TOU

Хочу лiтати

Анатолій Костецький

– Його звуть Капiтон Порфирович? – уточнив я.

Кiт мовчав. Вiн замружив очi i, здавалося, засинав.

“Ех, – подумав я, – дав маху! Треба було спершу поговорити, а потiм годувати його!”

Трохи засмучений, я всiвся за уроки.

Щиро кажучи, з тiєї ночi, коли ми вiдкрили для себе польоти, Корнелiй бiльше нiколи не розмовляв з нами. Тож iнколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тодi?.. Але, напевне, все було таки насправдi! Просто Корнелiй бiльше не говорив, бо не хотiв. А схоче -знов заговорить!

– Ну що ж, не вийшло – то й не треба! Давайте самi думати! -сказав Iгор, коли я розповiв квартетовi про поведiнку Корнелiя. -Невже ми дурнiшi за якогось там кота?

Так i домовились.

А ввечерi, тiльки-но стемнiло, ми, як завжди, сидiли на нашiй липi.

Аж тут пiд нами спалахнуло вiкно сусiда, й усi мимоволi глянули на нього.

Ближче за всiх до вiкна сидiв Iгор, а ми з Борисом бачили тiльки лису голову Капiтона й вершечок скляної шафи.

– Що вiн там робить? – порушила мовчанку Наталка, але Iгор рвучко повернувся до нас i застережно махнув рукою. Ми зрозумiли: вiн побачив щось важливе – i затамували подих.

Ми тихо просидiли на своєму спостережному пунктi з годину, поки Iгор нарештi заворушився.

Раптом пiд його ногою хряснула гiлка. Вiн устиг схопитися руками за стовбур i наче закам’янiв.

I тут ми побачили, як дiдуган скочив зi свого мiсця й пiдбiг до вiкна.

Ось вiн вiдхилив фiранку… Ось висунув голову надвiр!..

– Ня-а-ав!!! – пролунав раптово пiд самим вiкном котячий зойк, i ми впiзнали голос Корнелiя.

– А, це ти, рудий розбишако! – гримнув на Корнелiя Капiтон Порфирович. – Ну, постривай! Я ще зустрiнуся з тобою! – I вiн так зареготав, що нам аж моторошно стало.

А Корнелiй ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умiв лише вiн, i замовк.

Можна було вважати, вiн нас виручив! Молодчина!.. От тiльки цiкаво, звiдки його знає дiд?..

Коли ми злiзли з липи й зiбралися в альтанцi, Наталка спитала Iгоря:

– Ти чого так тремтиш? Змерз?

Тiльки зараз ми помiтили, що Iгор i справдi весь аж труситься.

– Хотiв би я глянути, – кинув вiн, – що б робила ти, коли б побачила, що там!..

– Що?! – водночас гукнули ми.

– Зараз, дайте вiддихатись, – попросив Iгор. – Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кiмната освiтлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кiмнати стоїть стiл. За столом у величезному шкiряному крiслi – Капiтон. На столi перед ним у штативах якiсь пробiрки з написами.

Ще стояла там спиртiвка, на нiй грiлась колба, а в колбi вирували рiзнобарвнi димки. У пробiрках теж були димки: смарагдовi, блакитнi, рожевi, бузковi – словом, усiх кольорiв! Од цього, напевне, й свiтилося так у кiмнатi. Кожна пробiрка закоркована. Дiдуган раз по раз уставав, пiдходив до шафи й дiставав звiдти новi пробiрки.

А коли вiн шарпав дверцята шафи, я побачив – на них написано: “ДИТЯЧI СНИ”!

– А тобi, часом, не привидiлось? – тремтячим голосом поспитала Наталка. – Хiба таке може бути?

– Не привидiлось! – заперечив Iгор. – А може бути чи нi -мiркуй сама. Можуть дiти лiтати? Наче нi. А ми – лiтаємо. Можуть коти розмовляти? Теж нi. А Корнелiй розмовляв! Як бачиш, буває все!

– Добре! – перебив його Борька. – Розказуй далi.

– А ти не перебивай! – огризнувся Iгор. – Я ще не все розказав. Найдивнiше те, що дiдуган, дiставши пробiрку, вiдкорковував її, устромляв у неї носа й тягнув iз неї димок. I при цьому… при цьому вiн бiльшав! Просто на очах!

– Та ну! – вигукнув я.

– Слово честi! – вдарив себе в груди Iгор. – Справдi -бiльшав! Отак винюхав сiм пробiрок i роздувся майже на всю кiмнату.

– Ото я й бачив, як його лисина пiднiмається чи не до стелi! – збагнув нарештi Борька причину такої дивовижi.

– А потiм… – продовжив Iгор. – Потiм дiд сiм разiв чхнув i став таким, як i ранiше. Тобто з кожним чханням вiн меншав!

– А ти не помiтив, що написано на пробiрках? – поцiкавився я.

– Я старався, – вiдказав Iгор, – але там такi маленькi лiтери.

– От що, хлопцi, – втрутилась у розмову Наталка. – Надто вже багато дивного! Треба це з’ясувати.

– Звiсно, треба, – кивнув Iгор. – Це й без тебе ясно. Скажи краще, як це зробити.

– Я знаю! – вигукнув я.

– Ну, давай! – притихли всi.

– Треба його кудись виманити з кiмнати, а хтось нехай залiзе у вiкно й усе роздивиться.

– Уже на щось схоже! – зрадiв Iгор. – Але робити це слiд удень – так менше пiдозри!.. Нехай Борис забалакає дiда, а ми з тобою, Толику, й поглянемо. Згода?

– Згода! – вiдгукнувся я.

– А Наталка, – продовжив Iгор, – хвилин десять нехай десь погуляє, а потiм приєднається до Бориса. Раптом йому допомога знадобиться.

– За мене не хвилюйся, – пихато заявив Борька, – якось обiйдемось.

– Ти не дуже кирпу гни, – обiрвав його Iгор. – Все може статися. Отже, домовились: завтра, пiсля урокiв!

7

Що й казати! Борька ще до розмови з Капiтоном показав себе в усiй красi.

Ми, зрозумiло, за нашими клопотами часу на домашнi завдання не знайшли. Тож на другий день нiхто на уроках анiчогiсiнько не знав.

Борька, бiдолаха, старався, скiльки сил мав! I таки майже врятував нас. Тiльки мене встигли викликати на останньому уроцi. Результат -трояк!

Пiсля уроку всi втiшали мене, як могли. Але все одно було прикро. Адже наш квартет вчиться лише на п’ять i чотири. I ось тобi, маєш! Крiм того, я боявся, що Володька Кучма засмiє мене: я ж колись брався йому допомагати. Але, як на диво, вiн чомусь навiть не пiдiйшов пiсля урокiв до мене.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригодам – ура!“
Збірка
Анатолiй Костецький
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: