Хоробрий стільчик

Ой, як стрибав, радіючи, маленький Сергійко, коли привезли нові стільці!
Три великих — для татка, мами й старшої сестри Оленки, а четвертий — низенький — для самого Сергій ка.

Стілець йому дуже сподобався. Мав стілець акуратні ніжки, блакитні бильця й жовту спинку.
Мама з татком поставили свої великі стільці біля круглого стола у вітальні.
Сестра Оленка — біля письмового стола, за яким завжди читала книжки.
А Сергійко присунув свій малий стільчик до столика, де лежали його альбом, кольорові олівці та пластилін.
Отож для всіх стільців знайшлося місце.

Але великі стільці дивилися на Сергійків стільчик з погордою, згори униз. І це здавалося дуже-дуже образливим для малого стільчика з акуратними ніжками.

Великі стільці були міцні, сильні. Вони не лякалися, що зламаються чи впадуть, коли тато ставав на них, щоб вкрутити нову лампочку під стелею або ховав на високі полиці різні речі.

І малому стільчикові було дуже прикро, що він не такий, як великі брати, а має тоненькі, тендітні ніжки. А ще малий стілець дуже захотів вирости…

Якось удома цілісінький день було весело. Приємно пахло з кухні. Малий стільчик одразу зрозумів чим. Адже колись він був зеленим дубочком і ріс у лісі. Так могли пахнути тільки червоні ягідки малини!

І Сергійків тато, і старша сестра Оленка, що притягнула стільчик у кухню, допомагали мамі чистити, мити і навіть відбирати кращі ягідки, хоча справа ця дуже-дуже відповідальна. Адже готувати смачне малинове варення уміють лише мами. Того дня всі дуже зморилися і, тільки-но стемніло, полягали спати.

А малому стільчикові не спалося. Він згадував свій зелений ліс. Як хороше там було! З самісінького ранку до ночі співали пташки, сіялися теплі дощі, і дубочок збирався вирости великим дубом. Скільки стільців змайстрували б тоді з нього…

Ри-п-рип! Шерх-ш-шерх! — з коридора почулися обережні кроки.

«Хто це ввійшов? — стривожився малий стільчик.— Усі відпочивають давно…»

Кроки наблизилися до кухні.

Це був… Так-так! Це був розбійник! Адже тільки розбійники бродять уночі, коли інші сплять,— таке чув малий стільчик від старого дуба ще в лісі.

І треба вам зразу сказати — ласун той розбійник був страшенний: і цукерки він любив, і тістечка з кремом, і пироги з яблуками, але особливо — смачне малинове варення.

І ще треба сказати, той розбійник був дуже нечемний і невихований. Ну хіба йому важко було попрохати блюдечко варення? А що вже й казати про його ввічливість! Слів «дякую», «будь ласка» і «добрий день» він зовсім не знав.

І тепер, уночі, вирішив без дозволу покуштувати, а може, й з’їсти цілісіньку банку варення! Хіба таке міг стерпіти наш стільчик?

Він саме стояв посеред кухні, коли розбійник зачепив його ногою.

Ой, як розсердився стільчик! Він одразу ж Епав під ноги розбійникові.

Той спіткнувся. Хруснула й зламалася одна стільникова ніжка, але й розбійник, наробивши грюкоту, впав на підлогу. Прибігли тато, мама й старша сестра Оленка. Ввімкнули світло…

В кухні на підлозі сидів Сергійко. Сидів і, схлипуючи, тер забите коліно.

— Ох і розбійник! — засміявся татко. Мама й Оленка теж усміхнулися.

А вранці татко вийняв із стільчика зламану ніжку, прилаштував йому іншу, а згодом і взагалі вистругав нові ніжки — міцніші й довші, ніж раніше, тому що малий Сергійко встиг за цей час трохи підрости.

Маленький стілець тепер був щасливий! Про його хоробрість дізналися усі стільці в будинку. А Сергійко став чесним і чемним.

Навіть навчився говорити хороші слова — «добрий день», «будь ласка».

А коли його пригощали смачними тістечками або чаєм з духмяним малиновим варенням, він завжди казав «дякую».