Хочу лiтати

1

Найкраще у свiтi – не спати, коли знаєш: усi навколо давно поснули. Спить мама – пiдклала теплу й рiдну долоню пiд щоку. Спить i, напевне, бачить у снi, що вона – дiвчинка, i травень, який зараз набирає сили за моїм вiкном, торкає маминi босi ноги лоскотливими крильцями трав. I тато спить, усмiхається у снi своїм веселим згадкам. Навiть кiт мiй, Корнелiй, рудий розбишака, гроза нашого провулка, задрiмав у кутку поруч iз батареєю опалення. I хоч вона холодна – хто ж вам топитиме у травнi! – Корнелiй тулиться до неї i лагiдно муркоче.

Я лежу пiд легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплi, а потiм рiшуче сiдаю на лiжку й стрибаю на пiдлогу. Вдягатися не треба -нецiкаво. А так, у самих трусиках, вiдчуваєш усю насолоду польоту.

Я пiдходжу до вiкна, розчиняю його – i на хвильку спиняюся. Просто пiд вiкном тонко свiтиться черемха. В кiмнату вливаються солодкi пахощi, я вдихаю їх на повнi груди, вистрибую на пiдвiконня -i смiливо зiскакую вниз, на траву.

На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпiкає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це менi й треба!..

Я мiцно стуляю повiки й шепочу:

Як легкий травневий вiтер,

я лечу, лечу над свiтом,

над розквiтлими садами,

поруч з теплими зiрками!

I коли я втрете нашiптую цi чарiвнi слова, повз мене, ледь торкаючись нiг, нечутною тiнню проноситься мiй Корнелiй i, м’яко муркнувши, щезає за черемховим кущем…

I в ту ж мить я вiдчуваю дивовижну полегкiсть у всьому тiлi, земля ледь-ледь гойдається пiд моїми ногами, а тодi раптом пливе з-пiд них!

Лечу!

Спершу я покружляв над нашим будиночком, потiм почав набирати висоту. Ось уже я пiднявся вище липи у кiнцi провулка, коли побачив, як iз сусiднього садка хтось вилетiв.

Так це ж Iгор!

– Еге-ге-гей! – загукав я до нього. Вiн почув мене i теж загукав:

– Еге-гей, привiт!

Потiм швидко набрав висоту, розвернувся – i полетiв назустрiч.

Ми летiли поруч i весело смiялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вiтер, настояний на пахощах садiв, по наших спинах лоскотно бiгали мурашки – та нам було анiтрохи не холодно.

Шкiру ледь-ледь поколювало, так, нiби ти засидiв ногу: i ступити страшно, i, разом iз тим, цiкаво i приємно. Та й хiба можна змерзнути, коли ти удвох iз найкращим другом летиш у нiчному травневому небi!

Ми з Iгорем летiли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотiлося лiтати – i все! Адже це був наш перший вилiт у цьому роцi. Взимку, самi розумiєте, не полiтаєш… Та й ранньої весни – теж. А сьогоднiшня нiч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетiли, навiть не змовлялися мiж собою.

Небо, поцятковане зiрками, з радiстю прийняло нас, i здавалося, прохолоднi й колючi зорi лоскочуть нашу шкiру. Яскравi, барвистi, вони заклично миготiли до нас, нiби гукали: “Пiднiмайтеся вище, сюди!..”

I ми пiднiмалися, вище та вище…

Ми були самi на все небо.

Та й звiсно – птахiв о такiй порi не зустрiти: вони давно поховалися попiд дахами, повмощувались у гнiздах – i солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають iз теплих яєчок i невдовзi стануть на крило.

Так що лише зiрки бринiли навколо нас.

I це зоряне мереживо манило нас, кликало – летiть! I ми летiли!

– Здорово! – пошепки мовив Iгор.

– Здорово! – погодився я, i ми наддали швидкостi.

Ми долетiли майже до кiнця нашого провулка, коли раптом помiтили, що хтось летить назустрiч.

“Невже Наталка?” – подумав я. Ми з Iгорем помчали навперейми.

Так, це була вона, наша Наталка. I вона, виявляється, вирiшила сьогоднi полiтати.

– З першим польотом тебе!- привiтався я.

– З теплою нiччю! – додав Iгор.

– Ой хлопчики! – зрадiла Наталка. – I ви – теж?

– А ти гадала, ми гiршi? – посмiхнувся Iгор. – Давай приєднуйся – гайнемо до нашої липи!

Наталка охоче погодилась, i ми втрьох полетiли в кiнець провулка, де височiла столiтня липа – наша липа!

– Може, сядемо? – запропонувала Наталка.

– Сьогоднi не треба, – заперечив Iгор. – Давайте краще до Днiпра.

– До Днiпра, до Днiпра! – вiдгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привiтно помахали їй, зробили в повiтрi справжнiй бойовий розворот i понеслися наввипередки на червонi вогники дзвiницi Києво-Печерської лаври.

Коли б хто знав, як здорово лiтати над нiчним мiстом!

Десь далеко внизу палахкотять незлiченнi лiхтарi, струменiють огнистими потоками вулицi, впадаючи в осяйнi озера площ. А по них раз по раз проносяться темнi човники автомашин.

Трохи вище, майже нарiвнi з нами, червоно миготять шпилi висотних будинкiв, телевiзiйна вежа, щогли на готелi “Москва”.

Аж ось – лавра, а попiд нею – чорна лакована стрiчка Днiпра. Його поверхню стрiмко прорiзають щiлини, а з них ллється голубувате, таємниче свiтло. Так i кортить зазирнути: а що ж отам, у глибинi? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту i лише здаються голубими щiлинами згори…

– Хлопчики, – озвалася раптом Наталка. – Час вертати.

I справдi, вже було пiзно, ще батьки прокинуться й помiтять, що нас немає!

Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися i розлетiлись по домiвках.

Я з розгону влетiв у вiкно i приземлився просто на лiжко.

“Не розучився за зиму!” – подумав задоволене, зручно вмостився в постелi, накрився з головою, солодко потягнувся – аж кiстки захрумтiли! – й вiдразу ж заснув…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13