TOU

Хочу лiтати

Анатолій Костецький

Од радостi я пiдскочив i на весь голос заспiвав:

Як легкий травневий вiтер,

я лечу, лечу над свiтом,

над розквiтлими садами,

поруч з теплими зiрками!

I раптом, коли втрете я проспiвав свою пiсеньку, то вiдчув, що ноги мої вiдриваються вiд зрошеної, ще теплої пiсля денного сонця землi, i я поволi злiтаю вгору!

Що й казати! Спершу я, звичайно, злякався, а коли зрозумiв, яке зробив вiдкриття, вирiшив вiдразу ж мчати до друзiв i про все розповiсти їм.

Так я й зробив. Тож невдовзi ми всi, крiм Борьки, – вiн поїхав того вечора ночувати до бабусi, котра мешкала в iншому кiнцi мiста, -знову стояли босонiж пiд нашою липою i вголос повторювали мою пiсеньку. Але не дуже гучно, щоб не сполохати Корнелiї, котрий усе ще сидiв неподалiк у травi й, лукаво мружачи очi, спостерiгав за нами…

I вiрите чи нi – а таки всi полетiли! I Наталка, й Iгор, i, вже вдруге, я!

А наступного ранку, ще до урокiв, ми про все розповiли Борьцi. Звичайно, вiн страшенно нам заздрив, але ми дали йому слово неодмiнно навчити його лiтати, бо коли вмiємо ми – мусить умiти й Бориско: вiн же з нами, наш друг! Ми заспокоїли його i сказали: хай потерпить до ночi. А вночi, рiвно о дванадцятiй, домовилися стрiтись у його садку, в альтанцi.

3

Альтанка стояла за Борьчиним будинком, у кiнцi саду. Над нею нависали гiлки яблунь та вишень, вiд будинку її ховали буйнi кущi бузку й духмяної черемхи, а по ?ратчастих стiнках альтанки дерся вгору дикий виноград i плющ. Цю споруду, яку ми величали альтанкою, ми збудували самi рiк тому.

Дошки нам дала Борисова мама, – вони лишилися вiд старого сараї, що ранiше стояв за будинком; цвяхи принiс я, а iнструментом нас забезпечив Iгор. Мiсце для альтанки вибирали ми самi – таке, щоб у нiй було затишно й нiхто за нами не пiдглядав.

Звичайно, нiчого поганого ми не думали робити. Просто альтанка була нам потрiбна для того, щоб збиратися в нiй пiд час дощу, – на липу ж тодi не вилiзеш! – i вирiшувати рiзнi важливi справи. А в таких випадках, – i ви це добре знаєте, – краще, коли тебе нiхто з дорослих не бачить.

Рiвно о дванадцятiй ночi, як i домовлялися, ми непомiтно повислизали з домiвок i зiбралися в альтанцi. Навiть Борька з’явився вчасно, хоч майже завжди спiзнювався. Воно й зрозумiло: йому страшенно кортiло теж навчитися лiтати!

– Ну, то як ви це робите? – спитав вiдразу ж вiн, тiльки-но ми вмостилися на лавках.

– Розумiєш, – перший почав Iгор, – треба просто-напросто зняти сандалi чи кеди – що там у тебе! Потiм стати на зарошену траву i тричi проказати:

Як легкий травневий вiтер,

я лечу, лечу над свiтом,

над розквiтлими садами,

поруч з теплими зiрками!

– I все? – здивувався Борька.

– I все! – усмiхнувся Iгор. – Ну, давай!..

Борька скинув кеди, вискочив з альтанки i став у травi, заплющивши очi. Ми побачили, як губи в нього заворушилися, – це вiн повторював пiсеньку, – i затамували подих: зараз полетить! Але минула хвилина, друга, а Борис так i стояв iз заплющеними очима.

– Щось не так! – перебила його силкування Наталка. – Давайте думати, в чому справа.

Ми почали питати в нього, якi слова вiн повторював, адже нам було вiдомо, що Борька страшенно не любив учити щось напам’ять. Але вiн слово в слово повторив нашу пiсеньку.

Тодi Iгор опустив долi очi, глянув ненароком на Борисовi ноги -та аж пiдскочив.

– Шкарпетки! – вигукнув вiн, i ми спочатку нiчого не зрозумiли. – Шкарпетки! – повторив Iгор, показуючи пальцем на Борьку.

I тут ми побачили, що Борька зняв лише кеди, а шкарпетки зняти забув, хоч ми йому пояснювали, що на траву треба ставати лише босонiж.

Борька зрозумiв свою помилку, нашвидкуруч скинув шкарпетки i знову, заплющивши очi, зашепотiв пiсеньку.

Раптом вiн так стрiмко злетiв угору, що не встиг пригальмувати й з усього розгону буцнувся головою об товстенну гiлку старої яблунi, що нависала над альтанкою.

– Ой! – тiльки й устиг вiн зойкнути, як беркицьнувся на землю. Добре, що ми встигли його пiдхопити, правда, не зовсiм, трохи важкуватий вiн був…

– Годi! – рiшуче мовив Борис, обтрушуючись. – На сьогоднi все, налiтався! Ще ногу зламаю…

– Хе-хе… – почувся раптом чийсь хрипкий голосочок.

– А тобi весело, що хтось забився! – невдоволено зиркнув на мене Борька.

– Я й не думаю веселитися! – здивувався я.

– А хто ж це хихоче? – Вiн пiдозрiло обвiв нас очима.

– Я! – сказав той самий голосочок, i на порозi альтанки з’явився… мiй Корнелiй.

Ми не повiрили нi своїм очам, нi вухам: кiт розмовляє!

– Корнелiй, – нарештi вичавив я iз себе, – то це справдi ти?

– Я, – лукаво всмiхнувся кiт, – а що тут дивного?

– Як – “що”! – оговтався й Борька. – Але ж коти не вмiють розмовляти!

– Все залежить вiд того, як дивитись на це, – розважливо мовив Корнелiй. – Коли котовi чогось дуже хочеться – вiн може все!

– Звiдки ж ти розмовляти навчився? – поспитав я.

– “Звiдки, звiдки”, – передражнив Корнелiй. – Захотiв – i навчився! Я ж не питаю, звiдки ви лiтати навчилися. Лiтаєте – то й лiтайте собi на здоров’ячко. А то, бач, причепилися: “Коти не розмовляють!.. Звiдки навчився!..”

I Корнелiй ображено сховався пiд лавку.

– Вибач нас, Корнюсю, – нахилилась до нього Наталка, – ми не хотiли тебе ображати. Просто нам здалося трохи дивним: кiт – i раптом говорить! Але тепер ми все зрозумiли! Правда ж, хлопчики?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригодам – ура!“
Збірка
Анатолiй Костецький
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: