Хочу лiтати

1

Найкраще у свiтi – не спати, коли знаєш: усi навколо давно поснули. Спить мама – пiдклала теплу й рiдну долоню пiд щоку. Спить i, напевне, бачить у снi, що вона – дiвчинка, i травень, який зараз набирає сили за моїм вiкном, торкає маминi босi ноги лоскотливими крильцями трав. I тато спить, усмiхається у снi своїм веселим згадкам. Навiть кiт мiй, Корнелiй, рудий розбишака, гроза нашого провулка, задрiмав у кутку поруч iз батареєю опалення. I хоч вона холодна – хто ж вам топитиме у травнi! – Корнелiй тулиться до неї i лагiдно муркоче.

Я лежу пiд легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплi, а потiм рiшуче сiдаю на лiжку й стрибаю на пiдлогу. Вдягатися не треба -нецiкаво. А так, у самих трусиках, вiдчуваєш усю насолоду польоту.

Я пiдходжу до вiкна, розчиняю його – i на хвильку спиняюся. Просто пiд вiкном тонко свiтиться черемха. В кiмнату вливаються солодкi пахощi, я вдихаю їх на повнi груди, вистрибую на пiдвiконня -i смiливо зiскакую вниз, на траву.

На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпiкає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це менi й треба!..

Я мiцно стуляю повiки й шепочу:

Як легкий травневий вiтер,

я лечу, лечу над свiтом,

над розквiтлими садами,

поруч з теплими зiрками!

I коли я втрете нашiптую цi чарiвнi слова, повз мене, ледь торкаючись нiг, нечутною тiнню проноситься мiй Корнелiй i, м’яко муркнувши, щезає за черемховим кущем…

I в ту ж мить я вiдчуваю дивовижну полегкiсть у всьому тiлi, земля ледь-ледь гойдається пiд моїми ногами, а тодi раптом пливе з-пiд них!

Лечу!

Спершу я покружляв над нашим будиночком, потiм почав набирати висоту. Ось уже я пiднявся вище липи у кiнцi провулка, коли побачив, як iз сусiднього садка хтось вилетiв.

Так це ж Iгор!

– Еге-ге-гей! – загукав я до нього. Вiн почув мене i теж загукав:

– Еге-гей, привiт!

Потiм швидко набрав висоту, розвернувся – i полетiв назустрiч.

Ми летiли поруч i весело смiялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вiтер, настояний на пахощах садiв, по наших спинах лоскотно бiгали мурашки – та нам було анiтрохи не холодно.

Шкiру ледь-ледь поколювало, так, нiби ти засидiв ногу: i ступити страшно, i, разом iз тим, цiкаво i приємно. Та й хiба можна змерзнути, коли ти удвох iз найкращим другом летиш у нiчному травневому небi!

Ми з Iгорем летiли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотiлося лiтати – i все! Адже це був наш перший вилiт у цьому роцi. Взимку, самi розумiєте, не полiтаєш… Та й ранньої весни – теж. А сьогоднiшня нiч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетiли, навiть не змовлялися мiж собою.

Небо, поцятковане зiрками, з радiстю прийняло нас, i здавалося, прохолоднi й колючi зорi лоскочуть нашу шкiру. Яскравi, барвистi, вони заклично миготiли до нас, нiби гукали: “Пiднiмайтеся вище, сюди!..”

I ми пiднiмалися, вище та вище…

Ми були самi на все небо.

Та й звiсно – птахiв о такiй порi не зустрiти: вони давно поховалися попiд дахами, повмощувались у гнiздах – i солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають iз теплих яєчок i невдовзi стануть на крило.

Так що лише зiрки бринiли навколо нас.

I це зоряне мереживо манило нас, кликало – летiть! I ми летiли!

– Здорово! – пошепки мовив Iгор.

– Здорово! – погодився я, i ми наддали швидкостi.

Ми долетiли майже до кiнця нашого провулка, коли раптом помiтили, що хтось летить назустрiч.

“Невже Наталка?” – подумав я. Ми з Iгорем помчали навперейми.

Так, це була вона, наша Наталка. I вона, виявляється, вирiшила сьогоднi полiтати.

– З першим польотом тебе!- привiтався я.

– З теплою нiччю! – додав Iгор.

– Ой хлопчики! – зрадiла Наталка. – I ви – теж?

– А ти гадала, ми гiршi? – посмiхнувся Iгор. – Давай приєднуйся – гайнемо до нашої липи!

Наталка охоче погодилась, i ми втрьох полетiли в кiнець провулка, де височiла столiтня липа – наша липа!

– Може, сядемо? – запропонувала Наталка.

– Сьогоднi не треба, – заперечив Iгор. – Давайте краще до Днiпра.

– До Днiпра, до Днiпра! – вiдгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привiтно помахали їй, зробили в повiтрi справжнiй бойовий розворот i понеслися наввипередки на червонi вогники дзвiницi Києво-Печерської лаври.

Коли б хто знав, як здорово лiтати над нiчним мiстом!

Десь далеко внизу палахкотять незлiченнi лiхтарi, струменiють огнистими потоками вулицi, впадаючи в осяйнi озера площ. А по них раз по раз проносяться темнi човники автомашин.

Трохи вище, майже нарiвнi з нами, червоно миготять шпилi висотних будинкiв, телевiзiйна вежа, щогли на готелi “Москва”.

Аж ось – лавра, а попiд нею – чорна лакована стрiчка Днiпра. Його поверхню стрiмко прорiзають щiлини, а з них ллється голубувате, таємниче свiтло. Так i кортить зазирнути: а що ж отам, у глибинi? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту i лише здаються голубими щiлинами згори…

– Хлопчики, – озвалася раптом Наталка. – Час вертати.

I справдi, вже було пiзно, ще батьки прокинуться й помiтять, що нас немає!

Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися i розлетiлись по домiвках.

Я з розгону влетiв у вiкно i приземлився просто на лiжко.

“Не розучився за зиму!” – подумав задоволене, зручно вмостився в постелi, накрився з головою, солодко потягнувся – аж кiстки захрумтiли! – й вiдразу ж заснув…

2

Крiзь сон я вiдчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися не хотiлось. По-перше, не виспався, бо чи не пiвночi пролiтав. По-друге, не додивився квiтчастий травневий сон. I взагалi – чому б не поспати? Не розплющуючи очей, ухопився за ковдру i хотiв був iзнову натягнути її на голову, та вона кудись утекла.

– Вставай, валяко! Школу проспиш! – почув над собою, вiдкрив очi – i швиденько замружився знов. Просто в обличчя сяйнуло щедре сонячне промiння. А може, то посмiхнулася мама, що стояла коло лiжка й тримала мою ковдру?

Я востаннє позiхнув, солодко потягнувся i – раз! – хутко скочив на пiдлогу.

– Доброго ранку, мамочко!

– Ранок! – засмiялася мама. – Та вже день скоро – чверть на дев’яту.

– Ой! – заквапився я. – Ще спiзнюся! – I майже скотився вниз по схiдцях – умиватися.

Я ще не сказав, що живу на другому поверсi, у кiмнатцi пiд самiсiньким дахом. Наш будиночок невеличкий – лише двi кiмнати й кухня внизу. I одна кiмната – моя власна! – пiд дахом, такий собi мезонiнчик з вiкном. Годi й казати, як я люблю її! Ну, самi подумайте – хiба не здорово: окрема кiмната, де ти – цiлковитий хазяїн. Звичайно, прибирати доводиться менi самому, але це така дрiбничка, про яку i згадувати не варто.

Отже, я майже скотився вниз, похапцем умився, попив молока з печивом i налаштувався бiгти до школи.

– Знов лiтав уночi? – поспитала мама, спускаючись iз моєї кiмнати. – Вся постiль так збита, нiби на нiй ескадрон вершникiв гарцював. I коли ти спати навчишся спокiйно?

– Нiколи, мамочко! – Я цмокнув її у щоку, вхопив портфель i вибiг надвiр.

Ех, коли б мама знала, що я справдi ночами лiтаю! Напевне, заборонила б… Адже заборонила вона лазити на липу. А що липа, коли я можу злетiти утричi вище! Звичайно, я не покинув вiдвiдувати липу -на нiй же наш штаб! – а просто роблю це обережнiше, так, щоб мама не бачила й не хвилювалась. Я ж не давав мамi слова, що не лазитиму. Просто промовчав тодi та й годi.

Я пiдбiг до будинку Iгоря й гукнув:

– Еге-гей!

– Iду-ду! – вiдгукнувся вiдразу ж Iгор, вискочив на порiг – i далi ми помчали разом.

Бiгти було страшенно легко й приємно. Здавалося, ноги самi несуть нас провулком, пiдкидаючи високо-високо, наче в них захованi якiсь потаємнi пружинки!

– Заскочимо за Борькою? – поспитав я на ходу в Iгоря.

– I за Наталкою! – вiдгукнувся вiн.

Так ми й зробили – тож у школу, як завжди, прибiгли всiм квартетом. Квартетом нас прозивають у класi, бо ми – Iгор, Наталка, Борис та я – всюди разом. Навiть живемо в одному провулку – будинки поруч. Та що там живемо! Навiть вчимося в одному класi, ще й сидимо поруч: я з Борькою на другiй, а Наталка й Iгор – на третiй партi.

Квартетом нас прозивають, звичайно, по-товариськи. От хiба що Володька Кучма… Вiн спершу був кепкував з Iгоря: сидить, бачте, з дiвчиськом! Та в класi його нiхто не пiдтримав, до того ж i ми з ним трохи по-чоловiчому “поговорили”, – самi знаєте, що маю на увазi. Тож вiн свої жарти облишив, але й затаївся проти нас. Ну й нехай собi таїться! Ми його зовсiм не боїмося, та й не чiпаємо бiльше, – хай тiльки перший не лiзе.

Всi п’ять урокiв сьогоднi проминули для нас на диво швидко. От що значить – полiтати вночi! На перервах ми тiльки про це й говорили, i нам було так гарно, що ой-ой! Правда, Борька здебiльшого мовчав – вiн же не вилiтав цiєї ночi, але й не ображався, знав: сам винен! Вiн теж, виявляється, збирався полiтати, але прилiг, як вiн казав, “на хвильку дрiмонути” – i прокинувся аж уранцi!

Що-що, а поспати й попоїсти Борис любить! Та ми йому пробачаємо. Вiн у нас такий симпатичний i кумедний – товстенький, неповороткий, кирпатий, ще й з веснянками по всьому обличчi! От хiба що рахує кожну копiйку. Але ми пробачаємо й це, бо розумiємо: йому сутужно з грошима.

Вiн живе лиш удвох iз мамою, i вона, звичайно, не може щоразу, коли ми рушаємо до кiно, давати йому на квиток. Але це питання ми вирiшуємо дуже просто: скинемось по п’ятнадцять копiйок – от вам i квиток для Бориса, ще й на порцiю пломбiру вистачав!

Пiсля урокiв ми помчали до штабу – до липи в кiнцi провулка, над якою вночi лiтали. Вона була нам нiби рiдною. Можна сказати, саме з неї почалися польоти. Як? А от послухайте.

Одного вечора ми, як завжди, подалися до липи, здерлися на неї i повсiдались на гiлках.

– Ех, умiти б лiтати! – сказала раптом Наталка, i кожен уявив, що й справдi чудово – лiтати, нiби птах, у лоскотливому вечiрньому повiтрi.

Так ми просидiли, напевне, з пiвгодини, а коли почало сутенiти -розiйшлися по домiвках.

У мене пiсля нашої розмови про лiтання з’явився якийсь дивний настрiй: менi схотiлося знов повернутись до липи й посидiти наодинцi.

Трава попiд липою вже вкрилася вечiрньою росою, та я не звернув на це уваги, зняв сандалi – босонiж так гарно пройтися по росистiй травi! – i всiвся пiд деревом, обiпершись на шорсткий стовбур. Невiдомо звiдки з’явився i мiй Корнелiй, повагом наблизився до мене, потерся об ноги й сiв поруч.

Так ми сидiли й дивилися в небо, на якому одна по однiй спалахували теплi травневi зiрки. I менi вiд того видовища було так радiсно, що я й незчувся, як почав наспiвувати якусь пiсеньку. Менi здалося, що я сам щойно вигадав її.

Од радостi я пiдскочив i на весь голос заспiвав:

Як легкий травневий вiтер,

я лечу, лечу над свiтом,

над розквiтлими садами,

поруч з теплими зiрками!

I раптом, коли втрете я проспiвав свою пiсеньку, то вiдчув, що ноги мої вiдриваються вiд зрошеної, ще теплої пiсля денного сонця землi, i я поволi злiтаю вгору!

Що й казати! Спершу я, звичайно, злякався, а коли зрозумiв, яке зробив вiдкриття, вирiшив вiдразу ж мчати до друзiв i про все розповiсти їм.

Так я й зробив. Тож невдовзi ми всi, крiм Борьки, – вiн поїхав того вечора ночувати до бабусi, котра мешкала в iншому кiнцi мiста, -знову стояли босонiж пiд нашою липою i вголос повторювали мою пiсеньку. Але не дуже гучно, щоб не сполохати Корнелiї, котрий усе ще сидiв неподалiк у травi й, лукаво мружачи очi, спостерiгав за нами…

I вiрите чи нi – а таки всi полетiли! I Наталка, й Iгор, i, вже вдруге, я!

А наступного ранку, ще до урокiв, ми про все розповiли Борьцi. Звичайно, вiн страшенно нам заздрив, але ми дали йому слово неодмiнно навчити його лiтати, бо коли вмiємо ми – мусить умiти й Бориско: вiн же з нами, наш друг! Ми заспокоїли його i сказали: хай потерпить до ночi. А вночi, рiвно о дванадцятiй, домовилися стрiтись у його садку, в альтанцi.

3

Альтанка стояла за Борьчиним будинком, у кiнцi саду. Над нею нависали гiлки яблунь та вишень, вiд будинку її ховали буйнi кущi бузку й духмяної черемхи, а по ?ратчастих стiнках альтанки дерся вгору дикий виноград i плющ. Цю споруду, яку ми величали альтанкою, ми збудували самi рiк тому.

Дошки нам дала Борисова мама, – вони лишилися вiд старого сараї, що ранiше стояв за будинком; цвяхи принiс я, а iнструментом нас забезпечив Iгор. Мiсце для альтанки вибирали ми самi – таке, щоб у нiй було затишно й нiхто за нами не пiдглядав.

Звичайно, нiчого поганого ми не думали робити. Просто альтанка була нам потрiбна для того, щоб збиратися в нiй пiд час дощу, – на липу ж тодi не вилiзеш! – i вирiшувати рiзнi важливi справи. А в таких випадках, – i ви це добре знаєте, – краще, коли тебе нiхто з дорослих не бачить.

Рiвно о дванадцятiй ночi, як i домовлялися, ми непомiтно повислизали з домiвок i зiбралися в альтанцi. Навiть Борька з’явився вчасно, хоч майже завжди спiзнювався. Воно й зрозумiло: йому страшенно кортiло теж навчитися лiтати!

– Ну, то як ви це робите? – спитав вiдразу ж вiн, тiльки-но ми вмостилися на лавках.

– Розумiєш, – перший почав Iгор, – треба просто-напросто зняти сандалi чи кеди – що там у тебе! Потiм стати на зарошену траву i тричi проказати:

Як легкий травневий вiтер,

я лечу, лечу над свiтом,

над розквiтлими садами,

поруч з теплими зiрками!

– I все? – здивувався Борька.

– I все! – усмiхнувся Iгор. – Ну, давай!..

Борька скинув кеди, вискочив з альтанки i став у травi, заплющивши очi. Ми побачили, як губи в нього заворушилися, – це вiн повторював пiсеньку, – i затамували подих: зараз полетить! Але минула хвилина, друга, а Борис так i стояв iз заплющеними очима.

– Щось не так! – перебила його силкування Наталка. – Давайте думати, в чому справа.

Ми почали питати в нього, якi слова вiн повторював, адже нам було вiдомо, що Борька страшенно не любив учити щось напам’ять. Але вiн слово в слово повторив нашу пiсеньку.

Тодi Iгор опустив долi очi, глянув ненароком на Борисовi ноги -та аж пiдскочив.

– Шкарпетки! – вигукнув вiн, i ми спочатку нiчого не зрозумiли. – Шкарпетки! – повторив Iгор, показуючи пальцем на Борьку.

I тут ми побачили, що Борька зняв лише кеди, а шкарпетки зняти забув, хоч ми йому пояснювали, що на траву треба ставати лише босонiж.

Борька зрозумiв свою помилку, нашвидкуруч скинув шкарпетки i знову, заплющивши очi, зашепотiв пiсеньку.

Раптом вiн так стрiмко злетiв угору, що не встиг пригальмувати й з усього розгону буцнувся головою об товстенну гiлку старої яблунi, що нависала над альтанкою.

– Ой! – тiльки й устиг вiн зойкнути, як беркицьнувся на землю. Добре, що ми встигли його пiдхопити, правда, не зовсiм, трохи важкуватий вiн був…

– Годi! – рiшуче мовив Борис, обтрушуючись. – На сьогоднi все, налiтався! Ще ногу зламаю…

– Хе-хе… – почувся раптом чийсь хрипкий голосочок.

– А тобi весело, що хтось забився! – невдоволено зиркнув на мене Борька.

– Я й не думаю веселитися! – здивувався я.

– А хто ж це хихоче? – Вiн пiдозрiло обвiв нас очима.

– Я! – сказав той самий голосочок, i на порозi альтанки з’явився… мiй Корнелiй.

Ми не повiрили нi своїм очам, нi вухам: кiт розмовляє!

– Корнелiй, – нарештi вичавив я iз себе, – то це справдi ти?

– Я, – лукаво всмiхнувся кiт, – а що тут дивного?

– Як – “що”! – оговтався й Борька. – Але ж коти не вмiють розмовляти!

– Все залежить вiд того, як дивитись на це, – розважливо мовив Корнелiй. – Коли котовi чогось дуже хочеться – вiн може все!

– Звiдки ж ти розмовляти навчився? – поспитав я.

– “Звiдки, звiдки”, – передражнив Корнелiй. – Захотiв – i навчився! Я ж не питаю, звiдки ви лiтати навчилися. Лiтаєте – то й лiтайте собi на здоров’ячко. А то, бач, причепилися: “Коти не розмовляють!.. Звiдки навчився!..”

I Корнелiй ображено сховався пiд лавку.

– Вибач нас, Корнюсю, – нахилилась до нього Наталка, – ми не хотiли тебе ображати. Просто нам здалося трохи дивним: кiт – i раптом говорить! Але тепер ми все зрозумiли! Правда ж, хлопчики?

– Правда, – не дуже впевнено сказали ми хором.

– Ну от, бачиш, – знов нахилилася Наталка, – вони все зрозумiли, виходь!

Такий хiд подiй, очевидно, задовольнив пихату натуру Корнелiя, i вiн повагом вийшов з-пiд лавки.

– Ну, от що, – мовив кiт, – часу на теревенi нема – своїх справ по горло! Просто хочу вас попередити: лiтати – лiтайте, але стережiться дiда!

– Якого дiда? – здивовано спитала Наталка.

Та Корнелiй уже вистрибнув на лавку, з лавки – на бильця альтанки, а потiм на гiлку дерева. Раптом, нiби щось пригадавши, повернувся до нас i кинув:

– Наступної весни у вас буде новий сусiд – от його й стережiться!

I кiт шугонув у кущi та помчав кудись у своїх котячих справах.

– Ну й нiчка! – мовив Борька, коли Корнелiй зник у гущавинi саду. – Мало, що ми лiтаємо, то ще й коти розмовляють. Добре, коли б тiльки розмовляли, а то ще й залякують!

– А може, все це нам здалося? – обережно спитав я.

– Де там здалося! – вiдгукнувся Iгор. – Я так себе ущипнув за вухо, коли побачив Корнелiя, – мало вухо не вiдiрвав!

– Хлопчики, – перебила нас Наталка, – а може, Корнелiй сказав правду? Хоча про нового сусiда я щось не второпала. Здається, в нашому провулку нiхто не збирається переїздити?

– Та нiби нiхто, – вiдказав Iгор, який завжди був у курсi всiх справ. – Ну, добре, скоро й сонце встане. Гайда спати!

4

Все, про що я розповiв, сталося минулого травня, на початку канiкул.

Влiтку ми, зрозумiло, пороз’їжджалися: хто в пiонертабiр, хто в село до бабусi, тож i не лiтали майже. Самi подумайте: хiба цiкаво одному, без друзiв, лiтати?

Та ось канiкули непомiтно збiгли, i ми знову пiшли до школи.

Звичайно, тепер ми лiтали рiдше – школа забирала чимало часу, та й вересневi ночi були прохолодними, а там i задощило. Добре, хоч Борька пiдучився. Правда, вiн так i не навчився влiтати в крону липи – спробував був, але, бiдолаха, весь обдерся i тиждень ходив до вух у зеленцi! Зате ми всi разом тепер могли робити “нiчнi польоти” – так охрестив їх Iгор.

Ми лiтали до лiсу – щоправда, приземлятись не наважились: надто темно було, та й Наталка вiдмовилась навiдрiз. Лiтали й понад мiстом – вивчали новi райони. А якось Наталка запропонувала облетiти будинки наших учителiв i повкидати їм у кватирки букети. Уявляєте: прокидаються вони вранцi, а в кiмнатi – квiти! I що хочеш роби – а нiзащо в свiтi не догадаєшся, звiдки ж отi квiти взялися!

Наталчина iдея всiм сподобалась, але… Нi, ми, звичайно, полетiли наступної ж таки ночi. Та от що iз цього вийшло.

Першою ми вирiшили вiдвiдати Олену Анатолiївну – нашу “русачку”, вчительку росiйської мови й лiтератури, її ми любили бiльше за всiх. Олена Анатолiївна завжди розповiдала так цiкаво й захоплююче, що нам аж сумно ставало, коли кiнчався урок. Та й двiйок вона майже не ставила. Не те що Волiна Петрiвна, математичка наша…

Одне слово, пiдлетiли ми до будинку Олени Анатолiївни та й ну гадати: де ж її вiкно? Жила вона на сьомому поверсi, у третьому парадному. Ми порахували, що її вiкна виходять у двiр. Порахували -i пiдлетiли до одного з них. Кватирка, на наше щастя, була широко вiдчинена, тож Iгор i вкинув у неї барвистий букет зарошених айстр.

Раптом iз квартири пролунав чоловiчий зойк. Слiдом за ним вiдразу спалахнуло свiтло в кiмнатi – i ми побачили, що це зовсiм не вiкно Олени Анатолiївни! За шибою стирчав незнайомий лисий здоровань. Виявляється, вiн спав пiд самим вiкном, i букет вологих, прохолодних айстр улучив йому просто в лисину!

Ми не встигли отямитись вiд несподiванки й дати дьору, як здоровань рвучко розчинив вiкно, й очi в нього полiзли на лоба!

Тут ми нарештi оговтались – i давай навтьоки! Ми летiли з такою швидкiстю, що нас, мабуть, не наздогнав би й реактивний надзвуковий лiтак. Та голос лисого здорованя наздогнав.

– Держiть! Ловiть! Хапайте! Стiй! Руки вгору! – верещав здоровань i вигукував iще такi слова, якi вголос i повторювати соромно.

Що вiн потiм думав, як пояснював собi наше лiтання, я не знаю. Мабуть, гадав, що ми йому наснилися. Та пiсля цiєї халепи ми, зрозумiло, вже бiльш нiкуди не полетiли, а вирiшили квiти вiдкласти, поки точно не довiдаємося, де чиє вiкно. Посидiли трохи в альтанцi та й розiйшлися по домiвках.

Небавом пiдкотила зима.

Взимку, зрозумiло, ми й не думали про польоти: холодно, у пальтах не полiтаєш. А почала наближатись весна – знов задумались i чекали її приходу з величезним нетерпiнням.

Аж ось настав i квiтень. Лiтати було ще холоднувато, i ми весь вiльний час каталися на трамваї: вiн ходив неподалiк вiд нашого провулка.

Майже щодня пiсля урокiв ми сiдали у вагон, займали найкращi мiсця – коло вiкон – i мчали мiстом iз веселим перегуком колiс. Ми уявляли: це поїзд, i вiн везе нас у далекi-далекi краї. На якiйсь зупинцi ми виходили й добиралися додому пiшки тими вулицями, якi вивчили пiд час польотiв.

А бувало – їздили аж до Борьчиної бабусi. Я вже згадував, що вона мешкала на самiй околицi, у Святошинi. Її будиночок стояв перед кiнцевою зупинкою трамвая, а за ним вiдразу починався лiс.

Борисова бабуся щолiта назбирувала таку силу-силенну ягiд i варила стiльки варення, що їй самiй було не впоратися з ним i за сто рокiв! От ми й їздили iнодi до неї “на допомогу” – як казала вона. I допомога наша була – ого-го!

Всi варення – чорничне, ожинове, полуничне, з диких грушок та яблук – за зиму зникали безслiдно, i вже на початку травня полички бабусиної комiрчини полегшено зiтхали пiд мiзерною вагою спорожнiлих банок i набиралися сил до наступної ягiдної пори.

Зрозумiло, пiсля таких вiзитiв ми не в силi були дiстатися назад пiшки, а з насолодою всiдалися в трамвай i весело мчали додому. Пiсля цього ми всi днiв зо три, а то й бiльше не могли навiть i глянути на цукерки, чим немало дивували батькiв, котрi вiдразу ж починали мацати нашi лоби та совати нам попiд пахви термометри…

Щоправда, iнколи насолоду вiд мандрiвок нам трохи псував Володька Кучма. Трамвайна зупинка, де ми сiдали, щоб вирушити в мандри, була якраз перед вiкнами його будинку. I дуже часто цей капосний хлопець, запримiтивши нас, вискакував на балкон i починав дражнитись.

Як вiн тiльки нас не обзивав! Але вдiяти ми нiчого не могли – не будемо ж вдиратися в його квартиру! Звичайно, можна було б iзнову “поговорити” з ним у школi чи вночi пiдлетiти до вiкна та гарненько налякати його. Але наступного дня ми забували його смiшки: все ж вiн був нашим однокласником i, коли говорити по щиростi, не таким уже й нiкчемним дотепником.

Чимало помандрувавши, ми пересвiдчились: найкращий куточок мiста – наш Виноградний провулок. Вiн був зовсiм невеличкий, лише п’ять маленьких будинкiв. Провулок ховався за величезними спинами новобудов житломасиву i влiтку виглядав дивовижно зеленим серед поки що не засаджених пустирiв навколо нових будинкiв.

Бiля кожного будиночка в нашому провулку рiс невеличкий садок -по кiлька яблунь чи груш, бузковi та черемховi кущi. Особливо ж багато було квiтiв. Вони розцвiтали вже на початку весни й цвiли аж до пiзньої осенi. А ще в кожному дворi буйно вився дикий виноград. Може, саме за це наш провулок i назвали Виноградним.

Якось теплого вечора, в суботу, на початку травня, до моїх батькiв завiтали сусiди iз крайнього, найменшого будиночка i радiсно сповiстили, що отримують нову двокiмнатну квартиру, переїжджають туди просто завтра ж, а на їхнє мiсце вселяється далекий родич, дiдусь-пенсiонер.

Звичайно, я не розумiв, чого сусiди радiють: та я нiзащо в свiтi не промiняв би свою невеличку кiмнатку навiть на окрему трикiмнатну квартиру! Але, як i мої батьки, я поздоровив сусiдiв i запросив приходити в гостi.

Вранцi вони виїхали, а вдень, десь о третiй, у провулок заїхав грузовик – i я зрозумiв: це i є наш новий сусiд. Таку подiю не можна було про?авити! Я негайно скликав друзiв, i ми помчали дивитися на переселення, а то й допомогти, коли треба.

З кабiни грузовика вилiз водiй, а за ним дiдуган, мабуть, отой пенсiонер.

– Чого позбiгалися? – раптом звернувся вiн до нас. – Ану киш звiдси! Ач, цирк собi знайшли! – I навiть махнув на нас рукою, наче на якихось курчат.

Що й казати, таке “знайомство” нас образило й здивувало. “Ну й типчик”, – подумав я, оглядаючи здалеку дiдугана. Вiн був худющий, мов Кощiй Безсмертний, а нiс його, здавалося, був набагато бiльшим, анiж треба: товстий, гачкуватий, вiн важко нависав на пiдборiддя, де стирчала куца руда борiдка. При кожному словi нiс рухався, наче вiн, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, пiд рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькi колючi очицi, нiби вартовi при носi.

– Нiчого собi сусiдчик! – промовисто виголосив Iгор. – Бачу, нам здорово пощастило.

Ми сховались у Борьчин садок i звiдти назирали, як шофер iз дiдуганом заносять у дiм речi: залiзне лiжко, два розхитаних стiльцi, старезне крiсло, оббите, напевне, шкiрою мамонта.

– Дивiться, дивiться! – вигукнув раптом Iгор. – А це що вони тягнуть?

Я зиркнув i побачив, що шофер i дiдуган обережно вносять у дверi скляну шафу, точнiсiнько таку, якi стоять у лiкарнях i в яких тримають медичнi iнструменти. Потiм дiдуган занiс у дiм iще кiлька штативiв iз пробiрками й колбами, як у нас у школi, в хiмiчному кабiнетi.

– Може вiн лiкар? – сказала Наталка.

– Скорiше хiмiк-любитель! – кинув Iгор.

– А знаєте, хлопцi, – згадав я, – де ж ми тепер грати будемо?

Рiч у тiм, що приблизно раз на мiсяць ми влаштовували гру в сищикiв-розбiйникiв. Уся територiя нашого провулка, тобто всi п’ять садочкiв, були у нашому повному володiннi. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбiяка, принаймнi, так хвацько свистiти й гоготiти, як вiн, не вмiв нiхто. I кiнчалися нашi бойовиська в садку теперiшнього нового сусiда. А як вiн тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, i наша липа, де ми любили посидiти, росла в кiнцi провулка, майже пiд вiкнами сусiда.

– Справдi проблема! – погодився Iгор.

– Треба пiти до сусiда, – сказала Наталка, – i попросити дозволу.

– А як iз ним говорити? – поспитав я. – Ти ж бачила, який вiн!

– Та чого там! – перебив мене Борис. – Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове мiсце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!

З Борькою ми вiдразу погодились: говорити з дорослими вiн умiв! На уроках, коли хтось чогось не знав i його могли викликати, Борис завжди виручав. Вiн умiв так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього “конька”, що тi й не помiчали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались – урок уже кiнчався.

Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусiднього будинку.

5

Подзвонили у дверi. Нiхто не вiдгукнувся. Ми оглянули будиночок i побачили: крайнє вiкно, щiльно запнуте цупкою сiрою фiранкою, вiдчинене. Отже, вдома хтось є.

– Нащо та фiранка? – здивувалась Наталка. – Крiзь неї ж повiтря не проходить.

– Дзвони, Толику, ще! – наказав Iгор, i я вдруге натис на кнопку.

– Чого треба? – раптово долинуло з вiкна. – Зачекати не можете?!

Роздратований голос пролунав так рiзко, що горобцi лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвiту, а ми розгубилися.

– А може, ну його?.. – поспитав обережно Борька.

У цю мить сiра фiранка вiдсунулась, i у вiкнi з’явилося розлючене обличчя. Помiтивши нас, дiд несподiвано розтяг рота у привiтнiй, на його думку, посмiшцi й гукнув:

– А, це ви, сусiдоньки любесенькi! Заждiть хвилечку – я ось-ось!..

Голова зникла за фiранкою, в кiмнатi щось забрязкало, задзенькало – i на порозi з’явився сусiд iз широко розставленими руками.

– Заходьте, дiточки дорогесенькi, завiтайте до старенького самотнього дiдуганчика!

Щось у його привiтностi здалося менi пiдозрiлим. Не так, видать, i радiв дiд, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як вiн зустрiв нас удень. Але вертати було пiзно: ми зайшли.

– Проходьте, гостоньки, до кухоньки, – iшов попереду сусiд. -Сiдайте на стiльчики, я зараз чайчику вам…

Вiн був кинувся до плити, але Борька зупинив його.

– Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справi!

– Анiскiлечки не турбуєте! – заторохтiв дiдуган. – Якi ж дiла можуть бути у старесенького пенсiонерчика? От у вас, розумiю, – купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капiтону Порфировичу, вiн допоможе!..

Так от як, виявляється, звуть нашого сусiда! Нарештi хоч про це дiзналися, а то ж питати – незручно…

– I все ж пробачте, що заважаємо, – мовив Борис. – Ви ж, здається, робите якiсь дослiди? Ми бачили, як ви пробiрки носили.

Капiтон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосмiхався:

– Так-так, розумничку мiй, я трiшечки хiмiєю, так би мовити, займаюся, у вiльну часинку.

– Ой, цiкаво! – вихопилось у Наталки. – А що ж ви робите?

– Та чого розказувати, – вiдмахнувся дiдуган, – самi згодом дiзнаєтесь! – I якось так дивно й таємниче посмiхнувся, що менi аж мурахи по спинi забiгали…

– Ну, викладайте свою справоньку! – всiвся нарештi сусiд. – Я весь такий уважненький!

Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: “дiтоньки”, “пенсiонерчик”, “уважненький”! Але доводилось терпiти: кожен говорить, як може!

Борис набрав у груди якомога бiльше повiтря i вiдтарабанив сусiдовi наше прохання.

– Та хiба ж це проблемочка? – вишкiрився дiдуган. – Та грайтеся собi на здоров’ячко, хоч луснiть! – I вiн знову недобре зблиснув колючими очицями.

– Тодi спасибi вам, – поважно подякував Борька, – ми скористаємося з вашої люб’язностi. А тепер – вибачайте, ми пiдемо.

Капiтон Порфирович заметушився, пiдскакував до кожного з нас, навiщось тис кожному руку.

– Ви ж, любесенькi мої, заходьте, не полишайте на самотиночцi старесенького, кхе-кхекс, пенсiонерчика! Та грайтеся – коли тiльки схочете. А за це менi теж дещо, кхе-кхекс!.. – I дiдуган задоволене потер долонi.

Такий поворот дiла нас трохи здивував i насторожив.

– А що вам потрiбно!- обережно спитав Iгор.

– Анiчогiсiнько! – замахав руками сусiд. – Згодом домовимось. Нiчого дорогесенького я не вiзьму, просто мiнятися люблю з дитинства… Ну, не буду вас бiльше затримувати, iдiть собi! – I вiн провiв нас аж до хвiртки.

– Щось не подобається менi цей “пенсiонерчик”! – мовив Iгор, коли ми трохи вiдiйшли.

– Та й менi теж, – погодився я. – Надто вже чемного вдає. I ще якийсь обмiн! Що вiн хоче вiд нас?

– Чого голову сушите? – перервав нас Борька. – Сказала ж людина: мiнятися любить. Ну, попросить по хлiб пiти чи грядку виполоти – от i все!

– Ми б i так зробили, – сказала Наталка, – не обов’язково за щось! А от посмiшка його i справдi – бр-ррр! – I вона аж плечима пересмикнула, нiби вiд холоду.

– Стривай! – ухопив мене за руку Iгор. – Пам’ятаєш, Корнелiй казав: “Стережiться сусiда!”? А що, коли вiн мав на увазi Капiтона Порфировича!

Я раптом подумав те ж саме.

– От що, – сказав я, – треба побалакати з Корнелiєм!

6

Прибiгши додому, я вирiшив вiдразу ж розпитати про дiдугана в Корнелiя. Але спершу треба було якось пiдлеститись. Сьогоднi в нас саме були коропцi, мама купила в обiд. Я вибрав чималенького i звернувся до Корнелiя, що дрiмав на кухнi.

– Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!

Корнелiй розтулив одне око, поглянув на мене, перевiв погляд на коропа, встав, потягся, а тодi лiниво, нiби неохоче, вийшов з-пiд батареї i лапою взяв рибу.

З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, вiн хрумав коропа й задоволено муркотiв. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, пiд батарею.

– Корнюсю, – звернувся я до нього. – Давай трiшки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.

Вiн зиркнув на мене i щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортiло пiсля такого обiду поспати, а тут я зi своїми балачками.

– Корнюсю, наш новий сусiд – це не той чоловiк, про якого ти колись казав?

Кiт мовчки дивився на мене.

– Його звуть Капiтон Порфирович? – уточнив я.

Кiт мовчав. Вiн замружив очi i, здавалося, засинав.

“Ех, – подумав я, – дав маху! Треба було спершу поговорити, а потiм годувати його!”

Трохи засмучений, я всiвся за уроки.

Щиро кажучи, з тiєї ночi, коли ми вiдкрили для себе польоти, Корнелiй бiльше нiколи не розмовляв з нами. Тож iнколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тодi?.. Але, напевне, все було таки насправдi! Просто Корнелiй бiльше не говорив, бо не хотiв. А схоче -знов заговорить!

– Ну що ж, не вийшло – то й не треба! Давайте самi думати! -сказав Iгор, коли я розповiв квартетовi про поведiнку Корнелiя. -Невже ми дурнiшi за якогось там кота?

Так i домовились.

А ввечерi, тiльки-но стемнiло, ми, як завжди, сидiли на нашiй липi.

Аж тут пiд нами спалахнуло вiкно сусiда, й усi мимоволi глянули на нього.

Ближче за всiх до вiкна сидiв Iгор, а ми з Борисом бачили тiльки лису голову Капiтона й вершечок скляної шафи.

– Що вiн там робить? – порушила мовчанку Наталка, але Iгор рвучко повернувся до нас i застережно махнув рукою. Ми зрозумiли: вiн побачив щось важливе – i затамували подих.

Ми тихо просидiли на своєму спостережному пунктi з годину, поки Iгор нарештi заворушився.

Раптом пiд його ногою хряснула гiлка. Вiн устиг схопитися руками за стовбур i наче закам’янiв.

I тут ми побачили, як дiдуган скочив зi свого мiсця й пiдбiг до вiкна.

Ось вiн вiдхилив фiранку… Ось висунув голову надвiр!..

– Ня-а-ав!!! – пролунав раптово пiд самим вiкном котячий зойк, i ми впiзнали голос Корнелiя.

– А, це ти, рудий розбишако! – гримнув на Корнелiя Капiтон Порфирович. – Ну, постривай! Я ще зустрiнуся з тобою! – I вiн так зареготав, що нам аж моторошно стало.

А Корнелiй ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умiв лише вiн, i замовк.

Можна було вважати, вiн нас виручив! Молодчина!.. От тiльки цiкаво, звiдки його знає дiд?..

Коли ми злiзли з липи й зiбралися в альтанцi, Наталка спитала Iгоря:

– Ти чого так тремтиш? Змерз?

Тiльки зараз ми помiтили, що Iгор i справдi весь аж труситься.

– Хотiв би я глянути, – кинув вiн, – що б робила ти, коли б побачила, що там!..

– Що?! – водночас гукнули ми.

– Зараз, дайте вiддихатись, – попросив Iгор. – Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кiмната освiтлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кiмнати стоїть стiл. За столом у величезному шкiряному крiслi – Капiтон. На столi перед ним у штативах якiсь пробiрки з написами.

Ще стояла там спиртiвка, на нiй грiлась колба, а в колбi вирували рiзнобарвнi димки. У пробiрках теж були димки: смарагдовi, блакитнi, рожевi, бузковi – словом, усiх кольорiв! Од цього, напевне, й свiтилося так у кiмнатi. Кожна пробiрка закоркована. Дiдуган раз по раз уставав, пiдходив до шафи й дiставав звiдти новi пробiрки.

А коли вiн шарпав дверцята шафи, я побачив – на них написано: “ДИТЯЧI СНИ”!

– А тобi, часом, не привидiлось? – тремтячим голосом поспитала Наталка. – Хiба таке може бути?

– Не привидiлось! – заперечив Iгор. – А може бути чи нi -мiркуй сама. Можуть дiти лiтати? Наче нi. А ми – лiтаємо. Можуть коти розмовляти? Теж нi. А Корнелiй розмовляв! Як бачиш, буває все!

– Добре! – перебив його Борька. – Розказуй далi.

– А ти не перебивай! – огризнувся Iгор. – Я ще не все розказав. Найдивнiше те, що дiдуган, дiставши пробiрку, вiдкорковував її, устромляв у неї носа й тягнув iз неї димок. I при цьому… при цьому вiн бiльшав! Просто на очах!

– Та ну! – вигукнув я.

– Слово честi! – вдарив себе в груди Iгор. – Справдi -бiльшав! Отак винюхав сiм пробiрок i роздувся майже на всю кiмнату.

– Ото я й бачив, як його лисина пiднiмається чи не до стелi! – збагнув нарештi Борька причину такої дивовижi.

– А потiм… – продовжив Iгор. – Потiм дiд сiм разiв чхнув i став таким, як i ранiше. Тобто з кожним чханням вiн меншав!

– А ти не помiтив, що написано на пробiрках? – поцiкавився я.

– Я старався, – вiдказав Iгор, – але там такi маленькi лiтери.

– От що, хлопцi, – втрутилась у розмову Наталка. – Надто вже багато дивного! Треба це з’ясувати.

– Звiсно, треба, – кивнув Iгор. – Це й без тебе ясно. Скажи краще, як це зробити.

– Я знаю! – вигукнув я.

– Ну, давай! – притихли всi.

– Треба його кудись виманити з кiмнати, а хтось нехай залiзе у вiкно й усе роздивиться.

– Уже на щось схоже! – зрадiв Iгор. – Але робити це слiд удень – так менше пiдозри!.. Нехай Борис забалакає дiда, а ми з тобою, Толику, й поглянемо. Згода?

– Згода! – вiдгукнувся я.

– А Наталка, – продовжив Iгор, – хвилин десять нехай десь погуляє, а потiм приєднається до Бориса. Раптом йому допомога знадобиться.

– За мене не хвилюйся, – пихато заявив Борька, – якось обiйдемось.

– Ти не дуже кирпу гни, – обiрвав його Iгор. – Все може статися. Отже, домовились: завтра, пiсля урокiв!

7

Що й казати! Борька ще до розмови з Капiтоном показав себе в усiй красi.

Ми, зрозумiло, за нашими клопотами часу на домашнi завдання не знайшли. Тож на другий день нiхто на уроках анiчогiсiнько не знав.

Борька, бiдолаха, старався, скiльки сил мав! I таки майже врятував нас. Тiльки мене встигли викликати на останньому уроцi. Результат -трояк!

Пiсля уроку всi втiшали мене, як могли. Але все одно було прикро. Адже наш квартет вчиться лише на п’ять i чотири. I ось тобi, маєш! Крiм того, я боявся, що Володька Кучма засмiє мене: я ж колись брався йому допомагати. Але, як на диво, вiн чомусь навiть не пiдiйшов пiсля урокiв до мене.

Це на нього було зовсiм не схоже! Я скоса зиркнув на Володьку й побачив, що вiн, як нiколи, сумний та похнюплений. Навiть не кинув нам на прощання свого традицiйного “Салюторе, гаврики!”, а хутко склав портфель i посунув додому, втупивши очi в землю. Цю дивовижну змiну в поведiнцi нашого класного зубоскала вiдзначили всi, але часу на з’ясування причини в нас не було: ми поспiшали до Капiтона.

За квартал до сусiднього будиночка ми розiйшлися – кожен пiшов своєю дорогою.

Iгор та я хутко обiгнули дiдову садибу, за кiлька хвилин перелiзли через паркан i замаскувалися в кущах. Звiдси ми добре бачили хвiртку, що вела в садок Капiтона.

Ось перед хвiрткою з’явився Борис. Обличчя його було серйозне й рiшуче. Цiкаво, про що вiн там говоритиме? Та, мабуть, про що б не говорив, а не пiдкачав!

Вiн подзвонив. Ми побачили, як розчинилися дверi i йому назустрiч вийшов дiдуган. Вони про щось поговорили мiж собою, а тодi всiлися за столиком коло хвiртки. Ну й молодець Борька! Заманив старого! Ось вони запосмiхались один одному – й розмова полилась.

– Ну, я пiшов! – прошепотiв Iгор.

Вiн по-пластунському пiдповз до вiкна й вужем блискавично прослизнув попiд фiранкою всередину.

Я сидiв у кущах, i серце моє калатало так, що здавалося, його можна почути на вулицi. Борис, я бачив, пнувся з усiх сил: розмахував руками, погойдувався всiм тiлом, раз по раз пiдскакував з лави й походжав перед носом у Капiтона Порфировича – одним словом, робив усе можливе й неможливе, аби полонити його увагу. Але видно було, що наш видатний балакун починає потроху здавати. Вiн скоса зиркав на провулок, певне, поглядав, чи не йде на пiдмогу Наталка. Та її, як на бiду, не було.

“Де ж вона? – занервувався я. – Ще вся операцiя через неї провалиться!”

Я побачив, як Борька, майже знесилений, знову всiвся поруч iз Капiтоном, а той обiйняв хлопця за плечi та з якоюсь таємничою посмiшкою зашепотiв йому щось на вухо.

У цю мить фiранка на вiкнi вiдхилилась i звiдти вислизнув Iгор.

“Все! – подумав я полегшено. – Перемога!”

Iгор швидко пiдповз до мене, i ми гайнули подалi вiд будинку.

Скоро ми вже сидiли в альтанцi й чекали, поки надiйдуть нашi. Iгор сказав, що розповiдатиме вiдразу всiм. За хвилин десять прибiгла захекана Наталка.

– Де пропадала? – накинувся я на неї. – Мало всю операцiю не зiрвала!

– Ой хлопчики, – заторохтiла вона. – Я не хотiла! Я маму зустрiла. А вона мене – в магазин… А там – черга… А коли все купила, то побачила: Боря щебече з Капiтоном. Я й подумала: все в порядку, – i гайнула сюди!

– Добре вже, сiдай, – мовив Iгор. – Почекаємо Борьку…

Так ми просидiли, напевне, з пiвгодини, а Бориса все не було…

Нарештi вiн з’явився! Обличчя його сяяло, наче повновидий мiсяць, а пiд пахвою вiн нiс чималий пакунок, загорнутий у газету.

– А довше не можна було? – єхидно поцiкавився Iгор. – Ми тут сидимо, чекаємо…

– Ти не дуже! – обiрвав його Борис. – Я з шановним Капiтоном Порфировичем затримався!

– От так так! – здивувався Iгор. – I вiдколи ж вiн для тебе “шановний”?

– Нема чого на нього капати! Вiн старенький i дуже добрий дiдусь.

– Ми, можна сказати, життям ризикуємо, а ти розводиш у цей час теревенi?! – не втримався я.

– По-перше, теревенi, як ти кажеш, я розводив для вас. А по-друге, я й без вас чудово все знаю! – I Борька пихато замовк.

Ми не впiзнали його. Що з ним скоїлось? Отак розмовляти. I з ким? З нами, з його найкращими друзями, якi його лiтати навчили!

– I що ж ти знаєш?! – загрозливо пiдвiвся Iгор.

– А те, що й ти! – не злякався Борис анiтрохи. – У пробiрочках шановного Капiтона Порфировича – дитячi сни, отак! – I вiн переможно глянув на нас. – I ще там написано, у кого й коли цi сни придбано.

– I… – Iгор аж задихнувся, – як ти… довiдався?

– А менi Капiтон Порфирович розказав!

– Як? – вихопилось у мене. – Сам розказав?!

– А по-твоєму – я його примусив? Звичайно – сам… Мiж iншим, вiн може купити сни й у вас i за це непогано заплатить! Я, наприклад, продав йому свiй сьогоднiшнiй сон!

Ми спершу навiть не знали, що й казати. А коли трохи оговтались, Наталка вигукнула:

– Як – “продав”?!

– А  так – узяв i продав! – мовив Борька. – Та й iншi теж продам. Згодом. Жаль, зразу не можна, а то було б у мене грошеняточок – ух!

– А як це робиться? – поцiкавився я.

– Дуже просто, – махнув рукою Борька. – Капiтон тримав у мене перед носом пробiрку з якимось коричнювато-чорним порошком i пильно дивився на мене. Менi вiд його погляду раптом страшенно захотiлося спати, я кiлька разiв позiхнув – i провалився в сон. Спав я, мабуть, лише кiлька хвилин, та коли прокинувся – Капiтон уже тримав закорковану пробiрку. Вiн сказав, що мiй сон – там.

– Але ж як вiн туди потрапив? – здивувався Iгор.

– Мабуть, отой порошок його всмоктує, так само, як, примiром, сiль усмоктує вологу, – висловив припущення Борька. – Та ось, можете самi глянути! – вiн витяг iз кишенi пробiрку й простягнув нам.

Ми по черзi, дуже обережно обстежили пробiрку й порошок, який виглядав точнiсiнько як звичайний молотий чорний перець, але нiчого особливо цiкавого не помiтили.

– Таки справдi вся хитрiсть, мабуть, у цьому порошку, – промовив нарештi Iгор. – А навiщо вiн дав тобi цю пробiрку?

– Вiн сказав, щоб я вдома вiдкоркував її i на нiч поклав пiд подушку. I мiй сон опиниться в пробiрцi. А вранцi треба її закоркувати й принести пiсля обiду йому.

– А що ж оце? – поцiкавилась Наталка, торкнувши пакунок у газетi, якого Борис усе ще тримав пiд пахвою.

Той щасливо посмiхнувся, мовчки розгорнув газету, й ми побачили, що в нiй була скарбничка – алебастровий кiт iз щiлиною в головi -для монет. Кiт отой був страшнючий: бiлий, iз синiми губами й рожевими очицями. А до всього – пiд гладким пiдборiддям у нього стирчав якийсь коричнево-рудуватий бант.

– От так опудало! – не втримався я.

– Твiй Корнелiй – опудало! – вигукнув Борис. – А мiй -розумничок, лялечка! – I, прикривши вiд насолоди очi, потрусив свою скарбничку. У порожньому котячому черевi щось забрязкало.

– Ось, – промовив задоволене Борька, – три срiбнесеньких карбованчики! I все – за один сон! Завтра ж веду вас усiх до кiно, а потiм морозива – вiд пуза! – I Борис, щасливий вiд того, що тепер не ми, а вiн може всiх нас пригощати, засмiявся. Нам зробилося трохи нiяково: це ж вiн для нас старався!

– Де ж ти розжився цiєю “лялечкою”? – посмiхнувся Iгор.

– Капiтон Порфирович подарував, щоб я грошики в нього складав!

– Ну, що ж! – мовив сумно Iгор. – Це твоя особиста справа. А тепер послухайте, що я розповiм…

I вiн розповiв нам те ж саме, що ми почули вiд Борьки. А ще вiн бачив помiж пробiрок знайоме прiзвище – Вовки Кучми!

Спершу ми навiть не повiрили своїм вухам, але швидко оговтались i вирiшили негайно бiгти до Володьки та про все розпитати й у нього!

8

Володька жив за два квартали вiд нас у новому дев’ятиповерховому будинку, тож ми скоро вже стояли перед його дверима.

– Чого треба? – спитав вiн сердито, вiдчинивши дверi.

– Зараз про все дiзнаєшся! – вiдказав Iгор i, вiдштовхнувши його плечем, махнув нам рукою: – Заходьте, тут поговоримо.

Ми пройшли до кухнi.

– Вдома хтось є, крiм тебе? – спитав Iгор.

– Нiкого, – тихо вiдповiв Кучма. – I чого ви до мене причепилися?!

– А того, – сказала Наталка, – щоб ти розповiв нам, куди запроторюєш свої сни?

Вiд несподiванки Володька здригнувся, його й без того змарнiле обличчя зблiдло ще дужче, а на очах виступили сльози.

– Нiкуди й нiчого я не запроторюю, вiдчепiться вiд мене!

– Не вдавай дурника, ми все знаємо! – сказала Наталка.

– Та що розказувати! – вiдвернувся Кучма. – Продав я колись весняний сон, – мабуть, найкращий у життi, – якомусь дiдугановi. Коли продавав, думав: нiчого, пусте! Посплю й без сну. Навiть краще спатися буде, коли снiв нема. А воно – навпаки! Лягаєш – i нiби у морок пiрнув: чорно-чорно. Ранiше сни тобi сняться – веселi, цiкавi, а тепер – нiчогiсiнько!.. Прокидаєшся вранцi сам не свiй, немов тобi хто по головi надавав. Та коли б тiльки це, а то бiльше не вмiю…

Кучма раптом перелякано глянув на нас i хутко зцiпив зуби.

– Ти чого? – стривожився Борька. – Чого замовк? Кажи: що ж ти бiльше не вмiєш?!

– Мм-ммм… – тiльки й промимрив Володька, не розтуляючи рота.

– Ти що, захворiв? – штовхнув його Iгор. – Може, тебе iнфаркт ухопив? Може, водички тобi? – Вiн узяв зi столу чашку й попрямував до крана.

– Не треба менi нiякої водички! – закричав раптом Володька. -I взагалi – iдiть собi, дайте людинi спокiй.

– О, хворий одужав! – засмiявся Iгор. – Та ще й як голосно кричить! Ну, катай тодi далi.

– Нiчого я бiльше вам не скажу! – вiдрiзав Кучма.

– Заспокойся, Вовочко, – встряла Наталка. – Не хвилюйся так. Не хочеться – то й не кажи… А ви, хлопчики, совiсть майте! В людини горе, а ви причепилися.

– А я?! – образився Борис. – А в мене, виходить, не горе? Так собi, дрiбничка? А я, мiж iншим, хочу знати, що мене чекає!

– Ну годi вже, годi, – сказала Наталка лагiдно i звернулася знов до Володьки: – Вовцю, а навiщо ж ти йому й потiм сни продавав? Продав одного, побачив, що вийшло, то й кинув би.

– А глянув би я на тебе, що б ти робила! Дiд же отой, коли купив перший сон, сказав, що тепер я – в його руках. Як не продаватиму й далi, вiн таких жахiв напустить, ого-го! От i завтра, iз самого ранку, я мушу нести свiй сон, який мiг би й сам подивитися, Капiтону, щоб вiн, бачте, мiг удень, пiсля обiду, подрiмати! – I Володька зi злiстю висмикнув iз кишенi пробiрку.

– Давай сюди! – простягнув я за нею руку. Та Володька вiдскочив вiд мене, мов ужалений, i закричав:

– Не дам! Не займай! Боюся!

– Чого ти боїшся? – здивувалася Наталка.

– А того, що не хочу нових жахiв!

– I ти вiриш, що Капiтон таки й справдi може якiсь жахи напускати?- посмiхнувся Iгор.

– Ти б теж повiрив! Одного разу я не схотiв, так вiн менi такого вночi наробив – я ледь не вмер. – Обличчя у Володьки при згадцi про ту нiч поблiдло, губи його затремтiли.

Нiхто з нас навiть поспитати не наважився, що ж саме наробив. дiдуган.

– Отже, – перелякано глянув я на Володьку, – ти страждаєш саме вiд цього?

– Ой, – тiльки зараз дiйшло до Бориса, i де й дiлася його недавня пиха, – що ж робити?!

– Може, батькам про все розповiсти? – вголос подумала Наталка.

– Тiльки не це! – жахнувся Володька. – Батькам не треба!

– Чому? – здивувалася Наталка.

– Вони все одно не повiрять, – так менi сказав дiд, -подумають, що я хворий, та лiкувати почнуть: мiкстури, уколи всякi!

– Справдi, – погодився я, – краще батькам не казати: не повiрять. Самим треба думати…

– От що, – сказав Iгор, – давайте ввечерi зберемося в альтанцi: може, таки щось придумаємо?

I ми пiшли по домiвках.

Удома я почав думати над тим, що сталося. Я уявив, як жахливо, коли тобi зовсiм-зовсiм нiчого не сниться! Самi подумайте: адже увi снi кожен iз нас може все на свiтi! Ми вiдкриваємо новi планети й зiрки, перемагаємо найстрашнiших пiратiв, уплав долаємо океани й моря, приборкуємо запросто цiлi зграї лютих левiв, робимо такi науковi вiдкриття, котрi старим поважним академiкам i не снилися! А як здорово лiтати увi снi!.. I от уявiть, що ви залишаєтеся без усього цього, -просто жах!

Тепер я зрозумiв, чому у Володьки таке набурмосене обличчя, – i менi зробилося страшенно шкода його. Потiм я пригадав, що iнколи стрiчав дiтей з такими самими обличчями. Вони завжди тримались осторонь вiд своїх ровесникiв, котрi гасали з вереском i смiхом, i тихо сумували, дивлячись у землю. Та це ж, напевне, справа рук дiдугана! Ця думка просто вибухнула в моїй головi. Отже, коли ми придумаємо, як його перехитрити й перемогти, ми врятуємо не лише Володьку й Борьку, а й чимало iнших дiтей!

За цими думками я й не помiтив, як на вулицi звечорiло.

Я зиркнув на годинника – й помчав до альтанки, де вже зiбралися нашi…

– Ну як – надумали? – спитав Iгор. Всi мовчали.

– Невже нiхто нiчого не придумав? – здивувався вiн.

Ми знов промовчали.

– Так, – сумно зiтхнув Iгор, – i я теж нiчого не придумав.

– А давайте сьогоднi вночi полiтаємо! – раптом запропонувала Наталка. – Провiтримось – i, може, придумаємо?

Всi радо погодилися з нею. I як воно вийшло, що ми за всiма справами геть забули про польоти?! А навкруги ж весна, все аж вирує вiд квiту, лише й лiтати о такiй порi!

9

Рiвно о дванадцятiй я знявся в небо, трохи пролетiв над садом i побачив, як майже водночас вiд своїх будиночкiв у небо гайнули один за одним Наталка та Iгор.

Ми злетiлися докупи й закружляли над нашим провулком – очiкували на Бориса. Та його десь не було.

– Знов на хвильку прилiг дрiмонути! – пожартував Iгор. – Ану, гайда за ним!

Ми приземлились у Борьчиному садку й попростували до вiкон. Не дiйшовши крокiв п’ять, раптом почули шморгання i схлипи. На пiдвiконнi сидiв Борис i гiрко плакав!

– Бориску, що з тобою? – торкнула його за плече Наталка.

У вiдповiдь вiн схлипнув iще голоснiше.

– Ну що ти, не плач! Ти ж мужчина! – зашепотiла Наталка. -Розкажи – i легше стане.

– Не стане, – майже скрикнув Борька, – нiколи не стане! – I кулаком почав розмазувати сльози по щоках.

Iгор та я мовчки стояли осторонь, бо не знали, що й сказати. Врештi Борька покинув шморгати носом i схлипувати, а там i зовсiм затих.

– От i молодчинка! – зрадiла Наталка. – А тепер кажи…

– Та що казати, – вiдмахнувся Борис. – Не можу я злетiти – от i все!

– Як?! – вихопилось у мене.

– А отак! Старався, старався – i нiчогiсiнько!

– Може, ще спробуєш? – нерiшуче запропонував Iгор.

– Я вже сто разiв пробув – дарма! Тепер я знаю, що хотiв сказати Кучма. Вiн теж розучився лiтати! I знаєте – чому? Бо продав свiй сон отому клятому дiдовi!

Од несподiванки ми закам’янiли – такого повороту нiхто й не чекав! Ну й дiд, ну й розбiйник! Що ж вiн накоїв? Виявляється, й Кучма вмiв лiтати! Та, мабуть, i всi дiти, а може, й дорослi, котрим сняться запахущi травневi сни, лiтають теплими ночами! Як же ми тепер, без нашого Борьки?!

– Треба швидше вирiшувати, – обiрвав мовчанку Iгор, – поки цей “хiмiк” не обiкрав iнших дiтей, як Бориса та Володьку!

– Здається, я придумав! – вигукнув я.

– Ну?! – очi в Борьки спалахнули надiєю.

– Пам’ятаєте, як Капiтон винюхував iз пробiрок сни? Що при цьому було?

– Що? Вiн бiльшав, – сказала здивовано Наталка.

– А коли чхав? – вiв далi я.

– Ура! – зрадiв Iгор, зрозумiвши мене. – Та це ж грандiозна iдея! – I вiн так ляснув мене по плечу, що я аж хитнувся, але промовчав.

– Вирiшено! – сказав Iгор i хотiв щось додати, але ми раптом почули якийсь дивний брязкiт. Усi разом озирнулися – невже нас пiдслуховують? – i побачили!..

Нi, ми спершу навiть були не повiрили власним очам, але останнiм часом навкруги траплялися такi несподiванки, що довелося повiрити. Ми побачили в свiтлi ясного мiсяця, як через садок до будинку Капiтона бiжить кiт! Ви смiєтеся – що тут дивного? А те, що бiг не звичайний кiт, а бiгла… Борисова скарбничка! Так-так, оте опудало, яке подарував Борисовi Капiтон.

– За ним! – вигукнув Iгор. – Його треба впiймати!

Кiт був уже коло паркану, тож ми хутко рвонули навздогiн. Але котяра виявився напрочуд спритним. Не встигли ми пробiгти й кiлька крокiв, як вiн уже був пiд вiкном Капiтона i стрибнув у кiмнату.

– Все! Провал! – прошепотiв Iгор.

– Не каркай! Треба перевiрити! – сказав Борис, i ми пiдкралися до вiкна.

Iгор пiдсадив мене, i я зазирнув у кiмнату.

За столом, заставленим пробiрками, сидiв дiдуган. На колiнах у нього лежав кiт-скарбничка, чия пика нi про що не говорила, вона була такою ж незворушною та бридкою, як завжди.

– Кицюню, розумничку мiй, – промовляв до нього Капiтон, погладжуючи його алебастрову спину. – Молодчиночко, знаєш свою справоньку. Ну, давай поглянемо, що ти менi принiс.

Дiд перевернув кота догори лапами й почав трусити. На стiл спершу iз брязкотом випали три металевi карбованцi, а за ними якiсь бiлi кружальця.

– Так-так! – промовляв при цьому Капiтон. – Молодчинка, добре попрацював. Ану-ну, що ж там мої дружочки набалакали. – I вiн почав перебирати кружальця, викладаючи їх у певному порядку.

I тут я збагнув, що то за кружальця. Це були нашi слова! Яким чином вони застигали й потрапляли в пузо тому котовi, я не думав, я вже звик до всяких дивовиж.

Але те, що зараз дiд про все довiдається, мене жахнуло!

А дiд виклав нарештi кружальця й заходився їх читати.

– Так-так, – потер вiн руки, – “здається, я придумав…” Гарно, розумний хлопчичок! (Це вiн, мабуть, про мене!) “Вiн бiльшав…” А, так вони, виявляється, стежили за мною! – розлютився дiдуган. – Ну, добре, це їм так не минеться! Що ж далi? Ага: “А коли чхав”. Як, оце i все? А що ж вони надумали? Ну й хитрющi! А ти, клята душа, – це Капiтон уже звертався до кота-скарбнички, – ти що, не мiг до кiнця дослухати? Га?! – Кiт, зрозумiло, мовчав. – Так ось тобi, щоб знав! – крикнув Капiтон, схопив кота за дурну голову i з розмаху бухнув ним об стiнку. Кiт розлетiвся на шматочки, так i не змiнивши виразу своєї пики.

– Ага, ось iще кiлька слiвець! – зрадiв Капiтон, розгрiбаючи уламки. – Побачимо, про що ж тут.

У грудях менi похололо. Невже кiт щось важливе пiдслухав?!

– Так, – бурмотiв собi пiд носа дiдуган, – тут щось про лiтання… Ага, зрозумiв! Цi бiсовi дiти, виявляється, теж умiють лiтати! Що ж, непогано. Те, що й треба! Ну, держiться, хе-хе! От позабираю всi вашi сни – тодi полiтаєте в мене!.. – I вiн так бридко зареготав, що менi аж ноги затремтiли…

– Ну, що ж! – мовив дiд, коли вiдсмiявся. – Вiд мене вони не втечуть. Ще не знають, з ким мають справу.

Вiн пiдiйшов до шафи, витяг звiдти двi пробiрки, розкоркував їх i втягнув своїм бридким носом димки. Побiльшавши на очах, вiн двiчi чхнув, зменшився до попереднiх розмiрiв i задумався, сидячи в крiслi…

Я зiскочив на землю, i ми гайнули до своєї альтанки.

– Ну, що там, розказуй! – накинулись усi на мене.

I я розказав про все, що побачив.

– Ну й ну! – вигукнув Iгор. – Отже, вiн не знає про наш задум. Це непогано! Але вiн довiдався, що ми вмiємо лiтати. А це вже гiрше!

– Нiчого, завтра все з’ясується, – мовив я, i ми пiшли спати, хоча кожен iз нас знав: цiєї ночi вiн навряд чи засне.

10

Тiльки-но я вмостився в лiжку й натягнув ковдру на голову, як на мене щось важко стрибнуло. Я рвучко пiдхопився, готовий до всяких несподiванок, але вiдразу ж заспокоївся: передi мною сидiв Корнелiй.

– Ти чого спати заважаєш! – посварився я на нього не дуже сердито.

– Не спати треба, а дiяти! – заговорив раптом кiт.

– О, знов говориш! – зрадiв я i намiрився був поцiлувати свого розбишаку, але вiн ухилився вiд поцiлунку.

– Знайшов час для пестощiв! – пробурмотiв Корнелiй невдоволено. – Вдягайся швидше: може статися бiда!

– Де? З ким? – вигукнув я i, не гаючи й хвильки, почав надiвати сорочку й штанцi.

– З Борисом! – кинув Корнелiй i пояснив: – Я тiльки-но вiд нього: все бачив та чув.

– Що ж скоїлось, кажи швидше!

– А те, що, поки ви балакали в альтанцi, Капiтон побував у Борьчиної мами й сказав їй, що бабуся важко захворiла й просить Бориса приїхати до неї ночувати. А сам побiг до трамвая, котрий iде в Святошино.

– Наче в казцi про Червону Шапочку! – вихопилося в мене.

– Нема чого свої знання показувати, – перебив мене Корнелiй. -Треба мчати до бабусi й рятувати Бориса. Цей Капiтон утричi гiрший за будь-якого вовка!

Я вже встиг одягнутись, i ми з Корнелiєм вистрибнули у вiкно, щоб не полохати батькiв.

– Треба будь-що обiгнати дiда, – мовив Корнелiй. – На трамваї – не встигнемо, на таксi – грошей нема, доведеться летiти…

– Як! То ти й лiтати вмiєш?!

– Зрозумiло, вмiю.

Дивуватися було нiколи, тож я хутко прошепотiв свою пiсеньку i стрiмко злетiв у небо. Розплющивши очi, я побачив Корнелiя, котрий летiв лiворуч вiд мене.

– Ну, тепер натискай на газ! – кинув вiн i помчав уперед.

Я ледве наздогнав його – i далi ми полетiли поруч.

– Корнюсю, – спитав я трохи згодом, – а звiдки ти знаєш Капiтона?

– Довга iсторiя, – вiдмахнувся кiт.

– А ти коротенько, поки летимо…

– Ну, добре вже, – погодився Корнелiй, – розповiм… Власне, я його знаю особисто не так i давно – його знали чудово мiй прадiд i дiд. Коли мiй дiдусь був iще кошеням, Капiтон був хлопчиськом, таким, як ти. Але, на вiдмiну вiд тебе й твоїх друзiв, вiн був запеклим ворогом нашого роду. Чому, за що й навiщо – нiхто не знав i не вiдав, та вiн завжди жбурляв у наших родичiв камiнням, штурхав їх ногами, тягав за хвости. Чого тiльки ми не натерпiлись вiд цього клятого хлопчиська!

Од болiсних згадок у Корнелiя настовбурчилася шерсть, i вiн примовк.

– А далi? – нетерпляче спитав я.

– А далi вiн постаршав, – продовжив зрештою Корнелiй, – i став утричi лютiшим. Втiм, це можна зрозумiти: адже вiн нiколи не був справжньою дитиною i саме через це лютiшав з кожним днем. Згодом вiн почав вигадувати порошок, за допомогою якого хотiв вiдбирати сни у дiтей.

– Нащо? – не зрозумiв я.

– Щоб хоч трохи вiдчути себе дитиною, – вiдказав кiт. – Так-от, вiн таки винайшов цей порошок i став iще запеклiшим нашим ворогом, бо виготовляє його дiд iз нашої шерстi. Вiн ловить нас, обстригав, а нас перетворює на алебастровi скарбнички – на такi, яку ти бачив у Бориса. Вiн примушує їх слiдкувати за дiтьми.

– А чого вiн так ненавидить саме тебе?

– Бо я присягнувся своєму татовi помститись Капiтону, – гордо вiдказав Корнелiй. – 3 тої пори, де б вiн не оселявся, вiн зустрiчав мене. Це я стежу за ним i попереджаю всiх мiсцевих котiв про небезпеку. Ти думаєш, ми просто так нявчимо по ночах? Е, нi! То ми один одному передаємо сигнал: стережись Капiтона, вiн – поруч! За це вiн i ненавидить мене смертельно. Адже через мене йому дедалi важче ловити котiв. А нема котiв – нема порошку, а значить – i снiв. Щоправда, йому iнколи допомагають усякi хулiгани, якi, на жаль, ще не перевелися i з яких, напевне, виростуть новi Капiтони.

– Не виростуть, – перебив я кота, – обiцяю тобi: не виростуть! Вiдсьогоднi увесь наш квартет оголошує їм вiйну!

– Спасибi! – радiсно подякував Корнелiй i раптом перейшов на шепiт: – Тихше, пiдлiтаємо!

Ми й справдi вже пiдлетiли до будиночка Борьчиної бабусi, швидко приземлилися просто перед порогом, i я постукав у дверi…

Коли бабуся побачила мене, вона не на жарт злякалася:

– Що з Боренькою?!

– Нiчого, – пробурмотiв я, зрозумiвши, що Капiтон кудись уже завiв Бориса. – То я так, мимоходом: думаю, дай зазирну. Ну, коли нема у вас Бориса – до побачення!

Бабуся полегшено зiтхнула й залопотiла:

– Може, варення на дорiжку, ще трохи ожинового зосталося!

Iншим разом я, звичайно, не вiдмовився б, але сьогоднi…

Я ледве встиг заперечно хитнути головою i побiг геть…

– Швидше до лiсу, – зашепотiв Корнелiй, котрий чекав мене на парканi. – Вони там, я вiдчуваю.

I ми помчали в лiс.

– Стiй! – просичав раптом Корнелiй через кiлька крокiв. – Я бачу їх!.. Слухай уважно: я вiдверну увагу Капiтона, а ти хапай Бориса – i щодуху додому.

– Але ж вiн може зловити тебе!

– Не бiйся, – заспокоїв мене Корнелiй. – А коли й зловить – то що ж: нехай уже краще скарбничкою стане ще один кiт, нiж Борис… -I з цими словами вiн шугонув у темряву.

Я глянув у тому напрямку, де зник кiт, i побачив двi постатi, в яких упiзнав Бориса й Капiтона. Дiдуган iшов трохи попереду, а Борис, нiби слухняна лялька, ступав за ним.

Раптом лiсову тишу розiтнув дикий котячий зойк. Капiтон аж звився на мiсцi й заволав:

– Це знову ти?! У, клятий котяро! Тепер тобi не втекти!- Дiдуган крутнувся на каблуках i з дивовижною спритнiстю кинувся пiд кущ, звiдки долинав котячий вереск.

Тої ж митi я пiдскочив до Бориса й ухопив його мiцно за руку:

– Мерщiй тiкаймо!

– Де я? – здивовано заклiпав очима Борис, нiби щойно прокинувся.

– Потiм! – обiрвав я його i потяг за собою.

За хвилину ми вже сидiли в затишному трамваї i мчали додому, а я дорогою про все розповiдав Борисовi.

Дiставшися нашого провулка, ми вiдразу попрощалися, я наказав Борьцi нiкому бiльше не вiдчиняти й нiкуди не виходити з дому i теж помчав спати.

11

Наступного ранку, в недiлю, ми зiбралися на нашiй липi. Сидiли на гiлках i мовчали. Та й про що було говорити, коли й так усе зрозумiло! Ми мовчки чекали на Володьку, вiд якого тепер чимало залежало.

Тiльки сьогоднi ми врештi помiтили, що весна майже кiнчається. Земля вкрилася буйнозеленою соковитою травою, на всiх деревах уже блищали молодi, тугi листочки.

Трава попiд нашою липою так i свiтилася кульбабами! Вони, жовтi, наче шматочки сонця, звiдси, згори, скидалися на курчат. Здавалося, то не квiти, а курчата-пуховички порозбiгалися в травi, вишукуючи собi якусь поживу.

– Ну й гарно ж! – зiтхнула Наталка.

– А таки й справдi гарно! – погодився Iгор, i ми знов замовкли.

Ось ми побачили, як на галявi пiд липою з’явився лимонний метелик. Його вiдразу ж запримiтили двоє горобцiв i кинулись навздогiн. Та метелик, нiби вiдчувши небезпеку, сiв на жовту кульбабу – i зник, злився з нею кольором! Горобцi ошелешено роздивлялися навкруги, – де ж вiн подiвся, тiльки-но був осьдечки! – косували очицями один на одного з явною пiдозрою: а чи не ти ковтнув мого метелика? I в той час, поки вони розбиралися зi своїми горобиними думками, метелик знявся з кульбаби й гайнув собi геть – подалi вiд розбишак!

Нам вiд цього видива зробилося трiшки легше. Я навiть не втримався й засмiявся, чим налякав горобцiв.

Аж ось нарештi ми побачили, як iз-за рогу показався Кучма. Вiн пiдбiг до липи, здерся на дерево й сiв на гiлцi поруч з Iгорем.

Ну й вигляд був у нього! Одразу помiтно, що вiї очей не стулив! Ми хоч трiшки поспали, окрiм Борьки, звичайно: вiн боявся засинати пiсля всiх пригод. Щиро кажучи, i його вигляд був не кращим вiд Володьчиного: обидва блiдi, з синцями попiд очима.

– Ну, от що! – звернувся Iгор до Кучми, видобуваючи з кишенi Борьчину пробiрку, яку заготував iще зранку. – Ти зараз пiдеш до Капiтона i продаси йому це. Скажеш – твiй сон. А твою давай сюди!..

Володька хотiв був щось поспитати, але Iгор вiдмахнувся:

– Потiм! Отже, ти йдеш перший, ми – за тобою. – I вiн дав Володьцi пробiрку. – А тепер – уперед!

Ми посипалися з липи, мов грушi, й помчали до Капiтона: Кучма -попереду, ми – крокiв на п’ятдесят позаду.

Коли Володька пiдiйшов до хвiртки сусiда, той вiдразу ж, нiби чекав його, вийшов на порiг.

Коли б ми не знали, що це за типчик, то, напевне, пожалiли б його. Все обличчя в нього було подряпане й запухле, гачкуватий нiс дивився кудись убiк, а пiд лiвим оком сяяв такий величезний синець, що повiки навiть не розтулялися, – хiба що за допомогою пальцiв!

Це була робота Корнелiя, котрий, певне, всю нiч водив дiдугана лiсом. Зрозумiло, котовi це – дрiбничка, а от дiдовi – ну й ну! Вiн чiплявся за кожний корiнь та пеньок, падав у колючi ожиновi заростi, на повному ходу налiтав на стовбури дубiв та сосен чи ускакував у шипшиновий кущ. Одне слово, коли б це був не Капiтон, йому варто було б щиро поспiвчувати.

– А, це ти, любесенький! – зрадiв дiдуган, коли побачив Кучму. – Заходь, заходь, дорогесенький! А я саме про тебе думочку думав: i чого хлопчичок не приходить до мене?

– Я принiс вам свiй сон! – мовив Кучма.

– Це добре, – зрадiв дiд. – Це дуже-дуже мудре рiшення! – I Капiтон потер руки. – А де ж вiн?

Володька простяг йому пробiрку.

– Ай, який чудовий хлопчичок! – залопотiв дiд. – А який у нього сончик гарнюсiнький! – Вiн вихопив пробiрку й побiг вiдразу ж до шафи устромляти її в штатив.

– Ось, – трохи згодом пiдiйшов вiн до Володьки, – ось тобi й грошенята – на цукерочки чи на цигарочки, хе-хекс!.. Як ти любиш старенького пенсiонерчика, молодчиночка! – I раптом засичав на Володьку: – Ну, досить балачок, iди вже! А завтра теж сон принось зранку!.. – Вiн ткнув Володьцi в руки пробiрку та грубо пiдштовхнув його до дверей.

Ми сидiли в кущах неподалiк вiд вiкна i все чули.

Раптом крiзь прочинене вiкно ми побачили, як Капiтон, щось наспiвуючи пiд носа, витяг iз шафи пробiрку з Володьчиним, як вiн гадав, сном.

Ми затамували подих, а дiдуган вiдкоркував нетерпляче пробiрку i припав до неї своїм хижим, жадiбним носом.

Ааа-пп-чхи-ии!!! – раптом вибухнуло в його кiмнатi, i ще луна вiд того чхання не встигла влягтися, як навздогiн за першим пролунало друге, а за ним – трете, четверте й далi – ааапчхи!!! Аа-пп-чхи-ии!!

Ми пiдскочили до самiсiнького вiкна i вже смiливо залiзли всередину. Там, у кiмнатi, в шкiряному крiслi сидiв маленький Капiтон i голосно чхав. I з кожним разом вiн меншав i меншав! Ось вiн чхнув -i зробився завбiльшки з кота. Ось iще раз – i вже як миша… Ось вiн, нарештi, вже як мураха. Ми ледь почули останнє тоненьке, мов дзижчання комарика, “аа-пчхи” – i дiдуган зник! Назавжди!

Ми не змовляючись подбiгли до шафи й заходились вiдкорковувати пробiрки й випускати з них сни, якi цей дiдуган устиг понабирати у бiдолашних дiтлахiв.

– Отримуй свiй сон, Iринко!

– I ти, Васильку!

– I ти, Оксанко!..

– А ось i мiй, рiднесенький! – раптом вигукнув Борька, схопивши пробiрку зi своїм сном. – Ох, i спатиму ж я сьогоднi! – засмiявся вiн. – Красота!

Ми повипускали всi сни i, радiснi, вийшли надвiр.

Ви питаєте, як ми перемогли Капiтона? А дуже просто! У пробiрку, яку продав дiдовi Кучма, Iгор насипав звичайного молотого перцю. Адже вiн виглядав точнiсiнько так само, як i порошок дiдугана. Отак-от!..

Ми весело крокували нашим провулком – тепер уже вп’ятьох! – i голосно виспiвували нашу пiсеньку. Ми посмiхалися один до одного, до всiх перехожих, що траплялися нам назустрiч, i нам ставало ще краще! Адже ми тепер чудово знали: дiдугана переможено, нашi сни – з нами! А поки снитимуться кольоровi, запахущi, травневi сни – лiтати нам i лiтати!