ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Холодне серце

Вільгельм Гауф

Отак підмовив усіх Міхель, а ті й пристали: хто хотів побачити Голландію, а хто поїхав заради грошей. Один тільки й знайшовся між ними совісний, що намагався одраяти людей від обману. Та його ніхто не послухав, і всі зараз же й забули про його слова, — всі, крім Міхеля. Так-от, поїхали вони далі і незабаром були в Роттердамі. Тут їм дали за ліс чималі гроші, особливо за здоровенні Міхалеві колоди. Як побачили плотогони такі великі гроші, то аж захмеліли з радощів. Міхель залишив одну частину панові, а три роздав людям. І пішли вони по шинках та кишлах лигатися з усякою голотою та матросами й процвиндрювати ті гроші в карти та на різні витребеньки. А того совісного чоловіка продав Міхель якомусь купцеві, що торгував невільниками, — так ніхто про нього більше й не чув. Відтоді Голландія стала раєм для всіх плотогонів, а Міхель — їхнім королем. Хазяї довго нічого не знали про торг у Голландії, а тим часом люди привозили звідти додому гроші, погану лайку, недобрі звичаї, пияцтво та картярство.

Де подівся потім Міхель-Голландець, ніхто не знає, а тільки він не вмер, а вже сто літ, як відьмачить тут, у лісі. Розказують люди, що багато кому він допоміг забагатіти, але ціною їхніх грішних душ, бодай і не казати вам того. Отже, це правда, що він і досі в отакі грозові ночі никає по тій горі, де ніхто не рубає дерева, і там підшукує і валяє, котре краще та товще дерево. Це мій батько не раз на власні очі бачив. Свої колоди Міхель потім дарує тим, хто втрачає совість та йде до нього. Опівночі спускають вони пліт на воду, і Міхель спроваджує їх у Голландію. Та коли б я був тамтешнім королем, то розніс би того Міхеля на шмаття картеччю, бо всі ті кораблі, де є хоч одна його колода, гинуть у морі. Саме через це тепер так часто трапляються нещастя на морі. Та і як же то може бути, щоб з доброго дива потонув такий корабель, як дзвіниця завбільшки? А воно ось як: коли в таку грозову ніч зрубує Міхель дерево, то замість нього випадає з корабля якась стара колода, і вода одразу заливає й топить корабель. Отаке розказують про Міхеля-Голландця, і то правда, що все лихо тут від нього. О, він може зробити чоловіка багатим! — додав старий таємниче. — Та я б не схотів того багатства! Не хотів би я опинитись у шкурі товстого Езекіеля або довготелесого Шлюркера. Та й танцюрист-король не кому іншому продався!..

Тим часом буря вщухла. Петерові дали під голови мішок з листям, поклали його на лежанці й побажали на добраніч. Ніколи ще йому не верзлося такого, як тієї ночі. То йому ввижався Міхель-Голландець, який, зірвавши з завісів вікно, простягав йому своєю величезною лапою повен гаман золота і дзеленькотів ним; то здавалось, ніби малий Склярчук їздить по хаті на великій зеленій пляшці, то вчувався сміх, як там, на горі, і хтось шепотів йому на ліве вухо чудну пісню:

У Голландії червінців ой багато! Коли хочеш, то придбай. Найдрібнішу за них плату, Хлопче, дай, дай, дай!

Потім він чув цю саму пісню уже в лівому вусі, а тоненький голосок Склярчука шепотів йому: «Дурний ти, Петере, дурноверхий ти дровопал! Невже не добереш рими до слова «буяє», а ще народився в неділю опівдні! Шукай же, дурню, шукай!»

Петер кидався й стогнав уві сні, силкувався знайти риму, але так нічого й не придумав. Прокинувшись удосвіта, він сів за стіл, обіперся на руки й пригадав свій сон. У вухах у нього ще чулося шепотіння: «Шукай же, дурню, шукай!» І він знову почав думати, підшукуючи рими до «буяє» — і все марно. Аж тут повз хату за вікном пройшло в ліс троє хлопців. Один з них саме зачинав пісню:

Ой на горі гуляю, Округ ліс буяє, Долиною мила йде, До себе гукає…

Петера мов блискавкою освітило.

— Ага, так до «буяє» буде в лад «гукає»! Ну, тепер, пане Склярчук, ми з вами поговоримо!

Він швиденько забрав свого капелюха та палицю, попрощався з господарями і вдруге попрямував до гори.

Петер ішов поволі, складаючи останній рядок пісні. Склав він його, як уже був майже на горі, й так зрадів, що аж підстрибнув. І тут побачив він за деревами здоровенного дядька, вдягнутого плотогоном, з довгою, мов корабельна щогла, костурякою в руці. Коли той став наближатися до нього, Петер з жахом побачив, що то сам Міхель-Голландець.

— Петере Мунк! Що тобі тут треба на горі? — спитав лісовик громоподібним голосом.

— Доброго здоров’я вам, пане-господарю! — відповів Петер, удаючи з себе сміливого, а сам аж тремтів од страху. — Я оце вертаюсь додому.

— Петере Мунк! — сказав лісовик і подивився на хлопця суворим пронизливим поглядом. — Не тут твоя стежка додому!

— Воно й правда, відхилився трохи вбік, — погодився Петер, — та сьогодні дуже парко, то я хотів пройтися холодком.

— Не бреши, нікчемний дровопале, — визвірився Міхель, — бо я тут на місці приб’ю тебе дрючком! Ти думаєш, я не знаю, як ти старцював у малого? Ех, ти — зробити таку дурість!.. Добре, що хоч не знаєш примовляння. Та то ж скнара, те мале луб’я — і дає небагато, а кому й дасть, то той життю  не радий… Ти бідолаха, Петере, і мені тебе шкода. Такий бравий, гарний парубок, а палиш дрова! Он інші розкидають пригорщами золото, а ти перебиваєшся копійками. Чи то життя?

— Та це ви правду кажете — нікчемне життя!

— Ну, то слухай: я багато кому допоміг у скруті, і ти не будеш перший. Кажи, скільки золота дати тобі для початку?

Міхель трусонув свою здоровенну кишеню, і там задзвеніли гроші зовсім так, як чув Петер уві сні. Петера аж посудомило від тих слів, його кидало то в жар, то в холод: адже він розумів, що Міхель дає гроші не просто з ласки, а буде добре за те правити. Петерові пригадалися слова діда про місцевих багатіїв, і його пройняв неймовірний жах.

— Дуже, дуже вам дякую! — крикнув він. — Але не хочу з вами зв’язуватися, бо добре вас знаю!.. — і щодуху побіг геть.

Та довгоногий лісовик не відставав од нього і все бурмотів глухо, з погрозою:

— Ти ще каятимешся, Петере Мунк, бо в тебе на лобі написано і в очах світиться, що ти мене не обминеш. Ось послухай, я хочу сказати тобі одне розумне слово… Та не біжи так, бо онде вже моя межа…

Як почув те Петер та побачив рівчака, на який показував лісовик, то так припустив, що й Міхель побіг за ним з лайкою та погрозами. В розпачі Петер зважився стрибнути через рівчак, бо бачив, як замірився лісовик шмагонути його костуром. Він перескочив щасливо, а костуряка розсипалась у повітрі на тріски, мов об стіну луснула, і один шмат пролетів над самісінькою головою.

Радіючи, хотів Петер пошпурити той оцупок Міхелеві назад, та тільки-но взяв у руки, як той  заворушився і зробився страшною гадюкою, що вже роззявила отруйні щелепи й витріщилась на нього палючими очима. Петер неймовірно злякався. Він хотів кинути гадюку додолу, та вона цупко обкрутилася навколо руки і вже наблизила страшне жало до його лиця. Аж раптом з лісу вилетів величезний глухар, вхопив гадюку дзьобом і знявся з нею високо вгору, Міхель, що лишився по той бік рівчака, аж заревів, мов скажений, побачивши, як глухар потяг гадюку.

Тремтячи всім тілом, знеможений Петер почвалав далі. Стежка вужчала, хащі густішали, й незабаром хлопець опинився біля величезної ялини. Він знову, як і вчора, чемненько вклонився, привітався до малого лісовика й проказав:

Гей, дідусю лісовик, віком вельми давній, Без числа в тебе землі і без ліку скарбів. Ти пануєш в тих гаях, де гілля буяє… Хто в неділю уродивсь, той тебе гукає!

— Не зовсім добре потрапив, Петере, та вже нехай буде так, — почув він тоненький, лагідний голосок у себе за спиною.

Озирнувшись, Петер побачив під чепурною ялиною малого дідочка в чорному каптанці, червоних панчохах та крислатому брилі. Обличчя його було приязне, а борода, мов розчесана куделя. Дідок курив люльку з блакитного скла, а коли Петер підійшов ближче, то побачив, що на ньому все скляне: одежа, черевики, бриль, — тільки з м’якого, немовби ще гарячого скла, бо як ворушився старий, то воно гнулося, наче сукно.

— Тебе перестрів той нахаба Міхель? — промовив дідок, якось чудно покахикуючи. — Він хотів тебе добре налякати, та я відібрав його хитру костуряку, вже він її більше не побачить.

— А так, пане Склярчук, — промовив, кланяючись, Петер, — я й справді перелякався. Дякую вам, що визволили: адже це ви були тим паном глухарем? Я оце до вас за порадою: погано мені живеться, з дровопалів у люди не виб’єшся. А я ж молодий і думаю: може, з мене й вийде що путнє. А подивлюсь на інших — он як вони високо сягнули! Хоча б, скажімо, Езекіель або король танцюристів — у них грошей, як полови.

— Петере, — озвався дідок дуже серйозно. — Петере, не кажи мені про них. Що толку, як вони порозкошують зо два роки, а потім будуть нещасними? Не нехтуй своїм ділом, Петере: і твій батько, і дід були совісні люди, а проте все життя дрова палили. Я не хочу думати, що тебе привело до мене бажання стати гультяєм.

Петер злякався й засоромився.

— Ні, — промовив він, — гультяйство, я сам знаю, корінь усіх лих. Та не думайте, що мені більше до вподоби інше становище, ніж моє. Дровопал — це щось таке мізерне на світі, що рівняти не можна зі склярами, плотогонами або годинникарями.

— Дивний ви рід, люди, — говорив далі лісовик. — Мало хто з вас вдовольняється тим, що має. Ну, а якби ти був склярем, хіба б тобі не кортіло зробитися лісовим паном, а став би паном, то не заманулось би хіба стати лісничим або й чим більшим? А втім, гаразд! Якщо ти обіцяєш бути працьовитим, то я допоможу тобі, Петере, бо вдовольняю три бажання кожної людини, котра народилась у неділю й спромоглася викликати мене. Два вибирай по своїй волі, а третє я відкину, коли загадаєш щось дурне. Ну, то кажи зараз, чого тобі хочеться. Тільки дивись, Петере, щоб було путяще й корисне.

— О, який ви добрий, пане Склярчук! Ну… коли вже мені можна попрохати все, чого серце бажає, так найперше… я хочу танцювати краще від короля танцюристів і завжди мати в кишені стільки грошей, як товстий Езекіель.

— Йолоп! — з гнівом вигукнув старий. — От нікчемне бажання: вміти танцювати та мати гроші на гру в кості! Соромся, дурню, нівечити свій талан-долю! Яка тобі та твоїй матері користь буде, що ти пострибаєш і попиячиш у шинку в неділю, а цілий тиждень житимеш злиднем? Ще даю я тобі на волю друге бажання — надумай щось розумніше.

Петер почухав потилицю.

— А ще я хочу володіти найкращим й найбагатшим на цілий Шварцвальд скляним заводом… з усім приладдям… грошима, щоб розпочати справу…

— Оце й усе? — скривившись, запитав лісовик. — Більш нічого?

— Ну… щоб була в мене гарна конячка… карета…

— Дурноверхий ти дровопале! — гримнув старий і спересердя розтрощив об дерево свою люльку. — Конячка, карета! Розуму, людського толку, тями тобі треба, а не цяцьок! Ну, та не біда: друге твоє бажання ще сяк-так, бо добрий завод прогодує свого хазяїна, аби розум та догляд прикласти до неї, а конячки та карети самі прийдуть.

— Пане Склярчук, — додав Петер, — то вже нехай буде так, як ви кажете: ще я бажаю розуму, коли вже так дуже він мені, на вашу думку, потрібний.

— Е, ні. Ще з тобою всяк буде, то краще хай третє бажання лишається в запасі. А тепер —  марш додому! Отут, — лісовик витяг з кишені гаманця, — дві тисячі золотих. Цього доволі, і вдруге по гроші до мене не приходь, бо почеплю тебе на гілляці — такий у мене звичай. Три дні тому помер старий Вінкфріц, що мав великий скляний завод в Унтервальдені. Завтра ранком іди туди й купуй його. Живи, як годиться доброму господареві, працюй, а я тебе навідуватиму й допомагатиму радою. І ще ось що. Перше твоє бажання було лихе. Обходь десятою вулицею шинки, Петере! Вони ще нікого не довели до добра.

Так говорячи, дідок витяг нову люльку, натоптав її сухими ялиновими шишками і встромив у беззубий рот. Закуривши, він приязно простяг Петерові руку, дав ще кілька добрих порад, а потім огорнувся димом і зник у його хмарах, що знялися високо вгору.

Повернувшись додому, Петер застав матір у великій журбі, бо вона вже думала, що його забрали в солдати. Петер весело розповів матері, що зустрів у лісі приятеля, і той йому позичив грошей, щоб він покинув палити вугілля та взявся за інше діло. Незабаром він купив завод, залишив у себе всіх робітників, що там працювали, і почав день і ніч лити скло.

Спочатку все йшло гаразд. Петер узяв собі за звичку цілими днями походжати по заводу, всюди заглядати, навіть намагався робити якісь зауваження майстрам, а вони поміж собою сміялися з нього; та найбільшою для нього втіхою було дивитись, як дмуть скло. Часом він сам брався до роботи й робив із гарячого скла чудернацькі фігурки. Потім усе це йому набридло, і він почав заглядати до заводу на годинку в день, далі раз на два дні, а там і раз на тиждень. Тепер  усі його робітники працювали абияк, а сам Петер почав учащати до шинку. Він пішов туди першої ж неділі після зустрічі з лісовиком. У шинку вже йшла гульня: Танцюрист вистрибував, а гладкий Езекіель дудлив пиво й грав у кості. Петер лапнув у кишені, щоб перевірити, чи додержав Склярчук слова, — аж там і справді було повно срібла й золота. І в ногах у нього немов свербіло — так і тягло в коло. Тільки-но скінчився перший танок, Петер і собі став поруч з Танцюристом, і коли той підскакував на піваршина вгору, то Петер — на цілий аршин, та ще й з такими вихилясами, що вся громада аж очі повитріщала з подиву. А коли люди дізнались про те, що Петер купив завод, та побачили, як він обсипає грішми музик, то ще більше здивувалися. Дехто гадав, що Петер знайшов у лісі скарб, інші говорили про якусь спадщину, і всі тепер шанували його, як великого багатія. Уже першого вечора він програв двадцять золотих, а проте в кишені не меншало.

Побачивши, як його шанують, Петер Мунк дуже втішився. Він розкидав гроші на всі боки, цілими пригорщами наділяючи бідняків, бо добре пам’ятав, як його самого гнітили злидні. Танцюрист був зовсім присоромлений — тепер уже Петера величали королем танцюристів. Найбагатші гравці не наважувалися ставити стільки, скільки ставив Петер, хоча й програвав він чимало. Та чим більше Петер програвав, тим більше ставало у нього в кишені, бо програвав він гладкому Езекіелю, а він же зажадав від лісовика мати стільки грошей, як Езекіель; то так воно й виходило: тільки-но той виграє десяток золотих, як у Петера в кишені теж більпщє. Згодом Петер зовсім розледачів і сидів за грою не те що кожного свята, а щодня, і тепер його частіше називали Петером-гравцем, ніж королем танцюристів. Тим часом його скляна справа підупала, бо хоч і купив він завод, та не купив секрету, куди збувати скло, і, наробивши його силу-силенну, мусив продавати за безцінь, аби було чим заплатити робітникам.

Одного вечора повертався Петер з шинку додому і, хоча був добре напідпитку, уже журився, що так погано йдуть у нього справи з заводом. Аж ось хтось порівнявся з ним і пішов поруч. Петер глянув і побачив… Склярчука. Тоді парубок мов оскаженів і напався на старого: це той, мовляв, винний в усіх його незгодах.

— Що я тепер маю робити з конем і каретою? — вигукував він. — Що я маю з заводу, з усього скла? Коли я був дровопалом, то жив без журби та клопоту. А тепер не знаю, що й робитиму, як прийдуть описувати все моє майно й спродадуть за борги!

— Он як! — сказав старий. — То це я винен у твоїй недолі? Це така твоя мені дяка? Хіба тебе хто силував виказувати таке бажання? Ти хотів бути склярем, а не знаєш, де продавати скло. Чи не казав я: розуму тобі, Петере, розуму требаі

— Що там розум! — не вгавав Петер. — Я не дурніший від інших і зараз покажу тобі це, діду! — Він схопив старого за комір і закричав: — Тепер ти в моїх руках, шварцвальдський лісовику! Зараз же вдовольни моє третє бажання! Я хочу ось тут, на місці, мати двісті тисяч золотих, будинок і… Ой лишенько! — раптом заверещав він, бо дідок перекинувся в палюче скло, обсмалив йому руку, мов огнем, і зник без сліду.

Опечена рука ще довго нагадувала Петерові про його невдячність та дурість. Потім він заспокоїв себе думкою: «Нехай. Коли навіть і продадуть завод, то в мене ще лишається гладкий Езекіель. Поки в нього в кишенях є гроші, вони будуть і в мене!» Та склалося по-іншому. Якось у неділю Петер під’їхав до шинку, вискочив з карети й запитав у хазяїна, чи тут уже гладкий Езекіель.

— Уже тут, Петере! Уже граємо! — озвався з-за стола сам Езекіель.

Петер помацав у себе в кишені й зрозумів, що Езекіель при грошах: кишеня була набита золотом і сріблом.

Петер сів грати. Він вигравав і програвав і сидів, поки настав вечір, поки порозходились усі-совісні люди. Тоді інші двоє гравців сказали:

— Годі, час додому!

Та Петер умовив гладкого Езекіеля залишитися ще. Той довго не хотів, а потім сказав:

— Гаразд, я порахую свої грощі, а тоді гратимем на п’ять золотих, бо менше — не гра!

Він витяг гамана, полічив гроші — там було сто золотих. Отже, Петер, і не рахуючи, вже знав, скільки він сам має. Як раніше Езекіелеві щастило, так тепер не таланило: він раз у раз програвав. Зрештою він витяг останнього золотого й промовив.

— Ще раз, Петере! А коли й цього програю, то ти мені, як добрий хлопець, позичиш, щоб відігратися.

— Скільки хочеш, хоч сто золотих! — відповів Петер, радіючи щасливій грі.

Товстий Езекіель кинув кості — йому випало п’ятнадцять очок. Кинув Петер — випало вісімнадцять. І тут він почув позад себе знайомий голос: «Кінець грі!»

Петер озирнувся й побачив Міхеля-Голландця. З переляку він впустив додолу гроші, що вже був вийняв з кишені. Товстий Езекіель не бачив лісовика й вимагав, щоб Петер позичив йому десять золотих. Мов уві сні опустив Петер руку в кишеню, але там нічого не було. Він шукав по всіх кишенях, вивертав одежу — ніде нічогісінько! І раптом він згадав своє перше бажання: мати стільки грошей, як гладкий Езекіель. І то усе його багатство розвіялось, мов дим.

Езекіель і хазяїн здивовано дивились, як Петер шукав і не міг знайти гроші. Спочатку вони йому не повірили й самі обмацали його кишені, а нічого в них не знайшовши, страшенно розлютились і почали кричати, що Петер чаклун і всі свої гроші разом з виграшем чарами одіслав додому. Петер уперто виправдовувався, та все було проти нього. Езекіель погрожував, що розкаже про цю пригоду всім шварцвальдцям, а хазяїн лякав, що ранком піде в місто й сповістить старшину, що Петер — чаклун, і нехай його привселюдно спалять живцем. Потім обидва, мов звірі, кинулися на Петера, набили його й витурили на вулицю.

Сторінки: 1 2 3 4

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки”

Вільгельм Гауф

Видавництво ”Універсум”, Львів,2002 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: