TOU

Хочу лiтати

Анатолій Костецький

– Правда, – не дуже впевнено сказали ми хором.

– Ну от, бачиш, – знов нахилилася Наталка, – вони все зрозумiли, виходь!

Такий хiд подiй, очевидно, задовольнив пихату натуру Корнелiя, i вiн повагом вийшов з-пiд лавки.

– Ну, от що, – мовив кiт, – часу на теревенi нема – своїх справ по горло! Просто хочу вас попередити: лiтати – лiтайте, але стережiться дiда!

– Якого дiда? – здивовано спитала Наталка.

Та Корнелiй уже вистрибнув на лавку, з лавки – на бильця альтанки, а потiм на гiлку дерева. Раптом, нiби щось пригадавши, повернувся до нас i кинув:

– Наступної весни у вас буде новий сусiд – от його й стережiться!

I кiт шугонув у кущi та помчав кудись у своїх котячих справах.

– Ну й нiчка! – мовив Борька, коли Корнелiй зник у гущавинi саду. – Мало, що ми лiтаємо, то ще й коти розмовляють. Добре, коли б тiльки розмовляли, а то ще й залякують!

– А може, все це нам здалося? – обережно спитав я.

– Де там здалося! – вiдгукнувся Iгор. – Я так себе ущипнув за вухо, коли побачив Корнелiя, – мало вухо не вiдiрвав!

– Хлопчики, – перебила нас Наталка, – а може, Корнелiй сказав правду? Хоча про нового сусiда я щось не второпала. Здається, в нашому провулку нiхто не збирається переїздити?

– Та нiби нiхто, – вiдказав Iгор, який завжди був у курсi всiх справ. – Ну, добре, скоро й сонце встане. Гайда спати!

4

Все, про що я розповiв, сталося минулого травня, на початку канiкул.

Влiтку ми, зрозумiло, пороз’їжджалися: хто в пiонертабiр, хто в село до бабусi, тож i не лiтали майже. Самi подумайте: хiба цiкаво одному, без друзiв, лiтати?

Та ось канiкули непомiтно збiгли, i ми знову пiшли до школи.

Звичайно, тепер ми лiтали рiдше – школа забирала чимало часу, та й вересневi ночi були прохолодними, а там i задощило. Добре, хоч Борька пiдучився. Правда, вiн так i не навчився влiтати в крону липи – спробував був, але, бiдолаха, весь обдерся i тиждень ходив до вух у зеленцi! Зате ми всi разом тепер могли робити “нiчнi польоти” – так охрестив їх Iгор.

Ми лiтали до лiсу – щоправда, приземлятись не наважились: надто темно було, та й Наталка вiдмовилась навiдрiз. Лiтали й понад мiстом – вивчали новi райони. А якось Наталка запропонувала облетiти будинки наших учителiв i повкидати їм у кватирки букети. Уявляєте: прокидаються вони вранцi, а в кiмнатi – квiти! I що хочеш роби – а нiзащо в свiтi не догадаєшся, звiдки ж отi квiти взялися!

Наталчина iдея всiм сподобалась, але… Нi, ми, звичайно, полетiли наступної ж таки ночi. Та от що iз цього вийшло.

Першою ми вирiшили вiдвiдати Олену Анатолiївну – нашу “русачку”, вчительку росiйської мови й лiтератури, її ми любили бiльше за всiх. Олена Анатолiївна завжди розповiдала так цiкаво й захоплююче, що нам аж сумно ставало, коли кiнчався урок. Та й двiйок вона майже не ставила. Не те що Волiна Петрiвна, математичка наша…

Одне слово, пiдлетiли ми до будинку Олени Анатолiївни та й ну гадати: де ж її вiкно? Жила вона на сьомому поверсi, у третьому парадному. Ми порахували, що її вiкна виходять у двiр. Порахували -i пiдлетiли до одного з них. Кватирка, на наше щастя, була широко вiдчинена, тож Iгор i вкинув у неї барвистий букет зарошених айстр.

Раптом iз квартири пролунав чоловiчий зойк. Слiдом за ним вiдразу спалахнуло свiтло в кiмнатi – i ми побачили, що це зовсiм не вiкно Олени Анатолiївни! За шибою стирчав незнайомий лисий здоровань. Виявляється, вiн спав пiд самим вiкном, i букет вологих, прохолодних айстр улучив йому просто в лисину!

Ми не встигли отямитись вiд несподiванки й дати дьору, як здоровань рвучко розчинив вiкно, й очi в нього полiзли на лоба!

Тут ми нарештi оговтались – i давай навтьоки! Ми летiли з такою швидкiстю, що нас, мабуть, не наздогнав би й реактивний надзвуковий лiтак. Та голос лисого здорованя наздогнав.

– Держiть! Ловiть! Хапайте! Стiй! Руки вгору! – верещав здоровань i вигукував iще такi слова, якi вголос i повторювати соромно.

Що вiн потiм думав, як пояснював собi наше лiтання, я не знаю. Мабуть, гадав, що ми йому наснилися. Та пiсля цiєї халепи ми, зрозумiло, вже бiльш нiкуди не полетiли, а вирiшили квiти вiдкласти, поки точно не довiдаємося, де чиє вiкно. Посидiли трохи в альтанцi та й розiйшлися по домiвках.

Небавом пiдкотила зима.

Взимку, зрозумiло, ми й не думали про польоти: холодно, у пальтах не полiтаєш. А почала наближатись весна – знов задумались i чекали її приходу з величезним нетерпiнням.

Аж ось настав i квiтень. Лiтати було ще холоднувато, i ми весь вiльний час каталися на трамваї: вiн ходив неподалiк вiд нашого провулка.

Майже щодня пiсля урокiв ми сiдали у вагон, займали найкращi мiсця – коло вiкон – i мчали мiстом iз веселим перегуком колiс. Ми уявляли: це поїзд, i вiн везе нас у далекi-далекi краї. На якiйсь зупинцi ми виходили й добиралися додому пiшки тими вулицями, якi вивчили пiд час польотiв.

А бувало – їздили аж до Борьчиної бабусi. Я вже згадував, що вона мешкала на самiй околицi, у Святошинi. Її будиночок стояв перед кiнцевою зупинкою трамвая, а за ним вiдразу починався лiс.

Борисова бабуся щолiта назбирувала таку силу-силенну ягiд i варила стiльки варення, що їй самiй було не впоратися з ним i за сто рокiв! От ми й їздили iнодi до неї “на допомогу” – як казала вона. I допомога наша була – ого-го!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригодам – ура!“
Збірка
Анатолiй Костецький
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: