TOU

Холодне серце

Вільгельм Гауф

Кому траплялося подорожувати по Швабії, той, певно, не минув Шварцвальду. І не тому, що там ростуть такі величезні ялини, яких не побачиш десь-інде, — ні, найбільшу увагу мандрівника привертають тамтешні люди. Височенні на зріст, широкоплечі й дебелі, вони дуже відрізняються від жителів сусідніх околиць. Здається, ніби той міцний дух, що ранками пашить від ялин і яким дихають ці люди, розширює їхні груди, прояснює очі, сталить і гартує тверду вдачу. Але не тільки високим зростом і дужим тілом, а й своїми звичаями та одягом помітно відрізняються вони од тих, що живуть поза лісом. Найкраще одягаються жителі баденського Шварцвальду. Чоловіки там запускають довгі бороди, носять чорні каптани, широченні штани, червоні панчохи та гостроверхі з великими крисами брилі і в такій одежі здаються особливо поважними та огрядними. Більшість з них займається склярським промислом, а декотрі роблять годинники і продають їх по всіх-усюдах.

По той бік лісу живуть такі самі люди, але звичаї та побут у них інакші, ніж у склярів. Це лісоруби: вони валять ялини, обрубують гілля і спускають плоти по Нагольду й Неккару, а далі по Рейну — і вниз за водою, аж до моря, до самої  Голландії. На морі вже добре знають шварцвальдців з їхніми довгими плотами. Вони причалюють до всіх міст, повз, які їх несе течія, в кожному зупиняються і гордовито чекають, чи не купить хто їхнього товару — балок та дощок. Та найкращий ліс — міцні й довгі балки — вони продають за великі гроші в голландських гаванях, де будують кораблі. Ці люди звикли до суворого мандрівного життя. Нема для них більшої втіхи, як майнути на плоту за водою, нема гіршого смутку, як знову вертатися на суходіл. Навіть одягом своїм вони відрізняються од шварцвальдських склярів: ходять в каптанах з темного грубого полотна, носять широченні зелені підтяжки та чорні шкіряні штани, з кишень яких, мов почесна ознака їхнього ремесла, визирають мідні аршини. Та чи не найбільшою їхньою гордістю є чоботи, такі величезні, що, мабуть, ніде на всьому світі таких не носять: натягнуті халяви сягають високо за коліна, і плотогони хлюпаються в глибокій воді, не замочуючи ніг.

Ще до недавнього часу всі шварцвальдці і по цей, і по той бік лісу вірили в лісовиків та лише в останні роки почали позбуватися тих дурних забобонів. Цікаво, що й лісовики, які нібито живуть у глушині шварцвальдських лісів, носять різний одяг. Місцеві жителі запевняють, що невеличкий, доброї вдачі лісовичок Склярчук, який живе по цей бік лісу в околиці склярів, показується людям тільки у гостроверхому брилі з широкими крисами, в жилетці до колін і в червоних панчішках. А другий, велетень Міхель-Голландець, що шастає по той бік лісу, вдягається, як плотогон. Ті, хто його бачив, розповідають про його чоботи: «Такі великі, що звичайній людині по самісіньку шию сягнули б!» — і божаться, що анітрохи не перебільшують.

З оцими лісовиками та з одним шварцвальдським парубком трапилась одного разу дивна пригода. Саме про неї я й хочу вам розповісти.

Жила собі в Шварцвальді одна вдова, Барбара Мунк. її чоловік випалював з дров вугілля і з того жив, а як помер, то мати стала потроху привчати до того самого діла свого шістнадцятилітнього сина. Молодий Петер Мунк, стрункий бравий парубок, не противився тому, бо ще при батькові нічого не бачив, крім вогнища, біля якого просиджував цілими тижнями в диму та кіптяві. Інколи брудний, зашмарований сажею, спускався він возом у ближні містечка й продавав там вугілля. Робота вугляра така, що в нього є чимало часу для думок про всяку всячину — і про себе, й про інших. Бувало ото, сидить Петер Мунк коло вогнища, а навколо нього темним натовпом стоять старі дерева, і так тихо-тихо всюди… І тоді огорне його сум, аж сльози душать горло, Щось його засмучує, а що саме… — він ніяк не зрозуміє. Зрештою, він таки збагнув, що причина його смутку — то злиденна його доля. «Бути якимсь брудним вуглярем, — думав він, — яке то осоружне життя! Он які показні склярі, годинникарі або музики в неділю увечері. А коли б він, Петер Мунк, добре помився, та причепурився, та вдягнувся в батьків святковий каптан з срібними ґудзиками й у нові червоні панчохи, — одне слово, став би парубок хоч куди, — то однаково всі б сказали: «Ет, та це всього лиш злидар-вугляр!»

Навіть плотогонам з того боку лісу він заздрив. Коли повз нього проходили ці лісові велетні, вдягнуті в гарну одежу, розцяцьковану ґудзиками, пряжками та ланцюжками — не менше ніж на півфунта срібла на кожному, — коли, порозставлявши широко ноги, вони зневажливо дивились,  як танцюють інші, і, мов грошовиті голландські купці, посмоктували довгі німецькі люльки, — тоді йому здавалося, що нема в світі щасливіших людей, ніж оті плотогони. А вже коли ці улюбленці щасливої долі, граючи в кості, запускали руки в кишені й повними пригорщами витягали звідти гроші, в Петеровій голові зовсім каламутилось, і він сумно чвалав додому, до своєї хатини; траплялося, що святкового вечора який-небудь з отих «лісових панів» за одним заходом програвав більше, ніж бідний Петер Мунк міг заробити за цілий рік.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки”

Вільгельм Гауф

Видавництво ”Універсум”, Львів,2002 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: