TOU

Хочу лiтати

Анатолій Костецький

Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусiднього будинку.

5

Подзвонили у дверi. Нiхто не вiдгукнувся. Ми оглянули будиночок i побачили: крайнє вiкно, щiльно запнуте цупкою сiрою фiранкою, вiдчинене. Отже, вдома хтось є.

– Нащо та фiранка? – здивувалась Наталка. – Крiзь неї ж повiтря не проходить.

– Дзвони, Толику, ще! – наказав Iгор, i я вдруге натис на кнопку.

– Чого треба? – раптово долинуло з вiкна. – Зачекати не можете?!

Роздратований голос пролунав так рiзко, що горобцi лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвiту, а ми розгубилися.

– А може, ну його?.. – поспитав обережно Борька.

У цю мить сiра фiранка вiдсунулась, i у вiкнi з’явилося розлючене обличчя. Помiтивши нас, дiд несподiвано розтяг рота у привiтнiй, на його думку, посмiшцi й гукнув:

– А, це ви, сусiдоньки любесенькi! Заждiть хвилечку – я ось-ось!..

Голова зникла за фiранкою, в кiмнатi щось забрязкало, задзенькало – i на порозi з’явився сусiд iз широко розставленими руками.

– Заходьте, дiточки дорогесенькi, завiтайте до старенького самотнього дiдуганчика!

Щось у його привiтностi здалося менi пiдозрiлим. Не так, видать, i радiв дiд, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як вiн зустрiв нас удень. Але вертати було пiзно: ми зайшли.

– Проходьте, гостоньки, до кухоньки, – iшов попереду сусiд. -Сiдайте на стiльчики, я зараз чайчику вам…

Вiн був кинувся до плити, але Борька зупинив його.

– Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справi!

– Анiскiлечки не турбуєте! – заторохтiв дiдуган. – Якi ж дiла можуть бути у старесенького пенсiонерчика? От у вас, розумiю, – купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капiтону Порфировичу, вiн допоможе!..

Так от як, виявляється, звуть нашого сусiда! Нарештi хоч про це дiзналися, а то ж питати – незручно…

– I все ж пробачте, що заважаємо, – мовив Борис. – Ви ж, здається, робите якiсь дослiди? Ми бачили, як ви пробiрки носили.

Капiтон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосмiхався:

– Так-так, розумничку мiй, я трiшечки хiмiєю, так би мовити, займаюся, у вiльну часинку.

– Ой, цiкаво! – вихопилось у Наталки. – А що ж ви робите?

– Та чого розказувати, – вiдмахнувся дiдуган, – самi згодом дiзнаєтесь! – I якось так дивно й таємниче посмiхнувся, що менi аж мурахи по спинi забiгали…

– Ну, викладайте свою справоньку! – всiвся нарештi сусiд. – Я весь такий уважненький!

Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: “дiтоньки”, “пенсiонерчик”, “уважненький”! Але доводилось терпiти: кожен говорить, як може!

Борис набрав у груди якомога бiльше повiтря i вiдтарабанив сусiдовi наше прохання.

– Та хiба ж це проблемочка? – вишкiрився дiдуган. – Та грайтеся собi на здоров’ячко, хоч луснiть! – I вiн знову недобре зблиснув колючими очицями.

– Тодi спасибi вам, – поважно подякував Борька, – ми скористаємося з вашої люб’язностi. А тепер – вибачайте, ми пiдемо.

Капiтон Порфирович заметушився, пiдскакував до кожного з нас, навiщось тис кожному руку.

– Ви ж, любесенькi мої, заходьте, не полишайте на самотиночцi старесенького, кхе-кхекс, пенсiонерчика! Та грайтеся – коли тiльки схочете. А за це менi теж дещо, кхе-кхекс!.. – I дiдуган задоволене потер долонi.

Такий поворот дiла нас трохи здивував i насторожив.

– А що вам потрiбно!- обережно спитав Iгор.

– Анiчогiсiнько! – замахав руками сусiд. – Згодом домовимось. Нiчого дорогесенького я не вiзьму, просто мiнятися люблю з дитинства… Ну, не буду вас бiльше затримувати, iдiть собi! – I вiн провiв нас аж до хвiртки.

– Щось не подобається менi цей “пенсiонерчик”! – мовив Iгор, коли ми трохи вiдiйшли.

– Та й менi теж, – погодився я. – Надто вже чемного вдає. I ще якийсь обмiн! Що вiн хоче вiд нас?

– Чого голову сушите? – перервав нас Борька. – Сказала ж людина: мiнятися любить. Ну, попросить по хлiб пiти чи грядку виполоти – от i все!

– Ми б i так зробили, – сказала Наталка, – не обов’язково за щось! А от посмiшка його i справдi – бр-ррр! – I вона аж плечима пересмикнула, нiби вiд холоду.

– Стривай! – ухопив мене за руку Iгор. – Пам’ятаєш, Корнелiй казав: “Стережiться сусiда!”? А що, коли вiн мав на увазi Капiтона Порфировича!

Я раптом подумав те ж саме.

– От що, – сказав я, – треба побалакати з Корнелiєм!

6

Прибiгши додому, я вирiшив вiдразу ж розпитати про дiдугана в Корнелiя. Але спершу треба було якось пiдлеститись. Сьогоднi в нас саме були коропцi, мама купила в обiд. Я вибрав чималенького i звернувся до Корнелiя, що дрiмав на кухнi.

– Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!

Корнелiй розтулив одне око, поглянув на мене, перевiв погляд на коропа, встав, потягся, а тодi лiниво, нiби неохоче, вийшов з-пiд батареї i лапою взяв рибу.

З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, вiн хрумав коропа й задоволено муркотiв. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, пiд батарею.

– Корнюсю, – звернувся я до нього. – Давай трiшки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.

Вiн зиркнув на мене i щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортiло пiсля такого обiду поспати, а тут я зi своїми балачками.

– Корнюсю, наш новий сусiд – це не той чоловiк, про якого ти колись казав?

Кiт мовчки дивився на мене.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригодам – ура!“
Збірка
Анатолiй Костецький
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: