TOU

Хочу лiтати

Анатолій Костецький

– А чого вiн так ненавидить саме тебе?

– Бо я присягнувся своєму татовi помститись Капiтону, – гордо вiдказав Корнелiй. – 3 тої пори, де б вiн не оселявся, вiн зустрiчав мене. Це я стежу за ним i попереджаю всiх мiсцевих котiв про небезпеку. Ти думаєш, ми просто так нявчимо по ночах? Е, нi! То ми один одному передаємо сигнал: стережись Капiтона, вiн – поруч! За це вiн i ненавидить мене смертельно. Адже через мене йому дедалi важче ловити котiв. А нема котiв – нема порошку, а значить – i снiв. Щоправда, йому iнколи допомагають усякi хулiгани, якi, на жаль, ще не перевелися i з яких, напевне, виростуть новi Капiтони.

– Не виростуть, – перебив я кота, – обiцяю тобi: не виростуть! Вiдсьогоднi увесь наш квартет оголошує їм вiйну!

– Спасибi! – радiсно подякував Корнелiй i раптом перейшов на шепiт: – Тихше, пiдлiтаємо!

Ми й справдi вже пiдлетiли до будиночка Борьчиної бабусi, швидко приземлилися просто перед порогом, i я постукав у дверi…

Коли бабуся побачила мене, вона не на жарт злякалася:

– Що з Боренькою?!

– Нiчого, – пробурмотiв я, зрозумiвши, що Капiтон кудись уже завiв Бориса. – То я так, мимоходом: думаю, дай зазирну. Ну, коли нема у вас Бориса – до побачення!

Бабуся полегшено зiтхнула й залопотiла:

– Може, варення на дорiжку, ще трохи ожинового зосталося!

Iншим разом я, звичайно, не вiдмовився б, але сьогоднi…

Я ледве встиг заперечно хитнути головою i побiг геть…

– Швидше до лiсу, – зашепотiв Корнелiй, котрий чекав мене на парканi. – Вони там, я вiдчуваю.

I ми помчали в лiс.

– Стiй! – просичав раптом Корнелiй через кiлька крокiв. – Я бачу їх!.. Слухай уважно: я вiдверну увагу Капiтона, а ти хапай Бориса – i щодуху додому.

– Але ж вiн може зловити тебе!

– Не бiйся, – заспокоїв мене Корнелiй. – А коли й зловить – то що ж: нехай уже краще скарбничкою стане ще один кiт, нiж Борис… -I з цими словами вiн шугонув у темряву.

Я глянув у тому напрямку, де зник кiт, i побачив двi постатi, в яких упiзнав Бориса й Капiтона. Дiдуган iшов трохи попереду, а Борис, нiби слухняна лялька, ступав за ним.

Раптом лiсову тишу розiтнув дикий котячий зойк. Капiтон аж звився на мiсцi й заволав:

– Це знову ти?! У, клятий котяро! Тепер тобi не втекти!- Дiдуган крутнувся на каблуках i з дивовижною спритнiстю кинувся пiд кущ, звiдки долинав котячий вереск.

Тої ж митi я пiдскочив до Бориса й ухопив його мiцно за руку:

– Мерщiй тiкаймо!

– Де я? – здивовано заклiпав очима Борис, нiби щойно прокинувся.

– Потiм! – обiрвав я його i потяг за собою.

За хвилину ми вже сидiли в затишному трамваї i мчали додому, а я дорогою про все розповiдав Борисовi.

Дiставшися нашого провулка, ми вiдразу попрощалися, я наказав Борьцi нiкому бiльше не вiдчиняти й нiкуди не виходити з дому i теж помчав спати.

11

Наступного ранку, в недiлю, ми зiбралися на нашiй липi. Сидiли на гiлках i мовчали. Та й про що було говорити, коли й так усе зрозумiло! Ми мовчки чекали на Володьку, вiд якого тепер чимало залежало.

Тiльки сьогоднi ми врештi помiтили, що весна майже кiнчається. Земля вкрилася буйнозеленою соковитою травою, на всiх деревах уже блищали молодi, тугi листочки.

Трава попiд нашою липою так i свiтилася кульбабами! Вони, жовтi, наче шматочки сонця, звiдси, згори, скидалися на курчат. Здавалося, то не квiти, а курчата-пуховички порозбiгалися в травi, вишукуючи собi якусь поживу.

– Ну й гарно ж! – зiтхнула Наталка.

– А таки й справдi гарно! – погодився Iгор, i ми знов замовкли.

Ось ми побачили, як на галявi пiд липою з’явився лимонний метелик. Його вiдразу ж запримiтили двоє горобцiв i кинулись навздогiн. Та метелик, нiби вiдчувши небезпеку, сiв на жовту кульбабу – i зник, злився з нею кольором! Горобцi ошелешено роздивлялися навкруги, – де ж вiн подiвся, тiльки-но був осьдечки! – косували очицями один на одного з явною пiдозрою: а чи не ти ковтнув мого метелика? I в той час, поки вони розбиралися зi своїми горобиними думками, метелик знявся з кульбаби й гайнув собi геть – подалi вiд розбишак!

Нам вiд цього видива зробилося трiшки легше. Я навiть не втримався й засмiявся, чим налякав горобцiв.

Аж ось нарештi ми побачили, як iз-за рогу показався Кучма. Вiн пiдбiг до липи, здерся на дерево й сiв на гiлцi поруч з Iгорем.

Ну й вигляд був у нього! Одразу помiтно, що вiї очей не стулив! Ми хоч трiшки поспали, окрiм Борьки, звичайно: вiн боявся засинати пiсля всiх пригод. Щиро кажучи, i його вигляд був не кращим вiд Володьчиного: обидва блiдi, з синцями попiд очима.

– Ну, от що! – звернувся Iгор до Кучми, видобуваючи з кишенi Борьчину пробiрку, яку заготував iще зранку. – Ти зараз пiдеш до Капiтона i продаси йому це. Скажеш – твiй сон. А твою давай сюди!..

Володька хотiв був щось поспитати, але Iгор вiдмахнувся:

– Потiм! Отже, ти йдеш перший, ми – за тобою. – I вiн дав Володьцi пробiрку. – А тепер – уперед!

Ми посипалися з липи, мов грушi, й помчали до Капiтона: Кучма -попереду, ми – крокiв на п’ятдесят позаду.

Коли Володька пiдiйшов до хвiртки сусiда, той вiдразу ж, нiби чекав його, вийшов на порiг.

Коли б ми не знали, що це за типчик, то, напевне, пожалiли б його. Все обличчя в нього було подряпане й запухле, гачкуватий нiс дивився кудись убiк, а пiд лiвим оком сяяв такий величезний синець, що повiки навiть не розтулялися, – хiба що за допомогою пальцiв!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригодам – ура!“
Збірка
Анатолiй Костецький
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: