Хмурко і Смішко!

Дорослі довго ходять мовчки й задумливо. А малеча шепочеться про те, що ті дві зірки частенько спускаються й перетворюються на хлопчаків, один з яких завжди похмуро дивиться собі під ноги, а другий весь час усміхається.

Сторінки: 1 2