TOU

Хочу лiтати

Анатолій Костецький

Дiд перевернув кота догори лапами й почав трусити. На стiл спершу iз брязкотом випали три металевi карбованцi, а за ними якiсь бiлi кружальця.

– Так-так! – промовляв при цьому Капiтон. – Молодчинка, добре попрацював. Ану-ну, що ж там мої дружочки набалакали. – I вiн почав перебирати кружальця, викладаючи їх у певному порядку.

I тут я збагнув, що то за кружальця. Це були нашi слова! Яким чином вони застигали й потрапляли в пузо тому котовi, я не думав, я вже звик до всяких дивовиж.

Але те, що зараз дiд про все довiдається, мене жахнуло!

А дiд виклав нарештi кружальця й заходився їх читати.

– Так-так, – потер вiн руки, – “здається, я придумав…” Гарно, розумний хлопчичок! (Це вiн, мабуть, про мене!) “Вiн бiльшав…” А, так вони, виявляється, стежили за мною! – розлютився дiдуган. – Ну, добре, це їм так не минеться! Що ж далi? Ага: “А коли чхав”. Як, оце i все? А що ж вони надумали? Ну й хитрющi! А ти, клята душа, – це Капiтон уже звертався до кота-скарбнички, – ти що, не мiг до кiнця дослухати? Га?! – Кiт, зрозумiло, мовчав. – Так ось тобi, щоб знав! – крикнув Капiтон, схопив кота за дурну голову i з розмаху бухнув ним об стiнку. Кiт розлетiвся на шматочки, так i не змiнивши виразу своєї пики.

– Ага, ось iще кiлька слiвець! – зрадiв Капiтон, розгрiбаючи уламки. – Побачимо, про що ж тут.

У грудях менi похололо. Невже кiт щось важливе пiдслухав?!

– Так, – бурмотiв собi пiд носа дiдуган, – тут щось про лiтання… Ага, зрозумiв! Цi бiсовi дiти, виявляється, теж умiють лiтати! Що ж, непогано. Те, що й треба! Ну, держiться, хе-хе! От позабираю всi вашi сни – тодi полiтаєте в мене!.. – I вiн так бридко зареготав, що менi аж ноги затремтiли…

– Ну, що ж! – мовив дiд, коли вiдсмiявся. – Вiд мене вони не втечуть. Ще не знають, з ким мають справу.

Вiн пiдiйшов до шафи, витяг звiдти двi пробiрки, розкоркував їх i втягнув своїм бридким носом димки. Побiльшавши на очах, вiн двiчi чхнув, зменшився до попереднiх розмiрiв i задумався, сидячи в крiслi…

Я зiскочив на землю, i ми гайнули до своєї альтанки.

– Ну, що там, розказуй! – накинулись усi на мене.

I я розказав про все, що побачив.

– Ну й ну! – вигукнув Iгор. – Отже, вiн не знає про наш задум. Це непогано! Але вiн довiдався, що ми вмiємо лiтати. А це вже гiрше!

– Нiчого, завтра все з’ясується, – мовив я, i ми пiшли спати, хоча кожен iз нас знав: цiєї ночi вiн навряд чи засне.

10

Тiльки-но я вмостився в лiжку й натягнув ковдру на голову, як на мене щось важко стрибнуло. Я рвучко пiдхопився, готовий до всяких несподiванок, але вiдразу ж заспокоївся: передi мною сидiв Корнелiй.

– Ти чого спати заважаєш! – посварився я на нього не дуже сердито.

– Не спати треба, а дiяти! – заговорив раптом кiт.

– О, знов говориш! – зрадiв я i намiрився був поцiлувати свого розбишаку, але вiн ухилився вiд поцiлунку.

– Знайшов час для пестощiв! – пробурмотiв Корнелiй невдоволено. – Вдягайся швидше: може статися бiда!

– Де? З ким? – вигукнув я i, не гаючи й хвильки, почав надiвати сорочку й штанцi.

– З Борисом! – кинув Корнелiй i пояснив: – Я тiльки-но вiд нього: все бачив та чув.

– Що ж скоїлось, кажи швидше!

– А те, що, поки ви балакали в альтанцi, Капiтон побував у Борьчиної мами й сказав їй, що бабуся важко захворiла й просить Бориса приїхати до неї ночувати. А сам побiг до трамвая, котрий iде в Святошино.

– Наче в казцi про Червону Шапочку! – вихопилося в мене.

– Нема чого свої знання показувати, – перебив мене Корнелiй. -Треба мчати до бабусi й рятувати Бориса. Цей Капiтон утричi гiрший за будь-якого вовка!

Я вже встиг одягнутись, i ми з Корнелiєм вистрибнули у вiкно, щоб не полохати батькiв.

– Треба будь-що обiгнати дiда, – мовив Корнелiй. – На трамваї – не встигнемо, на таксi – грошей нема, доведеться летiти…

– Як! То ти й лiтати вмiєш?!

– Зрозумiло, вмiю.

Дивуватися було нiколи, тож я хутко прошепотiв свою пiсеньку i стрiмко злетiв у небо. Розплющивши очi, я побачив Корнелiя, котрий летiв лiворуч вiд мене.

– Ну, тепер натискай на газ! – кинув вiн i помчав уперед.

Я ледве наздогнав його – i далi ми полетiли поруч.

– Корнюсю, – спитав я трохи згодом, – а звiдки ти знаєш Капiтона?

– Довга iсторiя, – вiдмахнувся кiт.

– А ти коротенько, поки летимо…

– Ну, добре вже, – погодився Корнелiй, – розповiм… Власне, я його знаю особисто не так i давно – його знали чудово мiй прадiд i дiд. Коли мiй дiдусь був iще кошеням, Капiтон був хлопчиськом, таким, як ти. Але, на вiдмiну вiд тебе й твоїх друзiв, вiн був запеклим ворогом нашого роду. Чому, за що й навiщо – нiхто не знав i не вiдав, та вiн завжди жбурляв у наших родичiв камiнням, штурхав їх ногами, тягав за хвости. Чого тiльки ми не натерпiлись вiд цього клятого хлопчиська!

Од болiсних згадок у Корнелiя настовбурчилася шерсть, i вiн примовк.

– А далi? – нетерпляче спитав я.

– А далi вiн постаршав, – продовжив зрештою Корнелiй, – i став утричi лютiшим. Втiм, це можна зрозумiти: адже вiн нiколи не був справжньою дитиною i саме через це лютiшав з кожним днем. Згодом вiн почав вигадувати порошок, за допомогою якого хотiв вiдбирати сни у дiтей.

– Нащо? – не зрозумiв я.

– Щоб хоч трохи вiдчути себе дитиною, – вiдказав кiт. – Так-от, вiн таки винайшов цей порошок i став iще запеклiшим нашим ворогом, бо виготовляє його дiд iз нашої шерстi. Вiн ловить нас, обстригав, а нас перетворює на алебастровi скарбнички – на такi, яку ти бачив у Бориса. Вiн примушує їх слiдкувати за дiтьми.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригодам – ура!“
Збірка
Анатолiй Костецький
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: