TOU

Хочу лiтати

Анатолій Костецький

2

Крiзь сон я вiдчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися не хотiлось. По-перше, не виспався, бо чи не пiвночi пролiтав. По-друге, не додивився квiтчастий травневий сон. I взагалi – чому б не поспати? Не розплющуючи очей, ухопився за ковдру i хотiв був iзнову натягнути її на голову, та вона кудись утекла.

– Вставай, валяко! Школу проспиш! – почув над собою, вiдкрив очi – i швиденько замружився знов. Просто в обличчя сяйнуло щедре сонячне промiння. А може, то посмiхнулася мама, що стояла коло лiжка й тримала мою ковдру?

Я востаннє позiхнув, солодко потягнувся i – раз! – хутко скочив на пiдлогу.

– Доброго ранку, мамочко!

– Ранок! – засмiялася мама. – Та вже день скоро – чверть на дев’яту.

– Ой! – заквапився я. – Ще спiзнюся! – I майже скотився вниз по схiдцях – умиватися.

Я ще не сказав, що живу на другому поверсi, у кiмнатцi пiд самiсiньким дахом. Наш будиночок невеличкий – лише двi кiмнати й кухня внизу. I одна кiмната – моя власна! – пiд дахом, такий собi мезонiнчик з вiкном. Годi й казати, як я люблю її! Ну, самi подумайте – хiба не здорово: окрема кiмната, де ти – цiлковитий хазяїн. Звичайно, прибирати доводиться менi самому, але це така дрiбничка, про яку i згадувати не варто.

Отже, я майже скотився вниз, похапцем умився, попив молока з печивом i налаштувався бiгти до школи.

– Знов лiтав уночi? – поспитала мама, спускаючись iз моєї кiмнати. – Вся постiль так збита, нiби на нiй ескадрон вершникiв гарцював. I коли ти спати навчишся спокiйно?

– Нiколи, мамочко! – Я цмокнув її у щоку, вхопив портфель i вибiг надвiр.

Ех, коли б мама знала, що я справдi ночами лiтаю! Напевне, заборонила б… Адже заборонила вона лазити на липу. А що липа, коли я можу злетiти утричi вище! Звичайно, я не покинув вiдвiдувати липу -на нiй же наш штаб! – а просто роблю це обережнiше, так, щоб мама не бачила й не хвилювалась. Я ж не давав мамi слова, що не лазитиму. Просто промовчав тодi та й годi.

Я пiдбiг до будинку Iгоря й гукнув:

– Еге-гей!

– Iду-ду! – вiдгукнувся вiдразу ж Iгор, вискочив на порiг – i далi ми помчали разом.

Бiгти було страшенно легко й приємно. Здавалося, ноги самi несуть нас провулком, пiдкидаючи високо-високо, наче в них захованi якiсь потаємнi пружинки!

– Заскочимо за Борькою? – поспитав я на ходу в Iгоря.

– I за Наталкою! – вiдгукнувся вiн.

Так ми й зробили – тож у школу, як завжди, прибiгли всiм квартетом. Квартетом нас прозивають у класi, бо ми – Iгор, Наталка, Борис та я – всюди разом. Навiть живемо в одному провулку – будинки поруч. Та що там живемо! Навiть вчимося в одному класi, ще й сидимо поруч: я з Борькою на другiй, а Наталка й Iгор – на третiй партi.

Квартетом нас прозивають, звичайно, по-товариськи. От хiба що Володька Кучма… Вiн спершу був кепкував з Iгоря: сидить, бачте, з дiвчиськом! Та в класi його нiхто не пiдтримав, до того ж i ми з ним трохи по-чоловiчому “поговорили”, – самi знаєте, що маю на увазi. Тож вiн свої жарти облишив, але й затаївся проти нас. Ну й нехай собi таїться! Ми його зовсiм не боїмося, та й не чiпаємо бiльше, – хай тiльки перший не лiзе.

Всi п’ять урокiв сьогоднi проминули для нас на диво швидко. От що значить – полiтати вночi! На перервах ми тiльки про це й говорили, i нам було так гарно, що ой-ой! Правда, Борька здебiльшого мовчав – вiн же не вилiтав цiєї ночi, але й не ображався, знав: сам винен! Вiн теж, виявляється, збирався полiтати, але прилiг, як вiн казав, “на хвильку дрiмонути” – i прокинувся аж уранцi!

Що-що, а поспати й попоїсти Борис любить! Та ми йому пробачаємо. Вiн у нас такий симпатичний i кумедний – товстенький, неповороткий, кирпатий, ще й з веснянками по всьому обличчi! От хiба що рахує кожну копiйку. Але ми пробачаємо й це, бо розумiємо: йому сутужно з грошима.

Вiн живе лиш удвох iз мамою, i вона, звичайно, не може щоразу, коли ми рушаємо до кiно, давати йому на квиток. Але це питання ми вирiшуємо дуже просто: скинемось по п’ятнадцять копiйок – от вам i квиток для Бориса, ще й на порцiю пломбiру вистачав!

Пiсля урокiв ми помчали до штабу – до липи в кiнцi провулка, над якою вночi лiтали. Вона була нам нiби рiдною. Можна сказати, саме з неї почалися польоти. Як? А от послухайте.

Одного вечора ми, як завжди, подалися до липи, здерлися на неї i повсiдались на гiлках.

– Ех, умiти б лiтати! – сказала раптом Наталка, i кожен уявив, що й справдi чудово – лiтати, нiби птах, у лоскотливому вечiрньому повiтрi.

Так ми просидiли, напевне, з пiвгодини, а коли почало сутенiти -розiйшлися по домiвках.

У мене пiсля нашої розмови про лiтання з’явився якийсь дивний настрiй: менi схотiлося знов повернутись до липи й посидiти наодинцi.

Трава попiд липою вже вкрилася вечiрньою росою, та я не звернув на це уваги, зняв сандалi – босонiж так гарно пройтися по росистiй травi! – i всiвся пiд деревом, обiпершись на шорсткий стовбур. Невiдомо звiдки з’явився i мiй Корнелiй, повагом наблизився до мене, потерся об ноги й сiв поруч.

Так ми сидiли й дивилися в небо, на якому одна по однiй спалахували теплi травневi зiрки. I менi вiд того видовища було так радiсно, що я й незчувся, як почав наспiвувати якусь пiсеньку. Менi здалося, що я сам щойно вигадав її.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригодам – ура!“
Збірка
Анатолiй Костецький
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: