TOU

Хочу лiтати

Анатолій Костецький

Це на нього було зовсiм не схоже! Я скоса зиркнув на Володьку й побачив, що вiн, як нiколи, сумний та похнюплений. Навiть не кинув нам на прощання свого традицiйного “Салюторе, гаврики!”, а хутко склав портфель i посунув додому, втупивши очi в землю. Цю дивовижну змiну в поведiнцi нашого класного зубоскала вiдзначили всi, але часу на з’ясування причини в нас не було: ми поспiшали до Капiтона.

За квартал до сусiднього будиночка ми розiйшлися – кожен пiшов своєю дорогою.

Iгор та я хутко обiгнули дiдову садибу, за кiлька хвилин перелiзли через паркан i замаскувалися в кущах. Звiдси ми добре бачили хвiртку, що вела в садок Капiтона.

Ось перед хвiрткою з’явився Борис. Обличчя його було серйозне й рiшуче. Цiкаво, про що вiн там говоритиме? Та, мабуть, про що б не говорив, а не пiдкачав!

Вiн подзвонив. Ми побачили, як розчинилися дверi i йому назустрiч вийшов дiдуган. Вони про щось поговорили мiж собою, а тодi всiлися за столиком коло хвiртки. Ну й молодець Борька! Заманив старого! Ось вони запосмiхались один одному – й розмова полилась.

– Ну, я пiшов! – прошепотiв Iгор.

Вiн по-пластунському пiдповз до вiкна й вужем блискавично прослизнув попiд фiранкою всередину.

Я сидiв у кущах, i серце моє калатало так, що здавалося, його можна почути на вулицi. Борис, я бачив, пнувся з усiх сил: розмахував руками, погойдувався всiм тiлом, раз по раз пiдскакував з лави й походжав перед носом у Капiтона Порфировича – одним словом, робив усе можливе й неможливе, аби полонити його увагу. Але видно було, що наш видатний балакун починає потроху здавати. Вiн скоса зиркав на провулок, певне, поглядав, чи не йде на пiдмогу Наталка. Та її, як на бiду, не було.

“Де ж вона? – занервувався я. – Ще вся операцiя через неї провалиться!”

Я побачив, як Борька, майже знесилений, знову всiвся поруч iз Капiтоном, а той обiйняв хлопця за плечi та з якоюсь таємничою посмiшкою зашепотiв йому щось на вухо.

У цю мить фiранка на вiкнi вiдхилилась i звiдти вислизнув Iгор.

“Все! – подумав я полегшено. – Перемога!”

Iгор швидко пiдповз до мене, i ми гайнули подалi вiд будинку.

Скоро ми вже сидiли в альтанцi й чекали, поки надiйдуть нашi. Iгор сказав, що розповiдатиме вiдразу всiм. За хвилин десять прибiгла захекана Наталка.

– Де пропадала? – накинувся я на неї. – Мало всю операцiю не зiрвала!

– Ой хлопчики, – заторохтiла вона. – Я не хотiла! Я маму зустрiла. А вона мене – в магазин… А там – черга… А коли все купила, то побачила: Боря щебече з Капiтоном. Я й подумала: все в порядку, – i гайнула сюди!

– Добре вже, сiдай, – мовив Iгор. – Почекаємо Борьку…

Так ми просидiли, напевне, з пiвгодини, а Бориса все не було…

Нарештi вiн з’явився! Обличчя його сяяло, наче повновидий мiсяць, а пiд пахвою вiн нiс чималий пакунок, загорнутий у газету.

– А довше не можна було? – єхидно поцiкавився Iгор. – Ми тут сидимо, чекаємо…

– Ти не дуже! – обiрвав його Борис. – Я з шановним Капiтоном Порфировичем затримався!

– От так так! – здивувався Iгор. – I вiдколи ж вiн для тебе “шановний”?

– Нема чого на нього капати! Вiн старенький i дуже добрий дiдусь.

– Ми, можна сказати, життям ризикуємо, а ти розводиш у цей час теревенi?! – не втримався я.

– По-перше, теревенi, як ти кажеш, я розводив для вас. А по-друге, я й без вас чудово все знаю! – I Борька пихато замовк.

Ми не впiзнали його. Що з ним скоїлось? Отак розмовляти. I з ким? З нами, з його найкращими друзями, якi його лiтати навчили!

– I що ж ти знаєш?! – загрозливо пiдвiвся Iгор.

– А те, що й ти! – не злякався Борис анiтрохи. – У пробiрочках шановного Капiтона Порфировича – дитячi сни, отак! – I вiн переможно глянув на нас. – I ще там написано, у кого й коли цi сни придбано.

– I… – Iгор аж задихнувся, – як ти… довiдався?

– А менi Капiтон Порфирович розказав!

– Як? – вихопилось у мене. – Сам розказав?!

– А по-твоєму – я його примусив? Звичайно – сам… Мiж iншим, вiн може купити сни й у вас i за це непогано заплатить! Я, наприклад, продав йому свiй сьогоднiшнiй сон!

Ми спершу навiть не знали, що й казати. А коли трохи оговтались, Наталка вигукнула:

– Як – “продав”?!

– А  так – узяв i продав! – мовив Борька. – Та й iншi теж продам. Згодом. Жаль, зразу не можна, а то було б у мене грошеняточок – ух!

– А як це робиться? – поцiкавився я.

– Дуже просто, – махнув рукою Борька. – Капiтон тримав у мене перед носом пробiрку з якимось коричнювато-чорним порошком i пильно дивився на мене. Менi вiд його погляду раптом страшенно захотiлося спати, я кiлька разiв позiхнув – i провалився в сон. Спав я, мабуть, лише кiлька хвилин, та коли прокинувся – Капiтон уже тримав закорковану пробiрку. Вiн сказав, що мiй сон – там.

– Але ж як вiн туди потрапив? – здивувався Iгор.

– Мабуть, отой порошок його всмоктує, так само, як, примiром, сiль усмоктує вологу, – висловив припущення Борька. – Та ось, можете самi глянути! – вiн витяг iз кишенi пробiрку й простягнув нам.

Ми по черзi, дуже обережно обстежили пробiрку й порошок, який виглядав точнiсiнько як звичайний молотий чорний перець, але нiчого особливо цiкавого не помiтили.

– Таки справдi вся хитрiсть, мабуть, у цьому порошку, – промовив нарештi Iгор. – А навiщо вiн дав тобi цю пробiрку?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригодам – ура!“
Збірка
Анатолiй Костецький
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: