TOU

Хочу лiтати

Анатолій Костецький

– Вiн сказав, щоб я вдома вiдкоркував її i на нiч поклав пiд подушку. I мiй сон опиниться в пробiрцi. А вранцi треба її закоркувати й принести пiсля обiду йому.

– А що ж оце? – поцiкавилась Наталка, торкнувши пакунок у газетi, якого Борис усе ще тримав пiд пахвою.

Той щасливо посмiхнувся, мовчки розгорнув газету, й ми побачили, що в нiй була скарбничка – алебастровий кiт iз щiлиною в головi -для монет. Кiт отой був страшнючий: бiлий, iз синiми губами й рожевими очицями. А до всього – пiд гладким пiдборiддям у нього стирчав якийсь коричнево-рудуватий бант.

– От так опудало! – не втримався я.

– Твiй Корнелiй – опудало! – вигукнув Борис. – А мiй -розумничок, лялечка! – I, прикривши вiд насолоди очi, потрусив свою скарбничку. У порожньому котячому черевi щось забрязкало.

– Ось, – промовив задоволене Борька, – три срiбнесеньких карбованчики! I все – за один сон! Завтра ж веду вас усiх до кiно, а потiм морозива – вiд пуза! – I Борис, щасливий вiд того, що тепер не ми, а вiн може всiх нас пригощати, засмiявся. Нам зробилося трохи нiяково: це ж вiн для нас старався!

– Де ж ти розжився цiєю “лялечкою”? – посмiхнувся Iгор.

– Капiтон Порфирович подарував, щоб я грошики в нього складав!

– Ну, що ж! – мовив сумно Iгор. – Це твоя особиста справа. А тепер послухайте, що я розповiм…

I вiн розповiв нам те ж саме, що ми почули вiд Борьки. А ще вiн бачив помiж пробiрок знайоме прiзвище – Вовки Кучми!

Спершу ми навiть не повiрили своїм вухам, але швидко оговтались i вирiшили негайно бiгти до Володьки та про все розпитати й у нього!

8

Володька жив за два квартали вiд нас у новому дев’ятиповерховому будинку, тож ми скоро вже стояли перед його дверима.

– Чого треба? – спитав вiн сердито, вiдчинивши дверi.

– Зараз про все дiзнаєшся! – вiдказав Iгор i, вiдштовхнувши його плечем, махнув нам рукою: – Заходьте, тут поговоримо.

Ми пройшли до кухнi.

– Вдома хтось є, крiм тебе? – спитав Iгор.

– Нiкого, – тихо вiдповiв Кучма. – I чого ви до мене причепилися?!

– А того, – сказала Наталка, – щоб ти розповiв нам, куди запроторюєш свої сни?

Вiд несподiванки Володька здригнувся, його й без того змарнiле обличчя зблiдло ще дужче, а на очах виступили сльози.

– Нiкуди й нiчого я не запроторюю, вiдчепiться вiд мене!

– Не вдавай дурника, ми все знаємо! – сказала Наталка.

– Та що розказувати! – вiдвернувся Кучма. – Продав я колись весняний сон, – мабуть, найкращий у життi, – якомусь дiдугановi. Коли продавав, думав: нiчого, пусте! Посплю й без сну. Навiть краще спатися буде, коли снiв нема. А воно – навпаки! Лягаєш – i нiби у морок пiрнув: чорно-чорно. Ранiше сни тобi сняться – веселi, цiкавi, а тепер – нiчогiсiнько!.. Прокидаєшся вранцi сам не свiй, немов тобi хто по головi надавав. Та коли б тiльки це, а то бiльше не вмiю…

Кучма раптом перелякано глянув на нас i хутко зцiпив зуби.

– Ти чого? – стривожився Борька. – Чого замовк? Кажи: що ж ти бiльше не вмiєш?!

– Мм-ммм… – тiльки й промимрив Володька, не розтуляючи рота.

– Ти що, захворiв? – штовхнув його Iгор. – Може, тебе iнфаркт ухопив? Може, водички тобi? – Вiн узяв зi столу чашку й попрямував до крана.

– Не треба менi нiякої водички! – закричав раптом Володька. -I взагалi – iдiть собi, дайте людинi спокiй.

– О, хворий одужав! – засмiявся Iгор. – Та ще й як голосно кричить! Ну, катай тодi далi.

– Нiчого я бiльше вам не скажу! – вiдрiзав Кучма.

– Заспокойся, Вовочко, – встряла Наталка. – Не хвилюйся так. Не хочеться – то й не кажи… А ви, хлопчики, совiсть майте! В людини горе, а ви причепилися.

– А я?! – образився Борис. – А в мене, виходить, не горе? Так собi, дрiбничка? А я, мiж iншим, хочу знати, що мене чекає!

– Ну годi вже, годi, – сказала Наталка лагiдно i звернулася знов до Володьки: – Вовцю, а навiщо ж ти йому й потiм сни продавав? Продав одного, побачив, що вийшло, то й кинув би.

– А глянув би я на тебе, що б ти робила! Дiд же отой, коли купив перший сон, сказав, що тепер я – в його руках. Як не продаватиму й далi, вiн таких жахiв напустить, ого-го! От i завтра, iз самого ранку, я мушу нести свiй сон, який мiг би й сам подивитися, Капiтону, щоб вiн, бачте, мiг удень, пiсля обiду, подрiмати! – I Володька зi злiстю висмикнув iз кишенi пробiрку.

– Давай сюди! – простягнув я за нею руку. Та Володька вiдскочив вiд мене, мов ужалений, i закричав:

– Не дам! Не займай! Боюся!

– Чого ти боїшся? – здивувалася Наталка.

– А того, що не хочу нових жахiв!

– I ти вiриш, що Капiтон таки й справдi може якiсь жахи напускати?- посмiхнувся Iгор.

– Ти б теж повiрив! Одного разу я не схотiв, так вiн менi такого вночi наробив – я ледь не вмер. – Обличчя у Володьки при згадцi про ту нiч поблiдло, губи його затремтiли.

Нiхто з нас навiть поспитати не наважився, що ж саме наробив. дiдуган.

– Отже, – перелякано глянув я на Володьку, – ти страждаєш саме вiд цього?

– Ой, – тiльки зараз дiйшло до Бориса, i де й дiлася його недавня пиха, – що ж робити?!

– Може, батькам про все розповiсти? – вголос подумала Наталка.

– Тiльки не це! – жахнувся Володька. – Батькам не треба!

– Чому? – здивувалася Наталка.

– Вони все одно не повiрять, – так менi сказав дiд, -подумають, що я хворий, та лiкувати почнуть: мiкстури, уколи всякi!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригодам – ура!“
Збірка
Анатолiй Костецький
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: