TOU

Хочу лiтати

Анатолій Костецький

Всi варення – чорничне, ожинове, полуничне, з диких грушок та яблук – за зиму зникали безслiдно, i вже на початку травня полички бабусиної комiрчини полегшено зiтхали пiд мiзерною вагою спорожнiлих банок i набиралися сил до наступної ягiдної пори.

Зрозумiло, пiсля таких вiзитiв ми не в силi були дiстатися назад пiшки, а з насолодою всiдалися в трамвай i весело мчали додому. Пiсля цього ми всi днiв зо три, а то й бiльше не могли навiть i глянути на цукерки, чим немало дивували батькiв, котрi вiдразу ж починали мацати нашi лоби та совати нам попiд пахви термометри…

Щоправда, iнколи насолоду вiд мандрiвок нам трохи псував Володька Кучма. Трамвайна зупинка, де ми сiдали, щоб вирушити в мандри, була якраз перед вiкнами його будинку. I дуже часто цей капосний хлопець, запримiтивши нас, вискакував на балкон i починав дражнитись.

Як вiн тiльки нас не обзивав! Але вдiяти ми нiчого не могли – не будемо ж вдиратися в його квартиру! Звичайно, можна було б iзнову “поговорити” з ним у школi чи вночi пiдлетiти до вiкна та гарненько налякати його. Але наступного дня ми забували його смiшки: все ж вiн був нашим однокласником i, коли говорити по щиростi, не таким уже й нiкчемним дотепником.

Чимало помандрувавши, ми пересвiдчились: найкращий куточок мiста – наш Виноградний провулок. Вiн був зовсiм невеличкий, лише п’ять маленьких будинкiв. Провулок ховався за величезними спинами новобудов житломасиву i влiтку виглядав дивовижно зеленим серед поки що не засаджених пустирiв навколо нових будинкiв.

Бiля кожного будиночка в нашому провулку рiс невеличкий садок -по кiлька яблунь чи груш, бузковi та черемховi кущi. Особливо ж багато було квiтiв. Вони розцвiтали вже на початку весни й цвiли аж до пiзньої осенi. А ще в кожному дворi буйно вився дикий виноград. Може, саме за це наш провулок i назвали Виноградним.

Якось теплого вечора, в суботу, на початку травня, до моїх батькiв завiтали сусiди iз крайнього, найменшого будиночка i радiсно сповiстили, що отримують нову двокiмнатну квартиру, переїжджають туди просто завтра ж, а на їхнє мiсце вселяється далекий родич, дiдусь-пенсiонер.

Звичайно, я не розумiв, чого сусiди радiють: та я нiзащо в свiтi не промiняв би свою невеличку кiмнатку навiть на окрему трикiмнатну квартиру! Але, як i мої батьки, я поздоровив сусiдiв i запросив приходити в гостi.

Вранцi вони виїхали, а вдень, десь о третiй, у провулок заїхав грузовик – i я зрозумiв: це i є наш новий сусiд. Таку подiю не можна було про?авити! Я негайно скликав друзiв, i ми помчали дивитися на переселення, а то й допомогти, коли треба.

З кабiни грузовика вилiз водiй, а за ним дiдуган, мабуть, отой пенсiонер.

– Чого позбiгалися? – раптом звернувся вiн до нас. – Ану киш звiдси! Ач, цирк собi знайшли! – I навiть махнув на нас рукою, наче на якихось курчат.

Що й казати, таке “знайомство” нас образило й здивувало. “Ну й типчик”, – подумав я, оглядаючи здалеку дiдугана. Вiн був худющий, мов Кощiй Безсмертний, а нiс його, здавалося, був набагато бiльшим, анiж треба: товстий, гачкуватий, вiн важко нависав на пiдборiддя, де стирчала куца руда борiдка. При кожному словi нiс рухався, наче вiн, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, пiд рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькi колючi очицi, нiби вартовi при носi.

– Нiчого собi сусiдчик! – промовисто виголосив Iгор. – Бачу, нам здорово пощастило.

Ми сховались у Борьчин садок i звiдти назирали, як шофер iз дiдуганом заносять у дiм речi: залiзне лiжко, два розхитаних стiльцi, старезне крiсло, оббите, напевне, шкiрою мамонта.

– Дивiться, дивiться! – вигукнув раптом Iгор. – А це що вони тягнуть?

Я зиркнув i побачив, що шофер i дiдуган обережно вносять у дверi скляну шафу, точнiсiнько таку, якi стоять у лiкарнях i в яких тримають медичнi iнструменти. Потiм дiдуган занiс у дiм iще кiлька штативiв iз пробiрками й колбами, як у нас у школi, в хiмiчному кабiнетi.

– Може вiн лiкар? – сказала Наталка.

– Скорiше хiмiк-любитель! – кинув Iгор.

– А знаєте, хлопцi, – згадав я, – де ж ми тепер грати будемо?

Рiч у тiм, що приблизно раз на мiсяць ми влаштовували гру в сищикiв-розбiйникiв. Уся територiя нашого провулка, тобто всi п’ять садочкiв, були у нашому повному володiннi. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбiяка, принаймнi, так хвацько свистiти й гоготiти, як вiн, не вмiв нiхто. I кiнчалися нашi бойовиська в садку теперiшнього нового сусiда. А як вiн тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, i наша липа, де ми любили посидiти, росла в кiнцi провулка, майже пiд вiкнами сусiда.

– Справдi проблема! – погодився Iгор.

– Треба пiти до сусiда, – сказала Наталка, – i попросити дозволу.

– А як iз ним говорити? – поспитав я. – Ти ж бачила, який вiн!

– Та чого там! – перебив мене Борис. – Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове мiсце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!

З Борькою ми вiдразу погодились: говорити з дорослими вiн умiв! На уроках, коли хтось чогось не знав i його могли викликати, Борис завжди виручав. Вiн умiв так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього “конька”, що тi й не помiчали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались – урок уже кiнчався.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригодам – ура!“
Збірка
Анатолiй Костецький
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: